Формування філософського інтересу до тіла та полісемантичність тілесності
Протягом тривалого часу європейська пост-антична культура була спрямована переважно на розвиток розуму і духу, раціонально-теоретичних та душевно-психологічних здібностей людини і, як наслідок, зменшилася значимість проблематики людського тіла, місця і ролі феномена тілесності. Цьому посприяло усвідомлення того, що біологічне тіло людини, з його фізіологічними особливостями має лінійний вектор розвитку, і відповідно змінюється набагато повільніше і в суттєво меншій мірі, ніж людські розумові здібності та пов’язані з ними методи перетворення природних і соціальних форм буття людства. В результаті, склалось уявлення про вторинність, неважливість специфіки тілесного буття людини.
Втім, в європейській культурі ХХ століття розпочинається процес «реабілітації» тілесності, започаткований у роботах Л. Фейєрбаха, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше і продовжений працями Е. Гуссерля, М. Мерло-Понті, Р. Барта, Ж. Бодрійяра, Ж. Дельоза, М. Фуко та ін.
Наукові категорії тіла і тілесності мають довгу історію. Вони знайшли своє відображення у працях філософів, культурологів, релігієзнавців, антропологів, соціологів, психологів. Філософи та культурологи ХХ століття ввели до поля сучасної філософії, естетики, культурології поняття тіла, тілесності, тілесних практик, тілесної топографії, феноменологічного тіла, соціального тіла, текстуального тіла тощо. Важливим досягненням їхньої праці була диференціація понять «плоть», «тіло», «тілесність».
Рухаючись далі, визначимо, що тіло є природною формою існування людини, органічною складовою людської істоти, що у єдності з духом утворює її цілісність; це вся сума фізіологічних, психологічних та соціальних особливостей людини. Мова тіла, подібно до вербальної, інформує про інтелект і спосіб життя людини, її емоційні стани і настрої, звички та життєві принципи. Експресія тіла «несе інформацію про внутрішнє, про рухи і стани душі, які опосередковані впливом соціального простору буття людини, і тому є важливою при сприйнятті людини як естетичного об'єкту» [30, с. 26]. Новий погляд на відношення до тіла був намічений Фрідріхом Ніцше, який на противагу усім хто «зневажає тіло» сповістив: «Я не следую вашим путем, вы, презирающие тело! Для меня вы не мост, ведущий к сверхчеловеку» [79, с. 31]. Цей погляд на осмислення значення тіла в світовідчутті, просторі, часі і в трактовці тіла пов’язаний з феноменологією Е. Гусерля і феноменологією відчуття М. Мерло-Понті. Для Гуссерля тіло є не лише засобом існування у світі, але і формою досвідченого відношення свідомості, яка дозволяє досягнути розуміння свого місця в просторово-часовому континуумі природи. Французький феноменолог Мерло-Понті більше всього користувався пізнішими роздумами Гусерля, де, аналіз пересувався зі структур чистої свідомості до людського тіла і кінестезії тіла. Тілу людини надається нове значення: воно є «анонімним» носієм Я, «в ньому висвітлюється моя передісторія, воно є «до персональний суб’єкт». Мерло-Понті стверджував: оскільки моє тіло відтворює процес сприйняття, то «сприймаю не я, а дещо в мені» [52, с. 106–107]. Людське тіло – це не річ і не свідомість, але неминуче предіснування самої людини. Як тіло віддане людському Я, так світ відданий людині.
На противагу цим філософам існувала ще й філософська позиція Рене Декарта, який розвивав теорію про рівність душі та тіла (дуалізм), про рівність духовного і матеріального початку, при цьому душа розглядалась як мислячий початок, а тіло – як протяжна субстанція або матерія, тобто та, якій властиві такі якості як вага, запах та колір.
З самого початку цей дуалізм, висунутий Декартом, зводився до наступного: «Бог – є основною причиною руху, він же і створив матерію» (усе тілесне) разом з рухом і спокоєм зберігає в ній одну й ту ж саму кількість руху і спокою. Згодом ця теорія Декарта розповсюдилась і на його розуміння людини: в людині реально пов’язані бездушний і безжиттєвий тілесний механізм з вольовою і мислячою душею. Різнорідні тіло і душа на думку філософа Декарта, взаємодіють за допомогою особливого органу – шишкоподібна залоза (тут зв’язок з фізіологією очевидний). Сутність тіла, за Декартом, перебуває у протяжності, на відміну від сутності душі, яка перебуває у мисленні. На відміну від людини, у тваринах Декарт бачив лише важкі автоматичні дії, позбавлені впливу душі і можливості мислити. Тварини, за Декартом, володіють лише тілом, тому ними управляють лише тваринні інстинкти, які позбавляють їх можливості наблизитись до вищої свідомості, до мудрості, до безсмертя душі.
Людина також володіє тілом, тобто складається з матерії, яка являється найнижчою ланкою буття і яка вступає в чітку протидію з душевним розумом. Таким чином, розум і матерія (фізичне тіло) в людині вступають у довготривалу боротьбу між собою. За Декартом, тілу «варто приписувати все те, що протирічить нашому розуму, а розум в свою чергу, озброєний незламною волею, протидіє тиску пристрастей» [64, с. 76 ].
Які ж підходи існують станом на сьогодні до тлумачення категорії тілесність? Автори «Нового філософського словника» (2001 р.) пропонують наступне визначення: «поняття некласичної філософії, конституйоване в контексті традиції, яка долає трактування суб’єкта як трансцендентального і вводить у поле філософської проблематики такі феномени як сексуальність, афект, перверзії, смерть і т.д.» [55, с. 36]. Українська дослідниця тілесності О. Муха характеризує тілесність як обширний комплекс характеристик людини, її зовнішніх і внутрішніх, статичних і динамічних, онтологічних і генетичних властивостей (які разом означають наділеність тілом і різні способи його «використання» та модуси функціонування) [53, с. 23].
За Марселем Моссом, тілесність – це і є техніка тіла [51, с. 172.]. Тілесність – це вміння користуватись своїм тілом, вміння використовувати різноманітні техніки тіла для отримання бажаного результату. До специфічних технік тіла Марсель Мосс відносить вміння ходити, плавати, танцювати та будь-яким чином проявляти свою життєву позицію за допомогою тілесності. Марсель Мосс каже, що техніки тіла – це звички, які були набуті або запозичені дитиною чи дорослою людиною від своїх родичів або від людей з близького оточення [51, с. 239].
А.В. Франкл пише: «Хорошо функционирующий психофизический организм является условием развития человеческой духовности. Важно лишь не забывать, что психическое, как бы ни обуславливало такую духовность, не может на что-либо воздействовать, не может породить эту духовность» [78, с. 103].
Таким чином, протиставляти людський дух та людське тіло не можна, так як всі тілесні дії залежать від екзистенційних структур, а всі духовні акти засновані на тілесності. Душа – це місток який пов’язує тілесне і духовне в людині.
Поняття тілесності з’являється тоді, коли принципи класичної філософії відходять на другий план, адже класична філософія розривала поняття духа та плоті, і конструювала у «королівстві думки» автономний та суверенний трансцендентальний суб’єкт як дещо лише духовне, яке різко протистоїть усьому тілесному. То з появою поняття «тілесності свідомості» та «сексуалізованого мислення» дух та плоть існують як одне ціле, яке знаходить своє самовираження у тілесності.
Таким чином, ми приходимо до висновку, що тілесність стає картиною нашої свідомості, прагненням того, що ми з себе уявляємо. «Тілесність свідомості», направляючи життя людини, може «надати їй якомога чудовішу форму (в очах інших, самого себе, також наступних поколінь, для яких можна буде слугувати прикладом)… Ось те, що я намагався реконструювати: освіта і розвиток деякого практичного себе, ціллю якого є конструювання самого себе в якості творіння свого власного життя» [83, с. 431].
Як можна зауважити, поняття «тілесності» має дуже багато різноманітних трактувань. Однак всі з них, так чи інакше, зводяться до виявлення взаємозв’язку тілесної і духовної складової в людині. Ці два поняття тіла та душа які, за Декартом, були двома опозиціями, здобули рівноправність, взаємну суверенність і знайшли консенсус під час розробки універсальності тілесності [66, с. 41-42].
Таким чином, людська тілесність розуміється як одухотворене тіло, яке є результатом особистісного росту, а в ширшому значенні – історичного розвитку. Іншими словами, тілесність з’явилась для того, аби виразити культурну, індивідуально-психологічну і змістовну складову людської істоти. Отже, тілесність – це і є простір, який існує між тілом та духом, який заставляю тіло рухатись за допомогою імпульсу який подає душа. Це і є той самий простір «між» про який пише В.П. Зінченко в своїй роботі «Психологія тілесності» [18, с. 564]. Це простір, який поєднує протилежності.
У феноменологічному підході тілесність, як екзистенційний феномен, як невідмінність «внутрішнього» та «зовнішнього» початку людини стала предметом розгляду у Е. Гуссерля, Ж. Батая, А. Арто, С. Беккета, Ж. Дельоза, М. Мерло-Понті, Ж.-П. Сартра, М. Хайдеґера, М.М. Бахтіна та інших авторів. Важливим елементом феноменологічного методу є якісна відмінність між життям «живого тіла» та «анатомічного тіла», про життя «анатомічного тіла» можливо знайти інформацію лише у чисто фізичному описі.
Таким чином, людська тілесність є багатомірною, креативною, цілісною інформаційною системою. Основним принципом цілісності людської тілесності є інформаційна взаємодія різноманітних її рівнів (внутрішній та зовнішній, біологічний, психологічний, соціальний, культурний), яка дозволяє підтримувати відповідність між внутрішніми і зовнішніми факторами інформації і розвитку можливостей діалогу між «зовнішніми» і «внутрішніми» станами тіла. Знаки і символи як знаки зовнішнього і внутрішнього аспектів в просторі тілесності поєднуються в одну мовну структуру.
Як бачимо із здійсненого аналізу, соціально-культурологічна проблема людської тілесності завжди цікавила науковців: як тілесні сили розкриваються у житті людини, наскільки значимим є тіло у тій чи іншій філософській парадигмі, якими є взаємозв'язки тіла, плоті, душі і духа. Ці питання набувають ще більшої актуальності в умовах динамічно розвинутої інформаційної цивілізації. У контексті розглянутої теми пригадаємо слова Б. Спінози: «... того, на що здібне тіло, досі ніхто ще не визначив, тобто досвід нікого ще досі не навчив, до яких дій тіло є здібним в силу лише одних тільки законів природи, що розглядаються виключно у якості тілесності, і ні до чого воно не здібне, якщо буде визначатись тільки душею» [4, с. 279].
Виходячи з філософських міркувань, культурологія створила концептуальні напрямки тлумачення людської тілесності, які ми розглянемо в наступному підрозділі.