Філософська історія Просвітництва
Якщо континентальна історіографія ХVІІ ст. переживала своєрідну “кризу жанру” і вела пошуки його подолання на рейках посилення уваги до джерел, то в Анґлії на розвиток історичної думки вплинули передусім політичні події революції середини ХVІІ ст. Революція стимулювала духовне життя суспільства, поставила в порядок денний проблеми устрою, влади і власності в державі. Ідеологічна і політична боротьба поділила анґлійське суспільство на два головних табори: прихильників необмеженої королівської влади, освяченої божественим провидінням, і послідовників обмеженої монархії, яка не повинна зачіпати “природних прав” людини. Найбільш радикальні погляди висловлювали левелери та їхній ідеолог Джон Лільберн (1614-1657), що, посилаючись на Біблію, поставив питання про народний суверенітет як джерело і підставу усякої влади.
Бурхливі події анґлійської революції хвилювали багатьох сучасників, спонукали до їхнього осмислення. Одним з перших, хто спробував розглянути питання суспільного устрою в історичному аспекті, був філософ Томас Гоббс(1588- 1679). Його праця “Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (1651) містила декілька важливих теоретичних міркувань, котрі запліднили європейську наукову думку. У ній вчений запропонував схему походження держави, твердячи, що вона з’явилася лише на певній стадії розвитку людства і відокремила “природний” бездержавний стан, коли всі люди були рівними, від “державного”, що виник внаслідок “суспільного договору”, народженого безперервною боротьбою між людьми за задоволення своїх егоїстичних інтересів і потреб. Виникнення держави, як зверхньої влади над людьми, призвело до появи громадянського суспільства, але поклало край “природним правам”, запровадивши на їх місце закон. Держава і є тою міфічною потворою — Левіафаном, яку людство змушене терпіти, аби не повернутися до дикунства і “війни усіх проти усіх”. Влада, закон, фінанси є основою держави, яка покликана зрівноважити “природні” потяги людей.
Ідеї розмежування двох відмінних стадій розвитку людства, його поділу на природну і громадянську (первісного суспільства і цивілізації), а також походження держави як раціонального акту міцно увійшли у західноєвропейську філософію і соціологію.
Дальші кроки в напрямку “історизації” філософії і “філософізації” історії
(вживаємо такої незвичної термінології з метою підкреслення взаємопов’язаного
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
процесу розробки підходів до принципу історизму) були зроблені анґлійськими філософами — послідовниками Джона Локка(1632-1704). Сам Локк поділяв погляди Гоббса на державу і владу, але вніс до них суттєві корективи. Зокрема він вважав, що у “природному стані” не було боротьби між людьми, їхня індивідуальна праця призвела до появи власності, яка поступово загострила стосунки і покликала до життя державу, щоб охороняти права власності і особисту свободу. У праці “Два трактати про уряд” Локк розвинув думки про народний суверенітет і обов’язок держави забезпечувати його.
У іншій праці — “Есе про людське розуміння” (1690) Локк виклав засади
вчення про пізнання. Він стверджував, що всяке знання набувається через досвід і таким чином є історичним продуктом, заперечував можливість будь-якого посередництва між чуттєвим досвідом і знанням, котре завжди є тільки конкретним. Ідеї, принципи не є вродженими,- писав вчений,- вони набуваються з досвідом. Але досвід розпадається на “зовнішний” (чуттєвий) і “внутрішній” (рефлексія), чисто розумовий. Локкові бракувало аргументів, щоб подолати пізнавальний дуалізм. Це зробили його анґлійські послідовники у наступному столітті.
Серед них заслуговує на згадку контроверсійна постать відомого англійського політичного діяча, філософа та історика лорда Болінґброка — Генрі Сент-Джона(1678-1751). Суперечливі оцінки і дискусії навколо цього аристократа, одного з провідних анґлійських політиків першої половини ХVІІІ ст. не затьмарюють його авторитету як мислителя, який вніс у філософсько-історичну думку Просвітництва оригінальні думки. Його міркування і твори були відомі французьким просвітникам, зокрема Вольтеру, ще до публікації і вплинули на формування їхнього світогляду. Опубліковані посмертно у 1752 р.“Листи про вивчення і користь історії” Болінґброка справили справжню сенсацію в політичному і науковому житті Анґлії, проте викликали неоднозначну реакцію, оскільки політична “слава” кинула тінь на науковий авторитет вченого, ім’я якого незабаром незаслужено забули [9, 287].
Твір Болінґброка, написаний 1735 р. у формі 8-ми листів до молодого
історика лорда Корнбері, який просив поради щодо методу написання історії, пролили світло на філософсько-історичні погляди анґлійського політика-ерудита, котрі суттєво розходились з тогочасною історичною практикою. Вони дали поштовх до більшого зближення натурфілософії та історії, власне поєднання філософії й історії на засадах раціоналізму. При цьому, залишаючись на позиціях деїзму, властивих більшості просвітників, Болінґброк був послідовніше щодо джерел формування людського досвіду і розуму, вважаючи ними зовнішній об’єктивний світ. Це давало йому підстави рішучим чином усувати релігійну “містику” зі свідомості сучасників. А далі — висувати оригінальну думку про народження морально-етичних норм не з абстрактних ідей, а від законів природи, котрі зростають з конкретних потреб та інтересів особи. Вони ж провадять до дії закону “соціабельності” — об’єднання у суспільство. Останнє у своєму розвитку проходить дві фази: політичного суспільства (“малі держави”) і громадянського суспільства (вчений не визнавав існування т.зв. “природного стану” людства). Логіка підштовхувала Болінґброка до утопічної візії майбутнього — суспільства “рівної
Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...
відповідальності станів” на чолі з “ідеальним” монархом, — оскільки кожна людина в рівній мірі прагне до задоволення подібних потреб та інтересів.
Особливо цікавими були пізнавальні моменти твору Болінґброка. Визнаючи два види написання історії — “поетичного”, спрямованого до почуттів, і “раціонального”, що промовляє до розуму, — вчений тільки другий вважав “справжньою” історією. Така історія може бути тільки філософською, тобто такою, що встановлює вічні і незалежні від часу істини. Тому для історика не факти і події є метою і сенсом дослідження, а встановлення “загальних правил” (закономірностей). Ці природні закони або “загальні правила” — мораль, етика, психологія.
Абсолютизація раціоналізму зіграла недобрий жарт з анґлійським вченим й усіма просвітниками: вони ґрунтували свої погляди на незмінності “природного закону”, який щодо людини полягав у морально етичних засадах. Тому, зазначав Болінґброк, філософія починає з розуму і закінчує уявою, а історія починає з фактів і завершує розумом. Однак самі по собі факти ще не несуть істиних знань, які треба здобути з допомогою розуму.
Аналітичний стиль мислення дозволив Болінґброку висловити низку плідних теоретично-пізнавальних думок, котрі були розвинені просвітниками. Зокрема, він чітко поставив питання про предмет історії. “Людина є предметом будь-якої історії; щоб добре її знати, ми повинні бачити і зрозуміти її (людину Л.З.) у кожному віці, у всіх країнах, у всіх державах, у житті і смерті — і тільки історія може нам так її змалювати”,- писав Болінґброк.
ХVІІІ ст. стало в Анґлії часом інституціалізації історії, появи її як окремого предмету у анґлійських і шотландських університетах. Інтерес до минулого, що підсилювався колоніальною політикою держави і освоєнням невідомих країн сходу і заходу, спонукав заможних меценатів до збирання колекцій рукописів, пам’яток матеріальної культури. 1707 р. у Лондоні було відновлено товариство антикварів, члени якого займались пошуком і публікацією старовинних документів. Серед видань товариства була цінна 7-томна публікація “Державних паперів Терло” (Терло був державним секретарем за часів протекторату О.Кромвеля). У 1753 р. відкрив свої двері Британський музей, основою зібрань якого стали антикварні колекції. 1759 р. при музеї розпочала діяльність Британська бібліотека рукописів і книг.
Великий інтерес до писемних пам’яток спричинив вже у середині ХVІІІ ст. появу численних документальних публікацій, що засвідчували вдосконалення техніки і методики опрацювання та інтерпретації історичних джерел. Ріст освіченості населення створив сприятливі умови для поширення описової і розважальної історичної літератури, котра задовольняла насамперед естетичні потреби широкого кола осіб (популярністю користувались невибагливі, літературно оброблені твори поета і письменника О.Ґолдсміта “Історія Британії”, “Історія Риму”, “Історія Греції”,які містили уривкові обробки цікавих епізодів минулого).
У анґлійській історіографії утвердилась традиція поділу світової історії на давню (класичну), середньовічну і нову. 1724 р. в університетах Оксфорда і Кембріджа були відкриті професорські кафедри нової історії, котрі призначалися для підготовки дипломатів і державних службовців. Проте викладання історії
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
провадилось на невисокому рівні, теологія продовжувала чинити значний вплив на навчальний процес. Інакше виглядала ситуація у шотландських університетах, де провідні позиції посідали помірковані пресвітеріани, які ставили більш практичні завдання перед освітою. У 1716 р. історичні кафедри були створені в університеті Ґлазґо, 1719 р. — університеті Единбургу, 1747 р. — Сент-Ендрюса. Розквіт наукового і культурного життя приніс у цей час Единбургу назву “Північних Афін” [55, 73-74].
Історична освіта вимагала більш поважного філософського підґрунтя. Спробу створити його здійснив анґлійський філософ і історик Девід Г’юм(1711- 1776). У філософських творах (“Трактат про людську природу”, “Дослідження людського розуміння”) вчений розглядав пізнання як процес створення і переказу ідеальних феноменів, котрі виникли внаслідок чуттєвого сприйняття. Їхнє переказування за посередництвом інших осіб, котрі у свою чергу спираються на чуттєвий досвід, не в стані заперечити реальності минулих подій. Це ставило історію на твердий науковий ґрунт за аналогією з іншими науковими дисциплінами, заснованими на чуттєвому досвіді. Г’юм доводив, що історія є законним і дійсним різновидом знання, яке спирається на фактичні дані і не потребує метафізичних гіпотез для свого обґрунтування.
Слід підкреслити, що погляди на історію у анґлійського вченого не дуже узгоджувалися з його розумінням людської природи. Її він сприймав через призму суб’єктивно-раціонального чинника, котрий за основу пізнання брав ідеальні розумові феномени, властиві кожній людині як такій. Тільки незмінність розумово- пізнавальних зусиль людей у всі часи, на думку вченого, створювала підстави для однотипного відбиття оточуючого світу. “...Якщо ви бажаєте знати почуття, схильності і спосіб життя греків і римлян, вивчіть добре темперамент і дії французів і анґлійців, і ви не помилитесь, переносячи на перших спостереження, зроблені стосовно других... Людство в такій мірі є одним і тим же у всі часи і у всіх ареалах, що історія у цьому сенсі нам не повідомляє нічого нового і незвичного”,- писав Г’юм [5, 310]. Особливість людини як соціальної істоти вчений вбачав у розумовому сприйнятті речей, розум виступав мірилом суспільного буття, ставав посередником між природою і суспільством.
Г’юму належала й суто історична праця — 8-томна “Історія Анґлії від вторгнення Юлія Цезаря до революції 1688 р.” (1752-1762), що представляла собою послідовний опис політичних подій з вкрапленнями релігійного, побутового і культурного життя. Рушійною силою історії він вважав ідеї, знання і мораль, котрі забезпечують поступовий, але неухильний поступ людства. Однак, надавши своєму творові філософське спрямування, вчений не дуже дбав про критичне ставлення до джерел, часто сприймав на віру перекази інших авторів. Завдяки послідовності опису і літературному стилю твір Г’юма тривалий час користувався широкою популярністю серед читачів не тільки в Анґлії.
Філософські ідеї Г’юма, що були співзвучні думкам французьких просвітників, формували універсальну картину буття, яка включала в себе й світ історії. Проте, орієнтуючись на розум в цілому і абстрактну людину зокрема, Г’юм
Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...
ігнорував людину історичну, людину, розум якої відбивав не тільки історичний пізнавальний досвід, але й конкретні умови часу і місця. За таких обставин історія набувала філософської (наукової!) спрямованості, але відчувала брак методу, який би дозволяв задовільно пояснити її змінність і рушії.
Не буде зайвим додати, що багато з того, чого бракувало історичному викладові Г’юма, зумів надолужити найкрупніший анґлійський історик Просвітництва Едуард Ґіббон(1737-1794). Його погляди сформувалися під безпосереднім впливом французьких просвітників у швейцарському місті Лозанні. Головну свою працю він присвятив історії загибелі Римської імперії — “Історія занепаду і загибелі Римської імперії” (7 томів, 1776-1788). Ще за життя автора праця була перекладена на європейські мови. Популярність їй принесли висока ерудиція автора, який зібрав і опрацював майже усі відомі на той час документи трьох останніх століть існування імперії, а також блискучий літературний стиль, що став зразком для наслідування наступних поколінь істориків.
Не менш цікавою була історична концепція Ґіббона. Він вважав імперію величним пам’ятником людського генія, який у той час досягнув найвищого розквіту. Головну причину занепаду держави бачив у зародженні і розвиткові християнства, яке принесло зі собою варварство і морок невігластва й претензії на світську та духовну владу. Усе, що було створене людським розумом і мудрістю, ними ж було зруйноване. Пояснити це раціонально історик так і не зміг, обмежившись констатацією факту, що розумно створене породжує ірраціональну протидію. Ґіббон не був атеїстом, але вважав необхідним “очистити” релігію від забобонів і вад. Його дослідження відрізнялося від інших історичних праць прямою спробою підпорядкувати історичний матеріал певній філософській схемі, що зростала з негативної оцінки ролі християнської церкви в культурно-духовному розвиткові середньовічної Європи. Тому церква гостро засудила твір Ґіббона і чинила перешкоди його поширенню.
Певний внесок у анґлійську та європейську історичну думку внесла шотландська філософсько-історична школа, що склалась в Единбурзькому університеті в другій половині ХVІІІ ст. Залишаючись на загальних світоглядних позиціях Просвітництва, представники школи додали до політико-правових підстав ще й господарсько-соціальні. У працях Адама Ферґюсона (1723-1816), що посідав посаду професора моральної філософії, проводилась ідея про велике значення соціальних суперечностей і конфліктів, які відбивали зіткнення добра і зла у людській свідомості. Джон Міллар (1735-1801) звернув увагу на взаємозалежність різних видів суспільної діяльності людей — матеріальної, політичної, культурної. Він зауважив, що відмінності поглядів людей зумовлюються тими стосунками, котрі складаються між ними у конкретному суспільстві.
У цілому згадані та інші представники шотландської школи в рамках просвітницького світогляду звернулися до вивчення соціальних проявів людської діяльності, залучаючи до цього статистичні методи.
Таким чином скептицизм і натурфілософія ХVІІ і ХVІІІ ст. підштовхнули до
“запровадження” історії у число наук, котрі можна досліджувати чуттєво-
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
раціональним способом. Розбіжності між філософами торкались питання об’єкту пізнання — більшість згоджувалися, що ним є незмінна людина, а ще точніше її розум і духовність, котрі “продукують” людські стосунки. Скептицизм Бароко спонукав до пошуку шляхів раціонального прочитання документів і давньої літератури з використанням критичних методів. Проте рішучий крок до внесення раціонального погляду у історію зробили передусім французькі просвітники.
Просвітництво як світоглядно-культурна течія в європейському цивілізаційному розвиткові набуло суспільної значущості у Франції і поширилося по усьому континенту, заклавши фундамент новочасного раціоналістичного мислення. Воно сформувалося під безпосереднім впливом досягнень анґлійської натурфілософії й природничих наук. Просвітницьке світобачення було твором передусім французьких філософів, письменників, публіцистів, вчених, блискучим результатом розумового узагальнення пізнавальних зусиль багатьох поколінь європейських мислителів. Просвітники розробили нові ідеї й цінності, котрі спричинили інтелектуальний перелом ХVІІІ ст. з далекосяжними наслідками, що проявляються до нинішнього часу.
Головна ідея Просвітництва, яка була докладно обґрунтована його представниками, полягала в тому, що розумове пізнання спроможне осягнути закони природного і соціального світу й на їх основі встановити між людьми справедливі “природні” відносини. Шлях до суспільства загального добробуту і щастя лежить через дальше вдосконалення пізнавального інструментаря, який дозволить зрозуміти й застосувати “природні закони” до людських взаємин і на їх підставі досягти раціонально організованого суспільного устрою. Засобом для цього є невпинний прогрес науки й освіти.
Оптимістичний погляд на можливості раціонального осмислення нагромаджених знань про природу і людину, зведення розуму і розумової діяльності в універсальний принцип пізнання неминуче провадили до споглядального конструювання гіпотетичних теорій природного і соціального життя, що будувались за аналогією з законами механіки. Такі філософські конструкції, при збереженні уявлень про незмінність людської природи і розуму, ґрунтувалися на ототожненні розумових законів із законами природними і уявленні про можливість їх безпосереднього “механічного” втілення.
Універсальний і незмінний розум — в уявленні просвітників — був здатний пізнати закони природи і людства та побудувати на їх засадах “розумне” і справедливе суспільство. Таке суспільство повинно відповідати “загальному природному законові”, який ототожнювався з законом всесвітнього Розуму (гармонії), що у людському бутті проявлявся у моральних принципах — справедливості, рівноправності, свободи — кожної особистості зокрема і суспільства в цілому. Цим законом, а значить і моральними принципами, людина повинна керуватися у повсякденному житті і у ставленні до ближнього. Усе минуле людства було драмою пошуку і відкриття людьми цього закону. Але пізнати його можна з допомогою розуму, а не почуттів і пристрастей (чим керувались люди до цього часу),
Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...
тому довгий і тривалий шлях до розумового вдосконалення людства можливий лише на рейках освіти (просвітництва), яка розвіє морок невігластва і забобонів.
Таким чином “природний закон” набував не лише наукового, але й морального значення. Вольтер кинув гасло, що стало синонімом Просвітництва — “природа розумна, розум природний”.
У світобаченні просвітників історія посіла поважне, якщо не провідне місце. Вона стала синонімом прогресу людського Розуму у пізнанні природи речей і людини. Власне прогрес як такий мислився просвітниками у вигляді поступального наближення до осмислення закономірностей природи і соціуму. Тому й історія повинна була стати схемою розумового поступу, у підставі якої знаходилися філософські принципи раціонального пізнання. Така історія виглядала як “філософська історія”, оскільки пов’язувала себе з індуктивно-дедуктивним методом, каузальністю, а також усіма іншими атрибутами натурфілософії. Вольтер назвав таку історію “філософією історії”, і цей термін з його легкої руки дожив до кінця ХХ ст., зазнавши певної смислової трансформації.
Філософська історія зосередилася на виявленні в історичному минулому народів спільних рис і властивостей, вона розглядала минуле як історію всього “роду людського” і не “знижувалася” до окремих подій і фактів. У зв’язку з цим просвітники негативно поставилися до попередньої традиційної історіографії, вважаючи її “апологетичною”, “забобонною” тощо. Вони недооцінили досягнення ерудитів у джерелознавстві і навіть гуманістів у політичній історії.
Просвітницьке світобачення, оперте на раціоналізмі, не залишило місця для дії жодних трансцендентних сил, виступило гострим антагоністом церкви і релігії в цілому, піддавши їх нищівній критиці і сарказму, котрі не мали прецедента ані в попередні, ані в наступні епохи. Просвітники запропонували раціоналістичні мету та спрямованість руху світової історії — до повного торжества Розуму в природі і суспільстві. Звідси і високий оптимізм ідеології Просвітництва.
Просвітництво вперше подивилося на суспільство як взаємозв’язану цілісність, яку об’єднує Розум, здатний виявити прояви “природного закону”, а також різні напрями людської діяльності. Таким чином було закладено підвалини соціологічного мислення, котре розглядало людські взаємини через закономірності (регулярності) розвитку розумової дільності.
Одним з перших зауважив потребу віднайдення засад цілісного погляду на суспільство, зокрема в його історичному аспекті, відомий італійський вчений Джамбаттиста Віко(1668-1744). Всебічна і різностороння освіта і практика, які здобув цей мислитель, займаючись філологією, правом, риторикою та іншими науками, рано забезпечили йому авторитет — у віці 30 років він став професором Неаполітанського університету. Знайомство з античною літературою і працями Ф.Бекона наштовхнули його на думку охопити людські справи єдиною схемою (теорією). Уже в ранній праці “Про сучасний метод дослідження”, написаній під впливом беконівського “Нового Органона”, і з метою піддати критиці картезіанський раціоналізм, Віко висловив думку, що людський розум не є однозначним критерієм досягнення істини у пізнанні, оскільки сам переживає періоди розквіту і занепаду,
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
тобто змінюється, яскравим прикладом чого були античність і середньовіччя. З цього випливав висновок про “історичність” самого розуму. Але він потребував більш докладного обґрунтування.
Численні наступні праці Віко поступово привели дослідника до потреби створення “нової науки”, котра б дозволила пояснити феномен суспільного життя і культури людства. Результатом творчих зусиль вченого стала грандіозна багатотомна праця “Підстави нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові підстави природного права народів” (1725, обсяг понад 300 др. арк.), з видрукуванням якої в Італії виникли труднощі. Це змусило вченого переробити працю і обмежити її пятьма томами, що й були опубліковані 1730 р. і стали відомими в Європі під назвою “Підстави нової науки про загальну природу націй”. Праця принесла славу і почесті її автору, який наприкінці життя був призначений офіційним історіографом Неаполітанського королівства [67, 25-32].
Для пояснення суспільного життя Віко запропонував брати не слово, не право, а “загальну природу націй”, тобто закон, що полягає у створенні “громадянського світу” (суспільства) і пізнанні “дійсного порядку речей”. Супроводжуючи виклад ідей книги посиланнями на остаточний критерій божественого провидіння, до якого спрямоване людське пізнання, вчений, однак, констатує свідомий і об’єктивний характер людської діяльності (тільки неспівпадіння намірів і наслідків дій засвідчує присутність провидіння). Люди творять свою історію самі, хоча й у межах загального порядку, встановленого світовим Розумом. Цей порядок проявляється через “природні людські звичаї”, що виробляються ними у соціальному співжитті. “Світ Націй,- підсумовує Віко,- був, без сумніву, зроблений Людьми”.
Італійський вчений на величезному фактичному матеріалі переконливо показав, що усі результати людської активності — держава, інститути, матеріальна і духовна культура — виникали в певних обставинах відповідно до потреб людських спільнот, змінювались разом з обставинами і розумовим вдосконаленням. “Природа речей — ніщо інше, як їхнє виникнення в певні часи і при певних обставинах; завжди, коли останні є такими, саме такими, а не іншими виникають речі”,- писав Віко [18, 77].
Вважаючи, що однієї філософії недостатньо для пізнання таких “змінних” речей як розвиток людської спільності, вчений пропонує “нову науку”, яка б поєднала раціоналізм філософії (стосовно “вічних істин”) з історичною змінністю людства, що виражена у набутті істиних знань через пізнання конкретного світу речей. Таким чином філософія і філологія у поєднанні з історією й дають у підсумку “нову науку”, котра у сутності є “філософією історії” (Віко цього терміну не вживав).
Тривалі дослідження мови і права переконали вченого, що з їх допомогою можна здобути цілком певні знання, які не відрізняються від здобутих емпірично. Підстава для цього — можливість розумової реконструкції того процесу, у ході якого створювалися документи і закони (правові) у минулому. Віко виходив з того, що критерієм ставлення до ідеальних речей повинно бути відношення кожної сучасної людини до оточуючого світу.
Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...
Віко приходить до ще одного важливого висновку про те, що людська природа у сутності є суспільною — тільки у спілкуванні з допомогою мови й можливе людське життя. І тоді стадії розвитку абстрактної людини перетворюються в стадії розвитку (змінності) суспільства. На місці філософської антропології, якою на початку уявлялась “нова наука” Віко, утверджується “філософська соціологія” (цього терміну Просвітництво ще не знало) або “філософія історії”. “Філософія розглядає Людину такою, якою вона повинна бути,- підсумовує вчений,- а історія — такою, якою вона є”.
Щоб підтвердити ці ідеї, Віко прослідковує історичні стадії зміни людської спільності, котрі і є “вічною сутністю історії”, тобто законом. Суспільне буття виросло з дикунського стану, і розбудовалось з родини, яка була першою формою “суспільності”. Громадянське суспільство виникло внаслідок потреби об’єднати родини для придушення протесту рабів, створити відповідний механізм захисту прав людей. “Вік Героїв” або початок громадянського порядку пов’язаний з встановленням аристократичної республіки. Боротьба між станами не припинилась і призвела до заміни аристократичної республіки — демократичною, в якій плебс був наділений землею. На цій стадії “Вік Героїв” змінився “Віком Людей” — люди навчились творити закони. Проте демократія неминуче переростає у анархію і тому змінюється монархією — найстійкішою державною формою. “Вік Людей” (античний світ) змінюється варварством середньовіччя, яке неминуче готує ґрунт для повторення циклу на більш високому рівні.
Циклічність Віко відрізняється від античної двома провідними рисами: в її підставі лежить ідея прогресу — “гуманізації” людини, а не її незмінності (незмінною залишається загальна ідея розвитку, якій підпорядковане розумове пізнання); натомість зміна розуму провадить до зміни “речей” — людських творів — об’єктивного світу. Таким чином ідея прогресу як закономірності людського розвитку стала надбанням тогочасної науки.
Не забув італійський мислитель зупинитися на методах пізнання минулого. Він розрізняв поняття “розуміння” і “пояснення”. Друге — це передусім причинно- наслідковий зв’язок явищ, в той час як перше — застосування методу аналогій (конструювання заздалегідь заданих параметрів мислення, як би ми це назвали сьогодні). Він встановив певні правила дослідження: застосування аналогій більш широкого плану (порівняння “подібних” періодів у різні епохи через іхні інституції
— форми правління, господарство, мистецтво. мораль тощо); врахування закономірності повторення послідовності подій (наприклад форм держави), яке, однак, не є докладним повторенням минулих подій, а цілком новим явищем. що зберігає подібність рис, і це виключає можливість пророцтва на майбутнє (!); необхідність остерігатися “перебільшень”, “зарозумілості”, “довірливості” й інших спотворень, котрі зустрічаються у історичній літературі; застосування “мовознавчого” аналізу до роботи з історичними документами, оскільки вживані значення багатьох слів у минулому значно відрізнялися від сучасних; сприйняття будь-якого переказу про історичні події лише як непевну пам’ять, що містить тільки частку спотвореної інформації про те, що відбувалося насправді; вивчення свідомості
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
(вірувань, моралі, науки тощо) відповідної епохи або їхні залишки в інших епохах, щоб вміти розшифрувати історичну інформацію джерел.
Важко недооцінити слід, що залишив по собі в науці Віко, випередивши свій час у трактуванні питань співвідношення суб’єкта і об’єкта в історії, засад і методів наукового пізнання, визначення складових суспільного життя, котрі необхідно вивчати, аби зрозуміти минулі епохи. Слушно зауважував відомий англійський історик Р.Д.Колінгвуд, що Віко “занадто далеко випередив свій час, аби зразу справити дуже великий вплив”; як часто траплялося в минулому, його заслуги були визнані аж тоді, коли “двома поколіннями пізніше, німецька філософія самотужки досягла погляду, вельми спорідненого з його власним” [71, 129].
Праці Д.Віко вплинули на розвиток філософської й історичної думки у Європі. Але обсяг впливів французьких просвітників у ХVІІІ ст. був значно більшим. Французьке просвітництво сформувалося як потужна світоглядно-інтелектуальна течія, що прагнула докорінно переосмислити попередню систему цінностей і світобачення, які спирались на середньовічну традицію і не враховували нових досягнень пізнання.
Історія як самостійна наукова дисципліна у Франції ХVІІІ ст. ще тільки формувалася; від середини століття виникали історичні кафедри в університетах, серед видань переважали великі компіляційні праці, які з теологічних позицій прославляли діяння французьких монархів і церкви (як от 30-томна “Історія Франції з часів встановлення монархії і до панування Людовика ХІV” абата П.Ф.Веллі). Фундаментальні публікації французьких “ерудитів” були знані лише вузькому колу спеціалістів.
У той же час минуле привертало до себе увагу з огляду на інтерес до виникнення й еволюції державних інститутів і становості, котрі піддавалися зростаючій критиці. Античний спадок змушував докладніше придивлятися до джерел, відшуковувати у давнині зразки свободи й рівноправності громадян. Насамперед це торкалося історії Риму, що демонструвала конкретні форми народоправства й його занепаду. Поступово інтерес перемістився до минулого Франції та виникнення її державності. Свідченням цього була полеміка навколо питань походження французької нації і держави, що мала місце у першій третині ХVІІІ ст. між графом Анрі де Буленвільє (1658-1722) і абатом Ж.Б.Дюбо (1670-1742). У посмертній праці “Історія давнього уряду Франції” (1727) Буленвільє висловив думку, що французьке суспільство виникло внаслідок германського завоювання Галлії, в результаті чого завойовники-франки стали панами, а галло-римляни — підданими. Такий устрій вважався цілком природним й спирався на “право сильнішого”. Погляди графа у 1734 р. піддав ґрунтовній критиці секретар Французької академії абат Дюбо, який стверджував, що факту завоювання не було, а відбулося злиття й асиміляція франків, які й призвели до формування французької нації. Шляхетський стан виник внаслідок узурпації прав всього народу вузькою верствою шляхти. Полеміка з порушених питань захопила не тільки цих двох авторів, але більшість французьких вчених ХVІІІ ст. Вона вивела їх на інші проблеми суспільного життя у їхній історичній ретроспективі.
Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...
Вагоме місце у розвитку філософсько-історичних ідей посіли праці відомого політика, президента парламенту у м.Бордо Шарля Луї Монтеск’є де Секонда(1689-1755). Маючи постійну справу з практичними питаннями політики, Монтеск’є неодноразово звертався до вивчення минулих політичних взаємин й інститутів. У праці “Про дух законів” (1748) він порівняв системи правління різних часів, починаючи від давнього Риму, і прийшов до висновку, що всі вони змінюються в залежності від природно-кліматичних умов, традицій та звичаїв націй. “Я встановив загальні підстави і побачив, що окремі випадки як би самі собою підпорядковуються ним, що історія кожного народу випливає з них як наслідок і будь-який окремий закон пов’язаний з іншим законом або залежить від іншого, більш загального закону”,- констатував вчений [98, 159].
Як видно Монтеск’є застосовував теоретичний підхід, будуючи наукову гіпотезу функціонування суспільних структур і прикладаючи її до конкретного матеріалу. Це вже була не історія подій, а історія суспільних інститутів. Запропонований метод був новим, він нав’язував до соціологізму Д.Віко, але уникав побудови загальної схеми розвитку людства, привертаючи дослідницький погляд до окремих сторін соціуму.
Подібно до Віко Монтеск’є підходив до історії з подвійною міркою: з одного боку, вона детермінована об’єктивними умовами (природою, кліматом, звичаями), а з другого, — законами світового Розуму, який є вищою інстанцією духовності. Вчений віддавав належне успіхам природничих наук, постулюючи географічне середовище в якості провідного чинника у формуванні суспільних інститутів і національних традицій, залишаючи водночас за розумом нерозривний зв’язок зі “світовим духом”, який проявляється у законотворчій діяльності народів. Так, переваги анґлійського устрою, котрі він сильно ідеалізував, виводилися з впливу поміркованого клімату Британських островів.
Роздвоєність у розумінні людської природи, яка поділялась на фізичну і духовну, призводила до дуалізму у трактуванні всього світу — поділі його на природу і розум. За таких умов природа зазнавала змін і розвитку, в той час як людина та її духовна природа залишалися незмінними. Наділена свободою волі, людина може встановлювати й змінювати закони (тобто відносини й інституції), але вони є розумними тільки тоді, коли відповідають “природному закону”. Іншими словами, освіченість особистості, усвідомлення нею “природного закону”, освіченість підданих є мірою гармонії історії з законами природи. Ці ідеї складали теоретичну підставу раціоналістичних конструкцій французьких просвітників.
Найбільш повно вони виявились у творчості видатного і різнобічного мислителя Вольтера— Марі Франсуа Аруе(1694-1778). У ранніх історичних працях (“Історія Карла ХІІ”, “Вік Людовика ХІV”) Вольтер надавав вирішального значення індивідуальному розумові у картезіанському дусі. Пізніше під впливом Лейбніца (про нього нижче) захопився ідеєю про напередвизначену гармонію руху історії. У підсумку це привело його до переконання про потребу не історії подій, а історії людей — їх звичаїв, взаємин, інститутів. Така історія повинна була на думку вченого вибрати найголовніші і найсуттєвіші прояви людського розуму, котрі
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
провадили до цивілізації. Ані деталі правління королів, ані описи війн та конфліктів з точки зору цивілізаційного розвитку не мають великого значення, є швидше проявом людських блукань і помилок у пошуках “природного закону”. Така історія є розривом з традиційною теологічною і початком справжньої історії — “філософії історії” (так Вольтер назвав свою роботу 1765 р.). Ці положення вчений пропонував покласти у підстави оновлення історичної думки і намагався здійснити його на практиці.
Історія у Вольтера була історією всього людства, історією вдосконалення людського розуму як цілого. З цією метою він одним з перших включив в обрій історії народи Азії, Африки і Америки, відомості про які нагромаджувалися у європейській літературі. Узагальнений виклад філософія історії Вольтера знайшла у праці “Дослід про звичаї та дух народів і про головні історичні події” (1756-1769), яка охопила період від VІІІ до середини ХVІІ ст. Розвиток людства він розглядав в контексті загальної еволюції природи, вищою ланкою якої є людина. Це дозволило констатувати, що все у світі зазнає поступових змін — і природа, і народи та суспільства. Напрямок цих змін, незважаючи на відхилення і відступи, є прогресивним і здійснюється через боротьбу знання і освіти з невіглаством та забобонами.
На відміну від Монтеск’є Вольтер не прив’язував історичний процес до об’єктивного Розуму, а підпорядковував освіченому індивідуальному розумові. Він надавав великого значення “освіченій” монархії, пов’язуючи прогрес з безмежною вірою в силу розуму. Прогрес уявлявся йому насамперед як вдосконалення розумових здібностей, котрі визначають поступ у всіх інших галузях людського життя і провадять до утвердження високогуманного суспільства. Він не наполягав ані на незмінності прогресивного розвитку, вбачаючи в минулому поразки, помилки й регрес, ані на присутності у минулому “золотого віку”. Поступ людства був у його уявленні лінійним і кумулятивним (нагромаджуваним).
Філософсько-історичні погляди Вольтера мали величезний вплив на духовний розвиток Європи, вони тою чи іншою мірою поділялись багатьма просвітниками у Франції й інших країнах. До вольтерівського розуміння історії наближуються ідеї, висловлені яскравим діячем Просвітництва Анн Робером Жаком Тюрґо(1727-1781). Хоча історією він спеціально не займався, а розробляв питання економічного вчення фізіократів і спроб його практичного втілення у Франції напередодні революції кінця ХVІІІ ст., тим не менше залишив цікаві міркування стосовно суспільного прогресу в цілому.
У декількох ранніх працях (“Послідовні успіхи людського розуму”,
“Роздуми про всесвітню історію”) Тюрґо обґрунтував ідею поступального розвитку людства, як руху від нижчих до вищих стадій, від “дитинства” до “зрілості”. Прогрес є загальним законом людського роду, який охоплює усі галузі його діяльності: розум, науки, мистецтво, устрій, засоби праці тощо. У міру поступу темпи його поширення прискорюються, проте існують відмінності між народами щодо участі у ньому. Вчений не поділяв поширеного серед просвітників погляду про регрес і занепад у період середньовіччя, вважаючи, що прогрес має властивість “переходити” на щораз
Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...
інші галузі людської діяльності (з науки на мистецтво, з мистецтва на господарство і т.д.) або від одного народу до іншого.
Великого значення надавав Тюрґо господарському прогресу, накресливши схему етапів зміни форм економічного життя, котра була запозичена багатьма його сучасниками. Загальний прогрес суспільства пов’язувався з вдосконаленням форм виробничої діяльності: від полювання і збирацтва до скотарства, далі — землеробства, ремесла. Але у підсумку, як і інші просвітники, Тюрґо зводив прогрес до вдосконалення людського розуму.
Натурфілософські уявлення намагались перенести на суспільство і людину французькі філософи-матеріалісти Дені Дідро, Клод Адріан Гельвецій, Поль Анрі Гольбах та інші. Усі вони намагалися пояснити людські дії матеріальними потребами, пов’язуючи людську природу з її фізично-біологічними властивостями. Людина змушена весь час боротися з природою за власне виживання. У цій боротбі виникають власність і держава. Так, Гельвецій пропонував при поясненні людських діянь виходити з фізичної чутливості людини, її прагнень до чуттєвого задоволення і уникнення неприємних відчуттів. Гольбах історичні події трактував через фізіологічні і навіть медичні причини (погане травлення, хвороби серця чи психіки тощо). Він писав:”Надлишок їдкості і жовчи фанатика, гарячність крові, погане травлення у якогось монарха, капризи якоїсь жінки — є достатніми причинами, щоб примусити розпочинати війни, посилати мільйони людей на бойню, руйнувати фортеці, перетворювати на порох міста, примушувати на злидні і траур народи... Дієта, склянка води, кровопускання іноді можуть вистачити, щоб врятувати від загибелі царства” [29, 1, 260-261]. Назагал матеріалісти не надавали великого значення історії і залучали історичний матеріал для обгрунтування філософських і політичних поглядів.
Натомість більш уважним поглядом оцінював минуле і включав його у свої роздуми видатний французький просвітник Жан-Жак Руссо(1712-1778). Історія цікавила його передусім з огляду вивчення форм суспільного устрою та виникнення станів, до чого причинився пошук відповіді на питання про походження соціальної нерівності. У праці “Суспільний договір” він спробував накреслити картину виникнення соціальної нерівності. Вчений виходив з того, що первісний стан людства був “природним” і люди, наближені до природи, не знали ані власності, ані держави, були рівними і вільними. Ріст чисельності населення, вдосконалення знарядь праці і способів господарювання поклали край “золотому віку”, покликали зростання виробництва продуктів і їх нагромадження, а далі — виникнення приватної власності і поділу на бідних і багатих. Відтак з’явилися майнова нерівність та гноблення одних іншими і “природний стан” руйнується. Багаті пропонують бідним укласти т.зв. “суспільний договір”, за яким виникає держава і утверджується панування багатіїв. Новий етап розвитку людства є часом несправедливості і гноблення, який продовжується до сучасної авторові епохи. Майбутнє полягатиме у поверненні до “природного стану”, відновленні рівності і справедливості при збереженні цивілізаційних здобутків.
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
Доктрина Руссо представляла собою раціоналістичну споглядально- гіпотетичну конструкцію, котра іґнорувала реальні факти. Її автор відверто оголошував — “почнемо з того, що відкинемо усі факти...” (“Роздуми про походження нерівності”), і надалі суворо дотримувався раціонально-аналітичного методу, будуючи теорію “природного стану” і запроваджуючи категорію “суспільного договору”.
Фактично Руссо конструював своєрідну соціально-політичну міфологему, яка мала небагато спільного з дійсним розвитком людства. Але вона відіграла поважну роль у подальших спробах моделювання історії, оскільки розглядала суспільний організм у цілісності, запроваджувала соціологічний підхід як спосіб вивчення людських взаємин. У підсумку виникала парадиґма історико- соціологічного пояснення, яка ґрунтувалась на раціонально визначеній схемі стадіального розвитку суспільного організму — від природного стану до утворення державних форм і суспільного стану, а від нього до “нового” природного стану на більш високій стадії, що базується на цивілізаційних здобутках. Вплив такої споглядальної схеми на суспільну свідомість був величезний і довготривалий, прорісши у наступні теоретико-суспільствознавчі доктрини ХІХ ст., включаючи марксизм.
На відміну від інших просвітників Руссо не вважав прогрес цивілізації абсолютним благом, оскільки він, на його думку, віддаляв людство від природного стану, приносив із собою занепад моралі, зростання нерівності тощо. Мислитель порівнював розвиток людства з живим організмом, що проходить шлях від “дитинства” до “старості”, не поділяв оптимізму теоретиків прогресу щодо можливостей побудови розумного суспільства, закликав назад до первісного “природного” стану.
Проте стосовно методу пояснення суспільних змін женевський самотник зробив цікаві спостереження. Зокрема, він зауважив взаємозв’язок між господарським, соціальним і культурно-духовним життям, підкресливши, що зміни способу господарювання закономірно викликають зміни у відносинах власності й соціальних стосунках, а також і моральних засад.
Незважаючи на суперечливий характер соціологічних конструкцій Руссо, вироблена ним схема історичного прогресу вписувалась у просвітницьку ідеологію, демонструвала ті ж великі конструктивні можливості розуму щодо необмеженого саморозвитку, здатного перенести розумові конструкції на реальне життя.
Під впливом Руссо працював один з провідних публіцистів, політиків і вчених французького Просвітництва абат Ґабріель Бонно де Маблі(1709-1785). Належачи до радикального крила Просвітництва, Маблі поділяв соціологічні погляди Руссо, акцентуючи увагу на виникненні приватної власності, яка, на його думку, поклала край “первісному комунізму” і призвела до регресивного розвитку суспільства. Цивілізаційні здобутки, незважаючи на їх корисність, стали дальшим занепадом людського розуму, оскільки викликали падіння моралі, свободи і справедливості. Таким чином прогрес у Маблі перетворювався у регрес, а оптимізм замінявся песимізмом, який він переносив і на історію.
Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...
На відміну від Руссо Маблі професійно займався історією, в тому числі й її теорією. Останній він присвятив дві праці — “Про спосіб написання історії” (1775) і “Про вивчення історії” (1778). Його концепція історії відрізнялась відчутними моралізаторськими тенденціями і праґматичним розумінням її значення. Вчений віддавав належне раціоналізму ідей Просвітництва, постулював природно- закономірний характер розумової діяльності, яка засновувалась на апріорному пізнанні “природної моралі” і “природної політики”, що є незмінними і постійними. Історик, на його погляд, повинен співставляти реальні явища минулого і сучасності з цими законами і подавати їхню оцінку. У реальному житті пристрасті затуманюють розум людей і відволікають їх від справжніх цінностей. Тому існує постійна потреба освічувати людей, спрямовувати на істиний шлях.
Це практичне просвітницьке завдання стосовно політиків Маблі, слідуючи античній традиції, покладав на історію. Не випадково вчений багато займався дослідженням античної історії, в якій знаходив приклади громадянських чеснот. Залишив також праці з історії Франції (“Зауваження з приводу історії Франції”), в яких розвивав оригінальну ідею германського завоювання Галлії, яке принесло з собою звільнення від римського деспотизму і утвердження порядків, заснованих на свободі і рівності. Потім ці порядки були порушені шляхом узурпації влади аристократією. Подальша історія Франції відбігала від “природних законів” і представляла собою низку порушень свободи і справедливості.
Найбільш повне відображення просвітницька ідея історії знайшла у творчості французького мислителя Жана Антуана Кондорсе(1743-1794). Цей вчений, член Академії наук, автор праць з математики, астрономії, права, філософії, активний політик часів революції змушений був переховуватись від переслідувань і в кінці кінців прийняв отруту, щоб уникнути публічної страти. Власне під час революції, переховуючись від переслідувань якобінського терору, він написав працю “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму” (1794), в якій виклав концепцію історичного процесу, що отримала назву “теорії прогресу людства”.
Стоячи на оптимістичних позиціях стосовно прогресу розуму і знань,
Кондорсе сподівався, що вони повинні забезпечити реалізацію ідеалу свободи, рівності і братерства через знищення нерівності між націями, класами і моральне вдосконалення особистості. У підстави філософії історії вчений поклав ідею прогресу, зрозуміло розумового прогресу, який дозволяє людству, проходячи відповідні стадії, досягти справедливого, побудованого на освіті і знаннях суспільства. Таке суспільство найбільш відповідає природному закону.
Філософсько-історична схема Кондорсе була побудована шляхом раціонального конструювання, їй були властиві світський телеологізм і фіналізм, вихоплювання з багатоманітності подій і фактів тільки тих, що вписувалися у загальну концепцію. Крім практичної цінності історії у справі освіти, вчений висловлював думку про її прогностичні функції — можливість передбачення майбутнього, а також управління ним з метою прискорення його настання.
Праці Кондорсе властивий також дуалізм у розумінні розвитку природи і духу. Незмінні природні закони вивчаються “метафізикою” (філософією), важав
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
вчений, натомість прогрес змінного людського розуму досліджує історія, яка показує “картину прогресу людського розуму”. Таким чином, людський розум здатний поступово наблизитись до істини і пізнати загальні закони природи. Людський розум у Кондорсе виступає як історичний, тобто такий, що змінюється з часом і епохами. Цей важливий висновок про “історичну людину” можна вважати видатним досягненням Кондорсе.
Історія виступає у Кондорсе як універсальний процес всього людського роду. Різні народи проходять одні й ті ж стадії еволюції, вносячи свій внесок у вдосконалення людського розуму. Рушієм історії є боротьба і подолання помилок та забобонів філософів й класів. “Історія цієї боротьби,- підкреслював вчений,- історія зародження, успіху і падіння забобонів посяде... велике місце в цій праці...” [76, 14].
Здобутком Кондорсе у осмисленні минулого було чітке виокремлення стадій історичного розвитку, кожна з яких була вищою відносно попередньої. Історію людства він поділив на дев’ять епох, додавши до них майбутню десяту, котра повинна звершити три головні завдання: знищити нерівність між націями, досягти рівності між класами одного народу, домогтися дійсного вдосконалення людини. Кожна епоха розглядається вченим комплексно — у сукупності господарських, соціальних, політично-правових, культурно-духовних стосунків. Перші три епохи відбивають первісний стан людства до появи писемності, котра стала далекосяжним відкриттям, яке забезпечило перехід до цивілізованих форм життя, заснованого на розвитку наук і мистецтв. Цей розвиток був загальмований перемогою християнства і загальним занепадом людського розуму, який “швидко спускається з висоти, на яку він піднісся... невігластво веде за собою тут дикунство, там — витончену жорстокість — повсюди розклад і віроломство” (5 і 6 епохи). Далі відбувається відродження “енергії розуму” і суспільні зміни, які дозволяють звільнитися від авторитету релігії і розпочати похід до знань і щастя (7-9 епохи).
Кондорсе окреслив контури соціологізації історії і можливості інтеґрального підходу до вивчення суспільства. Він запропонував створити “нову” науку історії, яка б зайнялася не “історією однієї або декількох осіб” (для неї достатньо простого збору фактів), а “історією маси людей”. Така історія повинна спиратися на спостереження, на відбір сутнісних рис явищ. Без високої філософської освіти тут не обійтися. Потрібні точні методи відбору, аналізу, синтезу і класифікації фактів, котрі б забезпечили історії “майже математичну точність”.
Велика Французька революція вчинила велетенський вплив на весь наступний цивілізаційний розвиток Європи і світу, а особливо помітно він відбився на гуманітарних і соціальних науках. Особливо радикальні голови вважали її початком зовсім нової епохи в історії людства, відкидаючи весь попередній розвиток як час нездарних блукань у сутінках. Посіяні просвітниками раціоналістичні ідеї дали далеко не ідеальні паростки суспільної практики! Насильство і розгул неписьменного натовпу відвернули від революції більшість інтелектуалів. Тільки одиниці продовжували осмислювати революцію з просвітницьких позицій.
У ХVІІІ ст. в Україні спостерігався занепад освіти і науки, який був наслідком політики російського самодержавства, спрямованої на ліквідацію
Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...
автономних прав українського народу. Тільки частина козацької старшини продовжувала плекати надії на відновлення Гетьманщини і давала вихід цим думкам у публіцистичних та історичних творах. Такі твори були просякнуті ідеями самодержавства і, водночас, пошуками історичних аргументів на користь самостійності українського народу. Прикладами такого плану творів були праці вихідців з козацької старшини Г.Полетики, П.Симоновського, В.Г.Рубана, О.І.Рігельмана та інших. Ці автори зверталися до минулого з метою довести право української шляхти на управління в Україні. Досить довільно інтерпретовані і відсепаровані факти хронік і літописів служили їм підставою для формування політичної концепції автономії українських земель в складі Російської імперії. Натомість у таких працях вже не залишалось місця для провіденціалізму, який поступався місцем провідній політичній ідеї. Яскравим прикладом такого виду літератури була “Історія Русів або Малої Росії”, авторство якої приписувалося Г.Кониському.
Ідеї просвітницького раціоналізму у ХVІІІ ст. відбились також на свідомості багатьох освічених особистостей. Серед них привертає увагу постать церковного діяча, письменника й історика Феофана Прокоповича(1681-1736). Він першим з вітчизняних мислителів розглянув теоретичні питання вивчення минулого [93, 42]. Крім багатьох конкретно-історичних праць Прокопович залишив оригінальні теоретичні роздуми — “Про поетичне мистецтво”, “Про риторичне мистецтво”. Спираючись на твори античних авторів, зміст історії він бачив у боротьбі освіти і науки з неуцтвом і невіглаством. За античною традицією джерела суспільних змін шукав у свідомості і психології видатних політиків, а еволюцію суспільства бачив у послідовності форм державності.
Прокопович чітко відмежовував історію від літератури. Історичне оповідання, на його думку, передбачало три достоїнства — “стислість, ясність і вірогідність”, а також обов’язкову логіку викладу. Крім того, “історик розповідає про справжню історію, як вона відбулася; у поета або вся розповідь вигадана, або, якщо він навіть описує істинну подію, то розповідає про неї не так, як вона відбувалася насправді, але так, як вона могла або повинна була відбуватися” [117, 401-402]. Змістовними є вказівки вченого на методи написання історії, які вимагають від дослідника дотримуватися правди, уникати емоцій при оцінці осіб, не вносити у твір легенди, перекази, здогадки, домисли. Дуже докладними є методичні вказівки стосовно опрацювання матеріалів та літератури, побудови структури твору тощо.
Поважний вплив на суспільну думку України мали життя і творчість видатного “мандрівного” філософа й письменника Григорія Сковороди(1724-1794). Вчений не залишив історичних творів, але значення мали передусім його філософсько-світоглядні ідеї, що були співзвучні поглядам французьких просвітників. Його світобачення ґрунтувалося на дуалізмі, що поширювався не тільки на людину, а й на всю природу (пантеїзм). Історію Сковорода розглядав як поступальний розвиток людського розуму, який пізнає сам себе і через це пізнання наближується до істини. На цій підставі він будував теорію (закон) “сродності” — відповідності “внутрішнього” (духовного) покликання людини її “зовнішній”
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
(практичній) діяльності. “Сродність” глибоко закорінена у традиціях і звичаях власного народу і вимагає раціонального пізнання. Відсутність “сродності” провадить до занепаду моралі й розуму, а слідом за цим й політичних підстав суспільства. Ілюструючи “закон сродності”, у праці “Діалог про давній світ” (1772) Сковорода малює картину занепаду античного суспільства, в якому поширилася “несродна” діяльність, котра викликала гонитву за наживою, насолодами тощо. Оригінальні погляди і спосіб життя українського мислителя забезпечили поширення його ідей насамперед серед незаможних верст населення, а не в академічному середовищі.
У цілому філософська історія Просвітництва зробила суттєвий внесок у становлення наукової історії та її методу. Цей внесок полягав, по-перше, у заміні теологічного пояснення історичної картини філософсько-раціоналістичним, котре дозволило наблизити історію до наукових дисциплін; по-друге, у визначенні об’єкту і предмету історичного пізнання, які проглядались крізь призму людського розуму — суспільні форми діяльності людини; по-третє, у формулюванні ідеї прогресивного розвитку людських спільнот і їх підпорядкованості універсальним закономірностям; по-четверте, у розробці інтеґрального соціологічного погляду на суспільство, в якому усі прояви людської активності взаємопов’язані.