Рецензія на картину Мігріна М. “Байдужість”
Коли я зайшов у музей «Мистецтво Поділля» серед усіх картин мені найбільше сподобалась картина «Байдужість» Мігріння М.М. На мою думку, ця картина є найбільш актуальною серед тих, що представленні в музеї. Вона найбільше серед усіх інших відповідає сьогоденню, і наділена глибоким філософським змістом. Тому що, ця картина відображає реалії нашого життя.
На ній зображена велика маса так званих людей, у яких зашиті очі і роти. Вони нічого не бачать і не кажуть, їм все байдуже. А на передньому плані із-за одного із них виглядає знесилена рука. До такого стану людину довела байдужість інших. Трохи далі зображено ще кілька постатей, вони зневірені і у відчаї від того, що скрізь байдужість і нерозуміння. А на задньому плані автор ще зобразив руки, які тягнуться із «сірої маси». Але «сірої маси» настільки багато, що мимоволі зневірюєшся. І розумієш що байдужість в наш час, є справжньою трагедією людства. Адже справді стає страшно, коли усвідомлюєш, що мало хто допомогти тобі захоче.
Що до назви цієї картини я цілком і повністю згоден з автором. Адже на мою думку, більш вдалої назви, марно й шукати. Особисто мені, ця назва спала на думку тільки я на неї глянув. Адже це очевидно: «сіра маса», серед якої видно декілька чоловік, одні вже гинуть інші просто зневірились. Одним з основних моментів що підтверджує цю назву, це те, що у всіх людей із «сірої маси» зашиті очі і роти. І тому їм все байдуже: вони нічого не бачать і не говорять.
Людська байдужість –
так страшно
Людська байдужість
До чужого горя
Людську байдужість
Вбити дуже важко
Коли душа образ і болю повна
Людська байдужість
то хвороба
Що подолає колись всіх.
То найстрашніша в світі доля
Для неї жити в світі – гріх.
Мулик Р., 1КС-02
Рецензія на картину “Свічки”.
Наш світ був створений з речей,
Які протистоять собі.
І щоб б не було у людей
Все має протилежності.
Добро і зло, життя та смерть
Ніколи не розлучні.
Не забереш їх із сердець
Буде життя беззвучне.
І так стоять свічки в імлі.
Стоять і білі й чорні,
Показуючи сенс в житті,
Що в нас залите кров’ю.
Та чорна свічка не горить
А лише дим пускає.
А біла свічка миготить,
Її вогонь палає.
Так люди темні у житті
Приносять тільки зло
А люди світлі від душі
Несуть в життя добро.
А свічки ті то ми….
Ліщишина О., 1КС-03
Рецензія на картину В. Овраха «Зруйноване гніздо»
Чи замислювалися ми над терміном «мистецтво»? Що таке мистецтво? При художньому сприйнятті вся життєдіяльність, відображена, в мистецтві, «оживає» навіть для людини, яка не має в особистому досвіді чогось подібного.
Відвідавши виставку Володимира Овраха, я зрозуміла, що мистецтво здатне увібрати і передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу, всі ситуації взаємин людей, без будь-якого локального обмеження.
Через картини, які були нам представленні, відчувається певна депресія, перенапруга, як результат нестабільності нашого життя. Кожна картина, точніше, автор в кожній картині передав різні почуття, розкривав різні теми. Дивлячись, то на одну, то на іншу картини, я, немов поринала у світ цієї картини і «виносила» звідти враження, які словами не передати. Красу потрібно не лише бачити, а й розуміти її, відчувати.
Найбільше мене вразила картина Володимира Овраха «Зруйноване гніздо». Зрозумівши тему цієї картини, мені стало моторошно.
На картині зображене лелече гніздо, а також його жителі. Але гніздо зруйноване… Зруйноване не тільки гніздо, домівку, а й щастя, сім’ю, любов птахів.
Автор використовує темні кольори, які ще більше навіюють сум і страх. Створюється атмосфера тяжких переживань. Бідні лелеки притулилися до зруйнованої домівки і, мовчки, застигши і обійнявшись, разом переживають, адже їх сім’ю розбито, все «стерто».
Лелеки не повертаються в розбите гніздо. Їм дуже важко залишити свою рідну домівку. Відчувається біль цих птахів. Вони сумно обіймають свій колишній дім. Лелеки не хочуть його покидати і тому так довго не відлітають від нього. Вони згадують все, що їм довелося пережити і відчувати у раніше затишному та красивому гнізді.
Картина похмура, сумна, навіює страх. Я відчуваю біль цих птахів а тому знаю, що ніколи б не зруйнувала чужу домівку. Мені здається що саме це автор хотів показати нам через картину. Адже є багато таких людей, які руйнують чужі сім’ї, злагоду, благополуччя. Вмирає любов, зникає щастя. Не можна приносити людям страждання, так само як і птахам, і тваринам, і всім живим організмам на планеті. Не лише лелеки від цього страждають, а й усі, у кого трапляється таке горе. Отже, потрібно аналізувати свої вчинки, думати чи не принесе це іншим горя, біди? Потрібно лише залишити добрий слід після себе.
Короткий вік. І треба поспішати
Життя вмістити у жагучу мить.
Ромашки. Маки. Мальви біля хати.
Сяйнув і згаснув… Вітер хить та хить.
М.Лукін
Життя коротке, але таке прекрасне! Радіймо сонцю, яке світить для нас і зігріває навіть замерзлі душі, даруймо людям любов, радість та тепло!
Заболотної Г., 2ЕС-99
Захід Сонця» В. Мельник
Зайшовши у виставкову залy, мою увагу привернула велика, яскрава картина «Захід Сонця» Мельника Василя Івановича.
На картині зображено захід сонця. Спочиваючи, воно покрило своїми яскравими та заспокійливими променями усе навкруг. Здається, що разом з сонцем збирається спочивати і береги, серед яких в’ється, заринута у вічність річка. І невідомо, звідки вона бере початок, де її кінець. Перед глядачами річка розливається, наче, у нескінченність. Здається, зараз вихлюпнеться з картини і зіллється з глядачами отією ковдрою хвилі засолодженою засинаючим проміннями.
Тоді на душі стає тепло та спокійно, здається, розслабляється кожна клітинка нашого тіла, занурюється у невагомість.
Усе це природа. Природа – це мати, яка дає щедрі дари людині, приносить їй естетичну насолоду, наснажує здоров’ям, дає натхнення. Картини про природу розвивають у нас відчуття всесвіту, вміння спостерігати довкілля, помічати красу у звичайному. Вони вчать нас бути добрими, мудрими, прищеплюють любов до рідної землі. Рідна Україна… безмежна і широка, з синьою далиною і зоряними світанками, червоною калиною і вербами над рікою.
Саме така божественна краса надавала, надає і надаватиме наснагу стомленому серцю.
Шевченко О., 2ЕПП-96.