Д. Джерела перекладної та позиченої літератури 6 страница

9. Спеціяльний інтерес має згадка в „Слові о полку Ігореві“ про співця часів Ярослава, Бояна. Автор „Слова“ згадує навіть теми його творів. Почасти вони нам відомі: Боян співав про двобій Мстислава з Редедею, про Ярослава (див. вище 8), про „красного Романа Святославича“, про якого в літописі лише коротка згадка. Автор „Слова“, характеризуючи надхнення Бояна, порівнює його з соловейком, з орлом, з вовком, говорить про те, що /128/ його струни бриніли самі собою, наводить Боянову приповідку „Важко тобі, голово, без пліч: зле тобі, тіло, без голови“ — про старого Святослава, що залишав Україну для далеких виправ. В літописі тому про нього: „чужої землі шукав, а своєю нехтував“. Нарешті речення в стилі Боянових співів:

Не буря соколів занесла через поля широкі,

стада галок біжать до Дону великого...

Коні ржуть за Сулою.

дзвенить слава в Києві,

сурми сурмлять у Новгороді...

В цих реченнях бачимо деякі риси поетики Бояна: він уживав паралелізму, до того неґативного („не буря... занесла...“), уживав метафор (українці — соколи, галки — степовики), епітетів („поля широкі“), алітерації („труби трублять“), ритмізував мову, користуючися синтактичним паралелізмом речень (другий уривок). Можна було б ще більше сказати про стиль Бояна, якби мати певність, що ще один уривок „Слова“ про кн. Всеслава, сучасника Боянового, цитує слова Бояна або наслідує його.

10. В Европі деяку участь у складанні епічних творів відіграло духовенство. Щодо староукраїнського епосу, то тут не виключена можливість, що, напр., епічні твори про Добриню (див. вище 5) мали давніше більш релігійне забарвлення. Так звані „духовні вірші“ сучасного фолкльору мають у собі риси ритміки та стилю 17 ст. Проте, напр., „вірша“ про св. Георгія (Юрія), що сполучає з традиційним матеріялом (змієборство) ще опис того, як св. Юрій винищує на Україні диких звірів, очищує шлях по Дніпру, визволяє з полону своїх сестер, що „обросли католицькою корою“, — можливо, була складена на пошану кн. Ярослава, за хресним ім’ям Юрія. Він культивував країну, відкрив шлях від Києва до Новгороду, об’єднавши під своїм правлінням обидва князівства, визволив з польського полону своїх сестер.

Рештки релігійного забарвлення помітимо і в деяких старинах (боротьба проти поганства тощо). На ці риси звернув увагу, головним чином, М. Грушевський.

11. Дуже небагато можемо сказати про форму старого епосу. Непевне навіть, чи був він віршований, хоч дехто (Н. Трубецкой) знаходить у їх ритміці сліди походження з 12-13 ст. „Слово о полку Ігореві“ — єдиний твір, що дійшов до нас з 12 ст. і в писаному вигляді не має віршованої форми. В кожному разі епічні твори „співали“, як показують староукраїнські згадки та /129/ індоевропейські паралелі. Який би не був цей „спів“, він вимагав деякої ритмізації мови. Мова була, напевне, ближча до тодішньої поточної мови, аніж мова писаних творів. Мова епосу часто буває архаїчна. Така й мова сучасних старин, де зустрічаємо слова, що поза тим заникли, зокрема в мові росіян, що ці старини співають: „гридня“ або „гридниця“ (помешкання дружини, скандінавське слово), „іскопить“ (слід копит), „полениця“ (жінка-багатир), „стольний град“ (столиця), „наполи“ (напів), „дорог рибій зуб“ (моржова кість, також в Іпатському літописі 1160 р.). Багато старих подробиць побуту: февдальне наділення землями та селами, збір податків самим князем („полюддя“), стара зброя (лук, стріли, спис тощо), ляндшафт — степовий (могили, трава „ковила“, якої немає на півночі) і т. д.

Можемо думати, що деякі стилістичні риси сучасних старин були вже в старому епосі; ці самі риси зустрічаємо і в епосі різних індоевропейських племен, і в „Слові о полку Ігореві“, і в епічних частинах літопису. Це — рясний ужиток епітетів, повторення речень та окремих слів (у старинах — рядків віршів, іноді 10 чи й більше разів), алітерація (в старинах не часта), численні порівняння, паралелізм образів (місяць-молодик на небі — народження Вольги; хмари — вороже військо), іноді неґативний паралелізм (це не хмара — це військо), улюблені перебільшення (гіперболи), численні постійні формули (природні в усній словесності, полегшують тримати величезні твори в пам’яті), напр., годування коня, сідлання коня, стрільба з лука, полювання, привітання, біг коня тощо. Проте, в старинах не зустрічаємо деяких формул, відомих з „військових оповідань“ літопису (напр., улюблене: „стріли — як дощ“, початок битви — „ізломити копиє“ тощо), за небагатьома винятками, — напр., борючися, багатирі старпн „бьют о землю“ — кидають на землю ворога, як Мстислав Редедю. Певна кількість формул напевне позичена з казок („ранок мудріший за вечір“ тощо). Зрідка зустрічаємо широку символіку: при народженні Вольги, великого мисливця, усі тварини ховаються якнайдалі; Вольга вже в колисці оточений зброєю (подібне в „Слові о полку Ігореві“ про „курян“). Найяскравіше свідчать про південне походження епосу взагалі формули, що описують південні лісостепові або степові краєвиди: широкий степ, чисте поле, могили, описи мисливства, типово лісостепового, степова дичина, але бракує північного ведмедя. Але такі напевне старовинні рештки — нечисленні. Усі інші стилістичні наведені вище риси знайдемо так само в інших ґатунках сучасної народної поезії, української і російської, та й в інших /130/ індоевропейських племен. Отже, висновки, що їх можемо зробити про особливості староукряїнського епосу, дуже скупі.

Пізніші зміни багато дечого затерли в старому епосі, і для дослідження його треба ще зробити багато, зокрема простежити уважно сліди не лише епічних сюжетів, але також епічного стилю в літописах та інших творах старої літератури.