Візантійська історична думка та її впливи
Візантія уникла варварського завоювання і тому після занепаду Західної Римської імперії стала спадкоємцем і продовжувачем античних греко-римських традицій, поєднаних зі східними культурами і християнством. Грецька мова стала
Леонід Зашкільняк. Методологія історії
тим об’єднуючим засобом, який дозволив синтезувати такі на перший погляд неспівмірні культурні явища. Візантія зберегла міцну державну владу, що дозволила централізувати управління імперією. Візантійські міста не занепали, а процвітали завдяки торгівлі зі Сходом.
Християнське світобачення посіло провідні позиції у суспільній свідомості. Проте елліністичні струмені, антична традиція відігравали у ній більш поважну роль, ніж на заході континенту. Засади офіційної християнської ідеології були розроблені богословом і філософом, “батьком візантійської схоластики” Іоанном Домаскіном (VІІІ ст.) у праці “Джерело знання”. Науку і знання він розумів як ідеальні логічні категорії, які не мають відношення до емпіричних прикладних знань, а спрямовані на пізнання божественої волі.
У V-VІІІ ст. християнські богослови доклали зусиль для систематизації православної догматики християнства, що народжувалась у безперервній боротьбі з поганськими культами та єресями. На відміну від католицтва візантійські богослови докладно розробляли насамперед питання людської особистості, її можливостей у осягненні божественого провидіння. Тому в полі зору постала проблематика тіла і душі, котра розроблялась з огляду на античну традицію, зокрема на підставах неоплатонізму. Богословські праці Симеона Нового Богослова (949-1022) і Григорія Палами (1297-1360) поширили вчення про спроможність людини досягти духовного поєднання з Богом через внутрішнє очищення і аскетизм. Православне богословіє чітко розмежовувало душу і тіло, земне і небесне. Його методологічною вимогою було вбачати і зображувати земні діла людей як гріховні, “тілесні”, спровоковані дияволом. Тому й ставлення богословів та літераторів до земної дійсності було дуже критичним, в усіх проявах людської натури вони намагались розглядіти “спокуси”, “руку” антихриста.
Загальна ідеологічна доктрина православ’я, збереження античних традицій зумовили особливості розвитку візантійської історіографії. Якщо жанри історичної літератури залишались подібними до західноєвропейських, то їх зміст суттєво відрізнявся. Візантійські історичні твори були багатшими на описи подій, характеристику дійових осіб, вміщували спроби раціонального пояснення явищ. Тематика праць оберталась переважно навколо сутичок з варварськими племенами або двірцевих переворотів.
У той час як на Заході Європи у VІ-VІІІ ст. був відчутним занепад історіописання, у Візантії спостерігався розквіт історичної літератури, що відбився у творах Прокопія Кесарійського, Феофілакта Сімокатти, Менандра Протиктора та ін. У їхніх працях провіденціалізм залишався на другому плані, а людські діяння розглядались як наслідок психології і характеру видатних осіб. Особливою оригінальністю відрізнялись твори Прокопія Кесарійського(бл.500-бл.565), секретаря стратиґа Велисарія часів імператора Юстиніана. Як автор, обізнаний зі стосунками при дворі і політикою імператора, Прокопій написав декілька праць, важливих з огляду на вміщені в них дані про сусідні народи, зокрема “Історію війн Юстиніана з персами, вандалами, ґотами” та інші, в яких високо оцінив політику
Розділ 2. Теологічна історія...
Юстиніана. Проте пізніше підготував твір “Таємна історія”, який став одним з найоригінальніших творів середньовічної історіографії.
У “Таємній історії” Прокопій фактично заперечив думки і оцінки попередніх своїх творів щодо Юстиніана, звинувативши його у слабовільності, недалекоглядній політиці, підпорядкуванні впливам дружини Теодори. У вступній частині автор подав завдання історика: зберегти для нащадків правду про діяння видатних мужів, навчити прийдешні покоління розрізняти добро і зло, чинити добрі справи. Прокопій відокремлює християнську мораль від дійсності. Політика є справою людей, мораль
— справа Духу. Він засуджує необмежену владу імператора, віддаючи перевагу римській системі управління з великими повноваженнями аристократичного сенаторського стану.
Прокопій як би “задав тон” візантійської історіографії, зосередившися на політичній історії, яка є продуктом діяльності людей. Його слідами пішли інші історики, котрі намагалися висвітлювати людські справи, збирати документи й усні свідчення учасників подій, піддавати їх критичному осмисленню. Так, Агафій Міренейський (536-582) написав 7 книг “Про правління Юстиніана”, прагнучи відшукати “правду” стосовно часу цього імператора. Зібрані ним матеріали, піддані критичному вивченню, дозволили накреслити більш зрівноважений образ імператора, в якому поєднувалися позитивні риси його зовнішньої політики й засуджувався деспотизм внутрішнього правління.
Історики VІІ-VІІІ ст. приділяли увагу переважно політичній історії сучасності, громадили документи, які служили їм аргументами для виправдання або критики імператорів (Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, Ґеоргій Амартол та багато інших). Навіть твори високих духовних осіб були “заземлені” на події політичної історії. Склалася ситуація чіткого відмежування історичних праць віл богословських. Останні присвячувались виключно духовним питанням. Певні впливи і поширення отримали історичні праці патріарха Никифора (бл.758-829), зокрема “Бревіарій” (“Коротка історія”), в якій викладались події від 602 до 769 рр. Спираючись на попередні хроніки. а також невідомі документи, Никифор послідовно по роках описував події політичного життя, уникаючи їх оцінки [144, 145-167].
У наступний період — ІХ-ХІІ ст. — візантійська культура досягла свого найбільшого розквіту. З’явились науково-освітні центри (з ІХ ст. у Константинополі почав діяти університет для здобуття вищої освіти вихідцями зі знатних родин, патріарша Академія), виникли раціоналістичні філософські вчення, літературні школи. Інтерес до наукової традиції не виник сам по собі, а був народжений потребами повсякденного життя і політики. Не останню роль у підвищенні інтересу до знань відіграв імператор Константин Порфирородний (905-959), який всіляко заохочував літературну й наукову діяльність, сам написав відомі твори “Про феми”, “Про управліня імперією”, “Про церемонії” та інші.
Нові риси у розвиток наукових знань вніс відомий візантійський вчений Михаїл Пселл(1018-1096), в багатогранній творчості якого відчутні елементи повернення до античної традиції філософського осмислення дійсності на засадах неоплатонізму. Не випадково Пселл був іпатом (деканом) філософів університету
Леонід Зашкільняк. Методологія історії
Константинополя, мав різнобічні зацікавлення у математиці, філософії. праві, медицині, агрономії й історії. Допитливий дослідник, який не зносив неуцтва ченців, які переписували теологічні твори, не задумуючись над змістом переписуваного, він закликав до раціональнішого мислення, поділу оточуючого світу на земний і небесний, з яких перший є доступним для людського розуму, а другий — є вотчиною божественої волі. “Бог, — писав вчений, — само собою зрозуміло є кінцевою причиною землетрусів, як і інших речей, але найближча причина землетрусів — вітер, що підноситься з землі”. Залишаючи за Богом загальну ідею творення і еволюції природи та людини, Пселл проголошував потребу пояснення земних справ природними і морально-психологічними чинниками. Тим самим він намагався поєднати теологію з античною філософією (Платона він вважав попередником християнства).
Особливо вільно почував себе М.Пселл у історіографії. Його твір “Хронографія” описував події сучасної автору історії. Він не прагнув подавати повну картину подій, чимало з них він пропускав і не згадував як другорядні. Провідна думка керувала пером історика — показати “людські” слабощі візантійських правителів, які були наслідком впливу влади, яка “псує” особистості, перетворюючи їх у деспотів. Із знанням справи Пселл описував двірцеві інтриги, перевороти, зіпсовані нрави імператорського оточення. Усе це супроводжувалося їдкими коментарями та критичними оцінками. Бездуховність і аморальність сучасного авторові суспільства навівають почуття песимізму і безперспективності людських діянь, сподівання на фіналістське завершення “земної” історії у теологічному тлумаченні.
Песимізмом і моралізаторством просякнуті твори інших авторів ХІІ і, особливо ХІІІ ст. Серед них привертає увагу праця Анни Комніни “Алексіада”. Анна була старшою дочкою імператора Алексія І Комніна, освіченою і обізнаною особистістю. Прагнула створити героїчний образ свого батька, якому сприяло провидіння.
Інший автор цього часу Никита Хоніат у “Хроніці” описав події початку ХІІІ ст., пов’язані з захопленням Константинополя хрестоносцями у 1204 р. під час 4-го хрестового походу. Цей історик мав на меті обґрунтувати причини падіння Константинополя і нещасть, що впали на країну. Їх він бачив у занепаді моралі візантійських кесарів та їхнього оточення, протиставляючи їм “не зіпсованих” вірних християн — хрестоносців.
Четвертий хрестовий похід і падіння Константинополя мали трагічні наслідки для імперії. Як культурний центр Константинополь був втрачений, більшість освічених діячів втекли у Малу Азію. Спроби хрестоносців латинізувати столицю Візантії зійшли нанівець. Центр візантійської культури перемістився разом з імператорським двором у Нікею, а також Ефес, Смирну і ряд інших міст. Після відбудови Візантійської імперії у 1261 р. культурне життя у Константинополі було відновлене, але загальний рівень суспільної думки понизився, університет не було реанімовано й античні традиції відійшли у тінь.
Розділ 2. Теологічна історія...
Історіографія ХІV-ХV ст. зазнавала більшого впливу теологічної історії. У волі провидіння більшість авторів бачили “покарання” за гріхи правителів та єретичне відступництво від віри. Не випадково один з найбільш освічених богословів ХІV ст. Никифор Ґригора (бл.1295-бл.1360) основну частину своєї “Ромейської історії” присвятив церковним справам, зокрема боротьбі навколо ісихазму, захищав філософський підхід до віри.
Сучасник Никифора — Іоанн Кантакузин був відомим полководцем і навіть імператором, але згодом був змушений зріктися престолу, постригтися у ченці. У монастирі Кантакузин написав “Історію”, намагаючись дотримуватись аристотелівської традиції, обіцяючи читачеві подати правду “без гніву і пристрастей”. Насправді ж твір був спробою виправдатись перед нащадками, довести “чистоту” своїх намірів.
Історики останнього століття Візантійської імперії (ХV ст.) пережили її падіння і завоювання турками. У своїх творах вони жалкували за блискучим минулим імперії, аналізували причини її занепаду. Більшість зверталися до “священої” історії, вбачаючи волю провидіння у “покаранні” поганих правителів імперії, що занапастили добру справу. Мало хто з мислителів нав’язував до античної традиції. Так, афінський аристократ Лаонік Халконділ — знавець античної літератури й послідовник історичного методу античних авторів у творі “Історія” подав нарис всесвітньої історії від Ассирії до Візантії. Причини занепаду останньої він бачив у присуді долі за гріхи ромеїв та їх бездарних правителів. Його погляду властиві критичність у оцінках, співставлення і порівняння думок інших авторів.
Назагал чимало рис майбутнього ренесансного світогляду своїм корінням сягали у Візантію, де антична традиція не припинялася. Чимало західноєвропейських вчених вважали своїм обов’язком у ХІІІ-ХІV ст. відвідати Візантію для продовження освіти. У свою чергу все більше грецьких вчених завершували свою діяльність у італійських містах-державах, рятуючись від нападів турок-сельджуків. Вихідці з Візантії мали успіх у освітніх осередках Західної Європи як знавці грецької мови, історії, перекладачі творів античних мислителів (Мануїл Хрисолор, Іоанн Арґиропуло та ін.).
Візантійська культура вчинила поважний вплив на європейську цивілізацію, давши оригінальні зразки світобачення і відбиття його у освіті, релігії, мистецтві. Ця оригінальність полягала у поєднанні античного спадку зі східними традиціями, що у підсумку створило зразки зовнішної урочистості й піднесеності, але також спроб проникнення у духовні процеси особистості. Чи не найважливішою рисою візантійської культури і мислення, якій судилося відіграти суттєву роль у європейському Ренесансі, була зосередженість на людських справах, на відокремленості земного і небесного, моральній відповідальності особистості перед обличчям вічності.
Не менш значущим є також той факт, що візантійська цивілізація багато в чому визначила специфіку формування суспільної свідомості і, відповідно, форм соціальної організації багатьох східноєвропейських народів від Балкан до Кавказу, насамперед слов’янських.
Леонід Зашкільняк. Методологія історії
Яскравим прикладом візантійських культурних впливів була Давньоруська державність — Київська Русь. Прийняття християнства з Візантії зміцнило її зв’язки з імперією, призвело до поширення тут культурних здобутків останньої. Видатний український історик М.С.Грушевський, аналізуючи причини прийняття християнства з Константинополя, вказує насамперед на державницькі інтереси київського князя Володимира — прагнення “прилучитися” до блиску й могутності Візантійської імперії, яка в очах сучасників Х ст. представлялась ідеалом влади й престижу, “центром світового життя”. За зразком Візантії, — підкреслює історик, — “стояла традиція “вічного Риму”, авреоля високої культури, слави, могутности, недосяжної величи, від простих смертельників відрізаної стіною штучної, вередливої, невимовно привабної для варварської фантазії церемонії й етікети, де дивним способом лучили ся в чарівнім фокусі елементи античні з східніми” [33, 1, 505-506].
Виникнення і зміцнення Давньоруської державності покликало до життя запровадження літописання — запису найважливіших подій по роках на зразок візантійських хронік і бревіаріїв, які складалися освіченими ченцями монастирів. Давньоруська історіографія від початків створила ряд крупних історичних творів, серед яких “Повість минулих літ” (або “Літопис Руський”), що був написаний ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором на початку ХІІ ст. і увійшов складовою частиною у численні літописні зведення пізнішого періоду (ХІV-ХV ст.). Сучасні джерелознавчі дослідження ствердили, що літопис Нестора ґрунтувався на більш ранньому т.зв. “Початковому зведенні” кінця ХІ ст. (1093-1095 рр.) і навіть більш ранніх літописних творах початку ХІ ст., виокремлення яких однак натрапляє на значні труднощі.
Тим не менше, не підлягає сумніву, що зразками і підставою для давньоруського літописання послужили візантійські історичні твори. Дослідники встановили, що літописці компілювали “Хроніку” Ґеоргія Амартола, “Хроніку” Іоанна Малали, “Бревіарій” патріарха Никифора [108, 1, 52-55], переймаючи теологічну версію історії “від створення світу”. Разом з нею літописання сприйняло й візантійський метод провадження записів, надавши йому місцевого забарвлення. Останнє проявилося у присутності географічно-побутового тла в описі явищ, зосередженості на світських подіях з поділом на “земну” і “небесну” історію, відчутним наголосом на державно-династичному житті.
Виникнення “Повісті минулих літ” було покликане до життя потребами збереження державного утворення — Київської Русі, що розпадалося через міжусобиці і боротьбу за владу між спадкоємцями династії Рюриковичів. Провіденціальне спрямування мислення літописця виражалося у моральній відповідальності окремих осіб і навіть цілих країн перед Богом за наслідки діянь. Але за релігійною оболонкою надто виразно проглядала політична тенденція: відзначення й вирізнення правителів, які діяли на користь зміцнення держави та християнської ідеології. Важливим моментом історичного методу Нестора було критичне ставлення до певних подій, які у традиції отримали суперечливе висвітлення (наприклад стосовно легенди про Кия та його братів, що були засновниками Києва, або про різні версії охрещення Володимира).
Розділ 2. Теологічна історія...
На ХІ-ХІІ ст. припадає теж поява на Русі перших перекладів історичних творів переважно візантійського походження (“Троянська історія”, “Александрія” — історія Олександра Македонського, “Девгенієво діяння” тощо). Однак, античні література і культурний спадок були слабо знані у Київській Русі. Тож візантійська історіографічна традиція протягом тривалого часу залишалася єдиним гідним наслідування взірцем літописання. Заслуговує на увагу той факт, що церковно- слов’янська мова, якою складалися літописи, залишалася доступною і зрозумілою для більш широких соціальних шарів, ніж латинська у Західній Європі.
* * *
На закінчення огляду середньовічної історичної думки слід констатувати, що теологічна історія, запроваджена у суспільну свідомість християнськими мислителями, спричинила докорінну зміну бачення світу. Історія набула універсалізму, джерел і змісту розвитку-руху, нерозривного зв’язку минулого- сучасного-майбутнього, і, що дуже важливо, способу пояснення людських вчинків з допомогою позалюдського і позаприродного чинника-закону. Теологія історії стала фактично першою філософією історії, котра була й методом її розуміння.
Проте, людська практика засвідчувала недостатність і схематичність провіденціального пояснення минулого й сучасного, оскільки в ньому наділена мисленням особистість залишалася пасивним суб’єктом універсальної волі, в той час як життя постійно демонструвало зростання її розумового потенціалу і практичного впливу на життєві справи. Повернення обличчям до людини диктувалося також античною традицією, яка продовжувала жити у середньовічній Європі. Саме ця традиція послужила підставою для Ренесанса (Відродження) і формування новочасного світобачення.
Леонід Зашкільняк. Методологія історії
РОЗДІЛ 3. ІСТОРІОГРАФІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РЕНЕСАНСА: КРИТИЧНА ІСТОРІЯ (ХV — ХVІ ст.)