ДУХІВНИЦТВО В СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Після падіння Західної Римської імперії західна Європа змінює свій вигляд. Із системи підлеглих Риму провінцій вона стає сукупністю незалежних германських держав, у яких старе населення, що зберігало пізню античну латинську культуру, виявилося підлеглим.
У VІ столітті поступовозникають риторичні школи – основа римського освіти. Останні випускники цих шкіл можуть застосовувати свої знання або при королівському дворі нових германських правителів або в церкві. Саме церкві віддає імперія свою вирощену нею культуру. Визнана ще імперією, церква будується за її зразком й виробляє свою організацію. Папа стає загальновизнаним вождем західної церкви, подібно язичеському імператорові. Церква централізує своє керування, здобуває багатства, привілеї, права. У церкви свій суд, своя адміністрація, величезні земельні володіння, релігійний авторитет – все це робить її центром притягання кращих сил. У церкву й переміщається центр культурного життя.
Однак освіченість у масі населення швидко падає. Щоденна мова приймає в себе елементи мужицької латини, коло освічених людей швидко скорочується, і вони найчастіше йдуть у монастирі. Зпочатку VI століття відбувається відновлення західного чернецтва на основінового уставу, щовиробив Бенедикт Нурсійський. Цей устав підпорядкувавіндивідуальну аскезу строгій колективній дисципліні і як богоугодні справи назвав читання священних текстів, молитвенне життя й фізичну працю. Працю було прирівняно до молитви.
В VI-VIII столітті антична латина вмирає. ПеріодVI-VIII століть історики називають“темними століттями”, тому що про ці два століття майже нічого не відомо. Латина залишається тільки мовою церкви, суду. Але й ця латина уже вкрай бідна, тому що припиняють читати античних авторів, і не розвивається література латинською мовою.
Порятунок культури приходить із півночі, від ірландських ченців, для яких латина була не рідною, а чужою мовою, що засвоювалася не по вимові, а по книгах, тому місцеві монастирі почали ввозити з материка латинські книги і організували їхню переписку. Тут, в ірландських монастирях, виникнетип західноєвропейського монастиря з бібліотекою й скрипторієм.
Звідси латинська освіченість повернулася на материк, на якому культура деградувала.Носіями культури були монахи-місіонери, які йшли поширювати християнство заново, і охрестили заново майже всю західну Європу.
Поступово організуютьсячернечі ордени. Перший орден – орден бенедиктинців, засновником якого був Бенедикт Нурсійський, і він же за свою цивілизаторську діяльність вважається святим покровителем усієї Західної Європи. Монастирі зіграли значну цивілізаторську роль у Європі, вони зберегли античні книги; тут відбувалася дуже важлива духовна робота.
У XIII столітті створюютьсянові типи чернечих орденів – старцівські ордени– домініканці й францисканці, які дають обітницю тілесної вбогості й поширюють христове вчення за межами монастирів, у миру, серед простих людей.XIII століття – вік посиленого руху думки й культури, а в умовах середньовіччя такий рух міг бути тільки релігійним. Церква до цього часу досягло такої могутності, що вступила у відкриту боротьбу за політичну владу в Європі проти германських імператорів.
Але, досягши небувалої могутності, церква стала зазнавати небезпеку, що йшла від єретичних рухів. Це був час єресей. Єретичні рухи зневірилися в церкві й почали шукати Христа не в церкві, а поза неї. Але, як і єресі, так і церква втратили цілісний образ Христа, відчуття його присутності у світі. Розуміння сучасності у всіх песимістичне. В обстановці морального занепаду наближається кінець світу. Тому Христос сприймається тільки як прийдешній Суддя. І над світом вже немов би почався Страшний суд: засуджена природа, тому що у її красу біси втілили свої спокуси й злі умисли; засуджена людина – вона дуже грішна. Глибока самотність і відчай охоплюють душу віруючої людини.
А в самій церкві – свої бурі, які відображують головний соціальний конфлікт епохи – проблему церковної бідності або багатства.
Першим проповідником бідності ставСвятий Франциск, що повернув зневіреним людям почуття релігійної радості, радості від впевненості у тому, що Христос ніколи не покидав світу, що він тут, з людьми, як це й було, і треба тільки це зрозуміти.
Франциск народився у північноіталійському місті Ассізі, в родині багатого купця Петра Бернардоне. Батьки пестували свого єдиного сина, і коли він виріс, то звик до розгульного життя, розтринькуючи гроші марно. Але він за своєю натурою був дуже щирим, відкритим і добрим, страшенно захоплювався лицарством і хотів наслідувати його. Однак вже у цьому розгульному і веселому житті бували моменти, які вступали у дисонанс із загальною картиною юнацьких веселощів і щастя. Він не міг спокійно бачити жебраків і вбогих і завжди подавав їм дуже щедру милостиню. Він начебто відкупався від проблеми, але не міг її забути. Таке життя (у бенкетах і успіхах) тривало деякий час. А потім Франциск тяжко захворів. Він лежав прикутий до ліжка і думав про безплідність й безцільність свого життя, і йому було сумно і важко. Але він одужав, і один його знайомий лицар запропонував йому вступити у військо папи Іннокентія ІІІ. Франциск зрадів, бо здійснювалася його мрія, але з середини шляху він повертається у Ассізі. Начебто він пережив тяжке розчарування. Він стає жалісливішим до бідних, наділяючи їх щедрою милостинею, але душевна туга сповнює його. Він бажає вищої істини, але не може зрозуміти, у чому вона полягає. Одного разу після веселого бенкету, де він був обраний кролем, Франциск разом із друзями повертався додому. Приятелі Франциска не помітили, що він відстав, а коли знайшли його, то побачили, що він стоїть у глибокому роздумі посередині дороги. Юнаки стали сміятися, і хтось сказав, що Франциск мріє про свою наречену. І тоді він відповів, що це правда і що він мріє про найпрекраснішу, найчистішу і найблагороднішу наречену. Невдовзі друзі дізналися, про що говорив Франциск.
У церкві святого Франциска в Ассізі, яку розписував великий живописець Раннього Відродження Джотто, є фреска, що зображує символічне обручення Франциска з мадонною Бідністю. Це образ схудлої жінки з прекрасним обличчям у розірваній сукні; на неї бреше собака, в неї кидають каміння, але Христос з неба благословляє її шлюб із Франциском.
Так почалося нове життя, повне добровільних випробувань. Щоби допомагати усім знедоленим і знехтуваним, треба стати таким, як вони, і відмовитися не тільки від багатства, але й від звичного способу життя, і все це заради того, що переніс для людей Христос. Одного разу, слухаючи читання Євангелія у церкві, він зрозумів по-справжньому слова Христа. Франциск почув таке: “Не берите с собою ни золота, ни серебра, ни меди в поясы свои, ни сумы на дорогу, ни двух одежд, ни посоха”, – і його серце заповнила радість. Він зрозумів, що йому треба робити: він буде наслідувати Христа й розносити Його слово по світу. Так Франциск обрав добровільне старецтво, смиріння і любов до усього в світі. Проповідь Франциска відроджувала первинне євангельське вчення про любов і жалість, і Христос представ у його проповіді не як строгий, невмолимий Суддя, а як утішитель, до якого приходять усі “страждущие и обременённые”.
Франциск не реформував церкву. Євангеліє для нього – не знаряддя боротьби з церквою, як це буде у добу Реформації; але це книга, яка приводить до Христа, як до Нього приводить і природа, і сама думка про Христові страждання. Франциск знав співмучеництво Христу, яке втілилося у стигмати – рани, які ніколи не заживали на тих місцях тіла, де були рани у Христа. Але він знав і співрадіння, співрадість Христу, і це був найважливіший момент у вченні св. Франциска. У Христі для Франциска полягає уся повнота й досконалість життя, і це проявляється у смиренні. Франциск говорив, звертаючись до людини: “Всі творіння, що живуть під небом, слугують, знають і скоряються своєму Творцю краще за тебе. І навіть демони не розіп’яли Його, а ти розіп’яв Його і охоче розпинаєш у пороках і гріхах своїх. Чим же ти можеш пишатися?”. Чеснота смирення поєднується з чеснотою бідності. Якщо в цьому світі немає нічого, що виходить від людини, то світ є даним людині у позику Богом, як і все добре, що є в людині. Не бідність заради бідності проповідує Франциск, а бідність як найдосконалішу форму любові до Бога, людини і тварі, тому що тільки бідність ставить людину в умови повного смирення. Бідність тільки не покинула Христа на хресті, вона – Його наречена, і Франциск проповідує любов до бідності заради вірності самому Христові. Так Франциск повертає людей до Христа, а потім він повертає до Нього і природу. До Франциска єдиною ознакою Бога були печаль і сльози. Для Франциска печаль – то маска диявола. Постійна туга потрібна тільки дияволу, це “йому належить нудьгувати, а нам завжди радіти і звеселятися думкою про Господа”. Франциск відчував нескінченну любов до природи, до усього, що створене Богом. Його любов і жалість розповсюджувалися на будь-яке нерозумне створіння: на птиць, риб, хижаків, змій, черв’яків – на всі живі і неживі створіння. У природі Франциск бачив дорогий йому образ бідності, смирення, передачі себе в руки Божі. І тому він проповідував птахам, вогню, квітам, відпускав на волю усіх, хто опинився у пастці. Вся природа відповідала йому любов’ю. Подвиг св. Франциска – це велика спроба зробити вчення Христа живою, дієвою силою, зрозумілою й нерозумним, і тому його святість має глибоке значення для світової культури.
Література:
1. Федотов Г. П. Святые Древней Руси. Серия “Исторические силуэты”. – Ростов-на-Дону: “Феникс”, 1999. – 358 с.
2. Топоров В. Н. Святые и святость в русской духовной культуре. Три века христианства на Руси (ХІІ–ХІV вв.). – М.: Школа “Языки русской культуры”, 1998. – С. 212-302.
3. Цветочки святого Франциска Ассизского. С приложением эссе Г. К. Честертона “Святой Франциск Ассизский”. – Спб.: АМФОРА, 2000. – 368 с.
ТЕМА 14.
КУЛЬТУРА ЛИЦАРСТВА
XII століття – вік високого середньовіччя, коли остаточно формується свідомість феодальної аристократії. Феодал – людина, наділена землею. Вона пред’являє тенденцію на монополістичне володіння шляхетністю і як у прямому, так і в широкому смислі цього слова. Широкий смисл – це честь. Ідеологія лицарства формувалася в нескінченних феодальних сутичках і в хрестових походах. Після першого хрестового походу авторитет лицарства виріс, і норми поведінки лицарів почали пом’якшуватися, чому сприяла особлива культура, що стала розвиватися при замках. Це була культура, відокремлена від усього іншого світу, і її діячі й учасники почували себе чимось особливим. У замках культивувалося лицарське вежество, чемність.
Особливо сильні ці тенденції були вПровансі, де утворився куртуазнийкульт Прекрасної Дами(court – прованс. “двір”, “замок”). Вихідний принцип куртуазної ситуації – поклоніння неодруженого лицаря знатній сеньйорі, дружині сюзерена цього лицаря. Дуже важливий стимул такого поклоніння – тілесний потяг лицаря до Дами. Нічого інтимного в статевому акті в цей час не було. Усі спали частіше за все в одному ліжку. Жінка розумілася тільки як тіло. І тому вихідна ситуація куртуазної поведінки – це тілесне тяжіння лицаря до Дами. Однак реалізувати цей тілесний потяг було майже неможливо. Дама зобов’язана дотримуватися вірності чоловіку. Лицар не сміє образити Даму насильством, васальна вірність сюзеренові вимагає від нього найбільшої обережності, але він не має сил подолати свою пристрасть. Дамі лестить його поклоніння, і її чоловік не байдужний до слави дружини.
Складаються певні правила дотримання ритуалу. Лицар як васал стає перед Дамою на коліна. Він віддає себе, свою волю в дарунок обраниці. Жінка може прийняти або відхилити цей дарунок. Якщо вона його приймає, то вона вже більше не вільна, тому що, за законом того часу, ніякий дарунок не може залишитися без винагороди. Але не всі відразу. Наполегливому й вірному шанувальникові згодом може бути дозволений дотик до подолу плаття Дами. Це вже вважається просуванням у справі залицяння. Наступний етап – Дама може подарувати свій шарф шанувальникові. Але лицар має бути дуже шляхетним. Звідси йде звичай цілувати Дамі руку. В результаті Дама може дозволити шанувальникові навіть лягти з нею, але й у цьому випадку, обіймаючи лежачу в його обіймах кохану, лицар не сміє оволодіти нею, якщо Дама не бажає цього.
Таким чином, цей ритуал виховував почуття. Він змушував жінку дорожити честю, стримувати свою чуттєвість, жадати від чоловіка поваги до своєї особистості. І ще сильніше змінився кодекс чоловічої поведінки, коли замість грубого оволодіння жінкою, чоловіку пропонувалося вміння бути “вежественным”, душевно досконалим. Коли за правилами гри лицар повинен постійно контролювати себе й нескінченно відсувати момент володіння коханою, то задоволення в цьому випадку полягає не в задоволенні бажання, а в очікуванні. Таким чином, саме бажання стає вищим задоволенням.
Так виникає“еротична форма мислення з надлишковим етичним змістом”. Це визначення дає голландський культуролог, Йогхан Хейзинга у своїй книзі“Осінь середньовіччя”. У результаті з’явилося нове уявлення про ідеальний образ чоловіка й жінки і їхніх взаємин. Статева пристрасть не зводилася тільки до тілесної. Статевий потяг наповнювався більше складним психологічним змістом. Кожний з партнерів примушувався самою куртуазною ситуацією до самовдосконалення заради іншого. Так виникло кохання. Все це спочатку існувало у світі фантазії, поезії. Провансальські трубадури “видумали кохання”(Г. Федотов), але суспільство було готове втілити у своїй поведінці ту модель, яку створили поети. Характерною рисою християнської моделі світу було приниження жінки, її нерівноправність порівняно з чоловіком. Розповсюдження культу Прекрасної Дами стало переломним моментом у європейських поглядах на жінку. Так у зв’язку з куртуазною любов’ю сформувався тип відносин між чоловіком і жінкою, характерний для європейського суспільства.
Література:
1. Поэзия трубадуров. Поэзия миннезингеров. Поэзия вагантов. (Библиотека Всемирной литературы). – М.: Художественная литература, 1974. – 502 с.
2. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М., 1972. – 382 с.
3. Михайлов А. Д. Французский рыцарский роман. – М.: Наука. 1976. – 214 с.
ТЕМА №15.