Розпад СРСР. Утворення СНД
Після смерті генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка в березні 1985 року на посаду керівника партії і держави обрано Михайла Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалася перебудова в СРСР (з квітня 1985 року). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяльності суспільства:
• економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних);
• внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя);
• зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільноєвропейського дому);
• соціальну сферу (поліпшення матеріального та культурного добробуту населення);
• ідеологію (ліквідація цензури; гласність, вільне виявлення думки громадян).
Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало подальше життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.
Перебудова мала чотири етапи:
• березень 1985 року - січень 1987 року — перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму»;
• 1987-1988 pp. — основний лейтмотив — «більше демократії»;
• 1989-1990 pp. — розмежування й розкол у таборі провідників перебудови;
• 1991 рік — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.
Після невдалої спроби державного перевороту в серпні 1991 р.Горбачов був не в змозі втримати ситуацію під своїм контролем. 25 грудня 1991 р. відмовився від президентства й передав владу Борису Єльцину.
Розпад СРСР призвів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав
Розпад СРСР відбувався на тлі загального економічного, зовнішньополітичного та демографічної кризи. В 1989 вперше офіційно оголошено про початок економічної кризи в СРСР. На території СРСР розгорається ряд міжнаціональних конфліктів.
7 лютого 1990 ЦК КПРС оголосив про ослаблення монополії на владу, протягом декількох тижнів пройшли перші конкурентні вибори. Багато місця в парламентах союзних республік отримали ліберали і націоналісти.
Проголошення незалежності Україна
У грудні 1991 глави трьох республік, засновників СРСР, - Білорусії, Росії і Україна зібралися в Біловезькій пущі для підписання договору про створення ССГ. Проте, ранні домовленості були відкинуті.
8 грудня 1991 вони констатували, що СРСР припиняє своє існування, оголосили про неможливість утворення ССД і підписали Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Підписання угод викликало негативну реакцію Горбачова, однак після серпневого путчу реальною владою він вже не мав. Як підкреслював згодом Єльцин, Біловезькі угоди не розпускали СРСР, а лише констатували його фактичний до того моменту розпад.
21 грудня 1991 на зустрічі президентів у Алма-Аті ( Казахстан) до СНД приєдналися ще 8 республік: Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдавія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, було підписано так звану Алматинську угоду, що стало основою СНД.
СНД було засновано не в якості конфедерації, а як міжнародна (міждержавна) організація, яка характеризується слабкою інтеграцією і відсутністю реальної влади у координуючих наднаціональних органів. Членство в цій організації було відкинуто прибалтійськими республіками, а також Грузією (вона приєдналася до СНД лише в жовтні 1993 р. і заявила про вихід з СНД після війни в Південній Осетії влітку 2008 року).
Установчі збори в Росії
Виборна представницька установа, яка після повалення царизму 1917 мала вирішити питання про держ. лад країни та вироблення конституції. Гасло У. з. в Р. набуло поширення у політ, б-бі проти самодержавства на початку 20 ст. і стало популярним серед нар. мас під час Лютневої революції 1917 в Росії. Тому формально гол. завданням Тимчасового уряду Росії вважалося скликання Устан. зборів, про що він заявив 2(25).XІ 1917. Але з різних причин вирішення цього питання затягувалося. Тільки в кін. вересня уряд підготував Положення про вибори до Установчих зборів, яке передбачало пропорц. систему виборів, засн. на заг. виб. праві. Вибори було призначено на 12(25).XI 1917. Після Жовтневої революції 1917 в Росії РНК на чолі з В. І. Леніним, враховуючи популярність ідеї Устан. зборів серед нар. мас, постановою від 27.Х(9.ХІ) 1917 підтвердила цю дату. Через незадовільну підготовку вони відбувалися з 12(25) листопада до поч. 1918. Було обрано 715 депутатів. Більшість місць отримали партії есерів та меншовиків (за більшовиків проголосували лише 24 % виборців, а в Україні — тільки 10 %). 5(18).І 1918 відбулося перше й останнє засідання Устан. зборів. На нього з'явилося бл. 410 депутатів, переважно есери-центристи. Напередодні було розстріляно демонстрації на підтримку Зборів.
Після того як більшість депутатів під головуванням есера-центриста В. М. Чернова відмовилась обговорювати Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу 1918, запропоновану від імені ВЦВК Я. М. Свердловим, не визнала декретів рад. влади про мир, землю, більшов. фракція, а за нею і ліві есери покинули засідання. Вночі з 6(19) на 7(20).І 1918 Всерос. ЦВК прийняв декрет про розпуск Устан. зборів, схвалений 3-м Всерос. з'їздом рад. Згідно з постановою цього з'їзду, з текстів ухвалених законів вилучалися усі посилання на Устан. збори. Розпуск Зборів спричинив загострення громадян, протистояння у країні. Есери й меншовики боролися проти рад. влади під гаслом передачі всієї повноти влади Устан. зборам. Частина депутатів переїхала з Петрограда до Самари, де утворила 8.VI 1918 Комітет членів Устан. зборів, який проголосив себе тимчас. верховною владою, що діяла від імені Устан. зборів. У кін. 1918 адмірал О. В. Колчак (самопроголошений «верховний правитель Російської держави») ліквідував цей орган, деяких депутатів було розстріляно.
Контрреформи в Росії
Контрреформи в Росії 80 -х — початку 90-х рр. 19 ст. - загальнодерж. політ, курс, здійснюваний у Росії за царювання Олександра III і спрямований проти бурж. реформ 60—70-х рр. Цар. уряд почав послідовно скасовувати інститути і принципи, запроваджені в результаті реформ. Були частково ліквідовані суттєві бурж. перетворення, відновлено частину дореформ. порядків.
Цар. маніфест від 29.IV(11.V) 1881 проголосив непохитність самодержавства. Згідно з Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою від 14(26).VIII 1881 на місцях у разі необхідності могла бути введена одна з двох стадій виняткового стану: посиленої або надзв. охорони. Широкі повноваження в адм. та суд. сферах надавалися генерал-губернаторам (губернаторам), градоначальникам: право закривати збори, пром. і торг, заклади, забороняти органи друку, право арешту та вислання в адм. порядку, право видавати обов'язкові постанови з метою захисту громад, порядку, за порушення яких винні підлягали арешту на строк до 3 місяців або штрафу до 500 руб. 18(30).
Спробою реставрації кріпосн. порядків було введення у 1889 інституту земс. начальників. На ці посади призначалися виключно дворяни. Вони мали право втручатися у рішення сільс. зборів, призначення та звільнення посад, осіб, застосовувати до селян різні покарання: штраф до 6 руб., арешт до 3 днів, тілесні покарання.
1890 прийнято нове Положення про земські установи, яке внесло обмеження у земс. реформу. Були внесені зміни у виб. систему земств. Селяни обирали лише кандидатів до повітових земс. зборів, а далі губернатор з їх числа призначав гласних. Земства було поставлено під контроль і нагляд держ. адміністрації. Ці обмеження перетворили земства у виконавчі госп. органи при місц. адміністраціях.
1892 проведено міську контрреформу. Нове Міське уложення 1892 різко підвищило майн. ценз при виборах, внаслідок чого прикажчики і дрібні крамарі були позбавлені права обиратися до міських дум. Цього права не мали також євреї. Посилився нагляд за органами міського самоврядування з боку урядових адм. органів: було утворено заг. установи для земс. та міських органів самоврядування — губернські в земських та міських справах присутствія, які очолювали губернатори.