Особливості розвитку духовного життя в Західній Україні 1 страница

Складні процеси відбуваються і в Західній Україні. Центром національного відродження стає Галичина. У збереженні національ­ної культури велику роль відігравало духовенство. Воно виступало проти польського впливу, підтримувало відродження староукраїн­ських звичаїв, зверталося до влади з проханням упровадити укра­їнську або церковнослов'янську мову в народних школах замість латинської чи польської.

Важливу роль у формуванні національної самосвідомості укра­їнців в Галичині відігравала інтелігенція, яка сприйняла роман­тичні ідеї та ліберально-демократичні доктрини із Заходу і намага­лася їх реалізувати не тільки у сфері культури, а й суспільному житті в цілому. Про це свідчить діяльність гуртка «Руська трійця», організованого М. Шашкевичем, Я. ГоловацькимтаІ. Вагилевичем 1833 р. Саме «Руська трійця» надала поштовх руху за національне відродження, яке потім продовжила політична організація «Головна Руська рада», створена галицькою інтелігенцією.

У другій половині XIX ст. українським культурним центром стає Львів, де 1870 р. засновано політичну організацію для захисту прав русинів — Руську раду. Органами Руської ради були журнал « Слово », газети «Руська Рада» і «Наука».

Після того, як Руська рада програла вибори 1879 р., на політич­ній арені утверджується українське «народознавство», активними діячами якого були Ю. Лаврівський, Ю. Романчук, брати Барвінські, Огоновські та ін. Першим політичним актом «народовства» було видання газети для селян «Батьківщина» 1879р.,а1885р. «народов­ці» засновують свою політичну організацію — Народну Раду, на ґрунті якої згодом постала галицька націонал-демократія.

У Львові 1873 р. організовується Наукове товариство імені Шев­ченка. Воно стало тим вогнищем, навколо якого згуртувалися як західні, так і східні кращі українські сили. Ініціатором створення товариства був колишній кирило-мефодіївець Д. Пильчиков, діяч полтавської громади, який після відвідування Львова захоплюєть­ся ідеєю про співробітництво з галицькими культурно-політични­ми силами, яке відкривало українському рухові нові перспективи. За участю М. Драгоманова було вироблено статут товариства, за­сновниками якого стали С. Качала, Ом. Огоновський, Ю. Романчук, О. Кониський, Д. Пильчиков, Є. Милорадович та ін. Було органі­зовано друкарню, на базі якої видавалися кращі твори українського письменства і публікувалися матеріали до української наукової термінології, що активно розбудовувалася у той час науковцями (В. Левицьким, М. Левченком, І. Верхратським та ін.).

Розвиток наукової думки

У XIX ст. відбувається бурхливий розвиток науки. її вплив на загальну культуру суспільства виявився у поширенні раціоналіс­тичного, скептичного й атеїстичного світогляду.

В Україні відкривається низка шкіл, які мали високий рівень наукової культури і впливали на загальний умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті. У Харкові М.М. Бекетов створив школу фізичної хімії (його брат О.М. Беке­тов — ботанік, син М.М. Бекетов — відомий харківський архітек­тор). У Києві й Одесі працював один із братів Ковалевських, Олександр Онуфрійович, відомий зоолог; він і його молодший брат, Володимир, зробили великий внесок у розвиток еволюціоністської концепції Ч. Дарвіна.

Світової слави здобув І.І. Мечников, випускник Харківського університету, людина з європейською науковою славою, лауреат Нобелівської премії. Мечников співчував українському національ­ному рухові, був членом одеської Громади. Навіть після переїзду до Пастерівської лабораторії в Парижі він не втрачав зв'язків зі своєю батьківщиною — Україною.

За загальним напрямом думок, інтелектуальний струмінь, що йшов від дослідного природознавства нового типу, був орієнтований на об'єктивність і неупередженість дослідження, активно розви­ваються ідеї позитивізму. На ґрунті еволюціонізму відбувається розробка гуманітарних проблем як на етнографічному, так і на іс-торико-лінгвістичному матеріалі.

Від початку XIX ст. точилися суперечки про роль і значення української мови. її не визнавали навіть за окрему мову — одні вважали українську мову сполонізованим наріччям, інші — зросій-щеним польським наріччям. Пізніше наукова суперечка торкалася вже тільки хронологічних меж виникнення української мови. Так, російські мовознавці М. Погодін та А. Соболєвський, визнаючи само­стійність української мови, висувають гіпотезу про те, що українці прийшли з Галичини тільки в XIII - XIV ст. на землі Київської Русі. І тільки в II пол. XIX ст. такі відомі філологи, як М. Максимович, П. Житецький, І. Ягич, А. Шахматов, А. Кримський довели і на­уково обґрунтували думку про самостійність української мови та її давнє походження.

Виділяються в цьому напрямі праці вчених світового рівня 0. Потебні та Ф. Вовка. О. Потебня започаткував науковий на­прям вивчення мови як втілення «національного духу» народу, сформулював загальну філософію мови, підкреслюючи її творчий характер.

Ф. Вовк займався проблемами етнології та антропології як до-слідник-емпірик. Разом з М. Драгомановим і М. Зібером він працю­вав головним чином у Парижі, де опублікував французькою мовою працю з етнографії українців, що була першою спробою ознайоми­ти європейського читача з українським побутом.

Заслуговують на увагу філософські ідеї П. Д. Юркевича, професо­ра Київської духовної академії. Його філософія була альтернативою атеїстичному позитивізму. П. Юркевич прагнув урівноважити одно­бічний, на його думку, раціоналізм науки цілісним, синтетичним світоглядом, в якому надається перевага «серцю», а не «голові».

Художнє життя

У контексті духовного життя України XIX ст. відбувалася ево­люція її художньої культури. У цей час розвивається як народна, так і професійна художня творчість. Народна художня творчість, пов'язана з прадавніми художньо-етичними ідеалами, продовжу­вала розвивати національні та самобутні основи. Це виявлялося у святково-обрядових явищах, у фольклорі, народному малярстві тощо. Щодо професійної художньої творчості, то в ній особливо яскраво проявлялися взаємовпливи української художньої куль­тури, яка спиралася на народні зразки творчості та європейські. Цьому сприяла та обставина, що багато українських митців здо­бували свою освіту за кордоном, і навпаки, художники Західної Європи жили і працювали в Україні.

У професійній творчості на той час існували однакові зі світовою художньою культурою художні течії (напрями) — класицизм, романтизм, сентименталізм, реалізм тощо. Тут був сформований тип митця, який втручається в соціаль­ні процеси, живе життям свого народу, намагається поліпшити його становище.

Література.

З кінця XVIII ст. (після виходу «Енеїди» І. Котля­ревського) починається новий етап у розвиткові літератури, який характеризується переважанням світської тематики, зверненням до реальних фактів життя і, головне, переходом на народну роз­мовну українську мову.

Літературний процес в Україні тієї доби характеризується бурх­ливим розвитком усіх родів літератури, поширенням жанрової системи, формуванням системи літературних стилів — романтизму, сентименталізму, просвітительського та критичного реалізму.

Сентименталізм на українському ґрунті представлений творами Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Божі діти», «Добре роби, добрей буде»).

Великого поширення набуває в українській літературі просвіти­тельський реалізм. Естетика Просвітництва в особі його найвидат-ніших теоретиків Д. Дідро та І. Лессінга висунула й обґрунтувала теорію міщанської драми, яка всупереч естетичним нормам класицизму стверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями просвітительської драми стають представники третього стану — звичайні люди з їх щоденними інтересами і жит­тєвими конфліктами.

Утвердження нового погляду на народ, уведення в літературу народного героя як повноцінного об'єкта художнього зображення пов'язані були з великими труднощами. Тому однією з початкових форм цього утвердження став сміх. Новатором у цьому напрямку виступив І. Котляревський, поєднавши традиції класицизму, у його низовому бурлескно-травестійному варіанті, з новими ідеями про­світительського реалізму у своєму видатному творі «Енеїда». Простий народ стає головним героєм і подальших його творів (п'єси «НаталкаПолтавка», «Москаль-чарівник»).

Ідеї просвітительського реалізму знайшли продовження у творах П.П. Гулака-Артемовського (« Справжня добрість», «Пан та Собака» таін.).

Слід відзначити, що сміх творів І. Котляревського і П. Гулака-Артемовського, зберігаючи в основному властивий бурлескові роз­важальний характер, набирає сатиричного звучання, поглиблює предмет зображення, виявляє діалектичну єдність життєвих явищ.

Розвиток романтизму на українському ґрунті йшов у боротьбі проти традицій бурлеску. Відстоюючи широкі можливості розвитку української літератури, романтики заперечують думку, ніби укра­їнською мовою можна писати лише бурлескні твори. Вони проголо­шують основним естетичним принципом народність і під впливом фольклору захоплюються художньою розробкою спогадів про геро­їчне минуле, казок і легенд.

Завдяки таким митцям-романтикам, як П. Куліш, М. Костомаров, Л. Боровиковський, А. Метлинський, В. Забіла, М. Максимович, у нашому письменстві утверджуються жанри ліро-епічної поеми, балади, медитації, елегії. Проза збагатилася зразками романтично­го оповідання, історичного роману, а драматургія — жанрами іс­торичної драми і трагедії.

Загалом спрямування нової української літератури XIX ст. ви­разно реалістичне. З виходом у 1848 році «Кобзаря» Т.Шевченка пов'язане зародження в українській літературі критичного реаліз­му, принципами якого були правдивість деталей, типових характе­рів і типових обставин, увага до соціальної природи людини, під­креслення залежності вчинків від соціальних обставин життя. Ідея непримиренної боротьби проти соціального й національного гніту стала лейтмотивом усього творчого життя Т. Шевченка. Усі його поезії сповнені любові до рідного краю та народу. І якщо починав свою творчість Шевченко як романтик (балади «Причинна», «Тополя», «Русалка», «Лілея», «Калина» та ін.), то пізніше в усіх творах наскрізно звучить гнівний протест проти поневолення, смі­лива критика панівного державного устрою (поеми « Сон », « Кавказ », «І мертвим, і живим, і ненародженим...», «Неофіти» та ін.).

Услід за Т. Шевченком принципи критичного реалізму розви­вають у своїй творчості Л. Глібов, С. Руданський, Ю. Федькович, Марко Вовчок, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, І. Франко та ін.

Засуджуючи обставини, породжені всією суспільно-політичною системою гноблення, письменники-реалісти, за визначенням І. Фран­ка, показували дійсність не тільки з її хибами, а й із «задатками ліпшої будучності», будили в людей « охоту до поправи тих хиб і віру в можливість поправи».

Саме на той час у літературі утверджується тип нової людини, яка не хоче покірливо зносити всі злигодні життя, а вступає в конфлікт з обставинами і бореться проти них. Поряд з окремими літературними героями, виразними індивідуальностями як Микола Джеря (у І. Нечуя-Левицького) або Чіпка (у П. Мирного) героєм багатьох творів постає народна повстала маса («Голодна воля» П. Мирного, «Борислав сміється» І. Франка).

Критичний реалізм розширив не тільки тематичні обрії україн­ської літератури, а й збагатив її новими жанрами. Провідними стають жанри громадянської лірики, політичної сатиричної поеми, соціальної повісті й роману.

На зламі століть в українській літературі формується нова гене­рація письменників, провідну роль в якій відіграють М. Коцю­бинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Черемшина. На думку І. Франка, нова генерація прагнула «цілком модерним євро­пейським способом зобразити своєрідність життя українського народу». Вони своєю творчістю закріплювали переорієнтацію літе­ратури на новітні форми й засоби зображення, відбивали еволюцію основних типів художнього мислення (від описового натуралізму до імпресіонізму й психологічного неореалізму).

Під впливом ідей революційного народництва розвивається на­прикінці XIX ст. українська поезія, найяскравішими представни­ками якої були П. Грабовський та Леся Українка. Провідними мотивами її є свобода народу й особистості та громадянське призна­чення творчості письменника.

Таким чином, література XIX ст. відігравала значну роль у куль­турному житті України, була визначальним чинником у процесі національного відродження.

Театр.

У цьому ж дусі розвивається і національне театральне мистецтво, представлене на початку XIX ст. у формі кріпацького та аматорського.

Нову епоху мистецької української драми започаткував І. Кот­ляревський п'єсами «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». У Полтаві 1815 р. на кошти князя Лобанова-Ростовського було за­сновано аматорський театр, директором якого став І. Котляревський. У 1819 р. в полтавському театрі виставили «Наталку Полтавку», а дещо пізніше — «Москаля-чарівника». Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка, М. Костомарова.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства український театр занепадає і відроджується тільки у другій половині XIX ст. завдяки творчій діяльності таких видатних митців, як М. Кропив-ницький, М. Старицький та Карпенко-Карий (Тобілевич), які запо­чаткували професійний театр в Україні.

Серед визначних п'єс корифеїв українського театру слід назвати: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Дві сім'ї», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «По ревізії» М. Кропив-ницького, «Бурлака», «Стотисяч», «МартинБоруля», «Бондарівна», «Хазяїн», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Не судилося», «Богдан Хмельницький», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «За двома зайцями» М. Старицького.

Видатними акторами того часу були М. Садовський, П. Сакса-ганський, М. Заньковецька, А. Максимович, М. Садовська-Барілотті, Д. Мова, О. Маркова, О. Вірина, М. Маньківська, Л. Ліницька.

Кращі традиції перших українських професійних колективів продовжили великі трупи, сформовані наприкінці століття: М. Са-довського (1888-1898 pp.), M. Кропивницького (1894-1900 pp.), П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого (1890-1909 pp.).

У Галичині український театр починає своє життя з другої по­ловини XIX ст. На той час виникли три українські театральні цен­три: Львів, Коломия, Перемишль. Для театру працювали І. Віто-шинський, Й. Левицький, М. Полянський, С. Петрушевич та ін.

У Львові 1864 р. був створений перший український театр з постійною трупою «Руська бесіда», яку очолив Омелян Бачин-ський. Репертуар театру ґрунтувався на п'єсах наддніпрянських авторів — І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка. Згодом існували й плідно працювали трупи Т. Романовича, І. Біберовича та І. Гриневецького.

Слід відзначити, що український театр того часу був музично-драматичний, міцно пов'язаний з усною народною творчістю; він підносив побутову оповідь про характерні події народного життя до рівня яскравого, небуденного явища, тобто робив «правду життя» елементом театрального дійства.

Музика.

У XIX ст. відбувається становлення професійної музич­ної творчості, яка спиралась в основному на вокальні жанри. 1862 р. С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «За­порожець за Дунаєм» за лібрето, написаним ним разом із М. Кос­томаровим. У цьому творі С. Гулак-Артемовський реалістично змалював українські народні типи, передав багатство народних ме­лодій, яскраво зобразив колоритні побутові сцени. На українській сцені опера була вперше поставлена М. Кропивницьким 1884 р. у трупі М. Старицького. Згодом вона йшла у Великому театрі в Москві.

Крім названого твору, С. Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля», що йша на петербурзькій сцені і мала успіх, поставив власний водевіль «Ніч напередодні Івана Купала», де виконував пісню «Гуде вітер вельми в полі» (музика М. Глинки, слова В. Забіли).

1875 р. до Шевченкового «Назара Стодолі» П.І. Ніщинський написав музичну вставку «Вечорниці» із відомою піснею «Закувала та сива зозуля».

Основоположником української музичної класики вважається М. Лисенко — автор опер, романсів, пісень, інструментальних тво­рів, збирач і дослідник музичного фольклору. В обробках народних пісень та оригінальних творах він розкрив естетичну цінність і художню своєрідність фольклору України.

Унікальний за принципом систематизації творів монументаль­ний цикл М. Лисенка «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», куди увійшли, зокрема, хорова поема «Іван Гус», кантати «Б'ють поро­ги», «Радуйся, ниво», «На вічну пам'ять Котляревському», опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», становить золотий фонд української класичної музики.

XIX століття — це доба введення народної пісні в професійну музичну культуру. Композитори зверталися до фольклору як ціліс­ної системи, що увібрала багатовіковий досвід народу. З'явилися перші нотні збірки народних пісень: «Голоси українських пісень», виданих М. Максимовичем (1834 p.), «Українські мелодії» М. Мар­кевича (1831 p.), «Пісні польські й руські галицького народу» В. За-леського (1833 р.) тощо.

Величезне значення для музичної культури мала хорова твор­чість. У Галичині традиція йшла передусім через Перемишль, де хор, створений на ґрунті церковної музики, асимілює пісенний матеріал. У творах М. Вербицького, А. Вахнянина, І. Лаврівського, С. Воробкевича розвивається спадщина, що завершується версією Шевченкового «Заповіту» М. Вербицького в дусі класицизму. Того ж 1868 p. M. Лисенко створює свій варіант «Заповіту», який вико­нується сьогодні. М. Вербицький написав також музику до вірша-гімна П. Чубинського «Ще не вмерла Україна».

У піднесенні музичної культури України важливу роль відігра­вав театр. 1809 р. в Одесі було відкрито перший постійний оперний театр. Згодом такі театри з'явилися в Києві та Харкові. З другої половини XIX ст. починають функціонувати музичні школи.

Помітно зростала суспільна роль співаків і виконавців. Про безперервність піснетворчості, високий рівень виконання народ­них майстрів свідчила творчість кобзарів — О. Вересая, П. Братиці, М. Кравченка. Талановиті співаки України С. Гулак-Артемовський, Й. Петров, О. Мишуга, С. Крушельницька, виступаючи на сценах оперних театрів, стверджували високі традиції вокального ми­стецтва.

Образотворче мистецтво.

З народним життям та національною тематикою пов'язаний і розвиток живопису в Україні XIX ст. Ідеї російських та українських революційних демократів, діяльність Товариства пересувних художніх виставок, членами якого були й українські художники, зумовили підйом та демократичну спрямова­ність малярського життя в Україні. Істотні зміни відбулися в галузі малярської освіти. У 1865 р. була заснована Одеська, у 1869 р. — Харківська, а в 1875 р. — Київська рисувальні школи. Із Харковом була пов'язана діяльність видатної просвітительки в галузі образот­ворчого мистецтва М. Раєвської-Іванової, а з Києвом — педагога й художника М. Мурашка. Пізніше ці школи були перетворені на місь­кі художні училища, які працювали під керівництвом і за підтримки Петербурзької академії мистецтв.

Діяльність пересувних виставок стимулювала розвиток україн­ського мистецтва, сприяла створенню місцевих художніх об'єднань: Товариство південноруських художників в Одесі, Київське товари­ство художніх виставок та ін. Під впливом їх діяльності з'явилося Товариство розвитку руського мистецтва у Львові, яке об'єднало представників слов'янського мистецтва в Австро-Угорщині.

Українська тема стає у цей час популярною в мистецтві як Росії, так і Європи в цілому. Яскраве втілення вона знайшла у творах українських та російських художників. Так, видатний художник І. Рєпін, уродженець м. Чугуєва на Харківщині, присвятив їй бага­то картин і портретів: «Українка», «Українська селянка», портре­ти Т. Шевченка, М. Мурашка, С. Драгомирової в українському костюмі, композиція «Запорожці пишуть листа турецькому султа­ну», «Чорноморська вольниця» таін.

Поетичну красу українського пейзажу відобразили у своїй твор­чості І. Айвазовський (« Чумацький шлях », « Український пейзаж », «Весілля на Україні»), М. Ге («Місячна ніч. Хутір Іванівський», «Ранок. Хутір Іванівський»), А. Куїнджі(«Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі»), І. Крамськой( «Місячна ніч», «Русалки»), С. Васильківський («Козача левада», «Дніпровські плавні»).

Суперечливі процеси в пореформеному українському селі, жит­тя і побут українського селянства втілили у своїх творах художни­ки М. Кузнецов («У свято», «На заробітки»), К. Костанді («У хво­рого товариша», «У люди»), М. Пимоненко («Весілля в Київській губернії », « Проводи рекрутів »).

Зростав інтерес до української історії, зокрема до теми українсько­го козацтва: О. Мурашко «Похоронкошового», 0. Сластіон «Проводи на Січ» (1898 р.), Г. Крушевський «Тривога» (1899 p.), М. Івасюк «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва» (1892-1912 pp.).

Під впливом французьких імпресіоністів і постімпресіоністів в українському мистецтві підвищується інтерес до передачі мінливо­го стану природи, до використання фактурної виразності живопису (А. Маневич, І. Труш, М. Бурачек).

Подальший розвиток отримав і жанр живописного портрета. Образною яскравістю, глибиною психологічних характеристик, декоративністю колориту відзначені портрети пера М. Мурашка, І. Крамського, М. Ге, І. Рєпіна, Т. Шевченка.

Посилення визвольного руху в духовному житті Західної України сприяло інтересу художників до життя та побуту народу. У другій половині XIX ст. там працювали П. Копистенський («Погорільці», «Гуцулка», «У селянській хаті»), Т. Романчик («На водопої», «Уз­лісся», «З дороги»), К. Устинович («Шевченко на засланні», «Козацька битва»), І. Труш («Трембітарі», «Гуцулка з дитиною», портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки).

Серед художників Буковини виділяються Ю. Пігуляк — автор жанрових картин, портретів і пейзажів, А. Кохановська — відомий ілюстратор творів О. Кобилянської.

Розвиток української професіональної графіки дещо уповільнив­ся в кінці XVIII — на початку XIX ст. Оновлення та пожвавлення цього процесу почалося з відкриття перших літографських майсте­рень у Львові (1822 р.) і в Одесі (1829 p.), де створювалися призна­чені для тиражування в друкові пейзажі, портрети, жанрові сцени. У них друкувалися види українських міст — Одеси, Полтави, Харкова, Житомира, Києва та ін.

З початку XIX ст. розвивалося мистецтво офорту, одним з яскра­вих представників якого був Т. Шевченко. Його серія офортів «Живописна Україна», гравюрні копії з творів західноєвропейських і російських художників, власні композиції «Українські дівчата», «Старець на кладовищі», «Автопортрет із свічкою» переконливо свідчать про значні успіхи Т. Шевченка в мистецтві офорту та ак­ватинти.

Активно стала розвиватися станкова скульптура. Серед майстрів виділяються П. Забіла, Б. Едуардс, Ф. Балавенський. Історичному минулому українського народу присвячені скульптурні композиції Л. Позена «Кобзар» (1883 р.), «Переселенці» (1884 р.), «Запорожець у розвідці» (1887 р.).

Архітектура. Значні зміни відбулися в XIX ст. в плануванні й забудові великих міст. На центральних майданах і вулицях спору­джувалися багатоповерхові будинки, у парках створювалися мону­менти. Серед кращих досягнень містобудування цього періоду — май­дан Богдана Хмельницького в Києві, Адама Міцкевича у Львові, Театральна в Станіславі (нині Івано-Франківськ), забудування ву­лиць Дерибасівської і Пушкінської в Одесі, Сумської і Пушкінської в Харкові.

Істотних успіхів досягло в той час інженерне обладнання міст і окремих споруд. У великих містах будувалися водопровід і каналі­зація, упроваджувалося газове, а пізніше й електричне освітлення вулиць, у будинках — центральне опалення. Забудова міст сприяла розвитку міського транспорту. У Києві 1892 р. з'явився перший електричний трамвай. Розроблялися нові типи споруд, характерні для капіталістичного суспільства — великі фабричні корпуси, за­лізничні депо, вокзали, електростанції, приміщення торговельних фірм, банків, бірж і т. ін.

У цей період для забудови міст характерним стало виявлення основних тенденцій класицистичного стилю. Мистецтво класициз­му у своїх кращих зразках містило естетичні функції, сприяло пере­боренню стихійності й різнобою в забудові населених пунктів, у проектуванні нових міст. Урочиста простота та суворість будинків, майданів, вулиць, пам'ятників була ніби підпорядкована раціона­лізму геометрії. І хоча український класицизм мав багато спільних рис з російським, вже в першій половині XIX ст. в Україні форму­ється власна архітектурна школа класицистичного напряму. Відомі її представники: А. Меленський, П. Дубровський (київські архітек­тори), П. Ярославський, Є. Васильєв, А. Тон (харківські архітекто­ри), М. Амвросимов, А. Карташевський (архітектори Полтавської та Чернігівської губерній) та ін.

В Україні були створені й зразки класицистичного садово-пар­кового мистецтва — Софіївський парковий комплекс в Умані, Олександрія в Білій Церкві, Михайлівський, Немирівський парки на Поділлі, Корсунський та Яготинський на Київщині, Нікітський ботанічний сад у Криму, Краснокутськии дендропарк на Харківщині таін.

З середини XIX ст. в Україні утверджуються національні форми в архітектурі, що в першу чергу позначилося на будові культових споруд (Володимирський собор у Києві, 1862-1882, арх. І. Штром, П. Спарро, А. Беретті та ін., худ. В. Васнецов, М. Нестеров, М. Врубель та ін.).

Характерними спорудами національного стилю стали панські маєтки в с Безбахівці на Чернігівщині (1868 p.), Лебедин на Полтавщині (1854—1855 pp.).

Наприкінці століття починається доба розвитку еклектики як провідного напряму в декоративно-пластичному оформленні архі­тектури. Основні принципи еклектики надавали змогу вільно ви­користовувати архітектурні стилі та декоративні елементи, які складалися в будівельній практиці різних часів і народів. Головну роль відігравало раціональне планування, а вибір стилю внутріш­нього та зовнішнього оформлення залежав від смаку замовника, від призначення будівлі. В архітектурі використовувалися компози­ційні прийоми і Ренесансу, і бароко, і рококо, і класицизму. Характерним прикладом еклектичної архітектури є творчість ака­деміка архітектури В. Ніколаєва (будинок колишнього Купецького зібрання, нині Київська державна філармонія), харківського ака­деміка архітектури О. Бекетова (будинок колишнього комерційно­го училища, нині Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого).


Греченко

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК XX СТ.)

Поняття "українське національно-культурне відродження" відо­бражає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та гро­мадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноук­раїнських землях в кінці XVIII ст. Воно стимулювалося, з одного бо­ку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського цариз­му. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комп­лексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етно­графізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою фор­мування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернати­ви етнографізму протягом довгого часу просто не було.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе наці­єю, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну дер­жавність і самостійне національне життя взагалі. За власне відроджен­ня, починаючи з межі XVIII-XIX ст., так чи інакше боролись усі слов'янські народи, за винятком хіба що росіян. Об'єктивна мета про­цесу національного відродження полягала в оздоровленні і консоліда­ції української нації та відтворенні української державності.

Напередодні українського національного відродження протя­гом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом із втратою цих прав зникає й попередня міжстанова взаємодія, натомість за часів Катерини II встановлюються жорсткі й непрохідні межі імперських "сословій". Особливо дошкульним було катастрофічне послаблення не так давно перед тим сильної націо­нальної еліти, передусім інтелігенції, яка об'єктивно повинна віді­гравати роль лідера у процесах національного відродження, а нато­мість зазнала русифікації та полонізації.