В. „Українські школи“ в чужих романтичних літературах 1 страница
1. Без сумніву є свідоцтвом політичного та й культурного занепаду України той факт, що українська тематика з’являється спочатку в романтичній літературі чужих народів. Сусіди, так би мовити, вже починали „ділити ризи“ колишньої автономної країни, що сконала кілька десятиліть перед тим. Але, вважаючи постання „українських шкіл“ на сумний симптом, ми не повинні закривати очі на те величезне значення, яке мало винесення української тематики на літературне поле. Бо українські романтики, що почали оброблювати українські теми, в кожному разі — часто понад усе інше — хочуть якнайбільше підкреслити усю своєрідність народу, який вони оспівують, та вибирають собі повновартні історичні та етнографічні теми. Романтична література чужими мовами на українські теми ще й значно пізніше звертала увагу читачів на український народ та українську історію і чимало спричинилася до пробудження національної свідомости в окремих денаціоналізованих українців. А українським письменникам на початку їх творчости ця література показувала, що оброблення українських тем можливе на шляхах „модерної“, літературно-актуальної поетичної творчостп, без обов’язкового переходу до травестії.
2. Українські теми притягали до себе російських романтиків, як усе „екзотичне“. Екзотика України (та Кавказу) була і територіяльно найближча. Крім того, захоплювали теми з історії України і своїм ляйтмотивом боротьби за волю проти Польщі, але і проти Росії. До постання „української школи“ чимало спричинилися і численні українці, що, працюючи на півночі, давали в літературних творах вихід своїй тузі за рідним краєм.
Першими ластівками були твори талановитого поета росіянина К. Рилєєва (1797-1826). Під враженням „дум“ Нємцевича (див. VI. Е. 4) він пише поруч з іншими своєрідними балядичними „думами“, думу „Богдан Хмельницький“ (1822). Потім він переходить до інших українських тем, уже під впливом „Історії Русів“, нової наукової літератури (Бантиш-Каменський, 1822) та інформацій своїх українських приятелів, усюди підкреслюючи тематику боротьби за незалежність України. Поеми „Войнаровський“ (1824) та „Наливайко“ (1825) зробили сильне праження й на українців силою виразу та темою боротьби за свободу. В імені українців подяку Рилєєву висловив М. Маркевич, додаючи, що „в нас ще живе дух Полуботка“. Літературна діяльність Рилєєва обірвалася з його життям після повстання „декабристів“, коли його з іншими провідниками страчено. В /389/ його спадщині залишилися ще незакінчені твори на українські томи: поема „Хмельницький“ та нариси (здається, драми) „Мазепа“. Рилєєв користався в своїх творах до деякої міри поетикою українських дум та пісень.
Безпосередньо з поем Рилєєва та другорядного роману Є. В. Аладїна „Кочубей“ (1827) черпає Пушкін, пишучи свою „Полтаву“. Байронічна поема ця малює Мазепу як неґативну, але поличну постать, — з погляду байронічної поеми неґативна моральна характеристика ніяк не зменшує високої оцінки героя; тематика боротьби України за полю поставлена в поемі виразно, хоч лише як побічний мотив.
У 20-х рр. починається і творчість авторів-романтиків українського походження, що для своїх прозаїчних або віршованих творів беруть українські теми.
Різноманітні українські теми в творах полтавця Ореста Сомова (псевд. Порфірій Байський, 1703-1833). Він використав майже всі можливі типи української тематики: історичний роман („Гайдамаки“, видано фраґменти, 1820-0), на народних переказах збудовану фантастичну новелю („Русалка“, „Клады“ 1829, „Киевские ведьмы“ 1833), побутове оповідання („Сватовство“ 1831); і старокнязівську добу він свідомо зв’язує з сучасною Україною („Бродячий огонь“ 1832). Як українець, Сомов зумів подати малюнки побуту селян та дрібних панів, навести силу етнографічних подробиць, використати історичні перекази, запровадити до російської мови своїх творів окремі українські слова.
Микола Маркевич (1804-1860), може під впливом Рилєєва, починає 1829 р. друкувати „Українські мелодії“ (окремо 1831): 36 романтичних російських баляд на українські теми історичного та фантастичного характеру, намагаючися подати у вступі та примітках повну характеристику українських народних вірувань, народного характеру, річних обрядів, народної поезії — історичної (герої її аж до Полуботка, Палія, Войнаровського та Мазепи) та побутової; накупчуе силу етнографічного матеріялу.
Коли перші українці-романтики в російській „українській школі“ не виходять поза межі доброї літературної обрібки українського матеріялу, то з’явищем іншого характеру був син Василя Гоголя, Микола (1800-52), письменник світового маштабу, який починає друкувати оповідання на українські теми 1830 р., а 1831-2 та 1835 рр. видає їх аж 4 томи („Вечера на хуторе близ Диканьки“ та „Миргород“), які зробили епоху в російській літературі. Ще пізніше (1840) він наново оброблює роман „Тарас Бульба“ та працює над трагедією з часів Хмельницького, що її /390/ він спалив. І досі по з’ясовано остаточно ставлення Гоголя до української національної проблеми. Та в своїх творах він нею і не цікавиться, поєднуючи, в дусі найліпших романтичних традицій, цікаве оповідання з розв’язанням певних суто літературних завдань та ідеологічних проблем. Не ставлячи собі завданням етнографічної та історичної точности, що йому й закидали (Андрій Стороженко. Куліш), він зумів витворити вразливі, пластичні, принадні та за загальним тоном надзвичайно вірні малюнки української природи, життя та народного характеру та підніс картини українського минулого в „Тарасі Бульбі“ до високої романтичної епопеї, сполучуючи елементи стилю народних дум з підходом В. Скотта та Гомера. Разом з цим він розвиває основні думки романтичного світогляду та намічає вже тут основні риси власних думок, так що твори його — не лише грашки, а й цілком серйозні вияви його поглядів. Словесне вміння Гоголя надзвичайне: ритміка його мови, ориґінальність виразу (що пояснюється почасти недостатнім знанням російської мови), вжиток української фразеології, а зокрема з народних пісень, які він збирав, уважно студіював та про які написав цікавіш етюд, з цитат яких він іноді складає цілі сторінки своїх оповідань, та своєрідна двомовність його творів роблять з них прикраси світової романтичної літератури. Багатьох українців привели твори Гоголя знову на рідний ґрунт, і Шевченко не дурно звертається до нього (1844): „великий мій друже!“ та „брате!“
Не може йому дорівнятися другий найвидатніший представник української школи в російській літературі, його земляк та наслідувач Євген Гребінка (1812-48, про нього як українського письменника ще буде мова), хоч його твори здобули в російській літературі чималу популярність (три збірні видання творів — 1848, 1852 та 1901). Деякі його вірші стали російськими народними піснями. Стилістично він наслідує Гоголя без його геніяльної ориґінальности, майже без ідеологічного змісту та з певним сентиментальним забарвленням. Він пише вірші на українські мотиви і фантастичні оповідання і історичні романи („Золотаренко“ 1842, „Чайковський“ 1843) і навіть поеми („Богдан“ 1843), але найсильніші його безпретенсійні побутові нариси з життя дрібних українських панів, в основі яких лежать народні анекдоти. Цими нарисами він належить уже до останньої доби розвитку російського романтизму, т. зв. „натуралізму“ (див. Екскурс V).
Поруч творів цих блискучих представників української школи стоять численні окремі праці на українські теми значніших /391/ російських письменників. Не без літературного хисту змальоване українське минуле в романах Ф. Булґаріна (1789-1859), що дав перший літературний малюнок Січі в романі „Димитрий Самозванец“ (1830) та уважно змальовану постать Мазепи, як українського Макіявеллі в романі „Мазепа“ (1833-4). В. Даль (данець, 1801-72) переказує українські повір’я або описує поміщицький побут („Савелий Граб“ 1842). М. Поґодін (1800-75) навіть засвоїв собі остільки українську мову, мабуть, з допомогою Максимовича, що дійові особи в його оповіданні „Петрусь“ (1831), яке сюжетом нагадує „Наталку-Полтавку“, говорять досить доброю українською мовою.
Численні українські романтичні письменники теж збагатили українську школу російської літератури: Боровиковський, Костомаров, Чужбинський, Куліш, Стороженко та навіть і Шевченко, — російські його повісті, свого часу не видані. Інші писали лише по-російськи: випадково, як тло в авантурному романі „Монастырка“ змальовує поміщицький український побут Поґорєльский (Перовський, 1787-1836), майстер фантастичної новелі. Знаємо кілька авторів історичних романів: П. Голоту („Мазепа“ 1832, „Наливайко“ 1833, „Хмельницкий“ 1834, широко вжито української мови, пісень, побутового матеріялу), О. Чуровського („Запорожские наезды“ 1837), О. Кузмича („Казаки“ 1843, „Набег в степи“ 1844, „Хмельницкий“ 1846 і т. д.), В. Кореневського („Гетман Остряница“ 1846). В цей час починається і літературна діяльність Г. Данилевського (1829-90), який у своїх перших оповіданнях на українські теми ще досить близький романтиці (казки, 1847-55), а потім переходить до натуралістичних та реалістичних малюнків. Як авторів натуралістичних нарисів з українського життя треба згадати М. Ковалевського (1848 та пізніше), К. Котляревського (1851 та пізніше) і т. д. В 50-х рр. видрукував роман „Братья близнецы“ та оповідання з українського життя Олекса Стороженко, що незабаром почав друкувати свої твори українською мовою (див. Є. 6). В 50-х роках починає писати і продуктивний, стилістично невиразний Д. Л. Мордовець (Мордовцев, 1830-1905), в перших працях якого на українські теми є відгуки історичної романтики, але пізніші твори вже поза межами романтики.
Інтерес української школи російської літератури для історії української культури безсумнівний. Для історії літератури він менший. Але „адаптація“ багатьох творів її і тепер би могла бути корисна, як вдалися, наприклад, переклади на українську мову „Бурсака“ Наріжного або окремих творів Гоголя. /392/
3. Українська школа в польській літературі постала почасти з того самого мотиву, що й в російській: з любови романтиків до екзотики, але до цього приєднався ще й той факт, що бракує польської історичної пісні: українська пісенна романтика могла тому ще легше стати джерелом і для польських творів. До того польська романтика свідомо стримить до певного реґіоналізму. Пізніше до цих мотивів приєдналася і туга декого з польських вигнанців за рідним краєм: бо більшість представників польської української школи походила з України.
В вужчому сенсі визначають як „українську школу“ в польській літературі трьох постів романтиків: А. Мальчевського (1793-1826), якого єдиний твір — байронічна поема „Марія“ малює Україну лицарсько-козацьку; Богдана Залєського (180286), який у численних віршах різноманітних ґатунків, як от наслідування пісень, „думи“, виспівує Україну ідилічну та елегічну, оповиту серпанком туги автора: нарешті С. Ґощинського (1801-76). який у „Замку Каньовськім“ (1828) малює Україну гайдамацьку в стилі „романтики жаху“. Представники української школи дивляться на минуле й сучасне з польського погляду, але не можна не визнати, що вони мають щиру приязнь до України та що в них уперше намічені характеристичні для романтиків елементи української тематики (козак, гайдамака, співець-кобзар і т. д.). Зокрема добре вжито українського пейзажу для романтичної символіки (ніч, степ, вітер, самітний кіннотчик у степу, могили і т. д.). Нерідкі й мовні українські елементи.
Поруч української школи в тісному сенсі стоять численні письменники, які або пишуть окремі твори на українські теми, або вживають деяких українських елементів у своїй творчості. В творах Словацького (1809-49) є численні українські мотиви. Є й окремі твори на українські теми („Дума українська“, „Zmija“), зустрічаються й мовні українські елементи. Найпопулярнішим письменником, що порушив українські теми, був М. Чайковський (1808-86), якого „Козацькі повісті“ (1837), романтично забарвлені авантурні романи невисокої якости, мали надзвичайний успіх та впливали навіть і на українських читачів.
Матеріял українських тем у польській літературі ще не оброблено достатньо. Згадати можна Т. А. Олізаровського (1811-71), братів С. Ґрозу (1793-1849) та А. Ґрозу (1807-75), М. Ґославського (1805-1834), а передусім приятеля Б. Залєського та Куліша, Мих. Ґрабовського (1807-63), письменника, критика та вченого, який чимало спричинився до духовного розвитку Куліша (неґативні погляди на козацтво). /393/
Дехто з представників польської української школи навіть почав уживати української мови в своїх творах, як Т. Падура, С. Осташевський, А. Шашкевич, К. Цєнґлевич (див. VII. Е. 2).
4. В цілому, з українського погляду, цікавіша українська школа в російській літературі. В ній знайшли вихід і літературні устремління численних українців, багато творів її читаються як переклади з українського, не рідкі в ній і елементи національної свідомости авторів, користання чужою мовою, тоді виробленішою, почасти дозволяє вживати радикальнішої та „модернішої“ літературної форми (зокрема Гоголь та Гребінка). Щождо поляків, то їх творчість завжди залишається в межах польського погляду. Мовно та стилістично вони мало зв’язані з українською народною поезією, яка могла запліднити творчість українських романтиків. Отже, з їх писань українські письменники могли лише навчитися вживати української тематики та перейняти окремі стилістичні елементи.
Дещо з творів представників українських шкіл уже дуже скоро прийшло на Захід, — переклади творів Пушкіна, Гоголя, Рилєєва, М. Чайковського знайомили західнього читача з Україною та навіть викликали наслідування чужих авторів. Було б занадто сміливо говорити, наприклад, про „українську школу“ в німецькій літературі, але кількість творів з українською тематикою, що прийшли до німецьких авторів через „українські школи“ російської та польської літератур, досягає кількох десятків (див. далі VII, 3, 4).
Г. Харківська романтика
1. Осередком першої романтичної групи на Україні став харківський університет, що відіграв уже й до того часу певну ролю в розвитку духового життя України, уперше занісши сюди ще на початку віку плідну для національного розвитку німецьку „ідеалістичну“ філософію, між іншим і романтичну (Шеллінґ). Але розвиток української літературної романтики не зв’язаний безпосередньо з цими початками філософування. В кінці 20-х років коло молодого росіянина Ізмаїла Срезневського (1812-80), студента і пізніше талановитого професора, збирається невеликий гурток студентів. Модерна література, переважно російська та польська, релігійні проблеми та німецька філософія приводять їх до міркувань над проблемами філософії історії, а етнографічний інтерес, насамперед Срезневського, підводить їх безпосередньо до студіювання та захоплення /394/ українською народною поезією. Українській матеріял, зібраний Срезнєвським самим та іншими членами гуртка, перші друковані збірки (див. VII, Б. 5) та знайомство з ставленням західніх романтиків до народної поезії, приводять харків’ян до зрозуміння своєрідности українського народу. Срезневський приймає народну поезію, як суто романтичну — в ній „все дике, як діброви та степи“, „все поривчасте, як літ степного вихоря“, в ній немає „чопорного сладкогласія“ клясичної поезії. Український бандуриста нагадує йому знайому з романтичної літератури та етнографії постать співців Скандінавії. Поруч з Срезневським стають трохи пізніші Амвросій Метлинський (1814-70) та Микола Костомаров (1817-85), обидва пізніше теж професори. Їх філософічні думки сягають глибше — для Метлинського, який сполучає ідеї Гердера, романтики та Геґеля, народна поезія — „вияв вічних думок людської душі“, вона щільно зв’язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова — одна з найважливіших сил розвитку народу, основа і „самобутности“ й навіть буття народу. Костомаров, тоді романтичний мрійник, через поезію народну хоче ввійти до самої глибини народного духу, народного характеру, бо народ для нього — як і окрема людина — особистість, народ має свій певний ідеал, свій характер, своє душевне життя, які найправдивіше виявляються саме в поезії. „Таємне око“ людини дає їй пізнати духове єство народу, „таємний голос“ говорить їй, у чому полягає зв’язок народного духа з його матеріяльним буттям (побутом). Від сучасности народу був природний перехід до минулого. Захоплення „Історією Русів“ та „думами“ стверджує харків’янам романтичну тезу, що народна поезія якнайглибше відбиває все минуле народу, бо в думах вони знаходять, як їм здається, ту саму картину минулого, що й в „Історії Русів“, яку вони вважають за важливе історичне джерело. Костомаров видає дисертацію про „Історичне значення народньої поезії“, підкреслюючи, що серйозний інтерес до народної поезії зв’язаний з підупадом клясицизму. Не дивно, що проти його дисертації були представники старої професури, клясики, м. ін. Гулак-Артемовський. Народна поезія для Костомарова — наскрізь символічна. Поруч з символікою слов’янської поезії він займається мітологією слов’ян. Символіка та мітологія належать до головних інтересів пізньої романтики на Заході (Кройцер, Шеллінґ).
Харків’яни починають і літературну діяльність народною мовою, — це спроба самим стати народними співцями, взяти участь у витворенні того найвищого скарбу народного, яким, на їх думку, є поезія. Але вони не пішли шляхом простого /395/ наслідування народної поезії. Зразки романтичної поезії інших, передусім слов’янських, народів приводять їх до творчости в дусі народному, але для освіченого суспільства. Вони обирають шлях не назад, а вперед.
Літературна продукція харків’ян знаходить вияв в окремих публікаціях у російських часописах, в окремих збірках творів (Метлинського 1839, Костомарова 1839-40) та в літературних збірниках, що виходили в Харкові та інде („Український Альманах“ 1831, „Утренняя Звезда“ 1833-4, „Украинский Сборник“ 1838 та 1841, „Сніп“ 1841, „Молодик“ 4 томи 1843-4, „Ластівка“ в Петербурзі 1841, „Киевлянин“, що видавав М. Максимович в 1840-1 рр.). В цих збірниках, поруч творів романтиків, друковано і твори старшого покоління — клясицистів.
2. Починає харківську романтику Лев Боровиковський (1806-89), що пройшов через харківський університет ще перед буйним розквітом романтики в студенських колах. В раніші роки життя, вчителюючи на провінції, м. ін. у Полтаві, він протягом років написав чимало (75) віршів російських та численні, за власним свідоцтвом 600, „байок і прибаюток“. Видрукував він сам лише кілька віршів, та пізніше 1852 Метлинський коло 180 його байок.
Боровиковський зв’язаний з традицією клясицизму не лише тому, що він на шкільній лаві добре познайомився з античною літературою та мусів студіювати клясицистичну теорію поезії і не лише тому, що з його 180 байок, здається, аж 42 наслідують клясицистичні польські байки Красіцького та російські Крилова. Йому не чужий у байках ще травестійний тон („найлучча птиця — ковбаса“); але в цілому його тон зовсім серйозний, він узяв собі за зразок стиль Красіцького: короткий, стислий, гостро-дотепний. Все ж, здається, і тут маємо певне романтичне народне забарвлення цілого стилю: витончений стиль дотепного просвіченця Красіцького обертається у Боровиковського в ще стисліший народний стиль приказок та прислів’їв, текст Красіцького часто ще скорочено. Ось така перерібка:
Скупий не спав — робив, скупий не їв — копив,
а від того... „Ще більш розбагатів?“
Ні, околів.
або ориґінальна байка:
Раз крила в вітряка гуділи й ґерґотали,
що все село вони насушним годували;
а камінь, п’ятерня і колесо... мовчали. /396/
Приказують, що хто мовчить,
той двох навчить.
„Народність“ тут не лише вульґарна („околів“), але і стилістично влучна („насушний“ — хліб, ужиток епітету без іменника, який зустрічаємо часто ще в Куліша). Ґатунок байки в Боровиковського зливається з іншими, наприклад з епіграмою:
Друкарю, не дрімай, де треба — точку став,
щоб мокрим нас рядном злий критик не напав;
бо є й такі: не найде толку — буде тихо;
не найде ж точки — лихо...
Але як сутий романтик з’являється перед нами Боровиковський в інших віршах. Вже його переклади або переспіви відрізняються цілком від травестій Гулака-Артемовського, що з’явилися майже одночасно (1838) з ними. Він перекладає тих самих авторів (Міцкевич, Пушкін, Жуковський), що й Гулак, мабуть, щоб підкреслити усю відмінність свого романтичного розуміння поезії, від травестійної клясики. Переклад Горація з легкою українізацією описує сільське життя „на хуторі“ —
...як блідную покаже осінь твар,
і спіла овощ пожовтіє,
він трусить яблука і сушить на узвар
та на зиму озиме сіє;
або розлігшись спить під дубом на траві,
під боком річенька лепече,
в леваді пісеньок співають косарі
і соловеєчко щебече.
Переклади з Жуковського та Міцкевича — романтичні баляди. З Жуковського — „Свєтлана“, ця перерібка баляди Бюрґера „Ленора“, це „Маруся“ Боровиковського, що трохи українізує етнографічні риси баляди. Романтична тут тематика — нічна втеча з мертвим нареченим, романтичний краєвид, романтичні картини:
Сіли в санки: коні мчать,
аж іскрять ногами,
полозочки аж шумлять,
сніг летить клочками;
ззаду так, як дим курить,
Степ кругом синіє,
місяць із-за хмар блищить,
тільки-тільки мріє... /397/
Нічний краєвид і в „Зимовому вечорі“ (з Пушкіна) і в ориґінальному вірші „Ніч“. Типово романтичні образи в баляді „Фарис“ (з Міцкевича), — шалений літ араба на коні по пустелі:
Мчи, літавче білоногий,
скали і граки — з дороги!..
Як човен веселий, відчаливши в море
по синім кристалі за вітром летить,
і веслами воду і пінить і оре...
Увага до ритмічного та музичного боку віршів — типова для перекладів Боровиковського.
Але не гірші і його ориґінальні вірші, головне баляди та „думи“. Теми баляд — продаж душі чортові, вбивство, отруєння. Оброблення — почасти в тісному зв’язку з народними піснями, з яких Боровиковський іноді просто складає свій вірш:
На заході раннє небо
мов кров’ю залито,
прийшли вісті до милої,
що милого вбито.
Не на війні його вбито,
затягнено в жито:
червоною китайкою
рученьки прикрито...
„Думи“ — різноманітні історичні, здебільша балядичні твори; тут зустріваємо „козака“, Палія, гайдамаків. І тут — знову ніч:
Садилося сонце за синім Дніпром,
за сонечком вечір спускався;
за вечором - ніччю, як синім сукном,
і поле, і ліс укривався.
Між хмарами місяць тихенько котивсь,
і на небі звізди займались,
а піняві хвилі дніпрові дулись
і берег високий лизали...
і згадки про народну поезію, і похмурі самотні романтичні постаті:
Неси мене, коню, заграй під сідлом,
за мною ніхто не жаліє,
ніхто не заплаче, ніхто з козаком
туги по степу не розсіє.
Чужий мені край свій, чужий мені світ, /398/
за мною сім’я не заниє. —
хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,
голодний, як рідний, завис.
(останні рядки — наслідування Байрона!).
Ось образ гайдамацького отамана:
понурий отаман під дубом сидить
і уси на палець мотає:
не хоче він ради ні з ким розділить,
ніхто його думки не знає...
або демонічного Палія:
Де був замок — попелище,
де був город — там кладбище,
враже поле кров’ю мочить
і об камінь шаблю точить
Хто в траві — врівні з травою?
хто в воді — врівні з водою?
хто у лісі — врівні з лісом?
ніччю — перевертнем-бісом?
Палій!
(останні рядки — варіянт мотиву з „Слова о полку Ігореві“).
Стиль віршів Боровиковського цілком романтичний: поважна мова, навіть у гумористичних місцях, нахил до вжитку народної пісні, поміркований ужиток здрібнілих слів, але лише властивих народній мові (матуся, тощо), уживання типових для народної поезії епітетів (ясніш сокіл, сірії гуси, білі лебеді, широкі поля, чорная хмара, терен колючий, висока могила), пісенний паралелізм двох образів:
Понад гаєм, понад полем
туман налягає:
в однім шатрі циганочка
огонь розкладає...
може навіть і вжиток іноді „неповних“ рим, характеристичних для української народної пісні (гори::голі, рада::сестра, степ::серп, туман::піднявсь), та іноді просто вживання цитат з пісень — це все, поруч тем, образів (див. наведені цитати) — характеризує Боровиковського як романтичного поета. До рис його власної вдачі (або вплив Богдана Залєського?) належить, здається, такий характеристичний і для його байок нахил до короткого, афористичного виразу (див. вище цитату з „Палія“); /399/ це врятовує його вірші від зайвої балаканини та наближує окремі їх рядки іноді до прислів’їв:
Без хліба — сит, без хати — пан,
густий туман — його жупан („Волох“, переспів з Пушкіна).
Правда, бувають у нього і заплутані, складні речення.
Не дурно він уважно збирав народні пісні, почасти передані в збірку Метлинського, та приказки й прислів’я („більше 1000“), у яких він бачив „багатий скарб баляд, леґенд, дум“ — це справжнє джерело романтичної поезії.
Дещо з зібраної ним скарбниці Боровиковський ужив для своїх російських творів.
3. Значно більше видрукував Амвросій Метлинський (псевд. Могила 1814-70). проф. літературознавства в Харкові та Києві, за молодих років (до 1850 р.) поет, автор праць з філософи культури та літератури, в яких він сполучує філософію Геґеля з романтичними мотивами: завдання мистецтва — витворення ідеалу краси з окремих рис, розкиданих у світі: людина стоїть на межі „матеріяльного та духового світів“, слово є сполучення обох світів (матеріяльного — звуку та духового — думки), тому воно впливає на обидві сторони людської природи: захоплюючи таким чином єство людини в цілому, поезія справляє таке сильне враження на людину та людство. Надаючи такого великого значення словесній творчості, Метлинський, природно, не ставиться до своєї поетичної творчості як до забавки, а висловлює в ній свої найглибші думки, бажання чи побоювання...
Для поезії Метлинського характеристичний похмурий сумний кольорит. Його улюблений краєвид — ніч, як і в Боровиковського, — але ніч з бурею, громом, блискавкою, пожежею:
Як то в бурю на небові галас повстане,
в чорних хмарах так грякне, що страх,
і за хвилею винирне хвиля, та и гряне,
й озоветься в лісах, на горах...
В туман зіроньки поховались,
і місяць у хмари заплив:
річки дощові снувалися,
старий Дніпр шумів, гомонів...
або:
Буря виє, завиває,
і сосновій бор тріщить, /400/
в хмарах блискавка палає,
грім за громом грюкотить;
то, як уголь, ніч зчорніє,
то, як крон, зачервоніє.
Дніпр клекоче, стогне, плаче,
гриву сивую трясе;
він реве й на камінь скаче
камінь рве, гризе, несе...
Грім що гримне, в берег гряне
з пущі полум’я прогляне.
Запалало і стемніло,
застогнало в небесах;
дощ линув... Загомоніло
на горах, полях, в лісах.
І з дощами та з громами
Дніпр реве між берегами —
або:
В чорних хмарах, в чорних хмарах
з небом місяць і зірки,
червоніють в чорних хмарах,
грають, грають блискавки.
Гряк, і далеко загуркотіло!
Вітер схватився, і загуло!
В лузі, в діброві загомоніло;
море повстало і заревло!
Тріскотня в борах, бо сосни вітр і грім стріляє;
Галас! Грім і вітер землю й море б’є, карає...
Поруч цього краєвиду є й інший: степ з могилами: „на гробовищу в ніч глупу“. Ці могили, повні трупом, є для Метлинського ще свідками тієї минувшини, що ніби мусить заснути навіки: гетьман виходить із могили, прислухається:
На сторожі моє ухо,
а все тихо, а все глухо...
Чи козак і кінь умер?
Чи орел без крил, без пер?
Або забиті козаки розмовляють у могилах, але й їх буде забуто:
Де недавно козак гомонів...
. . . . . . . . . . . . . . . . .
там по степу тихо /401/
туман розлягається,
а місяць з-за хмари
поглине й ховається...
Чуєш, як і вітер
засвистав, загомонів...
Плаче, оплакує
козаків, своїх братів:
По степах, по байраках,
у пісках кістки поховає;
пісню поминальную,
пісню довгую співає...
Ніби єдине, що ще на Україні живе, є для Метлинського слово, поезія: тому дальший його улюблений образ — образ бандуристи; але — це він — „Останній бандуриста“ лише висловлює надію, що поезія не вмре з ним:
Може і пісня з вітром ходитиме,
дійде до серця, серце палатиме;
може й бандуру ще хто учує,
й серце заниє і затоскує...
І бандуру і мене
козаченько спом’яне...
Метлипський звертається — сам чи через своїх героїв — з закликами надзвичайно патетичними до читача, до природи, до Бога. Бо він ніби не має певносте, що його хтось ще почує:
Хай же грім нас почує, що в хмарах конає...
Хай наш голос далеко по вітру несе...
Хай Дніпр стародавній ’д нас пісню почує,
поки він нас в море не внесе, не вкине,
поки мова й голос в пас до тла не згине...
Сам Метлинський вважає себе за останнього бандуристу або останнього козака („Козак та буря“), що їх голоси востаннє розлягаються по Україні, як останній вияв життя народного. Але глибший та сильніший за цей голос є „крик серця“: