Етапи та ідеї західноєвропейської історіографії
VІ-ХІV ст.
Після падіння Римської імперії у V ст. рівень культури нового суспільства, що формувалося у Європі, тривалий час залишався невисоким. Письменність і освіченість були достоїнством небагатьох й зосереджувались переважно у церквах і монастирях — центрах християнської віри і теології. Тут переписувались давні манускрипти, створювалась література релігійного змісту. У середньовіччя були написані численні твори релігійно-церковного призначення, які пізніше отримали назву “патрістики” (від “pater” — отець). Наукова література — різноманітні трактати — знаходилась під безпосереднім впливом християнських догматів.
Більшість творів середньовіччя записувались на перґаменті, зрідка — папірусі; папір з’явився у Європі лише у ХІІ-ХІІІ ст., куди його завезли араби. Використання паперу дозволило значно полегшити і здешевити виготовлення книг. Звичай писати книги у монастирях був запозичений на Сході: Бенедикт Нурсийський (480-543) заснував у Європі перший чернечий орден, який пізніше на його честь назвали бенедиктинським, і написав його статут, у якому зобов’язав ченців окрім молитв займатися фізичною й розумовою працею — читати й переписувати книги. Цей статут мав величезне значення для перетворення монастирів у центри освіти й культури середньовічної Європи.
Фундатором першої європейської майстерні письма вважають Кассіодора (VІ ст.) — “останнього римлянина і першу людину середньовіччя”, який перейшов на службу до остготів. Наприкінці життя він перетворив свій маєток на монастир, при якому заснував школу і майстерню письма, в якій ченці переписували книги. У підсумку була створена поважна бібліотека. З кінця УІ ст. у Європі одна за одною
Леонід Зашкільняк. Методологія історії
почали з’являтися майстерні письма, які незабаром були взяті під контроль церкви і отримали назву “скрипторіїв”. У них переписувались і тим самим поширювалися книги найрізноманітніших жанрів. Вони осідали у монастирських, капітульних, а потім й королівських бібліотеках й збірках знаті. Перекази донесли до нас свідчення, що праця ченця-переписувача цінувалась дуже високо, а його сумлінність покривала усі гріхи, допущені ним у житті [66, 32-48].
Від ХІІ ст. спостерігалися поважні зміни у суспільно-політичному й культурно-духовному житті Західної Європи. Зміцнення централізованих держав, ріст управлінського апарату, ускладнення структурованості суспільства та поділу праці вимагали більшого числа освічених людей. Школа і навчання, які знаходились під домінацією церкви, орієнтували на релігійно-моральне виховання, в той час як життя вимагало більш праґматичного спрямування освіти. Виникнення у ХІ ст. приватних і муніципальних шкіл сприяло проникненню до освіти світських елементів, т.зв. “вільних мистецтв”. Численні приватні школи у ХІІІ ст. дали початок європейським університетам (перші — Болонський, Паризький, Оксфордський). У ХІV ст. у різних європейських країнах від Піренеїв до Карпат їх вже було десятки. Поступово університети перетворились у центри інтелектуального життя, які мали власні бібліотеки і скрипторії. Крім монастирських і університетських скрипторіїв з’явились також міські цехові майстерні.
Середньовічна історіографія розвивалась у рамках етапів суспільної еволюції, для кожного з яких були характерні особливі риси. Слідом за О.Л.Вайнштейном вважаємо доцільним виокремити наступні етапи [15, 9-38].
Період VІ-VІІІ ст. характерний тим, що антична традиція ще продовжувала жити,; цьому сприяла асиміляція “варварської” знаті римською аристократією. Антична традиція згасала поступово, поступаючись місцем теологічній візії світу і компілятивній переоцінці відомих подій минулого. Християнські теологи переписували твори грецьких і римських істориків або записували сучасні події, даючи їм богословське тлумачення.
Проте й правителі “варварських” європейських держав дуже швидко усвідомили значення історії як інструменту політичної пропаганди й обгрунтування своїх претензій на римський спадок. У 519 р. на замовлення спадкоємця Теодориха Остґотського — Евтариха згадуваний вище римський аристократ Кассіодор склав малозмістовну “Всесвітню хроніку”, що представляла собою компіляцію з пізньоримських істориків. Автору присвячувала ідея обґрунтування початку “нової епохи”, яка продовжувала славні традиції Риму — епохи примирення й злиття “варварів” і римлян.
Ця ідея була розвинена Кассіодором у іншому творі — “Ґетиці” (12 книг, які не дійшли до нас), де він намагався довести давність і знатність родоводу ґотських правителів, виводячи їх від фракійців (ґетів). Загалом ранньосередньовічні історики доклали чимало зусиль для пошуку аргументів на користь нових правителів, а також звеличення “варварських” народів, які опанували Західну Європу. При цьому не зупинялися перед фантастичними побудовами, котрі ґрунтувалися не стільки на переказах, скільки довільних аналогіях (наприклад, ґоти виводилися від ґетів тільки
Розділ 2. Теологічна історія...
завдяки співзвучності етнічних назв). Прикладом такої праці може бути й твір ґотського історика Йордана “Про походження і діяння ґетів” (VІ ст.), написаний, щоб засвідчити “славні” діяння германських племен та їхніх вождів.
Подібні заміри щодо франків виявив єпископ м.Тур у Галлії Григорій Турський (бл.540-593), який походив з галло-римської аристократії, котра захопила в свої руки усі вищі церковні посади у меровінзькій Галлії. У праці “Десять книг історій” (відомої також під назвою “Історія франків”) він подав всесвітню історію згідно з августинською схемою, протиставивши церковні і світські справи. Діяння франкського королівського двору, що супроводжувалися аморальними вчинками — підкупами, розпустою, підступами, — протиставлялись церковній історії, яка спрямовувала “варварів” на шлях істини й духовності. Будучи підданим франкських королів, він не піддавав сумніву їхнє право на правління, а закликав слідувати догматам віри.
Становленню середньовічної освіти і науки прислужився визначний теолог, єпископ Ісидор Севільський (бл.570-636). Як глава іспанської церкви він зібрав у своїй бібліотеці усі цінні книги, що вціліли у бурхливі часи Великого переселення народів, в тому числі античних авторів. У творі “Початки або Етимології 20 книг”, призначеному для навчання кліру, Ісидор прагнув зберегти кращі досягнення античної думки, залучити їх до служіння церкві. Наведені ним витяги з творів античних авторів мали цінність з огляду збереження античних традицій, а самі відомості використовувалися у теологічній освіті протягом десяти наступних століть. (Ісидор, компілюючи античних авторів, не допускав до їхніх творів своїх вихованців і ченців, вважаючи ці твори “шкідливими” для свідомості молодих служителів культу!). Неабияку цінність як історичне джерело мала інша праця Ісидора — “Історія ґотів, вандалів і свевів”, присвячена описові завоювання Іспанії “варварами”. З-посеред них він виокремлював ґотів, вважаючи їх здібними до управління і наведення порядку у державі.
У монастирських бібліотеках освічені ченці мали можливість знайомитися з творами багатьох сучасних мислителів, а також вчених минулого. У бенедиктинському монастирі у м.Вермут (Англія) розгорнулась у VІІ-VІІІ ст. діяльність одного з найкрупніших мислителів середньовіччя Беди Венерабіліса(Досточтимого) (673-735). Девізом його життя був:”Завжди або промовляю, або навчаю, або пишу”. Інтереси мислителя охоплювали широке коло питань тогочасного знання, переважно теологічного. Для розвитку історіографії важливе значення мали дві його праці. “Церковна історія народу англів” на відміну від традиційної теологічної історії розпочиналася з географічного опису островів Британії та Ірландії й опанування їх Юлієм Цезарем. Дальший виклад подій був підпорядкований загальній схемі утвердження християнства, але при цьому не було випущено з поля зору й питання повсякденного життя і звичаїв народу. “Священа” історія у творі Беди була тісно пов’язана зі світською. Не випадково розділи твору він надсилав королю Нортумбрії Цеовульфу, додаючи до них поради стосовно влаштування аграрних відносин (рекомендував королю не роздавати земель знаті, оскільки це послаблювало позициії монарха).
Леонід Зашкільняк. Методологія історії
Поважне значення і впливи мала друга праця Беди “Раціональна хронологія”, що збереглась до сучасності у 81-му списку. У ній вчений, узагальнивши попередні спроби, створив нову систему хронології, запровадивши числення років до Різдва Христового і після нього. (У поділі історії на “нову” і “стару” ери Беда спирався на пропозиції римського ченця і папського архіваріуса Діонізія Малого, який у V ст. запропонував літочислення “від Різдва Христового”, що було схвалене церквою 525 р.). У хронології Беди було розв’язано кілька проблем астрономічнного часу. Приводом для перегляду діючої календарної системи були астрономічні розбіжності у визначенні термінів святкування пасхальних днів. Беда склав уніфіковану методику визначення дат пасхи й календарного рахунку в цілому, які використовувались протягом тривалого часу аж до Григоріанської реформи календаря 1582 р.
Заслуговує згадки також діяльність історика Павла Диякона (пом.799 р.), який своїми працями і освітніми ділами вчинив вплив на тогочасну літературу, зокрема історичну. Він був запрошений до двору Карла Великого, де навчав дітей у придворній школі. Наприкінці життя повернувся до монастиря в Монте-Кассіно, де й написав свою найбільшу незавершену працю “Історія ланґобардів” у 6-ти книгах. “Історія” є цікавою передусім з погляду докладного опису історії руху ланґобардів у Європі. Автор намагався критично оцінювати дані тогочасної літератури, а також численні легенди і перекази. Йому були знані твори усіх видатних сучасників, з якими він не завжди погоджувався. Залишаючись у межах християнського світогляду, історик робив спробу наблизити “божествену” і реальну історії. Ці перші спроби були несміливими. Твір Павла Диякона у середні віки користувався великою популярністю і зберігся у понад 100 списках.
Період ІХ-ХІ ст. пройшов у Західній Європі під знаком завоювань Карла Великого і створення імперії Каролінґів, в якій відбулись процеси централізації управління, структуризації феодального суспільства. З погляду цивілізаційного поступу він отримав назву “каролінзького ренесансу”. Об’єднання у складі імперії численних земель і народів відродило ідею утворення Християнської Романської Імперії, в якій би була реалізована універсальна засада співжиття християн за законами віри. Проте різнорідні інтереси багатьох локальних племен і народів, що стояли на різних стадіях розвитку і часто віддавали данину поганським віруванням предків, вступали у суперечність з універсалістськими прагненнями правителів. Вони докладали зусиль для того, щоб викорінити поганські культи і поширити християнство, не зупиняючись перед уживанням сили примусу [158, 97-98]. Християнська ідеологія досягла повного розквіту й посіла безроздільні позиції у суспільній свідомості, підпорядкувавши усі сфери культурно-духовного життя.
Зміцнення і розширення прерогатив світської влади, потреба в освічених кадрах і початки створення світської школи значно збагатили культурно-духовне життя, підвищили інтерес до писемної продукції. Історіографія збагатилась у цей час численними анналами, що провадились у багатьох монастирях і капітулах здебільшого невідомими авторами-ченцями. Водночас з’явились нові офіційні придворні аннали, які провадились при королівському дворі в інтересах “увічнення” діянь правлячої династії. На замовлення Карла Великого з цією метою були створені
Розділ 2. Теологічна історія...
зведені аннали держави франків — “Аннали Франкського королівства” (у літературі їх називають також “Лоршські аннали” від назви монастиря, де вони були віднайдені). Політична тенденційність цих анналів не викликала сумнівів ще у давні часи і невдовзі офіційна анналістика занепала, поступившись місцем локальним анналам, кількість яких увесь час зростала.
Цікавим явищем тогочасної історіографії стали хроніки, які писалися на замовлення не тільки коронованих осіб, але й вельможних сановників та місцевої знаті; вони свідчили про зростання інтересу до освіти й знань в цілому. Такі хроніки були простими компіляціями з попередніх або сучасних анналів і хронік. Відомими творами такого роду були анонімна “Муассонська хроніка”, “Хроніка Фрекульфа” (автор — єпископ з Лізьє у Нормандії, який написав її на замовлення канцлера короля Людовика Благочестивого як навчальний посібник для спадкоємця престолу
— Карла Лисого) і багато інших.
Новим словом в історіографії стали твори про життя і діяльність видатних людей, написані з метою прославляння їхніх діянь. Найбільш відомим твором біографічного жанру було “Життя Карла Великого”, автором якого був сподвижник монарха Ейнгард (770-840). До написання твору він забрався наприкінці життя, спираючись на власні спогади і документи імператорської бібліотеки. Автор переслідував конкретну мету — утвердити у історії образ мудрого і натхненного провидінням правителя. Вплив праці Ейнгарда на наступну історіографію був величезний, цьому сприяли добра латина викладу й стилістика та фразеологія за зразком Светонія. Пізніші автори часто звертались до твору Ейнгарда як до джерела і зразка для написання біографій монархів та полководців. Антична традиція служила в цьому дороговказом, але неодмінно доповнювалася християнським провіденціалізмом.
Криза імперії Каролінґів у Х ст. відбилась на літературі: тематика, стиль, мова дрібнішали, відступи від теологічного трактування ставали виключенням. Таким виключенням була творчість чотирьох впливових істориків Х ст. У Франції це був канонік церкви у м.Реймс Флодоард (894-966) — автор “Анналів” та “Історії Реймської церкви”, в яких докладно описав драматичні події міжусобиць і війн свого часу, залучивши важливі церковні документи. Близьким до нього був інший чернець з Реймса Рікер (кін.Х-перша пол.ХІ ст.). У творах “Чотири книги історій” і “Аннали” Рікер виступив на боці Каролінґів проти Оттонів в їхній боротьбі за імператорський престол. Політична заанґажованість історика виявилась, незважаючи на прагнення триматися документів і власних записів та спостережень, у спотворенні фактів на догоду останнім Каролінґам. За це Рікера іноді називають “першим французьким націоналістом” [177, 40-41]. Реймс тоді був помітним культурним центром Франції та Європи. У бенедиктинському монастирі Св.Реміґія Реймса діяла спеціальна школа з підготовки до написання анналів.
Одним з найосвіченіших людей епохи вважався єпископ Кремони Ліутпранд (920-971), який провів бурхливе політичне життя на службі королів Провансу, потім імператора Оттона І, виконував поважні дипломатичні доручення цих монархів, був обізнаний у багатьох політичних баталіях свого часу. Знайомий з античною
Леонід Зашкільняк. Методологія історії
літературою Ліутпранд намагався наслідувати її взірці, додаючи до них значну порцію християнського провіденціалізму. На службі у Оттона він написав велику працю “Антаподозис” (з грецької — “відплата”), у якій описав політичні події, що відбувалися у Франції, Німеччині, Італії, Візантії у ІХ-Х ст. На замовлення Оттона підготував апологетичну “Історію Оттона”. Добре володіючи латиною, маючи прекрасний стиль, Ліутпранд однак був найбільш тенденційним і суб’єктивним істориком середньовіччя, зневажливо ставився до всіх європейських народів, окрім германців, називаючи їх “дикунами”, “дурнями”, “боягузами” тощо. Як аристократ він не відмовляв собі у задоволенні смакувати скандальні подробиці папського двору.
Германський історик Відукінд (919-973) був сучасником Ліутпранда, але мав протилежні якості. Своє життя він провів ченцем Корвейського монастиря, цікавлячись більше світською історією. Його твір “Саксонська історія” (“Res Gestas Saxonicae”) був присвячений описові зіткнення саксів і слов’ян, просування германців на схід. Прославляв саксів як носіїв християнства і цивілізованості на Сході Європи, підводячи під це ідею “богоугодності”.
Анґлійська історична думка розвивалась у цей період поза обсягом ідей “нової Романської імперії християн”. Імперія Каролінґів вже занепадала, коли король Уессексу Альфред Великий (849-899) побудував стабільну, міцну державу анґлів і саксів. У ній народилась оригінальна історична праця “Анґлосаксонські хроніки”, яку за дорученням короля провадили давньоанґлійською мовою. Альфред Великий був великим прихильником літератури і мистецтв, згуртував навколо себе групу освічених осіб, котрі за його вказівкою переклали на давньоанґлійську мову найвідоміші праці середньовічної теологічної думки, що дозволило значно поширити коло їхніх читачів. Зі смертю короля спалах анґло-саксонської літератури згас.
Період ХІІ-ХІV ст. характеризувався у Західній Європі економічним піднесенням, утворенням і зміцненням перших національних держав, посиленням комунікацій і взаємин з позаєвропейськими народами. Виняткову роль у цих процесах відігравало середньовічне місто, що поступово перетворювалось у центр адміністративного, торговельно-економічного і культурно-духовного життя. Немаловажне значення мали хрестові походи, які призвели до зіткнення з арабським світом та його культурою.
На духовне життя того часу величезний вплив мала боротьба між імперією і папством за верховенство влади, яка внесла пожвавлення у церковну літературу, змушену піддавати конфронтації й критичному аналізові арґументи сторін. З’явилось багато полемічної літератури, яка зачитувалася з амвонів, шкільних кафедр, на міських площах, щоб прихилити населення до аргументів однієї з сторін — світської чи церковної. Зрозуміло, що дискусії зачіпали вузькі кола освіченої громади і точилися переважно в середовищі духовенства та правлячої верстви. Вони неодмінно стосувались оцінки минулого, його інтерпретації.
Провіденціальна теологія історії залишалася наріжним каменем бачення минулого, але “відстрочка” настання “Страшного Суду” вимагала від теологів нових обґрунтувань “священої історії”, привертала увагу до античного спадку, який не
Розділ 2. Теологічна історія...
завжди вписувався у теологічну історію. Історична література у ХІІ-ХІІІ ст. щвидко зростала кількісно і урізноманітнювалась у жанровому відношенні. До традиційних творів додались “посібники”, “енциклопедії”,” міські хроніки”, полемічні праці. Університетські міста перетворились у центри освіти і культури, які притягали здібну молодь і досвідчених вчених.
У центрі культурного життя того часу була Франція, де у монастирях і світських закладах готувались освічені кадри. Два духовних осередка, що притягали до себе освічену еліту Європи, склались у Парижі і Шартрі. Нагромаджений досвід теологічної інтерпретації минулого диктував перегляд деяких положень “священої” історії під кутом зору її узгодження з історією дійсною (світською). Не випадково єпископ Парижа П.Коместор у праці “Церковна історія” ставив питання про обов’язковий поділ історії на “священу” і “світську”, зазначав труднощі із датуванняи подій Біблії, в тому числі щодо народження Ісуса Христа. Усе більше значення набували праці античних вчених. Один з освіченіших людей свого часу Петро з Блуа писав, що “через темряву невіґластва до світла знання здатний продертися лише той, хто з чимраз більшим інтересом наново прочитує праці стародавніх (авторів-Л.З.)” [177, 45-46].
У теологічній літературі сформувались дві течії: традиційно-консервативна, що дотримувалась августинської традиції, і теологічно-реформаторська, представники якої намагалися розглядати питання віри з більш раціональних позицій. До останніх належали визначні мислителі середньовіччя Росцелін, Абеляр, Гійом Коншський, Іоанн Солсберійський та інші. Вони виступали проти кричущих невідповідностей, які поширювались церковною літературою, закликали осягати істини, в тому числі й віри, спираючись на розум і логіку.
Християнські теологи змушені були шукати нових способів трактування провіденційної схеми історії. Найважливішим питанням було вписати багатоманітність фактів у існуючу схему без втрат для останньої. Помітним внеском у “модернізацію” підходів до теологічної історії були погляди французького каноніка Гуго з Сен-Віктора(пом.1141 р.). У коментарях до Біблії він переніс увагу з традиційного провидіння на свідому діяльність людей у кожну історичну епоху (зрозуміло у теологічному баченні). Таким чином після тривалої перерви погляд переносився на особистість та її зв’язок з оточуючим світом, з обставинами повсякденного життя. У підсумку це була візія “сходження людини до Бога”, але в умовах земного буття.
Погляди Гуго були розвинені Ансельмом Гавельберзьким(ХІІ ст.), який історію та історію церкви пропонував розглядати як процес постійних змін, кожна з яких провадить до щораз вищої істини у пізнаннні провидіння. У цьому процесі люди відіграють не пасивну, а активну роль, своїми зусиллями наближуючись до розуміння істини.
Загальний хід історії аналізував також єпіскоп Фрейзінгенський Оттон(бл.1111-1158). У творі “Хроніка або історія двох царств” він подав у завершеному вигляді теологічну ідею розвитку. Вона, на думку мислителя, полягала у поступовому досягненні людством “Царства Божого” у земному житті — після
Леонід Зашкільняк. Методологія історії
прийняття християнства воно (людство) об’єднується у істинній спільності — духовній спільності церкви. Августинівське протиставлення “Граду Божого” і “Граду Земного” синтезувалося у єдиному “Граді Християнського Царства”, котре уособлювалося в імперії та вселенській церкві. Політико-ідеологічне підґрунтя такого синтезу було очевидним. Оттон не приховував, що вершиною розвитку вважав Священу Римську Імперію Оттона І, яка була прообразом єдності віри та її втілення. Проте спостерігаючи риси занепаду імперії, Оттон закликав не “захоплюватись” земним втіленням віри і звернути погляди до світу вічності, який все ж таки завершиться “Страшним Судом”.
Якщо Оттон Фрейзінгенський акцентував увагу на “інституціональному” розв’язанні “божественої волі”, то вихованець відомих французьких теологічних центрів Парижа і Шартра анґлієць Іоанн Солсберійський(бл.1115-1180) віддавав перевагу “гуманістичному” спрямуванню думки. Повернувшись на батьківщину, цей мислитель — учень Абеляра, Бернара Шартрського, Гійома Коншського — у своїх творах продемонстрував рідкісне поєднання філософської освіченості та історичного мислення за античними зразками. Його перу належали праці “Історія папства”, “Наука управління”, “Металогіка”. У них він привертав погляди сучасників до необхідності логічного осягнення постулатів віри, щоб поступово наближатися до більш повного розуміння божественої істини. З точки зору пізнання розвитку духу особливе і виключне значення, на його думку, мало існування єдиної християнської церкви на чолі з папством. Церква є єдиною твердою підставою у бурхливому потоці суперечливого і минущого [5, 185-187].
Історіографія продовжувала розвивати провіденціальний погляд на минуле. Так, один з істориків ХІІ ст. абат монастиря у Ножані Ґвіберт Ножанський (1053- 1124) написав твір “Діяння Бога через франків”, в якому подав опис першого хрестового походу, що здійснювався силами переважно французького лицарства. Новим моментом цього часом “казкового” твору було намагання прославити французький народ, який реалізував “божу волю”.
Багатоманітна історична література того часу не вирізнялась оригінальністю світосприйняття, йдучи за суворими “вказівками” церковних теологів, папської канцелярії. У 1112 р. побачила світ одна з кращих робіт жанру “всесвітніх хронік” — “Хронографія” валлонського ченця Сіґеберта з Жамблу (1030-1113), в якій автор використав велику кількість хронік, історій, анналів з метою підтвердити офіційну схему історії “чотирьох царств”. Популярністю користувалися праці пресвітера Гонорія Оттонського “Картина світу” і “Сума всієї історії”, які були зібранням дат і описів найважливіших подій від часів античності до сучасності.
Натомість не була оцінена сучасниками праця ченця Ордеріка Віталія (1075- 1143) “Церковна історія”, котра стала добрим джерелом для істориків ХІХ-ХХ ст. Її автор відвідав монастирі Франції, Нормандії, Фландрії, Анґлії, де знайомився з місцевими бібліотеками, нотував власні спостереження. У підсумку його твір відбігав від теологічної догми і нав’язував до античної традиції у описі подій: переказував повсякденний побут і життя мешканців різних країн, традиції і звичаї,
Розділ 2. Теологічна історія...
матеріальну і духовну культуру тощо. Цікаво, що, виявляючи негативне ставлення до норманів, він водночас високо оцінював значення норманських завоювань у Європі.
Норманське завоювання було провідною темою анґлійської історіографії, починаючи з ХІ ст. Хроністи та історики послідовно описували події завоювання і роль норманів у становленні анґлійської державності (Еадмер, Вільям Мемсберійський, Іоанн Солсберійський та ін.).
Німецька історіографія зосереджувалася на двох значущих темах: стосунках папства з імперією, східній політиці відносно слов’ян і балтів. Перша тема була представлена творами Ламперта Ґерсфельдського, Оттона Фрейзінгенського та інших авторів, котрі, спираючись на теологічне бачення світової історії, захищали папське право духовної зверхності над світською владою, Подібних позицій притримувалась і група істориків, яка описувала просування німців на Схід під приводом поширення християнської цивілізації. Праці Адама Бременського, Ґельмольда, Арнольда Любекського подавали тенденційну інформацію про устрій і звичаї слов’янських народів на Сході Європи, котрі на той час вже створили свої державні об’єднання.
Історична думка Італії не вирізнялась від поширеної у Європі. Італійські ченці й теологи компілювали переважно твори, що писалися у Франції та Німеччині. Проте саме в Італії виник такий оригінальний жанр історичної літератури як “міські хроніки”. У містах Північної Італії, що були просякнуті світським духом і де політична боротьба та економічні стосунки були переплетені у міцний вузол суперечностей, “життєві проблеми” чинили поважний вплив на світогляд освічених осіб. Міські хроністи Мілана, Ґенуї, Пізи, Венеції та інших описували внутрішню боротьбу партій і кланів, не вдаючись до теологічного обгрунтування подій. На першому плані у них виступали інтереси “своїх” угруповань. Так, диякон Арнульф (1085 р.) у своїй “Міланській хроніці” описував події з позицій аристократії. Протилежний погляд на міську боротьбу висловлював у одноіменному творі прихильник патаренського єретичного руху Ландульф.
У ХІІІ ст. міські хроніки італійських міст-республік досягли значного розвитку, торуючи дорогу світському погляду на сучасні й минулі явища. Серед багатьох такого плану творів заслуговує на увагу “Хроніка Салімбене” (сер. ХІІІ ст.), написана французьким ченцем з Парми Салімбене з метою висвітлити політичну боротьбу в декількох італійських містах. Хроніка була оригінальним твором, який поєднував хронограф, міську хроніку, мемуари і проповіді, свідчив про неабиякий кругозір її автора. Крім того вона була складена т.зв. “народною латиною”, містила багато приказок, пісень, а також... величезну кількість цитат з Біблії. Будучи ченцем францисканського ордену, Салімбене критично висловлювався на адресу вищої церковної ієрархії та політичної еліти, за що його твір був “заарештований” в одному з францисканських монастирів.
Назагал історична література, що виникла у монастирях різноманітних орденів, є обширною. Францисканський орден залишив популярну в середньовіччі історичну компіляцію “Квіти часів”, що приписується Мартіну Міноріті. Домініканський чернець, а пізніше архієпископ в Ґнєзно (Польща) Мартін Опавський написав “Хроніку пап та імператорів” — сухий підручник з історії папства з повним
Леонід Зашкільняк. Методологія історії
переліком пап та їхніх діянь. Інший домініканець — Вінцентій Бове був автором енциклопедичної праці ХІІІ ст. “Велике зерцало”, цікавим елементом якої було посилання на усі компільовані твори й виділення окремими ремарками авторських коментарів. З середовища домініканців вийшов твір тулузького інквізитора Бернарда Ґі “Квіти хронік”, що також був історією папства.
У ХІІІ-ХІV ст. теологічні узагальнення зникли зі сторінок історичних творів. Це сталося внаслідок “оновлення” теологічної картини минулого мислителями ХІІ ст., церковних заборон торкатися дразливих питань віри (в тому числі з допомогою терору і репресій інквізиції), а також появи серед авторів історичних творів світських осіб, котрі ставили перед собою не стільки виховні, скільки практично-навчальні або розважальні цілі. “Розважальність”, як і в попередні часи античності, в цілому знижувала інформативний вміст творів, натомість поширювала коло читачів. У гонитві за формою опису автори зверталися до віршованої форми.
У Франції здобула популярність “Римована хроніка” буржуа з м.Турне Філіпа Муска, що містила 31 тисячу віршів з викладом історії Франції до 1241 р. Ґійом Ґіард у віршованій формі розповідав про діяння французьких королів (ХІV ст.). Подібні віршовані хроніки народилися в Німеччині — “Кельнська римована хроніка” (її автор Готфрід Хаґене виконав замовлення малої ради м.Кельн), “Австрійська римована хроніка” (була написана дрібним шляхтичем барона Ліхтенштейна Оттокаром зі Штірії і складалась з 83 тисяч віршів, розбитих на 650 розділів). Достовірність вміщених в них історичних фактів була невисокою.
Після Четвертого хрестового походу (1202-1204 рр.) з’явився новий жанр історичної літератури — мемуари учасників виправи. Цей жанр був цікавий тим, що в рамках офіційної схеми змушував авторів описувати цілком “земні” справи сумнівного морального ґатунку — пограбування християнського Константинополя. Намаганням виправдати скандальні дії хрестоносців присвятив свої мемуари один з керівників виправи маршал Шампані Жоффруа Віллардуен (“Історія завоювання Константинополя”), в яких досить докладно, але тенденційно відбив усі етапи й перипетії походу. Інший характер і зміст мали мемуари дрібного лицаря з Пікардії Робера де Кларі “Завоювання Константинополя”, який не стільки дбав про “згладження” вини, скільки про передачу власних вражень про події.
Новим явищем в історіографії ХІІІ-ХІV ст. стала поява “лицарської хроніки”, що зродилася при дворах європейських монархів. Вона припала на період занепаду лицарства, коли треба було реабілітувати його перед громадською думкою. Чимало таких хронік були створені у Франції та Фландрії, де при дворах крупних феодалів, зокрема ґерцогів Бурґундських, згромаджувались прихильники консервації старих порядків. Виникла “бурґундська школа” в літературі й історіографії. Серед авторів цієї школи відзначався Жан Лебель (1290-1370) — канонік з Льєжа, поет і авантюрист. На схилі життя він створив “Правдиві хроніки”, подавши опис анґлійсько-французьких війн, в яких лицарство обох сторін чинило “славні подвиги” в інтересах своїх сюзеренів і... прекрасних дам. До “бурґундської школи” належали також Жорж Шателен, Ангерран де Монтрелле, Жан Лефевр, Жан Моліне та інші автори, котрі у своїх творах прославляли лицарський спосіб життя, високі моральні
Розділ 2. Теологічна історія...
якості дворянства, війни, турніри тощо. Вони спричинили виникнення міфу
“лицарської Європи середньовіччя”.
Проте праця Лебеля незабаром була забута, оскільки з’явились 25 томів “Хроніки” Жана Фруассара(бл.1337-бл.1404) — оригінального літератора й історика, одного з останніх представників лицарської літератури. У своєму творі він подав загальний образ політичних і військових подій у декількох європейських країнах від Іспанії до Шотландії. З тим, щоб накреслити “правдиву” картину він багато подорожував, збирав найдокладніші подробиці подій, шукаючи їх причини і наслідки у діяльності конкретних особистостей. Проте це не перешкодило йому не раз вносити “правки” і “виправлення” у текст праці, в залежності від політичних поглядів своїх монархічних покровителів (тричі змінював свою політичну орієнтацію з профранцузької на проанґлійську!).
Популярність праці Фруассара принесли блискучий літературний стиль, ерудиція і обізнаність з багатьма подробицями придворного життя. Причини подій він шукав не у Святому Письмі, як того вимагала теологічна догматика, а у мотивах діянь видатних осіб — вірності, честі, жадобі чи хоробрості. Уже ці мотиви етичного характеру він співвідносив з моральними постулатами християнства, повертаючись до античних понять вільної волі людини. Паралелі з античною літературою не залишали сумніву й принесли історику прозвище “Геродота середньовічної Європи”. Однак у докладності опису й достовірності історичної інформації Фруассар поступається багатьом своїм сучасникам.
Зміни світобачення у пізньосередньовічній Європі, що відбувались під впливом зростання міжлюдських контактів, ускладнення суспільно-державної організації і виникнення нових соціальних верств, які прагнули посісти відповідне місце і здобути впливи у громаді, штовхали кращих мислителів до перегляду співвідношення між божественим провидінням і свободою людської волі. Збереження і “відкриття” античної традиції, що приховувалась під “плащем” теологічної риторики, неминуче провадили до спроб пересунення “тягара” історії з неба на землю, а відповідальності за нього — з Бога на Людину. Елементи такого переносу спостерігалися вже у літературі ХІІ-ХІІІ ст. Бракувало рішучого кроку, який би уґрунтував нове світобачення. Цей крок, вкрай важливий і плідний для розвитку європейської цивілізації, був зроблений у час Ренесансу — Відродження представниками Гуманізму.
Перед тим як розглянути гуманістичну історіографію слід перенести погляд на Схід Європи, де також визрівали ті елементи культурно-духовного життя, яке вчинило помітний вплив на формування новочасного світогляду європейців.