Рух Опору проти німецьких окупантів і їхніх союзників на території України під час Другої світової війни

З метою перетворення партизанського руху в Україні на всенародний рух проти німецьких загарбників політбюро ЦК КП(б)У сформувало нелегальний ЦК КП(б)У, який разом з УШПР сприяв розвитку народної боротьби, надав їй організованого, планомірного характеру, дав змогу проводити бойові операції.

З метою посилення взаємодії підпілля з партизанськими формуваннями та зміцнення оперативного керівництва бойовими діями партизанів було створено обласні штаби партизанського руху. Поступово зростала вправність партизанів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими.

Протягом війни на тимчасово окупованій території України у складі партизанських формувань воювали до 90 000 бійців і командирів. У складі підпільних організацій і груп нараховувалося до 100 000 підпільників. Ними було звільнено до приходу радянських військ майже 140 населених пунктів України.

Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань. На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова, здійснивши багато бойових операцій, за 65 днів пройшло територіями Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусі. В першій половині березня у рейд на Правобережжя вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Федорова.

За деякими даними, партизани та підпільники України за час окупації знищили і поранили десятки тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 4959 ешелонів з військами і бойовою технікою противника, підірвали 1566 танків і бронемашин, знищили 211 літаків і багато іншої техніки, захопили численні трофеї, спалили або висадили в повітря 461 воєнне підприємство, 915 складів з військовим майном, 248 вузлів зв'язку, 44 залізничні вузли, 607 залізничних мостів, пошкодили до 2 тис. кілометрів телефонно-телеграфного зв'язку.

Боротьба сталінського тоталітарного режиму з українським національно-визвольним рухом в другій половині 40-х – на початку 50-х рр. ХХ ст.

Щоб остаточно зламати опір західноукраїнського населення нововведенням, радянська влада повела активну боротьбу проти Української греко-католицької церкви, яка була одним із важливих чинників суспільно-політичного життя цього регіону. Ліквідація церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали в місцевого західноукраїнського населення опір діям влади. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукр населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні.

На прикінці війни та у повоєнний період сталінський репресивний апарат широко використовував арсенал репресивних акцій: арешти, вбивста ,конфіскації майна,масові депортації.

15 травня 1945р Хрущов провів у Львові нараду. У своїй доповіді він вимагав рішучих каральних акцій проти сімей повстанців, а також рекомендував застосувати «нові методи роботи» суть яких полягала у створенні на західноукр землях атмосфери кругової поруки. В кожному селі мали бути відібрані заручники із заможних селян. Які повинні були повідомляти владу про наміри і дії повстанців. Водночас Ії суворо попереджали що вони несуть особисту відповідальність за будь-яку подію що станеться на території села. Жертвами акцій були: члени сімей оунівців. Куркулі з сім’ями,інтелігенція, і священники ГКЦ. 1946-48 – депортовано 500 тис західних українців.

 

Українські дисиденти.

Дисидентсво – виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Виділяють 3 основні напрямки течії дисидентсва: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване.

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм.

Отже, дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.

Як і в кожній групі інтелектуалів, у дисидентів існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду»

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.