Б. Літературне барокко на Україні 1 страница
1. Літературне барокко на Україні є з’явищем 17 — 18 ст. Барокко в сфері пластичних мистецтв іноді називали „козацьким барокком“. Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне барокко „козацьким“: українські письменники тих часів були головне /252/ не козаки, а ченці. Та й споживачі літератури ледве чи були головне козаки. Але українське барокко не таке універсальне з’явище, як барокко Заходу. В ньому ми маємо велику перевагу елементів духовних над світськими. Ще більшу знайдемо, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелю, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі, нарешті маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але „духовний“ елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для барокка природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.
2. Своє й чуже сполучені в українській барокковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна, як ми бачили, не мала виразної та характеристичної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів до літератури, зокрема знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи барокка та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну, вже після примирення її з християнством, у формах бароккової, християнсько-мітологічної синтези: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку мітологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних „муз“, Пресвята Діва стає „Діяною“, хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з’являються „амури“ та „купідони“ і т. д. — Барокко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти барокка, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був барокку дуже близький (див. далі) та радше сприяв його успіхові, саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би сполучення християнства з античністю, „синкретизму“.
3. Коли починається українське барокко? Це питання складне не лише для України: барокко, почавшися в південній Европі в половині 16-го віку, в деяких країнах лише помалу пробивалося крізь традицію ренесансу. На Україні за першого письменника, в якого можна знайти риси бароккового стилю, можна вважати Івана Вишенського: його довгі періоди, накупчення паралелізмів, сміливі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне накупчеиня формальних прикрас (що у цього геніяльного письменника ніколи не закривають, не усувають з поля уваги змісту) могли б дозволити нам прилучити його твори до літератури барокка, коли б джерела його стилістики не були зовсім інші: це святе Письмо та отці церкви, найбільше, мабуть, /253/ Златоуст. Щоправда, Вишенський, мабуть, знав уже барокковий стиль, — з польської полемічної літератури та де в чому міг його й наслідувати. Але ідеологія його теж зовсім не бароккова: це не програма сполучення цінних елементів ренесансу зі старою традицією, а програма повного повороту до чистої традиції. Але цікавий приклад „барокковости“ Вишенського перед барокком характеризує спорідненість барокка з українським духовним стилем; так само характеристичний є й барокковий характер деяких сторінок пишного „пізньовізантійського“ стилю галицько-волинського літопису.
Дійсний початок барокка — це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога барокка — утворення київської школи. Найбільшими культрно-політичними успіхами, які відіграли велику ролю в історії українського бароккового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи і професори Академії були головними репрезентантами барокка. — Барокко, що почалося якось непомітно, помалу, панує надзвичайно довго та тримається надзвичайно вперто. Майже ввесь 18 вік в українських школах вищого типу навчають бароккової поетики, та плекають бароккову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи барокка, Гр. Сковорода. Але з ним літературне барокко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському барокку літературною мовою: на зміну прийшла мова народна.
Останній період барокка в деяких країнах утворив власний стиль, стиль пізнього барокка або „рококо“. Цей двірський, легкий, граціозний, але разом і іграшковий, легковажний стиль на Україні не розвинувся. Бо в середині 18-го сторіччя на Україні не було свого двора, пани, що йшли за модою, великою мірою русифікувалися, і лише десь далеко на півночі починав при дворі цариці Єлизавети складатись стиль українського рококо, що знайшов вираз та почасти відгомін майже лише в українській ліриці, переробках та музичних обробках народних пісень та небагатьох спробах власної творчости, без літературних претенсій та значення.
4. Українське барокко, як пізніше романтика, було епохою засвоєння не лише сучасного, а і старого: наздоганяли прогаяне за століття; тепер поприходили на Україну й численні переклади /254/ літератури, яку власне треба назвати середньовічною, та навіть твори отців церкви в новому мовному одягу. Так буває завжди в епохи літературного розквіту: так пізніше Шекспіра принесли на Україну романтика та реалізм. І як на Шекспіра дивились очима романтики чи реалізму, так, мабуть, сприймали за часів барокка й твори старих епох очима та серцем барокка. Науці ще треба розвідати, як люди українського барокка дивилися на твори старих часів, що їм принесло барокко.
5. Барокко змінялося, розвивалося за розмірно недовгий час свого панування: від початків до пишного пізнього барокка (що дістало в різних країнах навіть різні назви, здебільша за іменами головних представників цього стилю: „ґонґорізм“, „марінізм“, „преціозний стиль“ і т. д.), в кінці до рококо. На Україні цей розвиток не був дуже рішучим та дуже помітним. Десь після 1680 року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю (напр. І. Величковський, Стефан Яворський), але не бракувало й „поміркованих“ поетів, а головне, духовні письменники лише як виняток доходять до такого літературного радикалізму, на який здатні світські поети. А потім прийшов політично зумовлений підупад, що рідко сприяє літературному радикалізмові.
Зате поетика українського барокка знала реформи, і то досить радикальні, в конкретних питаннях поетики. Одну з найрадикальніших реформ у теорії віршування зробив Сковорода: але вона не встигла ще прищепитися, як скінчилася і вся бароккова література.
6. Українське барокко не знає всієї великої різноманітности жанрів (ґатунків) бароккової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, а зокрема неможливість друкувати ці твори: так не було великого роману, — для розповсюдження переписуванням він не надавався. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів (про виїмки дивися далі), і він міг би з’явитися, якби була змога друкуватися. Отже, далі маємо говорити про: 1) лірику, 2) епос, 3) повість, 4) драму, 5) проповідь, 6) хроніку, 7) трактат. Деякі ґатунки все ж розвинулися надзвичайно широко.
Бароккова література на Україні залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількість відомих нам авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імени, не знаємо або знаємо дуже мало.
7. Дуже цікава проблема бароккової української літератури є мова. Вона так само залишається принципово слов’янською, як і в попередній період. Але, на жаль, вона увібравши /255/ в себе велику кількість елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Тому ми зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то — лише в 18 ст. і то рідко — до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характеристичне для творів з шляхетських кіл (напр., „гербовні вірші“). Деякі чужі українській мові форми зробилися конвенційними, бо українські форми здавалися не досить логічними: так дуже часті форми дієслів минулого часу на польський зразок: „писалем, писалесь“ і т. д., мабуть, поширилися, бо здавалося, коли затратилися старі форми („писалъ есмь, писалъ еси“ і т. д.), нелогічним та не досить зрозумілим уживання тієї самої форми „писав“ для всіх трьох осіб. Подібних прикладів є кілька. Але від церковнослов’янської мови московського типу українська мова відходила все далі, так що все частішими стають „переклади“ з однієї мови на другу та переробки українських творів при їх друку в Москві (що зіпсувало для нас чимало творів нашої бароккової літератури, що їх лише в Москві друковано). Певне наближення до російської мови відбувається в 18-му ст., але це є наближення. . . російської мови до української: кількість українців серед перекладачів (вже в 17 ст.) в урядах, на духовних посадах, а пізніше в університетах була така значна, що українські елементи в великій кількості прийшли до російської канцелярійної, судової, шкільної мови, нарешті до наукової термінології. Може був певний елемент національної самоохорони в тому, що Котляревський цілком відмовився від старої (бароккової) української мовної традиції, до якої так наблизилася російська мова, та почав утворення нової літературної мови на цілком новій основі: на основі народної мови. Це був кінець української бароккової літератури, що вже віджила свій час, і початок нової української літератури.
В. Віршована поезія
1. Віршовану поезію староукраїнську забули, мабуть, головне через „перестарілість“ мови, а ще більше віршової форми. Почалося віршування на Україні, як ми бачили (IV. Е), безпосередньо перед початком бароккового періоду. Під впливом польського віршу, український прибрав у часи барокка „силябічну“ віршову форму, — ритм віршу утворювався певною кількістю складів у рядку, рядок кінчався римою, як і в поляків /256/
„жіночою“, себто з наголосом на передостанньому складі, лише вийнятково допускалися рими „чоловічі“, з наголосом на останньому складі“ та дактилічні“, з наголосом на третьому від кінця складі.
Ось приклад силабічних віршів на улюблену бароккову тему смерти — вірші на погреб (похорон) Сагайдачного:
Кождий, хто ся уродив, мусить і умерети,
Жаден ся чоловік смерти не можеть оперети.
Немаш на ню лікарства, немаш і оборони;
З самих царей здираєть світниї їх корони,
Не боїться жовнірства, вкруг царя стоячо́го
З оружіем і стрільбою, єго вартуючо́го...
. . . . . . . . . . . . . .
Жиєш так, якобись нігди не мів умерети,
Хочеш всі багатства на землі пожерети,
В чім слави порожней на том світі шукаєш,
А же маєш вмерети, на то не памятаєш.
Або інший вірш на ту саму тему єр. Клементія:
Убогий вмираючи ні в чім не жалієть,
нічого бо жаловать, же скарбов не мієть.
Богатий же не хочеть з скарбом розлучити:
ґди би мощно, міг би увесь скарб в труну вложити.
Бо ґди властел, то вспомнить свій високий титу́л,
і пред конаннєм много з скарбом узрить шкату́л,
І многоцінних много висящих сукманів,
і срібряних на столах стоящих дзбанів,
І узрить, же младая жона пред ним ходить,
тая гірш до кріпкого жалю приводить...
Рядки в силябічному вірші не завжди мусять бути однакової довжини; українські поети барокка утворюють з рядків різної довжини найрізноманітніші строфи; напр.:
Смотри, чоловіче, і ужасайся,
Каждой години смерти сподівайся,
Ходить бо тайно, наглядаеть,
І діл твоїх розсмотряєть,
Как би ти жив.
Не зрить на прозьбу ані на дари.
Як тя, чоловіче, візьмуть на мари, /257/
Минуть мисли і розкоші,
Маєть носити многие гроші,
Що єси збирав.
Українські поети вживають коло 150 різних строф.
Поруч силябічних віршів зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до віршу „дум“, з рядками нерівної довжини. Переважно такого віршу вживав Кирило Транквіліон Ставровецький; зустрічаємо його іноді й пізніше, ще св. Дмитро Туптало писав таким розміром вірші „для власного вжитку“. Ось приклад обробки теми смерти у Ставровецького:
Де мої нині замки коштовне мурованиї
і палаци мої світне і слічне мальованиї,
а шкатули, злотом нафасованиї,
візники під злотом цуґованиї?
Де мої пресвітлиї златотканниї шати,
рисі, соболе слічниї, кармазини і дорогиї шкарлати?
. . . . . . . . . . . . . .
Вчора в дому моїм било гойне весілля, музиків іграння,
а співаків веселое співання,
і на трубах мідних викрикання,
скокі, танці, веселоє плясання;
вина наливай,
випивай, проливай!
Столи мої коштовними сладкими покарми покритиї,
гості мої і приятелі персони знаменитиї
А нині мене все доброє і веселоє минуло,
слава і багатство навіки уплинуло.
. . . . . . . . . . . . . . .
Де нині воїнове горделивиї
і мучителі невинних злосливиї?
Де с(т)рогиї і страшниї гетьманове?
Несподіване смертним мечем посічені
і без пам’яти во тьмі нині заключені.
. . . . . . . . . . . . . . .
О смерти страшливая
і нежалосливая!
Ти, яко косар нині нерозсудний,
під ноги свої кладеш цвіт барзо цудний,
молодости і красоти жаловати не знаєш,
ані на єдинім з тих милости не маєш... /258/
Вірші друкувалися розмірно рідко: їх переписували аматори, побожні чи світські. Іноді утворювалися великі рукописні збірки. Український вірш поширився не лише до крайніх меж української землі, але пробився й до польського та до російського читача. — Друковано лише невеликі збірки, присвячені якимсь особам або подіям (напр., на погреб Сагайдачного); вже в кінці 17-го віку дехто не з ліпших поетів видрукував великі збірки віршів; в 18-му сторіччі постав духовний співаник „Богогласник“ — цікава друкована збірка української уніятської духовної лірики.
Бароккові письменники часто прямували до циклізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю, — одна з найпізніших та найцікавіших збірок „Сад божественних пЂсней“ Сковороди.
2. Духовна пісня — найчисленніший ґатунок української віршованої поезії барокка. Вона різноманітна: зустрічаємо тут і пісні різдвяні та великодні, і численні пісні про Пресвяту Діву, і пісні про окремі свята, про окремі ікони та чудеса, пісні до окремих святих і т. д. Поруч таких молитовних та гімнічних пісень, зустрічаємо й суб’єктивну релігійну лірику: пісні „покаянні“, пісні про смерть та страшний суд.
Стиль духовної пісні дуже варіює: від гімну чи оди до барокково-ґротескної, напівпародійної пісні з бажанням найбільшої ориґінальности виразу або наближенням до народної пісні. От зразки різних стилів пісень різдвяних:
Вифлієме граде, гойне веселися,
Цару слави миле свому поклонися!
Вітай, Цару, нарожденій
і в яслех положеній.
. . . . . . . . . . . . . . .
Півці, гучно, вдячне пісні зачинайте,
Височайшим гласом Пана привітайте!
Вітай, Цару... і т. д.
Ораз все створіння до Творця спішися,
Єдиному Пану слушне поклонися!
Вітай, Цару... і т. д.
або(переклад Сковороди з латинського):
О ночь нова, дивна, чудна,
яснійшая світла полудня,
когда чрез мрак темній, черній /259/
блиснув сонця світ невечерній.
Веселитеся, яко з нами Бог!
. . . . . . . . . . . . . . .
Там під Вифлиємським градом
пастухи, пасуще стадо,
всіх первіє вість приємлють,
що к нам прийде Христос на землю,
чрез ангелів, яко з нами Бог!..
Поруч цих од знайдемо суто бароккові ориґінальні „виверти“:
Соберітеся, всі чоловіки,
на тріюмф нині, анґелів лики,
співающе весело,
вискакуйте навколо:
гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц!
Бо нам Марія, Діва Пречиста,
в убогій шопі зродила Христа,
которому хоть в біді
граєть Грицько на дуді:
гу, гу, гу, гу, гу, гу, гу, гу, гу!
. . . . . . . . . . . . . . .
Гаврило старий зловив барана,
взявши на плечі, заніс до Пана,
на коляду даруєть
і в ноги цілуєть:
цмок, цмок, цмок, цмок, цмок, цмок, цмок, цмок!
. . . . . . . . . . . . . . .
Марія Діва ся притуляєть,
аби не змерзло, Дитя вкриваєть,
притискаєть, притуляєть,
пелюшками обвиваєть:
лю, лю, лю, лю, лю, лю, лю, лю, лю!
А у бидляток осел із волом
стояли в яслех, хухали сподом,
огрівали Дитятко,
невинноє Ягнятко:
ху, ху, ху, ху, ху, ху, ху, ху, ху!
і т. д., 13 строф, з яких кожна так само подивугідно „інструментована“ (до речі, є подібні іграшки і в німецькій різдвяній пісні). Або якась напівпародія цілком народною мовою: /260/
Ангели святиї
днесь дають знати,
би йшли пастирі
Бога вітати.
. . . . . . . . . .
Савка з Якимом.
з своїм побратимом
скоро прибігали,
зараз заспівали.
. . . . . . . . . .
Туш із Хомою
полониною,
а Стах з Борисом
прибігли лісом.
А Марко ледом
прибіг із медом,
прудко ступаєть
і всіх вітаєть.
А берегами
Касьян ланами
віз пива бочку
тому Отрочку.
. . . . . . . . . .
Пилип з Макаром
прийшов із даром,
пред Богом стали
і курку дали.
. . . . . . . . .
Усі пекарі,
молоді, старі,
біжуть з орачі,
несуть колачі.
Грай же ти мило
в дудки, Курило,
а ти, Матвію,
грай в жоломію!
Не треба дивуватися, що деякі пісні стали цілком народними; але навіть і вірші високого стилю ввійшли в репертуар лірників.
3. Тематично ще різноманітніша світська віршована поезія барокка. Тут знайдемо і близьку до релігійної мелянхолійну лірику, і лірику еротичну (від мелянхолійної до сороміцької) і політичну.
Тематика мелянхолійної лірики традиційна — це „вічні“ теми лірики: туга за щастям, за молодістю, скарги на долю, — іноді індивідуальні ноти переходять у філософічну рефлексію. Найхарактеристичніші різні „пісні світові“:
А хто на світі без долі вродиться,
Тому світ марне, як коло, точиться.
Літа марне плинуть, як бистриї ріки,
Часи молодії, як з дощу потіки.
Все то марне міняєть.
Ліпше би ся било нігди не родити.
Ніжли мізерному на сім світі жити.
Альбо, вродившися, скоро в землі гнити,
Щоби бездольному на світі не жити.
Нехай жалю не буде!
Ей, доле ж моя, де ти в той час била,
Коли моя мати мене породила? /261/
Коли б мені крила орловії міти,
Полетів бим долі своєї глядіти
На чужиї сторони.
Або:
...по світі блукаю, отради не маю,
жалю ж мій, жалю, сам же я не знаю,
що чинити маю.
Або:
Трудно сиротинці на чужині жити...
Або:
Хіба мені тая будеть щирая родина,
сажень на цвинтарі, висока могила.
та одвічні нарікання на людську долю:
О всесуєтного світа
мимо ідуть наші літа,
Розступіться води, от землі вступіте,
юність молодости ко мні приверніте!
Але ця мелянхолія переходить і до філософічної рефлексії: „щастіє, де ти живеш?“ питається Сковорода, та міркує:
Розпростри вдаль взор твій і розумні лучи
і кінець послідній поминай.
Всіх твоїх діл в кую міть стріла улучить?
— людина сама відповідна за свою долю: суб’єктивна лірика вливається до релігійної. Але залишається і форма сентенцій та образів, близьких до народної пісні, як от пісня Сковороди:
Стоїть явір над водою,
все киваєть головою,
буйни вітра повівають,
руки явору ламають...
На щож мені замишляти,
що в селі родила мати?
Нехай у тих мозок рветься,
хто високо в гору дметься.
А я буду собі тихо
коротати милий вік... /262/
Тут і шлях бароккового лірика до природи:
Не піду в город багатий. Я буду в полях жить.
Буду вік мій коротати, до тихо время біжить.
О дубрава! о зелена! о мати моя рідна́!
В тобі жизнь увеселенна. в тобі покій, тишина.
Або:
О селянскій милій, любий мій покою,
всякої печалі лишенний!
О істочників шум, журчащих водою,
о ліс темний, прохлажденний,
о шумящі кудрі волосів древесних,
о на луках зелень красна,
о самота — мати ради дум небесних
о сумна тихість ужасна...
(це, правда, переклад — Сковороди — з латинського).
Поруч цього знайдемо еротичну лірику з так само традиційними мотивами: тут і перше закохання і освідчення:
Ність бо в вертограді такового цвіта,
красотою, добротою сред самого літа...
Або:
Зриш пречудно оченками аж серденько мліє,
душа горить, серце болить, красная лелія.
Або:
Да й по садоньку я хожу,
да й не нахожуся,
я на тебе, моє серце, гляжу,
да й не нагляжуся.
Але любов зустрічає різні перешкоди: поговір —
Хто в секреті любов тихо держати не буде,
тот пропаде за собаку, як дізнають люде.
а головне — розлука:
риба з рибою і та ся злучаєть,
моя слічна дама мене покидаєть...
Чорниї очи, чорниї брови,
уста сахарні, зубоньки перлові, /263/
тяженько вас споминати,
що нельзя з вами розмовляти.
Навіть невідомо, де перебуває кохана:
О, розкошная Венера, де нині обцуєш?
Виходив я всі дороженьки,
витоптав я всі стеженьки,
не знайшов я миленької,
де ходили ніжки єї...
Пришли, Боже, день, час, годиноньку тую,
ачей бим де знайшов дівчиноньку свою.
Щоб юж більше не тужити,
головоньки не сушити,
молодих літ своїх
марне не губити...
І розповсюджений мотив: засилання вісток через птахів:
Пишу я листонки, на всхід посилаю.
Сиві голубонки, нехай мні шукають
молодої дівчинонки,
в которої чорні оченки...
На западну страну послалем горлиці,
а на юг і сівер — орли, ластовиці.
Ідіть, в пилности шукайте,
а мні відомість давайте...
Або:
А ти, орле, буяючи,
в чистім полі гуляючи,
додай крилець допомочи,
полетіти на всі ночи
миленької шукаючи.
І еротична лірика приводить через порівняння (мабуть, запозичені з старшої народної пісні) і через описи оточення, де розвивається роман, до лірики природи:
Попід гай річенька
да шумить бистренька,
риба до рибоньки,
а я до дівоньки. /264/
І тут бачимо вяріяції від стилю народної пісні до фразеології виразно панської („Венера“, „дама“ й т. і).
Немалу увагу присвячує українська бароккова лірика й політичним подіям, на які був такий рясний той неспокійний час. Тут і прославлення національних героїв: Сагайдачного —
Несмертельної слави достойний Гетьмане!
твоя слава в мовчанню нігди не зостане,
поки Дніпр з Дністром многорибниє плинути
будуть, поти діяльности теж твої слинути.
. . . . . . . . . . . . . . .
Тут зложив запорозький Гетьман свої кости,
Петр Конашевич, ранний в війні для вольности отчизни...
або Хмельницького:
Будь славен по вік, о муже ізбранне,
вільности отче, герою Богдане!
(Сковорода).
Честь Богу, хвала! На віки слава війську Дніпровому...
І ти, Чигирине, місто українне, не меншую славу
Тепер в собі маєш, коли оглядаєш в руках булаву
зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця
Хмельницького чигиринського, давного запорожця.
(з літопису Єрлича).
Але не менше було підстав на Україні й для „ляментів“, „плачів“ над політичними та національними скрутами та нещастями :
О Боже мій милостивий,
воззри на плач мій ревнивий!
Де бідниця єсть такая,
як я, Росія Малая?
Всі маткою називають,
а не всі за матку мають;
другий хоче загубити,
в ложці води утопити.
. . . . . . . . . . . . . . .
Ой, не сини, ой, не діти,
хощуть мене загубити!
Ляхолюбці, лихолюбці,
тії мої, тії згубці...
Традиція приписує гетьманові Мазепі гарну пісню „Ой біда, біда чайці небозі“, що має усі риси штучного походження. Напевне належить Мазепі пісня „Всі покою щиро прагнуть“: /265/
Зжалься, Боже, України,
Що не вкупі маєть сини!
. . . . . . . . . . . . . . .
Ліпше було не родити,
ніжлі в таких бідах жити!
Од всіх сторін ворогують,
огнем, мечем руїнують...
. . . . . . . . . . . . . . .
озмітеся всі за руки,
не допустіть горькой муки
Матці своїй більш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набувайте,
острих шабель добувайте,
а за віру хоч умріте
і вольностей бороніте!
Ще й „останньому запорожцеві“ Антонові Головатому приписує традиція вірш:
„Ей годі нам журитися, пора перестати“,
з приводу поселення запорожців над Кубанню 1792 р.
Українські поети оспівували і боротьбу з татарами, і хотинську війну, і облогу Відня... Деякі з цих віршів розростались до розміру невеликих епічних поем (див. далі Г.).
Знаходимо й інші типи світських віршів: „вчені“ (напр., прославлення наук та мистецтв у Київському „Євхаристеріоні“ 1632 р.), жартівливі (напр., вірші школярів) і т. д. Чимало є віршів-привітань або панегіричних (Є. Плетенецькому, П. Могилі, гетьманам). Є вірші балядичного типу, себто віршовані короткі оповідання; збірка їх, наприклад, — видрукуваний 1705 р. „Алфавіт рифмами сложенний“ Іоана Максимовича, що подає оповідання про кари за злочини, гріхи та непобожність.
4. Улюблені були в часи барокка „епіграми“, коротенькі найбільше 2- або 4-рядкові віршики з гострим дотепом у змісті та грою слів, співзвуччями, повтореннями слів. Духовні вірші такого типу (прославлення святих) часто об’єднували в цикли по 12 віршів: „Вінці“. Потрапляли епіграми навіть до богослужбових книг, до „Тріоді Цвітної“ 1631 р. Ось приклад:
СредЂ Учителей ставъ Ісусъ научает.
В Среду Праздников, яко Посредникъ, являетъ /266/
(гра з пнем „сред-“). Пізніше вінці писав св. Дм. Туптало. Ось зразок його творчости:
Зачатая без гріха, о Божія Мати.
молю, даждь мі безгрішно житіє начати
(повторення пнів „зачат-“ та „гріх-“).
Майстром світської епіграми був Іван Величковський, полтавський протопоп. Його епіграми дотепні та гострі:
Що єсть смерть, питаєш мя. Еслм бим знав, уже
бив би мертвим. Як умру, прийди в той час, друже!
Чому суть мудрійшіє мужеве, ніж жони?
Бо з ребра безмозкого, не з голови они.
Або більша:
Щось бозького до себе пан Хміль закриваєть,
бо смиренних возносить, винеслих смиряєть.
Вищіє суть голови над всі члонки тіла,
а ноги теж в низкости смиренні до зіла.
Леч пан Хміль, ґди до кого в голову вступаєть,
голову понижаеть, ноги задираєть.
Це надзвичайно влучні переклади з славетного англійського бароккового епіграматика Дж. Овена. Але Величковський писав і власні епіграми. Теж дуже вдалі:
Пишущему стихи.
Труда сущего в писанії знати
не можеть, іже сам не вість писати.
Мнить бити легко писанія діло:
три перста пишуть, а все болить тіло.
ЛЂствица Іаковля.
Світ сей сну єсть подобен, а щастя — драбині:
Восходять і низходять по ній мнозі нині.
Велику збірку епіграм (369), ширших, по 10 і більше рядків залишив відомий, не дуже вишколений, але талановитий та дотепний, поет, ієромонах Климентій. Тематика його епіграм найрізноманітніша: тут і повчальні вірші, і вірші про ремісників та інші професії (напр., музики), і сатиричні, й, нарешті, на всякі дивовижні теми, напр., „О котах“ — ось зразок: /267/
Ізвикли коти очі хмурить, глави ховать...
. . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . на печі собі потягають,
а зскочивши із печи по горшках никають.
А повинність бо котам миши уловляти,
а більш таких, що вміють з мисок посхищати,
а осібний звичай їх в судна наникати,
єжели хто забудсть суден накривати.
А єсть такиї люде, що того не дбають,
єднакожо з того собі вредительність мають... і т. д.
Або й подивні в віршах ієромонаха твердження:
Котрий, мовять, чоловік добре випиваєть,
теди такому пан Бог на пиво даваєть...
Це, правда, прислів’я („мовять“), але Климентій знаходить у питті навіть користь „духовну“: