З. Література практичного призначення

1. В пізніші часи нас не цікавитиме література, якої призначення суто практичне. Але для початкової доби літературного розвитку нас цікавить кожний рядок та кожне слово. У них, у кожному разі, утримано певні рештки стилістичного вміння наших предків. До того межі між красною літературою та літературою практичною були в старовину зовсім інші, аніж тепер, і не можна бути наперед певним, що писане для практичного вжитку не матиме рис стилістичної витончености. Напр., алітерації зустрічаємо в старовинних осько-умбрських написах або в старофрізьких законах. Ми лише коротко переглянемо головні пам’ятки, що їх можна залучити до цієї групи.

2. Безумовно, належать сюди релігійні тексти: молитви, цілі богослужби тощо. Літургічні, богослужбові твори мали всі ознаки, красної літератури: це була витончена релігійна поезія. Ориґінальні твори, що постали на Київському ґрунті є, щоправда, наслідуванням грецьких зразків (в перекладах), але наслідуванням почасти надзвичайно вдалим. Сюди належать, поперше, молитви. Молитву св. князя Володимира вставлено в „Похвалу“ йому. Залишилося ще дві молитви, що їх приписується св. Феодосієві, ледве чи з повним правом, але належність їх до старої літератури безсумнівна. Одна молитва (чи молитви) є в збірці творів Володимира Мономаха. Кілька молитов є в проповідях. В Печерському манастирі жив чернець Григорій, автор „канонів“ святим. На жаль, не цілком певно, чи йому наложать ті канони, що ми їх можемо вважати за найдавніші: канони та богослужби св. кн. Володимирові, св. Феодосієві Печерському, канони та служби на перенесення мощів Бориса та Гліба, св. Миколи. Митрополитові Іванові І (болгарин або грек — початок 11 ст.) приписувано службу Борисові та Глібові. В Печерському Патерику є похвала св. Феодосієві, писана скоро по р. 1096 (згадано напад половців), ця „Похвала“ почасти в стилі проповіді, почасти — молитви. „Похвали“ маємо і в літописному оповіданні про забиття св. Бориса та Гліба та в „Сказанні“ про них. /131/

Поскільки ці твори видано (а досліджено їх з літературного погляду здебільша досить поверхово), можемо судити про їх літературні властивості: автори їх, щоправда, майже виключно користуються цитатами з старої богослужбової та житійної літератури; мова тримається дуже близько церковнослов’янських норм, вона дуже ритмізована, наслідуючи акафісти, іноді навіть із співзвуччями: Борис та Гліб —

даета ицЂленье:

хромымъ ходити,

слЂпымъ прозрЂнье,

болящимъ цЂлбы,

окованнымъ разрЂшенье,

темницамъ отверзенье,

печальнымъ утЂху,

напастнымъ избавленье...

Феодосій:

апостолъ и проповЂдникъ,

сый намъ пастырь и учитель,

сый намъ вождь и правитель,

сый намъ стЂна и огражденіе,

похвала наша великая й дръзновеніе...

Численні гарні образи, здається, всі запозичені — Бог, Христос — сонце; благодать — соняшне світло або ріка; святі — зорі, струмки, пастирі духовного стада, робітники у винограднику Божому тощо. Не зважаючи на цей „цитатний“ характер молитов, бачимо в них чимале композиційне та мовне вміння їх авторів.

3. Менше літературне значення мають „послання“ грецьких ієрархів: митрополита Леона (до 1004 р., твір сумнівний), Георгія (вмер 1072 р.), Іоана II (коло 1089 р.), митр. Никифора (1104-1120) проти „латини“. Це майже самі сухі „каталоги“ розходжень між православною та католицькою церквами, до того розходжень здебільша дуже дрібних та неважливих. Розуміється, ці твори, писані, мабуть, по-грецьки та перекладені на церковнослов’янську мову, ніяк не свідчать про „формальний“ характер київського християнства, а радше про підупад грецької богословської науки!

4. Далеко цікавіший лист митр. Никифора до князя Володимира Мономаха. Крім короткої похвали князеві, лист подає прозорий виклад тодішньої психологічної науки (античного походження). Душа має три головні сили — розум, пристрасті та /132/ полю. Як князь, сидячи на престолі, править країною через слуг своїх, так і душа править тілом через п’ять зислів — зір, слух, смак, нюх, дотик. Безпосереднє практичне завдання листа було мабуть, виправдати ієрархію або осіб, що їх митрополит протеґував, від якихось нападів, бо лист далі зокрема зупиняється на непевності слуху як джерела пізнання та каже, що через слух князя „входить у нього стріла“ „на шкоду душі“, та прохає пробачення покараним. В кожному разі, ясність викладу та добрі образи абстрактних думок свідчать про літературне вміння і автора і перекладача *.

*) Праці ієрархів можливо й писані або щонайменше перекладені та стилізовані за візантійською традицією їхніми секретарями, які в кожному разі були слов’янами. Тому ледве чи маємо право вважати ці твори цілком чужими нашій літературі. Лише їх автори часто не ті грецькі ієрархи, іменами яких вони підписані, а якісь анонімні місцеві „книжники“.

5. До ориґінальної літератури належать і перші спроби історичних творів про світову історію. Хроніки перекладені не задовольняли. Вже в 11 ст. складено якийсь „хронограф“, себто нарис всесвітньої історії, головне за Амартолом (див. Екскурс I. Г. а) з доповненнями з інших джерел, в тому числі про руську історію (т. зв. „Хронограф за великим викладом“). Він не зберігся, але рештки його ввійшли в пізніші пам’ятки. Літописець ужив (під р. 1114) якогось хронографа, де хроніка Амартола була сполучена з хронікою Малали. Цю компілятивну історичну працю провадили далі і в наступні віки.

Не мають суто літературного значення пам’ятки законодавчі. Це — „Руська Правда“, збірка законів Ярослава і його наступників, та церковні „устави“ Володимира та Ярослава (перший не цілком, другий зовсім не певний). Цікава для історика літератури „Руська Правда“ головне своєю мовою, майже чистою східньослов’янською, без елементів церковної мови, надзвичайно проста та прозора будова речень, а також своєрідний словник — багато слів, певне значення яких уже забуте, та про зміст яких ведуться наукові дискусії. „Руська Правда“ належить до пам’яток, що їх мовою можна вимірити наближення інших пам’яток до народної мови. Культурно-історичне значення юридичних пам’яток, розуміється, велике.