Виникненя української опозиції
Відсутність формалізованої опозиції до 2002 року була реальністю і суттєвою проблемою. До парламентських виборів 2002 року оформленої опозиції в Україні не було. Вибори до Верховної Ради за змішаною пропорційно-мажоритарною системою не давали змоги структурувати фракції парламенту за чіткими ідеологічними чи партійними критеріями.
Президент, Кабінет Міністрів та парламент, що не мали чіткоїпартійної належності, перекладали один на одного відповідальність за неефективну реалізацію державної політики або виправдовуватиневдалі політичні кроки ´доцільністю політичного моменту(.)
Формування органів виконавчої влади відбувалося непрозоро,
за авторитарним рішенням президента Леоніда Кучми. Уряд та президент, що уособлювали виконавчу владу, не мали відповідної партійної належності, і такий стан речей також не сприяв консолідуванню опозиції.
Фактично опозиційна діяльність зводилася до абсолютного неприйняття політики злочинної влади(. В ролі постійних опонентів
виступали ліві (Комуністична та Соціалістична партії) або праві (РУХ, ХДП, УРП, ´Соборª та ін.). На додаток у Верховній Раді виникали ситуативні опозиційні групи щодо конкретних рішень, прямованих на створення переваг тим чи тим бізнесовим групам.
Відповідно, до опозиції спорадично можна було зараховувати
не лише політичні сили та окремих політиків, які висловлювали Діяльність опозиції зводилася до повного неприйняття політики злочинної влади. Оформленої опозиції в Україні до 2002 року не було
принципову незгоду з політкою уряду, а й ті сили, котрі загалом підтримували політичний курс влади, але в певні моменти не знаходили її підтримки для реалізації власних амбітних політичних
чи бізнесових проектів.
Конституційні рамки для діяльності опозиції
Зміни до Конституції 2004 року та вибори до Верховної Ради
України на пропорційних засадах у березні 2006 року заклали нові підвалини для діяльності парламентської опозиції. Передусім треба вказати на велику структурну схожість української моделі політичної системи зі змішаною французькою.
Уряд, що його формує парламентська більшість, несе перед цією
більшістю політичну відповідальність. Президент, якого обирають на
прямих виборах, має великий обсяг повноважень для провадження політичної діяльності.
Отже, існують два можливі варіанти функціонування опозиції:
1) президент і уряд репрезентують одну політичну силу; 2) президент
і уряд є представниками різних політичних сил, тому утворюєтьсяпрезидентсько-парламентська опозиція до парламентської більшості.
В українській Конституції права парламентської опозиції
істотно обмежено й не виразно не окреслено, однак деякі з них визначено. Насамперед йдеться про право доступу до інформації.
Кожний депутат (чи з лав більшості, чи з опозиції) може подавати
депутатський запит і депутатське звернення до органів державної влади, установи та організації. А главі держави для звернення чи подання запиту потрібно здобути підтримку щонайменше третини ародних депутатів.
Крім того, Конституція встановлює гарантії затвердження деяких рішень парламенту. За позитивного голосування третини депутатського корпусу можна сформувати слідчу комісію Верховної Ради. А для внесення до порядку денного питання про відповідальність уряду досить підтримки 150 народних депутатів.
Президент країни має широкі кадрові та організаційні можливості. Тож перебуваючи в опозиції до парламентської більшості, може істотно впливати на вироблення державної політики через призначення міністрів оборони та закордонних справ, голови Верховної Ради.
Нинішня парламентська меншість не впливає на діяльність уряду, Служби безпеки, голів обласних та районних державних адміністрацій і інших посадових осіб.
До того ж главу держави наділено досить великими повноваженнями у сфері законодавчої та нормотворчої діяльності.
Президент, зокрема, має такі права:
• накладати вето на закони, що їх ухвалила Верховна
Рада (подолати вето можна лише завдяки голосам
кваліфікованої більшості, тобто двох третин
парламенту);
• тимчасово зупиняти дію актів Кабінету Міністрів,
одночасно вносячи подання до Конституційного Суду
для встановлення їх відповідності Конституції;
• скасовувати акти Кабінету Міністрів Автономної
Республіки Крим;
• видавати власні укази, а також через власні укази
надавати чинності рішенням Ради національної безпеки
та оборони, що їх обовíязково мусять виконувати всі
посадові особи, серед них і урядовці.
Фактично президент, перебуваючи в опозиції, має набагато більший обсяг прав, повноважень і можливостей впливати на державну політику, ніж парламентська меншість.
Схожість французької та української моделей державного устрою дає підстави припускати, що президент діятиме лише як глава
держави й не ідентифікуватиме себе з опозицією чи більшістю. Але брак політичного та суспільного консенсусу щодо найважливіших питань політики, нехтування владної коаліції правами опозиції та бажання сконцентрувати владу в парламенті та уряді через створення парламентської більшості з 300 голосів зумовили гостру політичну кризу навесні 2007 року та намагання президента достроково припинити повноваження Верховної Ради України V скликання.
Однією з причин політичної кризи стала невизначеність статусу політичної опозиції. Тож для подолання електорального розколу країни належить посилити статус парламентської меншості та її можливості публічно висловлювати свою позицію, впливати на формування порядку денного парламентських засідань і брати участь у виробленні державної політики