Черкащина – край Б.Хмельницького і Т.Шевченка: історія області
Черкащина відома далеко за межами Укр своїми природними багатствами (зокрема, родючими ґрунтами - чорноземами), істор-ми подіями, таланов-ми людьми природними та архітек-ми пам’ятниками. У центрі незалежної, суверенної держави Укр серед лісостепу, по обидва береги величного Славутича (Дніпра) та його притоків розкинула свої простори Черкащина. (Площа - 20,9 тис. кВ. км.). Межує наша область з Київською, Кіровогр., Полтав. та Вінн. обл. Наша Черк-на – наймолодша з усіх обл Укр. Утворена вона 7 січ 1954 р з земель сусідніх областей, з якими тепер межує. Багато важливих історичних подій відбувалось у нашому краї. Це і оборона південних кордонів древньоруської держави, і зародження укр.-го козацтва, і захист земель від навали кримських орд, набігів турків.В ті давні часи вже існували такі стародавні міста, як Канів, Корсунь, Городище, Звенигор-а та інші. Цілий ряд цих міст, в тому числі Корсунь і Канів, монголо-татари зруйнували. А про зруйнування Черкас ордою у літописах згадки немає. Можливо, завдяки своєму розташуванню на Дніпрі , сильним оборонним укріпленням Черк уникли зруйнування. Свою назву місто отримало ще з 30-х років ХІ ст.., коли поселення зайняли козаки – черкеси. Козаки - вільні люди. Черк – місто вільних людей. Визвольну війну (1648-1654р.р.) очолив Богдан Хмел., який став гетьманом Укр – народним героєм. Чимало цих подій описав у своїх творах Тарас Шевченко, зокрема, у поемі «Гайдамаки». Вічна історія Укр відбилась в історії нашої обл. В незабутній пам’яті поколінь залишається спогад про ті події. (Богдан – Суботів, Чигиринського району, Тарас- с.Моринці, Звенигородський район )
76. Княгиня Ольга почала правити Київською Руссю, коли її чоловіка Ігоря вбили древляни. Історія Ольги у літописі починається з докладного оповідання про помсту, яку вона вчинила над древлянами за вбивство свого чоловіка Ігоря. Ця помста завершилась спаленням столиці древлян, міста Іскоростень.
Враховуючи, що їхній син Святослав був малолітнім, влада перейшла до рук Ольги у 945-му році. Ольга стала повноправною правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де час від часу вибухали повстання проти центральної влади. Але, як не дивно, жодного бунту проти княгині літописці не зафіксували.
Ані князь Ігор, ані Олег через війни не мали часу на внутрішні справи. А от княгиня Ольга своєю чергою об'їхала всю державу: була і на Десні, і в Новгороді, в Пскові. В санях або на звичайному возі вона долала тисячі кілометрів. Відвідувала підкорені племена, від яких можна було очікувати повстань. Під час подорожей Ольга закладала нові міста і села, і призначала в них намісників.
Серед усіх князів Ольга першою навела лад у справі плати данини. Якщо казати сучасною мовою, вона встановила норми оподаткування. Впровадила кілька видів платежів – "устави" та "уроки". Данину з древлян та інших племен відтоді ділили на три частини: дві йшли на Київ, а третя – на Вишгород, де була резиденція Ольги.
Княгиня налагодила промисловий відлов хутрових звірів, визначила території, які мали постачати державі відповідний товар. Окрім того, саме хутром підлеглі землі та племена сплачували данину. Цей товар Київської Русі користувався неабияким попитом з боку інших держав.
Одна з найвизначніших подій в житті Ольги – водне хрещення і прийняття християнства. Коли і де саме княгиня зробила це, достеменно не відомо. Одні дослідники стверджують, що це відбулося у Константинополі. Інші переконані – у Києві. Під час хрещення жінка отримала християнське ім'я Єлена. Але її спроби охрестити Русь і схилити сина Святослава до християнства успіхом таки не увінчалися.
Цікаво, що священиків вона запросила до Києва не з Візантії, а з Європи. На прохання послів Ольги, німецький король Оттон І Саксонський відрядив християнських місіонерів на Русь.
77. Володимир - виявився талановитим полководцем і мудрим державним діячем. 3 йогодіяльністю пов'язане зміцнення позицій Русі як великої держави Східної Європи. А сам князь увійшов до української історії як Святий, Великий, а до народної пам'яті - як Володимир Красне Сонечко. Князь продовжував політику підкорення окраїн. У 981 році вдалим походом Володимир приборкав племена волинян, бужан і дулібів, звільнив від чеського й польського впливу червенські (Перемишль, Белз, Червень) та закарпатські міста. Він приєднав Закарпатську Русь, Галицьку Землю і Волинь до Києва. Під час чергового походу на захід князь заснував міста Володимир (Волинський) та Бересття (Брест) і підкорив частину литовських племен ятвягів. Володимир поширив свою владу на в'ятичів і радимичів.
Похід на волзьких булгар закінчився мирною угодою. Проте найбільше походів дружини Володимира здійснили на південний схід проти печенігів. Особливо відчутних ударів їм було завдано в 988-997 pp. Однак їхня сила ще не була до кінця зломлена. Небезпека навали залишалася. Тому Володимир розгорнув будівництво та зміцнення існуючих ще з часів антів укріплених валів і фортець по ріках Десні, Сулі, Росі, Трубіжу, Стугні. Залишки цих «змійових валів» збереглися до наших днів. Добре укріпленими фортецями стали Вишгород, Білгород, Василів (сучасний Васильків), Переяслав. Існує легенда, що на Трубежі, де тепер Переяслав, Поруч стояли ідоли Даждьбога, Сварога, Стрибога, Хорса, Мокош. Існувало й святище - місце, де приносились у жертву богам тварини та люди-бранці. Володимир організував улітку 988 р. урочисте хрещення киян і населення всієї Русі. Князь наказав зруйнувати київське капище. Порубали і спалили всіх ідолів, крім Перуна. «А Перуна, - пише літописець, - князь звелів прив'язати до хвоста коня і стягнути з гори по Боричевому узвозу і приставив 12 мужів штовхати Перуна жердинами. Коли тягли Перуна до Дніпра, віруючі люди оплакували його. I притягши Перуна, вкинули його в Дніпро. Володимир поставив своїх людей і наказав: «Якщо ідол пристане де до берега, відштовхуйте його, аж поки не пройде порогів, а потім покиньте його». Боротьба Володимира проти старої віри виявилася послідовною. Віруючі ж бігли за Перуном і, плачучи, просили: «Видибай, боже, видибай!». На місці, де ідол пристав до берега, з'явилося урочище Видубичі.Розділив Русь на уділи і посадив правити своїх синів, вони ставали намісниками на цих землях. Таким чином започатковано формування князів-намісництв. Увів грошову одиницю срібники та златники. Провів судову реформу, а також прийняв закон «Устав земляний». Увів в державну символіку знак тризуба.
78. Прийшовши до влади, Ярослав Мудрий ще довгі роки приборкував інших князів та племена. Чернігівщина перейшла до нього лише після смерті брата, сильного князя Мстислава, який понад 10 років володів лівобережною частиною Русі від Чернігова до Тмутаракані. Він допоміг Ярославу повернути захоплені польським королем Болеславом I Хоробрим червенські міста. Над річкою Сян брати спорудили західний форпост Русі - місто Ярослав (тепер у Польщі). Було укріплено населені пункти на території Волині, де жили дуліби й бужани.
Ярослав поширив владу на західне узбережжя Чудського озера, де було споруджено місто Юр'єв (тепер Тарту в Естонії). Відновилася влада київського князя над ятвягами на Німані. Після завершення міжусобної боротьби князь сприяв відродженнюсільського господарства, ремесла, торгівлі. Розбудовував Київ, Чернігів, Володимир-Волинський, Новгород.
Найбільше зроблено князем Ярославом для зміцнення південно-східних кордонів. Як і його батько, Ярослав будував міста-фортеці на Росі, Стугні, рішуче боровся з кочовиками. Коли 1036 р. навала печенігів докотилася до Києва, князь зібрав великі сили і дав рішучий бій під столицею. Літописець відзначив: «Була битва жорстока, і тільки навечір Ярослав узяв гoру.Побігли печеніги у різні боки, бо не знали куди бігти. Тікаючи, одні тонули в Сетомлі, інші в інших ріках, а ще інші невідомо де бігають і донині». Розбиті вщент вороги більше не нападали. Частина їх пішла на схід у далекі степи, де асимілювалася з іншим народами, а частина, що залишилася біля кордонів Русі, підкорилась її владі і розчинилася в місцевому населенні.
З формуванням нових суспільних відносин почалося збирання і запис поширених у народі правил взаємостосунків між різними верствами населення країни. З'явилися писані закони. Початок юридичному оформленню законодавства був покладений збіркою законів під назвою «Руська Правда». До нас дійшло понад 100 списків цього історичного документа, переписаних протягом XIII-XVIII ст.
Вважають, що автором найстарішого варіанта «Руської Правди» був князь Ярослав. Тому цей перший короткий список дістав назву «Правда Ярослава».
79. Володимир Мономах виступив на арену політичного життяу п'ятнадцятирічному віці, з 1078 року, коли його батько, Всеволод Ярославич, почав князювати у Києві. Саме в ті часи особливо загострилася міжусобна боротьба поміж князями, які не могли вирішити між собою спадкові справи. Ще Ярослав Мудрий запровадив принцип старшинства в межах князівської родини. За старшим сином Ізяславом він закріпив Київ і Новгород, другому, Святославу, віддав Черні-гів, третьому, Всеволодові, — Переяслав, четвертому, Вячеславові, — Смоленськ, найменшому, Ігореві, — Володимир-Волинський. Гучну славу й популярність Володимир завоював не тільки завдяки своїй мудрості як державного діяча або полководця, який хоч і на короткий час, а проте зумів об'єднати розрізнені руські сили на переможні походи проти половців, а й завдяки широким просвітницьким заходам. Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших містах один за одним виростали кам'яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса. З ініціативи Мономаха видубицький ігумен Сильвестр виправив і уклав на основі писань Нестора, літописця Печерського монастиря, та ін-ших літературних текстів літопис — славнозвісну «Повість минулих літ». У часи його князювання було здійснено багато перекладів з візан-тійських видань, почали складатися житія відомих руських людей та православних святих. Ігумен печерський Нестор започаткував Патерик, збірник житій печерських преподобних отців; з'явилися житія княгині Ольги і святого Володимира, складені ченцем Іаковом, сказання про Бориса та Гліба. Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших містах один за одним виростали кам'яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса. З ініціативи Мономаха видубицький ігумен Сильвестр виправив і уклав на основі писань Нестора, літописця Печерського монастиря, та ін-ших літературних текстів літопис — славнозвісну «Повість минулих літ». У часи його князювання було здійснено багато перекладів з візан-тійських видань, почали складатися житія відомих руських людей та православних святих. Ігумен печерський Нестор започаткував Патерик, збірник житій печерських преподобних отців; з'явилися житія княгині Ольги і святого Володимира, складені ченцем Іаковом, сказання про Бориса та Гліба. Та й сам Мономах був неабияким письменником, як свідчать деякі його твори, зокрема лист до Олега Святославича. Та особливо вславило його «Повчання», своєрідний духовний заповіт дітям, в якому він врозумляв своїх наступників бути гідними людьми, виконувати заповіти старших, любити рідну землю. «А над усе не забувайте убогих... і не давайте сильним погубити людину...
80. Син засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславича Данило народився на початку ХІІІ ст. і після смерті батька у 1205 р. пройшов важкий шлях борні з непокірним боярством та іноземною агресією. Лише наприкінці 1230-х років він остаточно повернув собі батькові володіння й навіть поширив свій політичний контроль на Київ. Саме його воєвода Дмитро організував оборону міста у 1240 р. — хай і не зміг врятувати від ворога давньоруську столицю. Та Данило уміло зіграв на суперечностях в опозиційному таборі. Боярські верховоди не без його сприяння пересварилися й звернулися за третейським судом до верховного сюзерена — цього від них вимагало суспільство. З торжеством пише галицький книжник, що Данило "вимушений був їх ув'язнити, бачачи беззаконня їх". Так князь обезголовив феодальну опозицію й зміг перейти у рішучий наступ проти боярства та їхнього ставленика Ростислава.
Генеральна битва відбулася біля обложеного Ярослава 17 серпня 1245 р. Вона була однією з найбільших в історії Русі ХІІІ ст. і підвела переможну риску під багатолітньою боротьбою Романовичів за відновлення Галицько-Волинського князівства. Данило заманив угрів у мішок, а далі зайшов їм у тил з добірною дружиною. Січа була запеклою, князеві не раз загрожувала смерть. Нарешті Данило з кращими дружинниками пробився в гущу ворожого війська, схопив хоругву Фільнія і подер її. Угри вирішили, що їхній ватажок загинув, і побігли. Перемога була повною. Були схоплені Фільній і ватажок польських загонів Флоріан, до полону потрапило багато ворожих Романовичам бояр. Лише Ростиславу пощастило врятуватися. Спочатку він ховався в Польщі, а потім назавжди оселився в Угорщині. Данило стратив багатьох боярських ватажків, серед них і главу ворожої партії Володислава. Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою за відновлення Галицько-Волинського князівства, яке зробилося наймогутнішим на Русі, а його повновладним володарем, "властелином", став Данило Романович. Щоправда, Володимир і Луцьк із більшою частиною Волині Данило передав братові Васильку. Однак цей поділ був суто формальним. Романовичі завжди жили і діяли в злагоді, а молодший брат у всьому слухався старшого. На Русі і в світі Романовичів справедливо вважали співправителями. Зворушлива взаємна відданість і любов між ними свідчать про високі моральні якості Данила й Василька.
81. Дмитру Вишневецькому належить особливе місце в історії козаччини, оскільки, заклавши близько 1554 р. замок за дніпровими порогами, на острові Хортиця (проіснував до 1557 р.), він, за висловом Михайла Грушевського, дав початок "ідеї Запоріжжя як постійної твердині серед степового моря". Сама постать князя, названого Грушевським "блискучим, променистим метеором", котрий перелетів через "нерухливе, шаблоноване" українське життя середини ХVІ ст., набрала під пером дослідника романтичного ореолу й рис політичного діяча, налаштованого на цілеспрямовану боротьбу з Кримом. Однак уже на початку століття в літературі наголошувалося, що подібна оцінка хибує на певну ідеалізацію князя й не підкріплена достатньою кількістю фактів; що ж до самого Вишневецького, то "в його діяльності, в його переходах від Литви до Туреччини та Москви, чиї політичні інтереси були різними, немає будь-якої політичної ідеї" (М. Василенко). Такий мінімізаційний підхід здається досить виваженим і коректним, принаймні, за сучасного стану історичних джерел; водночас він аж ніяк не знецінює цю колоритну постать української історії, увічнену фольклорною традицією про козака Байду. Московсько-козацьке військо пішло під Аслам-город (або Іслам-Кермен, тобто твердиня ісламу, поблизу теперішньої Каховки), та Очаків. Похід тривав до початку літа і був успішним, ці міста були здобуті. Козаки захопили табуни коней, стада худоби, а також багато полонених і рушили назад. Відбивши вогнем з рушниць погоню, очолювану калгою, вони безпечно дісталисяЧеркас. Сигизмунд II виправдовувався перед ханом Девлет-Гіреєм за той похід тим, що це була нібито справа московських козаків, а Вишневецький тут ні до чого. Він навіть намагався запевнити хана, що Хортицька фортеця буде корисною для Криму проти московської експансії, і що Вишневецькому доручена ця справа — тримати сторожу на Дніпрі — саме через те, що Вишневецький мав добрі особисті стосунки з султаном і ханом. Але восени того ж 1556 р. козаки Вишневецького знову напали на Аслам-город, уже власними силами. Замок був здобутий, гармати з нього були перевезені до Хортицької фортеці. Девлет-Гірей спочатку спробував домовитись з Вишневецьким, запрошуючи його до себе на службу. Згоди він не одержав і в січні 1557 р. зібрав всю орду і зробив спробу захопити хортицьку фортецю. Облога тривала 24 дні, після чого татари з великими втратами відступили. Вишневецький сповістив Сигизмунда II про свою перемогу і запевнив його, що татари не зможуть нападати на Україну, доки стоїть його фортеця. При цьому він просив «посилити замок людьми й стрільбою», але одержав від великого князя тільки похвалу, обіцянку жалування та рекомендацію не загострювати відношення з татарами. Перед московськими політиками Д. Вишневецький виклав свій план боротьби з татарами у союзі з Литвою, відірвавши її від союзу з Кримом. Ця ідея була сприйнята із співчуттям; на початку 1558 р. була розпочата підготовка до кампанії проти Криму та до переговорів з Великим князівством Литовським. Вишневецький з московським військом рушив шляхом попереднього походу Ржевського (1556 р.), по дорозі збираючи козаків. Був запланований похід всередину Криму. Хан відтягнув усі орди за Перекоп та приготувався до оборони.
82. Річний прибуток князя становив 10 мільйонів золотих – величезна на той час сума. І його вважали найбагатшою людиною не лише тодішньої Речі Посполитої, а й усієї Європи. Статки князя дозволяли виставити військо чисельністю 15-20 тис. чоловік. Не кожен європейський правитель мав таку армію в той час.
Двір В.-К.Острозького багато в чому нагадував інституцію незалежного правителя. У його резиденціях в Дубні й Острозі перебувало близько двох тисяч слуг, переважно молодих людей. Для них це була своєрідна школа управління, де вони набували потрібного досвіду. Пізніше ці люди ставали до служби в надвірному війську, канцеляріях, їх призначали управителями маєтків, опинялися вони й на церковних становищах.
Велику увагу В.-К.Острозький приділяв обороні земель від татарських наїздів. У ХУІ-ХУІІ ст. це була найболючіша проблема України. Князь власним коштом утримував кількатисячний загін вершників для оборони від татар. Він неодноразово в 70-90-их рр. успішно відбивав напади ординців. Саме в обороні українських земель В.-К.Острозький виявив неабиякі військові і дипломатичні здібності, а його боротьба проти «поган» була високо оцінена в тогочасних хроніках та поетичних творах.
Коштом князя було засновано й побудовано чимало міст і замків, передусім на південно-східній Волині та Київщині. Наприклад, його стараннями були збудовані замки на межі з Диким полем – у Білій Церкві, Переяславі, Богуславі. Завдяки цим діям стала більш інтенсивною колонізація українцями нинішніх центрально-українських земель. Сам же князь неодноразово рятував Київ від татарських наїздів. Так, у 1578 р. він виплатив татарам 3.000 дукатів, щоб ті не грабували це місто. Будучи Київським воєводою, В.-К.Острозький зробив багато як для відродження Київської землі, так і Києва, котрі в ХУІ ст. були відкриті для татарських нападів і лежали в руїнах. Також він чимало зробив для культурного розвитку цього міста, зокрема, такого його культурно-релігійного центру, як Києво-Печерська лавра. Саме вихованці двору князя В.-К.Острозького (Єлисей Плетенецький, Мелетій Смотрицький, П.Конашевич-Сагайдачний та інші) продовжили справу свого патрона по відродженню Києва. Є підстави говорити, що без В.-К.Острозького не було б ні «Могилянського ренесансу», ні піднесення Києва в ХУІІ ст., ні перетворення його в духовну столицю України. На жаль, кияни цього вже не пам’ятають. І на вулицях нашої столиці ви не знайдете навіть скромного пам’ятника В.-К.Острозькому.
Взагалі завдяки діянням князя українські землі в кінці ХУІ ст., будучи хоча б частково захищені від татарських нападів, отримали змогу відносно нормально розвиватися як у плані господарському, так і культурному. Саме в таких умовах стало можливим т.з. «українське відродження» кінця ХУІ – початку ХУІІ ст., про яке писали М.Грушевський та інші дослідники. Однак сумнівно, щоб це відродження відбулося без В.-К.Острозького.
Саме він заснував першу в Східній Європі вищу школу – Острозьку академію. Ця школа проіснувала близько 60-ти років. З її стін вийшло чимало видатних культурних діячів, які виступали письменниками, вчителями, вченими, священнослужителями. Вихованці Острозької академії стояли біля витоків школи Київського братства й Києво-Могилянки. Випускник цієї академії, Мелетій Смотрицький, створив граматику старослов’янської мови, яка справила значний вплив на розвиток філологічної науки як в Україні, так і за її межами.
Під керівництвом В.-К.Острозького і за його сприянням була видана Острозька Біблія. Це, по суті, перше в Європі критично-наукове видання біблійних книг, укладене на основі різних текстів. Подібного роду видання в Західній Європі з’явилася лише в 90-их рр. ХУІ ст., тобто через десять років після появи Острозької Біблії. Саме ця Біблія стала канонічним текстом для християн, котрі використовували в богослужінні старослов’янську мову.
Також в Острозі під покровительством князя розвинулася полемічна література – предтеча української новочасної літератури. Сам князь виступав замовником полемічних творів, друкував їх на свої кошти й винагороджував авторів.
В.-К.Острозький, виступаючи покровителем православ’я в Речі Посполитій, чимало уваги звертав на розбудову церковних структур. Він виступав фундатором численних церков, монастирів. Навіть виношував амбітний план створення патріархату на українських землях. Якби цей план був реалізований, ми би вже тоді мали незалежну українську церкву. На жаль, в силу певних обставин, цей план так і не став реальністю.
83. Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, — таким постає в нашій історії Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний. У 1601 році прибув на Запорізьку Січ. У козацьких походах на Молдавію, Лівонію виявив себе як хоробрий та умілий воїн. Він швидко завоював авторитет серед запорожців. Під проводом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти Туреччини і Кримського ханства. Особливого розголосу в Європі лицарська звитяга українських козаків набуває після здобуття ними у 1614 році турецької фортеці Синоп, а згодом і Кафи – величезного невільницького ринку в Криму. Козаки розбили 14 тисяч мусульман, потопили багато турецьких галер, визволивши тисячі українських бранців.
Сагайдачний усвідомлював необхідність боротьби й проти Речі Посполитої, але діяв дипломатично, використовуючи слушні нагоди для втілення своїх задумів. Так було у 1618 році, коли король Речі Посполитої звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву. Вислухавши короля, Сагайдачний висунув такі вимоги: розширення козацької території; свобода православної віри в Україні; збільшення чисельності реєстрового козацького війська; визнання Річчю Посполитою судової та адміністративної автономії України.
Король і сенат погодилися на вимоги Сагайдачного, і той, зібравши 20-тисячне військо, в серпні 1618 року рушив через Сіверщину вглиб Московського князівства. Його козаки захопили Путивль і Рильськ, Курськ і Єлець – усього близько 20 міст Московії, розбили ополчення під проводом князів Пожарського й Волконського та полки на чолі з Бутурліним – і у вересні разом з поляками взяли Москву в облогу.
Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу й готувалося до штурму. Проте польська шляхта відмовилась продовжувати війну, підписавши з московітами вигідне для себе перемир’я. 1620 року завдяки своєму авторитету гетьман домігся того, що Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на єпископів кількох українських священиків, і відновив Київську митрополію.
Хотинська битва стала останньою для гетьмана. Від численних ран, отриманих на полі бою, Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві в квітні 1622 року.
84. Петро Могила народився 21 грудня 1596 року. Він був сином молдавського господаря Симона, який отримав польський шляхетський титул. Петро здобув дуже добру освіту, не тільки православну релігійну, а й загальну гуманітарну. Однак невідомо, де він здобував цю освіту. Можливо, в школі ставропігійного львівського братства або відвідував Академію в Замості. Є відомості, що він навіть навчався в Західній Європі. Близько 1627 року Могила був втягнутий у проблеми примирення православних з уніатами. Цьому сприяли родинні традиції родини Могили. Як батько, так і дядьки Петра не були ворогами католицизму: брат Симона Могили, сучавський митрополит Юрій, погодився навіть на приїзд до Молдавії францисканців та ієзуїтів. Могили, прагнучи звільнити молдавську Церкву від патронату константинопольського патріарха, який служив Туреччині, проявляли інтерес до проектів унії Православної Церкви з Католицьким Костелом. Тому влада Речі Посполитої могла сподіватися, що і Петро Могила піде таким самим шляхом. Тому і підтримала в 1627 році його кандидатуру на посаду архімандрита Печерської Лаври по смерті Захарія Копистенського. На той час у Православній Церкві Речі Посполитої це була найбільш хлібна посада, з якою не могла зрівнятися навіть посада православного митрополита. На відміну від більшості тогочасних православних єпископів, печерський архімандрит міг розпоряджатися маєтком, який належав йому, як архімандриту, і при цьому виконував свої фукції легально, за згодою короля. Крім цього, з моменту підписання Берестейської унії Лавра стала незалежною від київського митрополита, а її керівник (архімандрит) підкорявся лише патріарху.
Петро Могила був обраний архімандритом завдяки підтримці київського воєводи Томаша Замойського. 29 листопада 1627 року нового керівника Печерського монастиря затвердив король. Уже у вересні того ж року, ще як світська особа, Могила брав участь у проведеній у Києві зустрічі митрополита Борецького з архієпископом полоцьким Мелетієм Смотрицьким, котрий, затаївши свій перехід на сторону уніатів, розпочав дії з метою об’єднання православних з уніатами. На прохання Смотрицького Печерський архімандрит організував чергову зустріч православних ієрархів навесні 1628 року в Грудку на Волині, який належав Лаврі. Тоді було вирішено провести в Києві синод з метою можливого порозуміння з уніатами. Для пропаганди цієї справи серед православних була використана підготовлена Смотрицьким «Антологія паломництва до східних країн...». Автор обіцяв після написання представити цю брошуру Борецькому і Могилі на затвердження. Проте Смотрицький написав свою «Антологію» не так, як сподівалися її рецензенти. Ані Борецький, ані Могила не могли наважитися на схвалення книжки, яка атакує православних. Це, однак, не перешкодило проведенню запланованого синоду, який зібрався в київській Лаврі в серпні 1628 року. Синод зайнявся не питанням порозуміння з уніатами, а критикою «Антології». Згідно зі спогадами Смотрицького, власне Могила був тим, хто найсуворіше звинуватив його в зраді православ’я. Печерський архімандрит зробив це, напевно, не без причини. Уже сам факт, що цю посаду він прийняв проти волі законників, за згодою польської влади, спричинило те, що Могила в першу чергу міг бути оскаржений у відступі від православ’я. Зрештою, сам Смотрицький припускав, що Борецький і Могила відмовилися від намірів порозумітися з уніатами через страх перед православною шляхтою і козаками. Одним з чинників, який зумовив боротьбу Могили з «двоєженством», була, мабуть, думка представників Католицького Костела з цього питання. Вони закидали православним, що ті не дотримуються канонічних законів, обирають на посади священиків невідповідних осіб, впадають у єресь. Новий православний митрополит старався змінити дотеперішню ситуацію. Прагнув навести порядок у керованій ним Церкві і не дати іншим підстав критикувати православ’я. Прагнув повернути належний йому авторитет. Цьому мала слугувати централізація влади в Церкві.Наведення порядку в Церкві Київський митрополит почав з власної парафії. Особливо турбував його моральний стан нижчого духовенства. Щоб вилучити з цього середовища випадкових людей, які не відповідають вимогам, наказав провести ревізію посвячень священиків. Кожна духовна особа мала довести своїм начальникам, що посвячення відбулося згідно з правилами Православної Церкви. Це мало відбутися під час парафіяльних синодів у Києві. Не задовольняючись цією формою контролю духовенства у митрополії, Петро Могила приступив до створення багатоступеневої ієрархічної структури в Церкві. Найнижчий щабель цієї структури мали становити парафії. Кілька сусідніх парафій утворювали протопопію. Протопопи були під контролем спеціальних визитерів, обраних серед законного духовенства. Ще вище в церковній ієрархії стояли намісники, які безпосередньо були підпорядковані митрополиту. Могила призначив двох постійних намісників: для польської та литовської частини своєї парафії. Один з них від імені митрополита розпочав судовий процес проти ігумена монастиря в Кронську за самовільний продаж частини монастирської землі. Залежно від потреб, могли бути призначені намісники для виконання спеціальних розпоряджень керівника
85. Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович (1595-1657 pp.)- державний іполітичний діяч, керівник Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., фундатор Української держави (Війська Запорозького), гетьман України (1648-1657 pp.), організатор українського козацького війська, родоначальник української дипломатії, меценат і покровитель Українськоїправославної церкви. Богдан Хмельницький народився в Суботові поблизу Чигирина в шляхетсько-козацькій родині. В юнацькі роки вступив на військову службу. У битві під Цецорою (1620 р.) потрапив до турецького полону. Після звільнення (1622 р.) продовжив службу у реєстровому війську. У 1630-х pp. брав участь у козацьких повстаннях. Згодом обіймав посади військового писаря, чигиринського сотника. У січні 1648 р. Богдан Хмельницький підготував і очолив повстання на Запорозькій Січі (Запорізька Січ), яке поклало початок Національно-визвольній Війні українського народу. Тоді ж був обраний гетьманом України. Протягом року здобув блискучі перемоги над польським військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцами, здійснив похід під Львів і Замостя. В ході Національно-визвольної Б. Хмельницький уперше в історії політичної думки України сформулював ідею створення власної незалежної держави. В умовах ускладнення міжнародної ситуації в березні 1654 р. уклав союзницьку угоду з російським царем. Згодом, будучи невдоволеним діями Москви, спрямованими на досягнення перемир'я з Варшавою, вніс корективи до зовнішньополітичного курсу Української держави, поклавши в його основу принцип надання пріоритетів союзам з країнами, вороже налаштованими до Польщі: Швецією, Трансільванією, Бранденбургом. Упродовж усього гетьманування Богдан Хмельницький проводив гнучку соціальнуполітику, запобігаючи загостренню соціально-економічних конфліктів у суспільстві. Гетьманування Богдана Хмельницького
У грудні 1647 року Богдан подався на Запоріжжя. Тут 19 квітня 1648 року був обраний козацькою радою гетьманом. Звідси звернувся він до всіх знедолених виступити на боротьбу з панами. На його заклик з усієї України почали сходитися невдоволені та бідні люди.Вже 22 квітня 1648 року він виступив за свободу України. Перед цим кроком Хмельницький, як дипломат заручився підтримкою кримського хана, який пообіцяв йому допомогу. З того часу татари були союзниками Богдана Хмельницького на протязі усієї визвольної війни. Це було розумне рішення з боку Хмельницького, бо чоча й татари були не певні та зрадливі, але не стали союзниками інших ворогів та не вдарили у спину. Та вже на початку травня повстанське військо під проводом Богдана Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем розгромили армії Потоцького та Калиновського. І це були тільки перші перемоги у визвольній війні. Перемоги були свідченням полководчого таланту Богдана Хмельницького. Настав сприятливий час для народних виступів за волю України. Були виграні битви під Пилявцями (1648 р.), під Зборовом (1649 р.), під Батогом (1652 р.), під Жванцем (1653 р.). Та незважаючи на поразку через ханську зраду під Берестечком (1651 р.), Богдан Хмельницький проявив себе у цих битвах справжнім новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Таким же новатором Хмельницький був і в організації козацького війська, і в державній діяльності. Засновник Української держави, він став і першим організатором адміністративного управління на Україні. Він багато сил доклав до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Ніхто як до нього, так і після нього не вмів так уміло використовувати суперечності між Польщею, Османською імперією та іншими країнами.
Богдан Хмельницький прагнув об’єднання України з Росією. Про це свідчать понад 30 його листів до царя Олексія Михайловича. Та “Березневі статті” з одного боку висували козацькі вимоги щодо майбутнього України, а з іншого – підтверджували їх і надавали автономію Україні, у складі Російської держави. І не вина Богдана Хмельницького у тому, що після смерті його закладене ним для блага України було спаплюжене, і не без допомоги як російських, так і польських правителів. Та текстів “Березневих статей” і досі не знайдено. Переговори про возз’єднання України і Росії почалися по приїзду до Москви у березні 1654 року Хмельницького. Він мав на меті юридично оформити возз’єднання України і Росії, викласти царю статті, які виробив Хмельницький разом зі старшиною. Ці статті охоплювали широке коло питань – від прав і привілеїв козацького війська, його кількості до оборони української держави.
13 березня 1654 року ці статті були усно викладені керівниками посольства приказним дякам. Однак ті, порадившись, запропонували викласти їх письмово. Наступного дня, 14 березня 1654 року, посли від імені “гетьмана і всього війська Запорізького” подали свою челобитну у письмовій формі – статті у кількості 23 пункти, вони відрізнялися більш чітким і зрозумілим порядком викладення. Скорочена редакція цих статей ( 11 пунктів) була показана російському уряду 21 березня.
Існує ще один документ під умовною назвою “14 статей” або “Переяславські статті”, який був створений у ході переговорів між представником царського уряду князем Трубецьким і гетьманом Юрієм Хмельницьким у Переяславі у жовтні 1659 року.
86. Петро Дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об’єднати українські землі в єдину соборну державу.
Його діяльність розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній ситуації. Українські землі були надзвичайно спустошеними. За приблизними підрахунками вчених, на середину 60-х років Правобережна Україна втратила щонайменше 65–70% всього населення.
Зміцнивши свою владу на Правобережжі (спротив опозиції С. Опари, В. Дрозденка було зламано), П. Дорошенко стає на шлях обмеження впливу Польщі (відкрито не пориваючи з нею). Так, він відмовився впустити її залоги до Брацлава, Корсуня йМогилева-Подільського, зажадав, щоб жовніри залишили Білу Церкву, тощо. До речі, в січні 1666 р. на Чигиринській Раді, коли гетьман присягнув військові, а військо взаємно присягало йому на вірність, “не було специфіковано, – пише літописець С.Величко, – при якім монарху залишитись, чи при польськім, чи при московськім”.
Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату, П. Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків:
− розпочинає систематичне скликання військових рад;
− створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;
− проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;
− активно заселяє спустошені землі Правобережжя.
Тим часом П. Дорошенко доводить справу до відкритого розриву з Польщею. В грудні 1666 р. він знищив на Поділлі 6-тисячний польський загін під командуванням Моховського. Як свідчить польський історик Т. Корзон, погром війська Моховського означав для виснаженої Польщі те саме, що погром під Жовтими Водами і Корсунем 20 років тому.
У січні 1667 р. в селі Андрусові (біля Смоленська) між Польщею і Росією було укладено перемир’я на 13,5 року, яке ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана. Адже відповідно до його умов територія України поділилася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя – за Польщею, а Запоріжжя мало бути під їх спільним управлінням.
Непоступливість Росії і збройне протистояння з Польщею штовхали П. Дорошенка на союз з Оттоманською імперією. Тепер П. Дорошенко, опираючись на допомогу Криму і Туреччини, намагається витіснити поляків з Правобережжя.
Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, він разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького у червні 1668 р. проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. Це був час найбільшого тріумфу П. Дорошенка, але, на жаль, успіх не був тривалим. Польський наступ на Правобережжя, проголошення запорожцями гетьманом П. Суховія, якого підтримали кримські татари, а згодом М. Ханенка, якого підтримувала Польща, врешті, наступ російських військ на Лівобережжі і визнання лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним зверхності царя – все це вкрай ускладнило становище П. Дорошенка; зврештою, це позбавило його всіляких альтернатив, посиливши протурецьку орієнтацію. Корсунська Рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Туреччина разом з П. Дорошенком розпочала війну з Польщею, яка закінчилась ганебним для Польщі Бучацьким миром (1672 р). Але від перемоги Туреччини П. Дорошенко майже нічого не виграв. Західне Поділля перейшло під безпосереднє керівництво Туреччини, а П. Дорошенко мусив задовольнитися напівзруйнованими і обезлюдненими Брацлавщиною та Київщиною. В цей час турки і татари нещадно плюндрують Україну, а гетьман П. Дорошенко як їхній союзник втрачає підтримку мас, його авторитет невпинно падає. У середині 1675 р. ситуація стає критичною, гетьмана покидають майже всі прибічники. Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко склав свої повноваження на користь І. Самойловича (вересень 1676 р.).
Як слушно зауважив історик В. Антонович, “незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю…” Якраз все це і дало підстави назвати П. Дорошенка “сонцем Руїни”.
87. Обрання Івана Мазепи гетьманом Лівобережної Гетьманщини. Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей. Угоду між гетьманом і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром Олексійовичами та царівною Софією — з другого, було укладено 25 липня 1687 р. Коломацька угода писалася на основі Глухівських статей Многогрішного (17 з 22 статей) з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича. Деякі зміни, якими Коломацька угода відрізнялася від попередніх гетьманських статей (зокрема, статті 18—22), передбачали посилення в Гетьманщині влади царату і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина, своєю чергою, — скидати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці — м. Батурині — полку московських стрільців. Окрім того, гетьман мав удаватися до особливих заходів, аби «...Малоросію не називали землею Гетьманською, а лише визнавали землею, яка знаходиться в царській самодержавній владі». Пункт 19 Коломацьких статей навіть заохочував до шлюбів між представниками українського та російського народів, з метою швидшої асиміляції українців.
Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення.
Зовнішня політика. Про напрями зовнішньополітичної діяльності Мазепи певною мірою свідчать Коломацькі статті. На початку гетьманування він вважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. За підтримки Москви Мазепа сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим і Туреччина. Питання вибору іншого союзника на той час не визріло, оскільки Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною.
Внутрішня політика. Ставши гетьманом, Мазепа домагався стабілізації українського політичного та економічного життя. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об'єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній Україні, яка уявлялася новообраному гетьманові як держава західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Саме тому Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, всіляко підтримував козацьку старшину, причому не тільки заохочував її даруванням земель, а й прагнув чітко розмежувати козацтво й селянство.
Мазепа продовжував розвивати започаткований Самойловичем напрямок на створення козацької еліти запровадженням посад бунчукових товаришів. Крім бунчукових товаришів, в оточенні Мазепи з'явилися ще й значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї. Надзвичайно вимогливо ставився гетьман до освіти майбутніх державних діячів, тому заохочував навчання молоді зі свого оточення в Києво-Могилянській академії та за кордоном.
Культурно-освітній напрям внутрішньої політики. Одним із найважливіших напрямів загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Щедрі пожертви гетьмана Мазепи змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен, Батурина, Бахмача та ін. Дослідники й досі сперечаються про кількість церков, споруджених коштом Івана Мазепи. Адже багато з них не збереглися. Проте численні тогочасні свідчення переконують, що Мазепа фундував більше десятка нових храмів, сприяв відбудові багатьох церков княжої доби. Так, у Києві коштом Мазепи було збудовано новий мурований Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею і трапезною палатою в Пустинно-Микільському монастирі, церкву Всіх святих у Києво-Печерській лаврі. Розбудові Києво-Печерської лаври — головного осередку православ'я в Україні — Мазепа приділяв особливу увагу. Протягом 1698—1702 pp. коштом гетьмана було збудовано кам'яні фортечні мури з кам'яними вежами. За Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву. Гетьман подарував лаврі великий дзвін і дав кошти на побудову мурованої дзвіниці. Крім лаври, Мазепа опікувався й іншими православними святинями. Зокрема, його турботами було відбудовано Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями.
88. Петро калнишевський Цьому козацькому отаманові судилось особливе місце в історії українського козацтва, історії Січі, а отже — й України. Сталося так, що Петро Калнишевський виявився останнім кошовим отаманом Запорізької Січі, останнім оборонцем її традицій, її лицарства, самого її існування. Народився він 1691 р. у с. Пустовійтівка (нині Роменського р-ну Сумської обл.), що знаходиться на берегах мальовничої річки Сули. Як з’ясував краєзнавець Ф. Сахно, Петро був найстаршим сином козацької вдови Агафії. Священиком Миколаївської церкви м. Сміла був брат П. Калнишевського Семен — на цьому «приході аж до своєї смерті 1796 р.». Згідно з переписом 1767 р., у Смілянській сотні значився і козак Панас Калнишевський, який підписав переписну відомість разом із сотником, що свідчить про його неабиякий авторитет у містечку. Петро мав і сестру, яка була заміжня за козаком С. Лук’яновичем із с. Троцівки на Лохвиччині. Його племінниця була дружиною лубенського хорунжого С. Вельтильяка, а двоюрідний племінник — Й. Калнишевський- Підгайний — козацьким полковником Війська Запорозького Низового. У юному віці потрапив Петро на Січ, де й пройшли його молоді роки. Документи архіву Коша Запорозької Січі з початку 50-х років ХVІІІ ст. усе частіше подають інформацію про П. Калнишевського. П. Калнишевський брав активну участь у російсько-турецьких війнах 1735 — 1739 і 1768 — 1774 рр., відзначився разом з запорожцями при взятті Очакова, Кінбурна, Бахчисараю, Хаджибею та ін., налагодив діяльність козацької розвідки в Криму. Важливий внесок запорожців у перемогу Російської імперії був відзначений царським урядом. У 1770 р. П. Калнишевський нагороджений великою золотою медаллю з діамантами, а 1773 р. йому присвоєно військове звання російської армії генерал-лейтенант. П. Калнишевський був людиною заможною.
Власним коштом він збудував понад 30 православних храмів: св. ап. Петра й Павла у Межигірському монастирі під Києвом (1768), Покрови Пресвятої Богородиці у Ромнах (1770), Троїцьку церкву у с. Пустовійтівці (1773), храми в Лохвиці (1763 — 1764) і Петриківці (1769 — 1775). В роки його перебування на посаді кошового отамана Кіш фінансував будівництво Троїцького собору в Самарі (тепер Новомосковську) та Пооріллі (Могилів, Байбаківка, Личківка, Гупалівка та ін.), відправлено подарунки для храму Гроба Господнього в Єрусалимі.
89. Григо́рій Са́вич Сковорода́ Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життямандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізмута стоїцизму. Сенс людського існування — подвиг самопізнання. Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи то селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.
Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслася вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця»
90. Визначний учений-енциклопедист, ботанік, зоолог, натураліст, історик, археолог, етнограф, фольклорист, філолог та ін., ординарний професор російської словесності Імператорського університету Св. Володимира та перший його ректор (1834-1835рр.) Найпомітнішу роль у виборі та становленні життєвого шляху племінника відіграв старший із дядьків М. Максимовича Ілля Федорович Тим-ківський, доктор права й філософії, професор Харківського університету й засновник престижної Новгород-Сіверської гімназії. У цій гімназії протягом 1812-1819 pp. вчився М. Максимович. Тут у нього виник інтерес до ботаніки, а також визріла мрія стати професором ботаніки.
У вересні 1819 p. M. Максимович приїздить до Москви, де його опікуном стає другий дядько - Роман Федорович Тимківський, професор грецької та римської літератури Московського університету, дослідник творчості Нестора-літописця. Роман Федорович записав 15-річного Михайла в студенти словесного відділення Московського університету.
Ще навчаючись на словесному відділенні, юнак дедалі більше захоплювався ботанікою, збираючи рослини на околицях Москви.
Незважаючи на інтерес до словесності, 1821 р. він перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету, остаточно визначившись із майбутнім фахом - ботанікою. 30 червня 1823 p. M. Максимович отримав диплом кандидата ботаніки. З того часу він розпочинає самостійну академічну, наукову, літературну діяльність.
У листопаді 1825 р. Михайло Максимович починає викладати господарську ботаніку і садівництво в рільничій школі, а в лютому 1826 р. перебирає на себе ще дві функції: викладає природничу історію в університетському шляхетному пансіоні (протягом семи років) і завідує університетським ботанічним садом. Із серпня 1826 p. M. Максимович викладає загальний курс природничої історії в Московському університеті, а 30 червня 1827 р. захищає магістерську дисертацію. 23 серпня 1833 р. радою університету його було обрано ординарним професором кафедри ботаніки. Це обрання стало вершиною московської служби М. Максимовича.
За 14 років із провінційного "молоденького хохлика" (вислів Погодіна) він доріс до впливового професора респектабельного університету. За свідченнями сучасників, М. Максимович був людиною, яка створила себе власними зусиллями і працею.
Працюючи у царині ботаніки, учений не полишав свого зацікавлення російською та українською словесністю. 1827 р. він видрукував відому фольклористичну працю "Малороссийские песни". Саме ця збірка зблизила Максимовича з Гоголем, сприяла знайомству з Жуковським і Пушкіним. М. Максимович мав талант однаково добре почуватися в різному оточенні: він спілкувався як з консервативним президентом Академії наук Уваровим, так і з радикальними Герценом, Огарьовим і Станкевичем.
1834 p. був переломним для Максимовича. Побачила світ його третя фольклорна збірка "Украинские народные песни", а також новаторська студія "Голоса украинских песен". Максимович пожертвував блискучою кар'єрою академічного ботаніка в аристократичній Москві заради омріяної "київської старовини".
4 травня 1834 р. Максимовича було призначено ординарним професором російської словесності в університеті Св. Володимира у Києві й одночасно деканом першого відділення філософського факультету. Це затвердження відбулося за поданням попечителя Київського навчального округу фон Брадке, який 6 червня 1834 р. писав Максимовичу в Москву, прохаючи його взяти на себе тимчасові обов'язки з управління університетом (до обрання ректора). 13 липня 1834 р. - за два дні до церемонії відкриття університету - Максимович уже був у Києві.
91. 13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина підБорзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського)[79]. У червні 1843 побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем[80], і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі[81]. 29 червня (11 липня) 1843 — в день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетомОлександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). В липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідуєОлексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною[82]. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських в Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких[83] в Іржавці, Ґалаґанів в Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині у сестри та братів[84]. Протягом жовтня — грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві, а друга — в Ермітажі. Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав доКирило-Мефодіївського братства — таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847. У березні 1847 року, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…».
Шевченка звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», які «могли посіятися і внаслідок вкоренити думку про гадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави»[113]. На суді не доведено участі поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати і малювати.
В Орській фортеці, всупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох«захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець»,«Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював сценки з їхнього побуту.
Деяке полегшення становища Шевченка настало з весни 1848 року, коли його ввели як штатного художника до складу Аральської експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова. Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбитий емоційний стан поета. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками — учасниками повстання 1830–1831 — і заприязнився з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештували й після піврічного ув'язнення помістили в Новопетровському береговому форті, що на півострові Мангишлак; там він перебував сім років.
92. Ім’я Михайла Петровича Драгоманова — одне з найславніших серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної діяльності М. П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів. Славився він і як пряма, чесна, принципова людина на поприщі громадського і політичного життя. В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної партії. Протягом 1870 — 90 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах «Друг», «Народ», «Світ» він друкував літературно-критичні, наукові та публіцистичні статті. Виступав також в англійській, німецькій, французькій, італійській періодиці.
Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: «Історичні пісні малоруського народу» (1874 — 75, у співавторстві з В. Антоновичем), «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764 — 1880» (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств.
За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії. Його власна бібліотека (а це близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить його ім’я. Доклав він зусиль і до створення національної бібліотеки в Софії — тепер це всесвітньо відома бібліотека ім. Кирила і Мефодія.
Михайло Петрович Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні. Смілива і правильна думка вченого не могла не подавлятись тоталітарними режимами. Драгоманов тривалий час був символом незалежної держави, тому лише зі здобуттям цієї незалежності Україна може вільно вшановувати пам’ять свого великого громадянина. Уперше по довгих десятиліттях у вересні 1991 року пошанувала М. П. Драгоманова і Полтавщина. У Гадячі в міському парку вирішено встановити скульптуру родини Драгоманових, і на визначеному місці встановили пам’ятний знак. Колишня вулиця Комуністична одержала назву Драгомановської. Поставлено питання про перенесення праху Михайла Драгоманова з Софії на батьківщину.
93. Левицький Костянтин Антонович— (18.11.1859, м. Тисмениця Івано-Франківської області — 12.11.1941, м. Львів) — визначний політичний діяч Галичини, співзасновник УНДП, науковець, засновник і голова Національної Ради у Львові. Його було обрано заступником голови «Академічного братства», він виступав співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898—1939), засідав в управі «Просвіти».
Водночас виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклавнімецько-український правничий словник, був почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, автор популярних юридичних праць.
Співзасновник і секретар «Народної ради», член президії та президент Народного комітету Українськоїнаціонально-демократичної партії, депутат Палати послів австрійського парламенту (1907—1918) та Галицького сейму (1908—1914), президент «Руського клубу» в Галицькому сеймі (1910—1914), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910—1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, став одним із найавторитетніших українських політиків. Тож не дивно, що коли на початку Першої світової війни українські партії створили свій координаційний орган — Головну українську раду, — її очолив К. Левицький.
31 жовтня 1918 р. львівська делегація Української Національної Ради під його проводом ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під його головуванням схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР.
Після поразки Української революції 1917—1921 рр. емігрував, член закордонного уряду Західноукраїнської Народної Республіки. У 1924 р. повернувся в Галичину, член Українського національно-демократичного об’єднання, член Начальної ради адвокатів у Варшаві, очолював Союз Українських адвокатів. Після входження Західної України в УРСР очолив Український комітет захисту і делегацію галицької громадськості до речників нової влади (1939), за що був ув’язнений на два роки. У липні 1941 р. — один з ініціаторів і перший голова Української національної ради у Львові.
Яскраво проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848—1914 рр.» (1926), «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928—1930), «Великий зрив» (1931) тощо.
Й. Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького, назвав його «керманичем політичного життя народу до останньої хвилини».
94. Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Св. Анни у м. Кракові (Польща). Після закінчення 1883 гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юрид. ф-ті Краківського та Вроцлавського ун-тів. 1888 здобув наук, ступінь доктора права. 1887 здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом В. Соловйовим та істориком В. Антоновичем. 28.5.1888 вступив до монастиря отців василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наук, ступені доктора теології та доктора філ. 22.8.1892 був висвячений на священика у Перемишлі, згодом -магістр новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892-96), а з 20.6.1896 - ігумен монастиря Св. Онуфрія у Львові. Деякий час був проф. теології у Кристинополі (тепер м. Червоноград Львівської обл.).
1899 імп. Франц Иосиф І іменував Ш. станіславським єпископом, а папа римський Лев XIII затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17.9.1899). Після смерті митрополита Ю. Сас-Кубновського Ш. 1900 був номінований галицьким митрополитом. Інтронізація відбулась 1901 у соборі Св. Юра у Львові. Ш., будучи депутатом Галицького сойму і чл. Палати панів австр. парламенту у Відні, відстоював інтереси укр. населення Галичини. У січні 1906 Ш. очолював делегацію до імператора Франца Иосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з ін. народами Австро-Угорської монархії.
Ш. підтримував розвиток освітньо-культурного життя у західноукр. землях, чим сприяв пробудженню нац. свідомості укр. населення. 1901 підтримав Сецесію укр. студентів Львів, ун-ту. 1902 митрополит поставив питання про необхідність відкриття укр. гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), а 1910 на засіданні палати панів вимагав створення укр. ун-ту у Львові. Дбав про орг-цію фахової підготовки молоді. З цією метою сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у с. Коршів та садівничої школи у с. Миловащі. Ш. сприяв і розвитку укр. культури. 1905 заснував церк. музей (згодом перейменовано у нац. музей ім. митрополита А. Шептицького). Завдяки піклуванню Ш. у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа О. Но-ваківського, а також майстерні М. Сосенка та О. Куриласа. Ш. надавав стипендії молодим укр. митцям для здобуття худож. освіти у кращих навч. закладах Європи. 1903 заснував Народну лічницю, яку 1930-38 перетворили на сучас. шпиталь. Ш. був ініціатором і засновником Зем. банку у Львові (1910), підтримував діяльність укр. культурно-просвітницьких т-в «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».