І. Значення літератури старокнязівської доби

1. Може здаватися, що прастара література не має для нашої сучасности великого значення та не мала його й для 16-17 вв., не кажучи вже про „відродження“ 19 ст. Щоправда, нерідко посилаються на стару літературу та культуру в суперечках з тими, хто сумнівається в існуванні української літературної, культурної та національної традиції. Але це є арґумент спрямований здебільша проти погано поінформованих чужинців. А самі українці, що користаються цим арґументом, чи знають вони добре староукраїнську літературу? На жаль, не завжди, не зважаючи на шкільну освіту. Виклади старої літератури або занадто спеціяльні (Грушевський, Возняк) або цілком побіжні і до того майже не зупиняються на суто-літературних властивостях старої літератури, викладаючи лише її для наших сучасників часто малоцікавий зміст. Тому нерідко доводиться чути навіть від „оборонців“ української літературної традиції, що, крім „Слова о полку Ігореві“ (про яке, на жаль, популярні та дилетантські твори розповсюдили чимало сумнівних, а то й цілком хибних відомостей), не заслуговує на увагу модерного читача. А такий погляд є власне неґуванням української літературної традиції. /209/

Тим часом історична традиція є з’явище великої ваги. Вона є чинна в нашій сучасности, навіть коли ми її мало помічаємо та свідомо не плекаємо. Крізь усі політичні та культурні зміни історичне минуле нечутно для вуха промовляє до кожної людини. В сучасності чинні не лише ті рештки, що в рамках народного побуту та фолкльору протрималися протягом століть до нашої доби. Промовляє минуле і через звичайнісіньку мову повсякденного життя, промовляє воно і через усі зміни ідеологій, промовляє воно і в національному характері, який виробився під впливом усіх минулих епох і історичних подій. Я не думаю, що цей „народний характер“ легко дослідити та визначити науковими формулами: навпаки, я навіть маю принципові сумніви щодо можливости такого дослідження та такого формулювання, не лише для наших днів, а й взагалі. Але цей національний характер є та „невідома“ сила, що виявляється в усьому житті кожного народу, в його успіхах та нещастях, в його розвитку чи підупаді.

1. Розуміється, найбільше значення мають для вироблення національного характеру та історичних сил, що впливають і далі, саме блискучі, великі епохи минулого.

2. Література 11-13 вв. і є в історії української культури одною з таких вирішальних культурних епох. Поруч неї може стати лише 16-17 вв., релятивно далеко нижчі, а почасти 19 вік, вплив якого з’ясовується і тим, що він є лише недавнє минуле.

Самий факт християнізації країни і безпосередній за цим розвиток широкої обсягом та глибокої змістом і красної формою літератури виявив і внутрішні можливості народу і його здібність засвоїти цінності чужої та вищої культури. Цей культурний розквіт куди важливіший, аніж тимчасовий політичний та господарський тих часів. Київська доба була приєднанням України до традиції европейського культурного світу.

Здається, читачеві мусять уже бути ясні великі успіхи словесного мистецтва старокнязівської доби: розвиток мови, літературного стилю та засвоєння літературою певного комплексу загальнолюдських тем. До речі, можна було б підкреслити, що репертуар літературних творів в своєму характері, а почасти і в конкретних творах відповідав назагал літературному репертуарові літератури раннього середньовіччя на Заході. Широта та різноманітність літературного репертуару старої України вражають, навіть тепер, коли багато творів безумовно втрачено. І ця духовна підготова, рання дозрілість, не могла затертися й протягом менш щасливих культурно сторіч. Саме традиція старої літератури зробила можливим і несподіваний, хоч і не такий блискучий, новий розвиток на межі 16-17 вв. та знову на іншій мовній основі в 19 в. /210/

Цікавлячися минулим, розуміється, не треба заплющувати очей і на внутрішню цінність досягнень тієї або тієї епохи: краса та принадність багатьох творів 11-13 вв. є об’єктивний факт.

3. Проте, кожна доба має свої слабості та свої хиби. Старокнязівська доба, попри всі свої творчі успіхи, залишила невикористаною щонайменше одну галузь культурної творчости, щільно пов’язану в ті часи з літературою — наукову діяльність. Лише незначні рештки дійшли до нас від якихось тепер уже неясних початків її: не розвинулися ані спроби самостійного богословського мислення (Клим Смолятич), ані початки світських, „зовіншніх“, як тоді казали наук. Тут не місце говорити про причини цієї слабкости староукраїнської культури. В кожному разі, вони важко позначилися на наступних століттях: кожен крок у цій галузі купувався великим напруженням та помилками і непотрібними ухилами вбік. Література була переважно сферою релігійних та естетичних емоцій, а не думки. — Бракує в старій літературі ще однісї сфери, сфери суб’єктивних, зокрема еротичних переживань. Лише натяки на неї збереглися в романі про Діґеніса, в „Слові о полку Ігореві“ („плач“ Ярославни), в Троянській історії, в „Олександрії“, навіть у деяких оповіданнях патериків (Мойсей Угрин у „Печерському патерику“). Можливо, що мотиви суб’єктивного характеру використовувано лише в неписаних творах, про існування яких знаємо з рефлексів старого епосу в фолкльорі: мотиви суб’єктивних еротичних переживань зустрічаємо в „старинах“ про Чурилу, про Солов’я Будимировича. Можливо, що писані твори такого характеру загинули через незрозуміння або неґативне ставлення до них пізніших переписувачів, головне ченців. Але до нас дійшли лише твори, в яких суб’єктивні переживання мають майже виключно релігійний, зрідка суто-моральний характер (дещо в „Поучениї“ Володимира Мономаха, в оповіданні про осліплення Василька, про Ігорів похід в Київському літописі тощо). Староукраїнська література і в цьому бідніша за західню.

Сперечатися можна і про позитивне або неґативне значення повного переходу на слов’янську, до того ненародну мову. Цей перехід різко засудили в 19 ст. романтики (Куліш) і може ще гостріше „реалісти“-народники (С. Єфремов). З наукового погляду перебільшено-неґативну оцінку дав ролі церковнослов’янської мови А. Брюкнер. Немає сумніву, що його арґументи більш виправдані. По всьому европейському світі літературною мовою в перші часи розвитку залишилася великою мірою латина, що не перешкодила пізніше розвиткові літератури народними мовами, а з другого боку багато спричинилася до культурного /211/ розвитку, давши кожному народові безпосередній приступ до скарбниці античної культури. На Україні латину в нормальному розвитку напевне заступила б грецька мова. Не варто гадати, який би це мало вплив на культурний розвиток, але без сумніву, це з самого початку відкрило б хоч би й обмеженим колам, приступ до ще багатішої культурної сфери, ніж давала латина. Одначе, знання грецької мови не було таке мале, як це часто гадають, про це свідчать хоч би численні переклади, зроблені аж до 13 ст. на Україні. Та все ж вона залишилася мовою невеликої кількости фахівців. Ці кола в 14 ст. звузилися.

З 14 віку починається самостійний культурний шлях України, відірваний від загально-европейського. Не розвинулася ані лицарська, ані двірська література, хоч деякі початки обох напрямів помітні ще в 12 в. Література залишила майже протягом трьох століть для себе переважно релігійну сферу, але без спроб засвоєння глибших підстав рілігійної думки, бо таке засвоєння можливе лише на ґрунті хоч би й обмеженої самостійної творчости.

Так літературне життя прийшло до певної стаґнації, яку, щоправда, ніяк не можемо порівняти з безприкладною стаґнацією сусідньої московської літератури. Потрібний був якийсь новий початок. Він прийшов по невдалих спробах 14-15 ст. щойно наприкінці 16 ст.