ПІВНІЧНОЇ ВІЙНИ 1700-1704 РР
У 80-90 рр. ХVІІ століття відбувається процес активного відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Однією із найяскравіших і найвпливовіших персон серед правобережної козацької старшини був фастівський полковник Семен Палій.
Відносини між шляхтою і козаками завжди були непростими. Але після смерті польського короля Яна ІІІ Собеського вони значно ускладнилися. У Речі Посполитій розпочинається короткотривалий період безкоролів’я. Після нього новим польським королем стає Август ІІ Сильний, а його оточення звинувачує правобережного полковника Семена Палія у підтримці французького принца Конті, що був одним із претендентів на королівський титул. Проте станом на 1698 рік фастівському полковнику таки вдається нормалізувати відносини із королівським двором[82].
Наступного року відбувається різка зміна в польсько-українських відносинах. Цю переміну спричинила тодішня геополітичної ситуації. У січні 1699 році було укладено Карловицький мир, що припиняв війну між Польщею та Османською імперією. Ян наслідок цієї мирної угоди правобережне козацтво втрачає свою надважливу функцію, що полягала в обороні кордонів Речі Посполитої від турецької агресії.
Польська шляхта отримала нагоду розправитись зі козаками, і вона відразу цим скористалася. Шляхта починає створювати збройні загони, котрі нападають на козацькі сотні. Наприклад, такі сутички відбувалися в Овруцькому повіті на Київщині[83]. У червні 1699 року на варшавському пацифікаційному сеймі було прийнято рішення про розпуск усіх козацьких формувань у Київському та Брацлавському воєводствах впродовж двох тижнів, мотивація даного рішення полягала у тому, що відпала потреба у найманих військових силах[84].
Постанова червневому сеймі 1699 року про знищення «козацької міліції» на Правобережній Україні прискорила антипольський виступ правобережного козацтва. Виконуючи сеймове рішення, на українські землі вирушило коронне військо, яке швидко оволоділо Немировим та Брацлавом[85]. Польські коронні війська і шляхта почали захоплення містечок і сіл, що були підконтрольні козацькій адміністрації Правобережжя.
Козацька старшина прагнула досягнення компромісної угоди із польською шляхтою. Фастівська нарада, що відбулася на початку липня 1699 року прийняла рішення про можливість повернення шляхті земель за умови збереження козацьких прав та свобод[86]. Таким чином козацтво бажало захистити хоча б свої станові привілеї, проте поляки не захотіли миритися з існуванням козацьких структур на Правобережжі. Даний факт зводив нанівець можливість мирного залагодження конфлікту.
Восени 1699 року поляки на Правобережжі концентрували війська для ліквідації козацької адміністрації. В районі Фастова і Білої Церкви на зимових квартирах було розміщено 12 тис. військових. Семену Палію вдається укласти угоду про перемир’я з поляками, завдяки цьому козаки виграли час, що був потрібним для підготовки до оборони Фастова і всього Правобережжя від шляхетського наступу[87].
Невдовзі польсько-козацький конфлікт ускладнився ще й Північною війною, що розпочалася у 1700 році, і в яку була втягнена Польща. Дана ситуація покращувала позиції правобережного козацтва і послаблювала Річ Посполиту. З 1700 року правобережне козацтво стає фактором впливу у подіях Північної війни, адже його подальші кроки проти польської адміністрації та шляхти мали вигоду для військ шведського короля Карла ХІІ, що просувалися Польщею.
Восени 1700 року поляки повторили спробу ліквідації козацьких формувань. У вересні реґіментар Цинський на чолі 4-тисячного війська з сильною артилерією вирушив на Фастів, проте похід закінчився невдало. На початку наступного місяця польські хоругви відступали увід Фастова на Волинь і Полісся[88].
В цей же час різко погіршується становище Речі Посполитої, причиною цього військові були невдачі на початку Північної війни. Ось як описує тодішню ситуацію в Польщі Володимир Антонович :«Король Август накликав, без дозволу сейму, війну зі шведами; Карл ХІІ на чолі переможного війська вторгнувся до Речі Посполитої і йшов на Варшаву; … саксонські війська зазнавали поразки за поразкою; тим часом багато магнатів, незадоволені королем, перейшли на бік шведів; сеймики деяких воєводств відмовилися служити Августу і підкорилися Карлу XII; вірність гетьманів, війська і більшості шляхтичів була сумнівною; …ніхто і не думав про серйозний спротив шведам»[89].
Це була найбільш сприятлива ситуація для повстання проти польської шляхти на Правобережжі. Розпочавши відкриту боротьбу проти Польщі, правобережне козацтво сподівалося на допомогу Росії та лівобережного гетьмана Івана Мазепи, а правобережні лідери не робили з цього факту особливої таємниці[90].
Накладаючи геополітичну ситуацію Північної війни на події визвольного повстання 1702-1704 років, з’являється думка про шведський фактор і його роль у подіях на Правобережжі. І тут слід зауважити, що початок повстання збігся зі вступом шведської армії Карла XII Густава до Речі Посполитої. Дослідник козацтва Тарас Чухліб вказує на існування певних домовленостей між представниками шведського короля й правобережними козацькими старшинами[91].
Навесні 1702 року у Фастові відбулася нарада правобережних козацьких лідерів, у якій брали участь представники інших станів українського суспільства (шляхтич Данило Братковський, межиріцький війт Юрій – Григорій Косович, священик Іван з Клеваня)[92] . На ній були вирішені наступні питання:
1) не вступатися з Правобережжя без боротьби й проводити агітацію серед місцевого населення, щоб збирати сили для антипольського повстання;
2) захопити найсильнішу польську фортецю Біла Церква;
3) у ході повстання заявити про об’єднання з Лівобережною Україною й провести спільну козацьку раду[93].
Отож, ця рада ухвалила рішення про приготування до антипольського повстання.
Дискусійним залишається дата початку повстання. Антонович стверджував, що воно розпочалось у серпні 1704 року як відповідь на вимогу поляків, щоб козаки залишили міста та села і підкорилися польським землевласникам і старостам[94]. Іншу думку має Г. Я. Сергієнко, котрий стверджує, що повстання почалось вже на початку літа 1702 року, на підтвердження цього він наводить факт, що 8 червня 1702 року на сеймику Подільського воєводства місцеві шляхтичі приймали рішення для боротьби зі «свавільними людьми», котрі наступали на життя і багатства шляхти[95].
Влітку 1702 р. на землях Київщини, східної частини Поділля та Волині розпочалося повстання проти влади Речі Посполитої, яке сучасники назвали другою Хмельниччиною. Його очолив наказний гетьман Самійло Іванович (Самусь), який відмовився від титулу «гетьман Війська Запорозького Його Королівської Милості» та назвав себе «гетьманом Українським». Правобережні козацькі полковники публічно відмовилися від протекції польського монарха й заявили про присягу Петру І та Іванові Мазепі.
Слід зазначити, що на початковому етапі повстання інший вагомий лідер правобережного козацтва - фастівський полковник Семен Палій не брав особистої участі у ньому, бо сильно хворів у цей час[96].
Безпосереднім поштовхом до збройного виступу стало те, що великий коронний обозний Речі Посполитої самовільно прислав до Богуслава свого представника й наказав «відібрати у нього, Самуся, військові клейноди, які після Могили йому в догляд вручені, як то: булаву, бунчук, печатку і п’ять гармат»[97].
Образи й прагнення повсталого козацтва були викладені гетьманом Самусем у документі під назвою «Маніфест до білоцерківської громади» та ряді листів — до лівобережного гетьмана І. Мазепи, представників лівобережної старшини та правобережного козацтва. Так, у листі Самуся Івановича, «Гетьмана Українського»до козацької старшини Поділля від 7 вересня 1702 р. прозвучала заява про підданство Петру І й Мазепі, яка свідчила про бажання сполучити обидві частини Українського гетьманату та визволитися з-під влади Корони Польської: «…Цареві Московському і пану Гетьману Мазепі цілою душою присягнув… служити вірно на службі монаршій і регіментарській за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…»[98].
Однак ні російський цар, ні його регіментар Мазепа не поспішали визнавати протекторат над правобережним козацтвом. Вони не бажали порушувати Вічний мир укладений 1686 року між Польщею й Росією. Щодо лівобережного гетьмана, то його становище у даній ситуації було складним і неоднозначним. З одного боку він впродовж багатьох років підтримував зв’язки з правобережним козацтвом, з іншого був змушений діяти у фарватері російської зовнішньої політики[99] .
Зважаючи на такий розвиток подій, гетьман Самусь зібрав п’ятитисячне військо й вирішив самостійно атакувати Білу Церкву, тому уже 4 вересня він був біля цієї укріпленої фортеці.
12 вересня відбувся перший штурм, в ньому брали участь також 1500 фастівських козаків, котрих очолював полковий суддя Михайло Омельченко. Участь фастівських козаків у штурмі засвідчила підтримку Семена Палія козацького повстання на Правобережній Україні. Цей перший штурм завершився невдало. Причиною цьому була нестача в козаків боєприпасів, озброєння та спеціальної техніки.
Козацькі провідники приймають новий план дій. Семен Палій з частиною повстанського війська мав продовжувати облогу Білої Церкви; Самусь із головним загоном відправився на межу Волині і Поділля; третій загін під керівництвом Семашка (пасинка Палія) прямував на Брацлавщину[100].
26 жовтня повстанці вщент розгромили коронні військові загони під Бердичевом, і ця перемога на даному етапі стала вирішальною у визволенні Правобережної України від польського панування[101].
Як наслідок повстання отримує максимум територіального поширення козацької влади на Правобережжі. Протягом жовтня – листопада козацькі підрозділи Самуся, А. Абазина, С. Палія, М. Омельченка, З. Іскри оволоділи такими містами, як Вінниця, Немирів, Котельня, Бердичів, Бихов, Бар, Дунаєвці, Шаргород, Буша, Рашків, Калюста інші. Кульмінацією повстанського успіху було взяття Білої Церкви, облога якої затягнулася аж до 10 листопада 1702 року.
Отже, зважаючи на попередні здобутки, козацька влада охопила протягом невеликого проміжку часу більшу частину Правобережжя - Київщину, Східне Поділля й навіть окремі райони Західної Волині та Галичини.
Стрімкий розвиток подій на Правобережжі занепокоїв короля Речі Посполитої, війська якого перед тим невдало протистояли шведам на полях Саксонії та Прибалтики. Він видав універсал до Самуся й «усього козацького війська» з наказом не «узурпувати» Україну, перестати бунтувати й розійтися по домівкам. Король обіцяв розібратися із проблемами козацтва, тільки щоб вони зосередили свої зусилля на боротьбі зі шведами[102]. Проте правобережна старшина yже не прагнула компромісної угоди з поляками.
Важливою є також реакція російського царя щодо події на Правобережній Україні. У грудні 1702 р. він звернувся з листом особисто до Самуся та Семена Палія й запропонував їм звільнити завойовані правобережні міста на користь поляків, при цьому не згадувалась можливість царської протекції над Правобережною Україною [103]. Отже, сподівання правобережного козацтва на підтримку російського монарха не справдилися, проте відсутність зовнішньої підтримки не зупинила активні дії повстанців.
Облога Білої Церкви, яка тривала з 2 вересня 1702 р., завершилася капітуляцією польської залоги перед десятитисячним козацьким військом 10 листопада. До рук гетьмана Самуся і його прибічників потрапили великі трофеї: 28 гармат, 11 бочок пороху, 2 бочки сірки, 6 тисяч великих і 10 тисяч малих ядер, кількасот гранат, свинець, різна військова зброя, амуніція, припаси тощо[104]. Того ж дня Самусь відіслав листа до І. Мазепи з повідомленням про взяття польської фортеці «українською зброєю» й запропонував останньому направити до Білої Церкви «якусь знатну надійну людину» на посаду коменданта та «людей з сотню — другу, які б перебували в місті на правах залоги»[105]. Такими діями лідер повстання Самусь вкотре задекларував бажання об’єднатися із Лівобережним гетьманатом. У цій справі лівобережний гетьман 20 листопада звернувся за дозволом до Петра І, але не отримав від царя ніякої відповіді.
Взяття Білої Церкви козацькими військами стало кульмінацією у розгортанні повстання на Правобережній Україні. Вибух народного гніву запустив криваву круговерть міжнаціонального конфлікту , котрий можна порівняти лише із масовою різаниною часів Богдана Хмельницького. Для прикладу, Абазин і Семашко у двадцяти волостях перебили всіх євреїв-орендаторів, вигнали шляхтичів, пограбували і спустошили їхні садиби та оголосили край козацьким. Польські шляхтичі відповіли такою ж монетою. Зчинився такий переполох, що люди не знали кого їм боятися – козаків чи поляків[106].
Повстання на Українському Правобережжі вплинуло на хід подій Північної війни. Воно сприяло просуванню військ Карла ХІІ Густава польськими землями, що не могло не занепокоїти уряди Варшави та Москви.
Поляки готувалися до контрнаступу. Вже на початку 1703 р. до Київщини вступає 15-тисячна коронна армія на чолі з великим польним гетьманом Речі Посполитої Адамом Сенявським. У підготовці до цього походу взяли активну навіть магнати Любомирські, котрих перед тим звинувачували у прихильності до правобережного козацтва[107]. Активізувалася подільська шляхта, очільник якої Михайло Гуменіцький універсалом від 7 лютого 1703 року закликав до боротьби з «бунтівниками» як із ворогами та зрадниками[108].
Зібравши розрізнені козацькі загони, Самусь вирішив дати бій польським хоругвам під Старокостянтиновим. Проте численіші сили противника під керівництвом Й. Потоцького та Я. Вишневецького розгромили повстанців, які втратили вбитими й пораненими близько півтори тисячі чоловік. За свідченнями сучасників, після цієї битви Самусь «в силі своїй став слабий» [109]. У січні — лютому 1703 р. козацький устрій на подільських землях був повністю розгромлений. Почалася жорстока розправа над учасниками повстання[110].
У цей час Самусь та правобережні полковники укріплювали Білу Церкву, Богуслав, Фастів і Корсунь. Правобережне козацтво готувалося до затяжної боротьби і просило підтримки у Гетьманщини та Російської імперії.
Розуміючи, що в цих давніх козацьких містах повстанців буде перемогти важче, владні структури Речі Посполитої знову вдалися до дипломатичних заходів, сподіваючись на підтримку союзного монарха Петра І у справі із непокірним правобережними козаками. Російський цар відреагував на звернення короля і 25 лютого 1703 року відіслав до правобережної козацької старшини лист, в якому непокірним козакам повідомлялося про волю царя : «… якщо б і кривда яка з боку Його Королівської Величності від кого була, і про те довелося бити чолом Його Королівській Величності, і ті б усі противності заспокоєні були добрим охороненням і заспокоєнням всенародним…, а від початого свого противного на сторону Королівської Величності наміри пристали б», натомість їм пропонували «мати воїнські промисли всякими мірами над спільними ворогами нашими – шведами» [111].
Крім того, між Польщею та Росією розпочався переговорний процес. Назрівала необхідність укладання військово-політичного союзу, причиною початку цих перемовин стало вторгнення до Речі Посполитої шведських військ Карла ХІІ. У руслі переговорного процесу цар Петро І надіслав до Семена Палія у лютому 1704 року свою грамоту, в якій просив полковника «виконувати послух» польському королю Августу ІІ Саксонському та повернути йому захоплену перед тим Білу Церкву для того, «щоб не чинити між нами, Великими Государями, бездільні сварки» . Окрім того, цар звертався до Палія з пропозицією допомагати Августу ІІ Саксонському у війні зі шведами та погрожував козацькому полковнику, що якщо той не віддасть Білоцерківську фортецю, то він накаже своїм військам захопити її[112].
У зв’язку зі шведською загрозою, Август ІІ запросив Петра І надати йому посильну військову допомогу. Російський монарх у свою чергу наказав правителю лівобережного Українського гетьманату вирушити на Правобережну Україну для об’єднання з польськими військами. Таким чином у травні 1704 року завдяки вступу лівобережних козацьких полків на Правобережжя було об’єднано обидва українських гетьманати.
Проте в цьому ракурсі слід згадати і про іншу важливу подію. Перебуваючи у складному становищі, 1 січня 1704 року 15 правобережних козацьких старшин (Семен Палій не брав участі в делегації) вирушили на Лівобережжя для зустрічі із Іваном Мазепою. Метою цього «посольства» була передача Самусем лівобережному регіментареві своїх клейнодів, завдяки цим діям Мазепа визнавався єдиним гетьманом з «обох боків Дніпра». Також правобережні полковники просили лівобережного гетьмана про гетьманські універсали для їхніх полків на Правобережжі [113]. Такими діями правобережна старшина підтвердила відданість ідеї про єдність двох козацьких утворень. Семен Палій не був у складі правобережної старшинської делегації. Іван Мазепа не зміг прийняти булаву Правобережного гетьманату, бо це було б порушенням умов «Вічного миру».
Отож, після вступу лівобережних полків на Правобережжя, у 20-х числах травня Самусь разом із С. Палієм та З. Іскрою приєднався до підрозділів Мазепи. 15 червня 1704 року в таборі поблизу Паволочі Самусь передав гетьману свої клейноди — булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство, що зробило Мазепу повноправним володарем правого і лівого берега Дніпра.
І. Мазепа залишив Самуся на посаді полковника Богуславського полку, а також наказав йому виділити дві сотні досвідчених вояків, які б увійшли до складу гарнізону Білоцерківської фортеці. А 1 серпня 1704 року, перебуваючи в обозі під Бердичевом, Мазепа видав універсал про позбавлення «для певних причин» Семена Палія полковницького уряду і призначення на посаду білоцерківського полковника Михайла Омельченка[114]. Відбувся арешт фастівського полковника. Навколо цієї події вже не одне століття вирують дискусії, котрі наповнені тенденційними висновками та історіографічним стереотипами, що ґрунтуються на контрастному протиставленні Мазепи та Палія, і така ситуація значно ускладнює можливість об’єктивно розібратися у даному конфлікті.
Так, для прикладу, В. А. Смолій та В. С. Степанков негативно ставляться до того, що Іван Мазепа арештував Семена Палія. Цей крок лівобережного гетьмана вони розглядають як невміння іти на політичні компроміси в ім’я консолідації державної еліти[115].
Наслідком національно-визвольного повстання стало те, що Правобережна Україна, починаючи з травня 1704 року, знаходилася під владою гетьмана Івана Мазепи. Подій на Правобережжі були фактично закріплені на міжнародному рівні. Внаслідок польсько-російського переговорного процесу 30 серпня 1704 року було підписано Нарвський договір, що нараховував 8 пунктів. Відтак у четвертому зазначалося «…що Палій чи добрим, або злим способом до повернення фортець і місць, які в нещодавнім українськім замішанні взяв, змушений буде, і вони Королеві Й[ого] М[ило]сці і Речі Посполитій без ніякої претензії, якнайшвидше бути може, а найдовше на кампанію наступного року поверне, під детермінацією амністії Палію, якщо добровільно фортеці свавільно в тих замішаннях опановані, віддасть»[116].
Отже, національно-визвольне повстання на Правобережжі фактично було придушене завдяки польсько-російським домовленостям, котрі були реалізовані військовими силами лівобережного гетьмана Івана Мазепи. Проте це придушення повстання відіграло позитивну роль, оскільки Правобережна Україна опинилася під реґіментарем Івана Мазепи.
РОЗДІЛ 3.
ПОВЕРНЕННЯ СЕМЕНА ПАЛІЯ