Роль творчості Т.Г. Шевченка у становленні української культури

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократич­ний напрям.

Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був ви­нятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового на­роду і здобув всесвітню славу.

Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М. Погодін, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевчен­ко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "... я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".

Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покли­кання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поета, мало сказати — новатора, а поета особливої, незви­чайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної пристрасті.

Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка — вірш "Нудно мені, що маю робити?". Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластівка", де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокре­ма балада "Причинна". (Тепер цією поезією відкривається "Кобзар".) Уже перші проби пера Шевченка зі своєю народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі.

Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки, він підкреслював свій зв'язок, спадкоємність із тими, хто перший по­чинав нову українську літературу. Коли 1838 р. помер автор безсмер­тної "Енеїди", під враженням одержаної звістки Шевченко пише еле­гію "На вічну пам'ять Котляревському", в якій навіки визначив ва­гомість його внеску в культуру українського народу і всього людства. Так само високо оцінював молодий поет і першого прозаїка нової української літератури Г. Квітку-Основ'яненка. Він пише письмен­никові листа; прочитавши його нарис про А. Головатого, звертається до автора з віршовим посланням "До Основ'яненка". В. Жуковському присвячено ранню найкращу поему "Катерина", а Є. Гребінці — "Пе­ребендю".

Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо.

Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності. Про це вагомо висловився І. Франко у статті про "Перебендю": "... геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілі­сність" — у той сплав, ім'я якому — Шевченко.

Весь "Кобзар" нерозривно зв'язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв'язків не поривав. Один з істориків української літе­ратури ще в дожовтневі часи писав: "З Котляревським до літерату­ри увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем". Якщо про літературу до Шевченка ще можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в україн­ській літературі став не гостем, а господарем.

Завжди відчуваючи нерозривний зв'язок з народом, поет сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "вико­ристання", властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні поети до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної твор­чості (певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки.

Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати авто­ра "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом. Аполлон Григор'єв — сучасник поета — так писав про нього: "... последний кобзарь и первый великий поэт новой великой лите­ратуры славянского мира". Звичайно, вислів цей образний. Проте й у той час, і значно пізніше можна зустрітись з аналогічним, вже об­разним, трактуванням Шевченка, особливо в зарубіжній критиці. Автор "Кобзаря" — поет народний у розумінні безмежної відданості інтересам народу, але не "простонародно-примітивний".

Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко під­нісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. Слід нагадати, що це не були часи край­нього абсолютизму, коли в Російській імперії майже не було справж­нього політичного життя, часи, про які В. Бєлінський писав: "Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед". У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси наиширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Таким першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор "Кобзаря" — передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі ("Катерина", "Причинна", "Тополя", "Утоплена", "Перебендя", ліричні поезії).

Невдоволення поета-патріота гнітючою дійсністю спонукало його звертатися думкою в минуле, до історичних тем.

Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", що з'явилась через рік після виходу "Кобзаря". Поема була здійсненням велетенського задуму, про що свідчить філо­софський віршовий вступ і прозова передмова (фактично — після­мова). Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників — борців проти феодально-кріпосницького й національного гніту. Хоча в поемі й змальовані криваві картини покарання шляхти гайдамаками, весь твір проймає глибока людяність, гуманізм:

Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю...

У ліричних відступах Шевченко нагадував читачам, що два братні слов'янські народи могли б жити в мирі й дружбі — "жити б та бра­таться". А в передмові він уперше висловив широку демократичну ідею єднання слов'янських народів: "нехай житом-пшеницею як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря слов'янська земля".

Як і інші історичні твори Шевченка, поема "Гайдамаки" міцно пов'язана з сучасністю. Змальовуючи минуле, поет раз у раз нагадує про сьогодення, висловлює невдоволення пасивністю селянських мас, тим, що нащадки не згадують про Гонту й Залізняка: Тяжко! Важко! Кат панує, А їх не згадають.

Тут спостерігається явний політичний підтекст, спрямований проти самодержавства, Миколи І.

Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Його твори друкуються в журналі "Маяк" та альманасі "Молодик", вихо­дять окремими виданнями: "Гамалія", "Тризна", "Чигиринський Коб­зар", "Живописная Украйна". Він ще пильніше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхів у творчості, в боротьбі з суспільним лихом.

Шевченко виїжджає на Україну, де не був чотирнадцять років, і постійно подорожує. У 1845—1846 роках, перебуваючи в містах і селах Правобережної та Лівобережної України з власної ініціативи, а та­кож за дорученням Археологічної комісії, він замальовує історичні місця, старовинні церкви й монастирі, руїни, могили тощо. Його ма­люнки архітектурних пам'яток Переяслава, Чигирина, Суботова, Гу­стині, Полтави й досі зберігають не тільки мистецьку, а й наукову вартість.

До сприймання й узагальнення своїх спостережень поет був підго­товлений перебуванням у Петербурзі. Початок сорокових років І. Фран-ко в статті про Шевченка назвав "добою великого перелому" в дум­ках поета. Він нагадав про передову російську літературу тих часів (Пушкін, Грибоедов, Лєрмонтов, Гоголь, Бєлінський, Герцен), про прагнен­ня показувати дійсність правдиво з усіма її хибами, будити в людей бажання виправляти ці хиби, вселяти віру в можливість їх подолан­ня. І. Франко нагадував про прогресивну західноєвропейську літе­ратуру (Гюго, Жорж Санд, Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей), про перехід до політичного радикалізму, про порушування суспільних питань у літературі, про поворот до реалізму. Свої аналітичні розду­ми над творчістю Кобзаря цього періоду Франко завершує відомим узагальненням: "Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею посту­пового руху, аби його гаряча молода душа не повернулась також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік".

Ще в Петербурзі Шевченко знав, що його чекає в Україні: "... там окрім плачу нічого не почую". Але те, що він побачив і почув, пере­вищило всі його побоювання. Страшне всенародне лихо вразило сер­це поета, й у нього вирвались перші жагучі, пристрасні слова:

Світе тихий, краю милий, Моя Україно. За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?

Він не поспішає друкувати свої нові твори, але старанно перепи­сує їх в альбом "Три літа", ніби готуючи для прийдешніх поколінь.

Різкого зламу в світогляді Шевченка не сталося — поет був і зали­шався мужицьким демократом, але демократизм цей набув більш чітких, революційних рис. Так само він залишався народним поетом, виразни­ком дум і прагнень трудящого люду, але з'являється й дещо нове. Поет і раніше правдиво показував дійсність з її хибами, але тепер значно розширюється діапазон його узагальнень. Він по-новому переосмислює і минуле, і сучасне, вирізняє вже не поодинокі хиби, а невиліковні вираз­ки, страшні вади, які годі виправляти. У багатьох творах "трьох літ" важко відділити історичну тему від сучасної й навпаки. Все поєднуєть­ся в один комплекс, в один синтез. Так народжується новий поетичний жанр, про який влучно сказав І. Франко: "Перший Шевченко... в своїх поемах "Сон" і "Кавказ" показав у Росії образці політичної поезії, по­казав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід сту­пати на тім полі, та основу, з якої треба жити".

І це цілком справедливо. Поезія "трьох літ" — передусім поезія політична. Це викриття самодержавства й кріпосництва як системи в усіх без винятку її ланках, в усіх аспектах — державному, політич­ному, соціальному, національному, морально-етичному. Про друкуван­ня цих поезій в умовах царської цензури годі було й думати. Шев­ченко охоче читає нові вірші з альбому "Три літа", дає їх переписува­ти. Тому ми маємо численні списки революційних поезій, які поши­рювались протягом кількох десятиліть, хоча цей альбом був похо­ваний у III відділі. Шевченко сам переписав поему "Кавказ" для Адама Міцкевича. Цей текст був переданий у Париж через члена Кирило-Мефодіївського товариства М. Савича і вручений поетові.

Відомі різні підходи до оцінки творчості поета цього періоду, але ясною виглядає думка: Шевченко в ці роки є послідовним револю­ційним демократом, поетом-реалістом, хоча в його творчості й тепер, і навіть пізніше, зберігаються значні елементи романтизму.

Далі розвинув Шевченко також й ідею слов'янського єднання, вперше висловлену в ранніх творах. Він пише історичну поему "Єре­тик", або "Іван Гус", а до неї — посвяту "Шафарикові", де всупереч панславістам і слов'янофілам накреслює широку програму демо­кратичного єднання визволених народів:

Щоб усі слов'яне стали

Добрими братами,

І синами сонця правди...

Це послання Шевченко передав Шафарикові. Є різні думки про те, коли саме він його передав: чи до заслання, чи після заслання. Але відоме свідчення В. Білозерського, що послання потрапило до адресата: "Оповідають свідки, що І. Шафарик, читаючи оце послан­ня Шевченкове, плакав вдячними сльозами".

Порушуючи й розв'язуючи широкі суспільно-політичні проблеми в поезіях "трьох літ", Шевченко, як і в ранній творчості, залишався ніжним ліриком. І в сатиричних творах, і в поемах, сповнених інвек­тив, революційного пафосу, є чимало ліричних відступів, у яких вияв­ляється щире серце поета, чистота його почуттів. Поруч з політич­ною поезією Шевченко створює ліричні шедеври: "Дівичії ночі", "Ма­ленькій Мар'яні", балади ("Лілея", "Русалка") і нарешті поему "Най­мичка". Характеризуючи літературні достоїнства останньої, І. Франко підкреслив, що вона "... належить до найбільших тріумфів прав­дивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої гені­альності Шевченка".

Каменяр написав це 1895 р. Але ще за життя поета, в часи тво­рення поезій "трьох літ", сучасники відчували те ж саме. Цікавий з цього погляду лист В. Білозерського до М. Гулака 1846 р. з приводу поеми Т. Шевченка "Іван Гус": "Я поневоле приятно задумался над тем — какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорье­виче; ибо только гений посредством одного глубокого чувства спо­собен угадывать и потребности народа и даже целого века, — к чему ни приведут никакая наука, ни знания, без огня поэтического".

Засланням у солдати в далекі оренбурзькі степи, забороною писа­ти й малювати царат намагався вбити в Шевченкові поета й худож­ника. Незважаючи на суворий присуд можновладців, Кобзар пише вірші і в казематі III відділу, і в Орській фортеці, адресуючи свої "за­халявні" книжечки грядущим поколінням. Поета-громадянина від­значала величезна сила переконаності у правоті своєї благородної справи, віра й певність у тому, що його "мережання" потрібне наро­дові, допоможе його визволенню.

Незважаючи на весь тягар заслання, принизливість миколаївської солдатчини, революційний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся... але не каюсь". І він пише нові визначні твори, в яких далі викриває несправедливий кріпосницький лад, але в більш типізованих образах ("Княжна", "П. С"). Новою була поява образів народних месників ("Варнак", "Якби тобі довелося"). Ще з більшою пристрастю поет бореться проти царату, закликаючи до відплати усім вінце­носцям ("Царі").

Поруч з цими поезіями, сповненими революційного пафосу, Коб­зарем були створені найніжніші перлини лірики — "Г. 3." ("Немає гірше, як в неволі"), "За сонцем хмаронька пливе", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", "На Великдень на соломі", численні пісні, що стали потім народними. У каторжних умовах не скам'яніло чисте, щире серце поета.

Другий арешт, і друге, ще важче заслання не зламали Шевченка. Він не пише поезій, але з'являються російські повісті. Вони худож­ньою силою не дорівнюють поетичним творам, проте лишаються цінним надбанням у спадщині Шевченка.

Кримська війна, смерть Миколи І спричинили певну відлигу в суспільному житті Російської імперії. Звільнений із заслання завдя­ки клопотанням російських друзів, Шевченко відновлює поетичну діяльність. У нових поемах та інвективах заяснів усіма барвами давній, уже широковідомий геній. Пантелеймон Куліш надрукував у "Записках о Южной Руси" поему "Наймичка" і першим у пресі назвав Шевченка генієм: "У його віршах мова наша зробила той великий крок, який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені". В іншій статті той же автор, пишучи про світове значення Шевченка, вже просто називає його ім'я поруч із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним та Гоголем.

Тарас Шевченко стає відомим поза межами Російської імперії, передусім серед своїх краян за кордоном. Уже в сорокових роках твори поета потрапили в Галичину, тут знали про арешт членів Ки-рило-Мефодіївського товариства. Через польську пресу Шевченко стає відомим у Франції. Важливим і знаменним фактом є вихід у Лейп­цигу 1895 р. книжечки, в якій надруковано революційні поезії: "Кав­каз", "Заповіт", "Розрита могила", "Холодний яр" та ін.

В ореолі слави повернувся поет із заслання до Петербурга. Він вживає енергійних заходів до надрукування великої книги "Поезія Т. Шевченка, т. І", але цензура дозволила видати тільки ранні, вже друковані твори під традиційною назвою "Кобзар". Проте поет не­втомно працював для майбутнього.

Творчість останнього періоду життя стала найвищим етапом в розвитку поета. Як і раніше, жагуча революційна пристрасть поєднуєть­ся в ньому з особливою, надзвичайною ніжністю, ліричною емоційні­стю ("Посажу коло хати", "Над Дніпровою сагою", "Тече вода з-під явора"). Як і раніше, безцензурні твори поета поширюються в числен­них списках, потрапляють за кордон і друкуються там. Безсмертя твор­чості Шевченка полягає в тому, що найпередовіші для того часу рево­люційні ідеї було втілено в геніально просту поетичну форму.

В останні роки свого життя Шевченко не міг не відчувати, що вагомі зерна, посіяні ним, уже давали паростки ("Орю свій переліг — убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива колись-то будуть!"). Він бачив, як росте коло його соратників і однодумців, читав у пресі про визнання своїх заслуг перед народом. М. Добролюбов у рецензії на "Кобзар" назвав його першим справжнім народним поетом, а М. Чернишев-ський вважав Шевченка непохитним авторитетом, довів його світове значення.

Сама смерть Кобзаря і поховання його на Чернечій горі біля Ка-нева стали фактором революційного руху. Він був основоположни­ком нової української літератури, нової української культури в ціло­му. Але значення Шевченка далеко переросло межі літератури й культури. Спадщина поета, яка друкувалася посмертно у вітчизня­них видавництвах і за кордоном, ставала чинником революційно-визвольної боротьби в усій Російській імперії, у країнах слов'янського світу. Революційні демократи використовували твори Шевченка в боротьбі проти царату, ними захоплювалися учасники польського січневого повстання 1863 p., їх переспівували болгарські революціо­нери — борці проти турецького ярма.

Твори Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, німецьку, французьку, англійську та інші мови. Заслуговує на увагу видана французькою мовою доповідь про творчість Кобзаря та її визначальний вплив на розвиток української літерату­ри, переслідуваної царським урядом, котра була підготовлена для учасників Європейського літературного конгресу (1878 p.).

Високу оцінку творам поета дали польський поет В. Сирокомля, болгарський поет Л. Каравелов, сербський поет В. Николіч, французькі вчені Е. Дюран і Л. Леже, шведський вчений Л. Єнсен, чеський уче­ний 3. Неєдли й багато інших. У статті І. Франка "Тарас Шевченко", що була надрукована, крім української, ще й польською, німецькою та англійською мовами, розкрито велич і геніальність народного поета, рівного якому ще не знав світ. До таких висновків прийшов і сучас­ний дослідник академік 0.1. Білецький, який, порівнявши автора "Кобзаря" з багатьма зарубіжними поетами, писав: "В історії світо­вої літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висло­вив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова".

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розви­ваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди зали­шить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висло­вить усього остаточно.