Тема 7. Взаємовідносини науки та техніки в Середні віки
Цей розділ присвячений епосі історії Європейського континенту, яка традиційно зветься Середніми віками – середніми між античністю та Ренесансом. Це тисячолітній проміжок часу після падіння Західної Римської імперії та епохою Відродження, що кардинально змінила напрям розвитку Європи. За цю тисячу літ стався остаточний занепад високої античної культури, потім її відродження в нових суспільно-економічних та політичних умовах і зрештою, перехід до нової епохи, що поклала початок сучасній науці.
7.1. Пролог: Кінець Світу
Пізньоантичний християнський фанатизм позначився на стародавній науці значно гірше за варварів, що знищили Імперію. Християнство, можна сказати, принципово агностичне: як висловився апостол Павло, “мудрість цього віку – безумство перед Богом”. Класичною є фраза Тертуліана “Вірую, бо абсурдно”[33]. Ще більш різко висловлюються т.зв. “Апостольські постанови” (І, 6): “Від усіх книг стримуйся. Бо чого тобі не досить в законі Божому?.. Від усього диявольського стримуйся.” Маятник качнувся. Освічений, раціональний античний світ приніс Середземномор’ю об’єднання та рівноправність – рівноправність бідності, розпусти, безсмаку. Думка про те, що причини цивілізаційних негараздів соціально-економічні, звичайно, була для давньої людини чужою. Відповіді та рішення шукали в ідеології. На щит було піднято ірраціональне вчення християнства, яке сконцентрувало в собі войовниче невігластво, фанатизм, принципове безкультур’я – висловлюючись християнською мовою, “царствіє ницих розумом”. Показовий у цьому плані “ідеальний” Civitas Dei (Град Божий) св. Августина – рай, кордон якого закритий зсередини та ззовні і охороняється “янголами з вогненними мечами”; замінити янголів на кулемети – і отримаєш типовий концтабір.
Антична наука, цитадель раціоналістичного пізнання світу, стала переслідуватися так, як раніше імператорська влада переслідувала самих християн. Олександріянка Гіпатія (370-415 рр.), дочка математика Теона, сама вважалася відомим філософом-неоплатоніком та математиком. В школі при славнозвісній Бібліотеці вона викладала математику, філософію та астрономію, мала широке коло учнів. 415 р. її розтерзали фанатики за прямим наказом олександрійського єпископа Кирила; жоден її твір до нас не дійшов. За християнською доктриною жінка взагалі є “посудиною зла”, а якщо вона ще й вчений – ясно, що без Сатани не обійшлося. 432 р. спалили й саму Бібліотеку – за наказом Кирилового наступника Діонісія; лише потім і дуже потім (коли усвідомили, який звершили злочин) брехливо переклали провину на халіфа Омара. 529 р. імператор Юстиніан І вигнав філософів з Афін, закривши Академію, останню школу “поганського” античного знання. На користь це пішло лише персам та арабам – вигнані філософи знайшли притулок під крилом Сасанідів в місті Гундешапур в Хузистані; Гундешапурська академія пізніше (у VІІІ ст.) стане базою медичної та математичної шкіл Багдада – підвалиною ісламської науки, на рівень якої середньовічна Європа завжди дивилася знизу вверх.
Розглядаючи уламки Імперії, ми бачимо, що у Візантії VІІ-ІХ ст.ст. склалася доволі двозначна ситуація. Там зберігся діоклетіанівський домінат, що перетворив античну політичну систему на типову близькосхідну деспотію. Інакомислення каралося нещадно, і лише поодиноким перевіреним ортодоксам дозволялося мислити відмінно від того напряму, який диктує підданим двір. Деякі корисні практичні знання з античного спадку держава взяла на озброєння (інколи буквально, як от “грецький вогонь”). Нарешті, деяку роль зіграла національна гордість греків: коли пройшла пора диких війн за “єдино правильне розуміння” християнської віри, візантійські інтелектуали почали охоче порпатися у власному “поганстві” – саме тому, що воно було для греків своїм. Тому у справі збереження античного культурно-наукового спадку Візантія мала значну перевагу перед Заходом. Могло б бути і гірше, якби у роботу вчасно не впряглися відомі любителі “іграшок розуму” – ірландські та валлійські кельти.
Візантія принаймні встояла; Захід же рухнув під тиском германців, що переселялися у її межі. Церква не збрехала: для дуже багатьох європейців, християн, колишніх римлян справді настав Кінець Світу. При тому, що германці до Імперії ставилися дуже поважно. По-перше, це був єдиний відомий їм взірець цивілізації, досягнення якої вражали. По-друге, певно, за деякою схожістю менталітету – екстравертний інтерес до чогось за межами відомого (змикаючись у цьому з античними греками) та схильність до розумової дисципліни (як у римлян) як риси тевтонського складу розуму відзначив ще Тацит. Західну Імперію скасували (скір Одоакр у 476 р.) – під свист незгоди самих скасовувачів. “Усе Середньовіччя пройшло під знаком спроб ревізії історичного рішення Одоакра” (Фернан Бордель) – спроб відновити не лише культурну (яку і не було втрачено), а й політичну єдність континенту. Власне, навіть дві світові війни – це спроби такого ж кшталту та заради цієї ж кінцевої мети.
І тут Кінець Світу призвів до ще однієї парадоксальної інверсії.
Більш менш стабільними вогнищами конаючої римської цивілізації після германського завоювання-переселення залишалися церковні володіння. Тевтони V-VІ ст. сповідували переважно аріанство, а не ортодоксію, але все ж були християнами; церкви вони грабували зрідка. Коли одного разу таке сталося, то за грабунок казни римських пап народ вандалів “уславили” на всі подальші тисячоліття. (Насправді ж грабувати так, як це умів Рим, жоден варвар не спромігся, адже після римського завоювання залишився би лише попіл – як від Коринфу або Карфагену.) До монастирів та кліру почала збігатися значна частина самодіяльного населення колишньої Імперії; римські інтелектуали – у тому числі. До того ж масова християнізація як підданих Риму, так і варварів кельто-германського походження (як раз до ІV-V ст.ст. християнство доповзло до Британії та Ейре) поповнило ряди адептів нової віри значною кількістю людей, що щиро вірували, але не збиралися відмовлятися від традиційних світоглядних поглядів.
Так – всупереч власним принципам та теоретичним настановам, які повністю відкидають науку та культуру взагалі, – саме християнська церква в епоху т.зв. варварських королівств стала головним охоронцем залишків античної культури в Західній Європі.
7.2. Європейське Середньовіччя: характеристика епохи та її відношення до наукових знань
Що ж вийшло з руїн античності на західноєвропейському ґрунті? Перейдемо до питання базових характеристичних рис нового світоустрою континенту.
Європейське Середньовіччя характеризується пануванням феодальних виробничих відносин, які засновані на повній власності феодала на землю та інші засоби виробництва. У частковій власності знаходилися і самі виробники – серважні селяни та ремісники. Феодальна форма експлуатації відкривала простір до подальшого розвитку продуктивних сил суспільства; раб-річ відійшов у минуле. Був у цьому переході на селянську працю і невідворотній “відкат” – феодальне виробництво тяжіє до натуральності, замкненості господарства у вузьких межах села та манору (фільварку). Могутня урбанізація з її ергастеріями, тобто власне міста та високопродуктивне міське ремесло зникли. Широкі міжнародні та інші зв’язки античного світу було на певний час втрачено, а відтак втрачено і можливість чомусь навчитися у сусіда. З іншої сторони, феодальне суспільство порівняно з античним характеризується прогресом у розвитку продуктивних сил саме тому, що зникає шар рабів – виробників, які не були зацікавлені у виробництві.
Прогрес простежується і у становлені інженерної професії, продовжується внутрішній професійний розподіл функцій. В середньовічну епоху остаточно сформувався поділ інженерів на військових та цивільних. Більше того, і самі ці спеціальності у час після ХІІІ ст. розщепилися на окремі професії. Особливо це помітно на розподілі військових інженерів на фортифікаторів та артилеристів. Саме їхня праця – боротьба “меча та щита” (фортеці та гармати) – здорово стимулювала розвиток техніки. Так само, як колись антична поліоркетика, запозичена зі Сходу порохова артилерія стала рушієм технічного розвитку та професійного зросту військових інженерів.
Основною спеціальністю цивільних інженерів Середньовіччя залишалася архітектура. Проте із розвитком металургії, текстильної промисловості, суднобудування народжується новий тип інженера-промисловця, що є практично невіддільним від висококваліфікованого майстра – ремісника. З розвитком машинної індустрії саме цей тип інженера вповні оформиться та стане основною фігурою технічного прогресу.
Що могло слугувати стимулом технічного прогресу в суспільстві, яке тяжіє до замкненості в собі? Лише поступовий розвиток “від початків” у тому ж таки напрямку, в якому розвивався античний світ, міг привести до нового злету наукової та технічної думки.
Фактори прискорення технічного прогресу в середні віки були такі:
1. Основним стимулом була хронічна нестача робочої сили. Дефіцит створився по-перше, саме тому, що відійшла у минуле безплатна армія рабів; по-друге, коли Кінець Світу виявися неостаточним, то виникла потреба у розширеній обробці землі, бо пустирів стало забагато. Такий же дефіцит відчувала і рання промисловість – текстильна, металургійна, металообробна. Європейський континент ніколи в історії не мав надміру населення, а до того ж страждав від пандемій (так, Велика Чума ХІV ст. зменшила населення Європи ледь не наполовину).
2. Важливу роль зіграло відродження та подальший розвиток торгівлі. Посилився розподіл праці, відособлення торгівлі від виробництва та відновлення особливого прошарку купців; все це призводило до прискореного порівняно з більш раннім часом поширення технічних новинок, розвою міжобласних та міжнародних зв’язків.
3. Процес зростання міст, що у країнах континенту пришвидшився з ХІ ст. У містах знов виникають ремісничі асоціації; ремісники переселяються з сіл до земель довкола монастирів та замків. На Русі в ХІ-ХІІ ст. виростають 50-тисячний Київ, 20-30-тисячні Новгород, Чернігів, Галич, не рахуючи менших міст, яких на початок ХІІІ ст. по літописах нараховується майже дві з половиною сотні. Центральні міста Європи були навіть меншими за давньоруські, але теж почали швидко рости; на початок ХІV ст. Париж зрівнявся з Києвом ХІІ ст., Лондон мав 40-тисячне населення, густонаселеними метрополіями стали італійські Флоренція та Мілан.
Важливою рисою західноєвропейських міст став їхній, здобутий великою кров’ю т.зв. “комунальної революції” ХІ-ХІІІ ст.ст., вільний юридичний статус. Європейська комуна, як колись античний поліс, стала рушійною силою розвитку континенту. Це давалося взнаки і в загальному збільшенні кількості урбанізованого населення, і ремісничо-технічній сфері: кріпосні працівники почали збігати у міста, бо, як афористично формулює тодішнє французьке законодавство, “повітря міста робить людину вільною”. Феномен європейської комуни та його версій типу “магдебурзького права” поширився майже на весь континент, включаючи і наші палестини, – фактично за винятком лише Москви (Москви, а не Росії, бо в історії наших східних сусідів існував і Великий Новгород).
Боротьба проти утисків феодалів, зріст конкуренції з боку збіглих селян змушували міських ремісників об’єднуватися у цехи. Вперше організації такого типу з’явилися в Італії та Візантії в Х ст., але в останній їм не судилося розвинутися у щось подібне до європейського аналогу. Цех об’єднував міських ремісників одного або кількох близьких промислів. Повноправними членами цеху могли бути лише ремісники-майстри, що мали невелику кількість підмайстрів та учнів. Цехи ретельно охороняли виключне право своїх членів на заняття даним ремеслом і регламентували практично все, в тому числі й традиційні прийоми праці. На початку свого існування цехи відіграли позитивну роль, сприявши укріпленню та розвитку міського ремесла. Але по мірі того, як зростало виробництво та розширювалися ринки збуту, цехи чим далі, тим більше перетворювалися на гальмо розвитку виробництва. Техніка ремесла засновувалася на ручній праці, не існувало якогось розподілу праці (кожен учень, так само, як майстер, повністю виконував усі ланки виробничого процесу власноруч). Вдосконалення техніки приводило до подрібнення цехів та збільшення кількості професій, а не розподілу праці у майстерні. Так, виробництво тканин розділилося на цехи кушнірів, прядильників, ткачів. Далі йшли сукновали, стрижка, ворсування, фарбування – все у різних майстернях. Майстри з роботи по металу розподілялися на зброярів, ножарів тощо. Цех ножарів ділився на виробників лез та виробників руків’їв. Шкіряне виробництво складалося з цехів швецького, чинбарного і так далі.
Таким чином, зріст техніки та спеціалізація виробництва не змінювали дрібного характеру ремесла, а лише призводили до створення все нових і нових цехів. Наприклад, в Парижі на початку ХІV ст. було вже понад 300 ремісничих цехів.
Особливості середньовічного відношення до техніки зумовлювалися багато в чому саме існуванням ремісничих корпорацій. Жорстка цехова регламентація ремісничої технічної діяльності, слабка спеціалізація ремесел всередині цехів, обмеженість ринків збуту (тут ще давалася взнаки загальна натуралізація феодального господарства – в кожному фільварку ремесла були власні), відсутність стимулів, що змушували б збільшувати випуск виробів, відсутність зацікавленості у розвитку технологічної бази.
Боячись конкуренції, цехи були противниками великих нововведень та винаходів. Винаходи сприймалися як порушення їхніх привілеїв, і цехи висували заборони на продаж продукції, створеної за допомогою новинок-винаходів; переслідувалися і самі винахідники. У акті Кельнської міської ради за 1412 р. записано: “Хай буде вам відомим, ...що прийшов до нас Вольтер Кезенгер, що запропонував збудувати колесо для прядіння та отримання шовку. Але, порадившись та подумавши разом із своїми друзями, ...рада знайшла, що багато хто з тих у цьому місті, що кормиться цим ремеслом, тоді загинуть. Тому було постановлено, що не треба будувати та ставити колесо ані зараз, ані коли-небудь в майбутньому”.
Як відомо, початок капіталістичного виробництва в Європі мав місце у містах Північної Італії, де з’явилися перші мануфактури. Піонером мануфактурного виробництва стала саме текстильна промисловість. Капіталістичне виробництво на противагу цеховому найперше дбає про прибуток та здешевлення виробництва, хоча формально перші мануфактуристи були майстрами і членами цехів.
В 1272 р. в університетському місті Болонья було вперше впроваджено вищеописану механізацію кручення та перемотування шовку. Це миттєво та сильно позначилося на стані підсобних працівників, яких мала замінити механізація. Північною Італією прокочується хвиля повстань чесальників (італійською “чомпі”); найвідоміше з них сталося у Флоренції у 1378 р. Це повстання завершилося тим, що чомпі у Флоренції надали право створення власного цеху (а заодно нові цехи було створено для кравців та фарбників). Нові цехи допомогли швидко здолати екстремістів, що вирішили продовжувати боротьбу з Радою Капітанів.
Як бачимо, проблема війни робітників з машинами, що їх витісняють, почалася давно; останнім же з повстань під гаслом “Геть машини, що відбирають хліб у людей!” був рух англійських луддитів вже на початку ХІХ ст. Якби не голодні робітники – наскільки б пришвидшився технічний прогрес у Європі? При цьому додамо, що, наприклад, той же чомпі, чесальник – далеко не чорнороб, цій праці треба було вчитися не один рік. Можна сказати, типова ситуація, коли праві усі, і легкого виходу з кризи немає.
Ремісник опирався у своїй справі не на наукове знання, а на рецепт. Інакше кажучи, ремісник користувався знанням, що мало суто рецептурний характер. Якщо й мав місце винахід, то між самим винаходом та його розповсюдженням могли пройти сторіччя. Особистість винахідника нікого не цікавила, техніку рухали вперед більшою мірою соціальні та навіть соціально-психологічні фактори, а не винахідництво.
Лише один приклад – історія розвитку годинника. Кишеньковий годинник з’явився близько 1360 р., але не мав популярності аж до кінця ХV ст. Причина проста: поняття особистого часу для середньовічного європейця не існувало. Час належав усім, всій громаді – кожен міг визначити його за баштовим годинником на ратуші. Час справді був загальним. Лихварство засуджувалося ще й тому, що розумілося, як торгівля часом, тобто тим, що належить лише Богові, але ніяк не конкретній людині. А ренесансний індивідуалізм розповсюдився і на час. І от у 1495 р. виникає перша масова модель кишенькового годинника, що починає бренькати від Единбурга та Лісабона до Києва і Риги – т.зв. “нюрнберзьке яйце” Петера Хенляйна. Отже, між винаходом індивідуального годинника та його масовим виробництвом та споживанням мав пройти етап усвідомлення часу як особистої власності – тобто, мав змінитися стиль мислення.
Все це дозволяє зробити висновок, що в середньовічній психології європейців суспільна свідомість, вся культура не була спрямована на технічну творчість. Винаходи існували, хоча, власне кажучи, мова частіше йде про адаптацію винаходів минулих часів чи запозичення зі Сходу (з часів Хрестових походів). Порівнюючи античне та сучасне сприйняття проблеми із середньовічним, бачимо, що різним є визнання особистого вкладу. Про середньовічні винаходи ми дізнаємося випадково, за побіжними згадками, за матеріальними доказами. Вважається, наприклад, що винахідником особливої техніки поліхромної емалі був відомий ювелір Годфруа де Клер з Гюї. Але це лише здогад, заснований на тому, що найдавніші відомі нам прикраси, виконані у цій техніці, походять з його майстерні. Самий факт винаходу ніде не занотовано. Зрозуміло, багато імен втрачено за природною ентропією часу. Але справа має ще один аспект: імена тому й забуто, що епоха не піклувалася про збереження такої пам’яті, про такі речі – винахідництво не було в очах суспільства діяльністю, яка мала яку-небудь вагу. І цьому є кілька причин.
По-перше, європейське середньовіччя все нове оцінювало радше негативно, аніж позитивно, – золотий вік був колись, зараз часи занепаду, нічого путнього тут бути не може. Тому деякі мислителі, аби їх почули, видавали власні думки за чужі (як Аделяр з англійського Бату, ХІІ ст.).
По-друге, застосування нової техніки руйнувало традиційну структуру ремесла, його вимушену рівність, наприклад, у обсязі виробництва, – а отже, і весь традиційний соціум. Таке жодна культура не схвалює.
По-трете, у свідомості людей раціональне обґрунтування межувало з містичним острахом. Винахід або сприймався як гра, або не сприймався зовсім. Перше типове для античних часів – парові машини Герона для сучасного йому суспільства є “забавками”, “іграшками”. Чутки ж про екіпаж, що сам рухається (приписуване Роджеру Бекону) викликають містичний жах. Існує легенда, що Альберт Великий (фон Больштедт) створив андроїда. Коли той потрапив на очі Альбертовому учневі та другу Томі Аквінату (освіченій людині, видатному теологу) – Тома перелякався так, що перейшов у наступ і розбив андроїда кількома ударами ціпка. І справа не в тому, що це просто легенда, а в тому, що подібний винахід був підозрою у чорній магії. У часи, коли на всю потужність запрацювала інквізиція (з часу Альбігойських воєн), це була смертельна підозра.
Зупинимося детальніше на одному прикладі. В 1260 р. у Франції був виданий анонімний твір про магнітну голку. Автор стверджував: “Жоден капітан не має використовувати цей прилад, якщо він не хоче бути звинуваченим у чарівництві. Немає сумніву, що жоден моряк не ризикне вийти в море під орудою капітана, що візьме з собою річ, яка сильно свідчить про те, що її виготовлено за допомогою пекельного духу.”
Компас, від латинського “comes passum” – “покажчик шляху”, він же бусоль – від грецького слова “πιξος”, що позначає коробку (пор. англ. “box” та лат. “buxus”) та вид дерева (пор. італ. “bosso” та укр. “бук”).
Авторство цього винаходу оповито легендами. Близько 1180-1220-хх рр. жив та працював магістр Гюйо з міста Провена (в Іль-де-Франсі коло Парижу). Мандрував Європою, був в Єрусалимі, помер клюнійським монахом. В одному творі згадує про використання компасу в морській справі, згадує, до речі, без будь-якого остраху чи підозри – просто є така річ і все. Набагато пізніше (бл. 1450 р.) секретар ватиканської курії Флавіо Б’єндо в великому творі про дивовижі світу пише, що піонерами використання компасу в Італії були моряки Амальфі, великого порту поряд з Неаполем. За кілька століть з цих двох побіжних згадок виникла фігура винахідника – зараз ратушу Неаполя прикрашає статуя “винахідника компаса” на ім’я Флавіо Джойя.
В реальності ж перший в європейській літературі опис властивостей магнітної голки (Гюйо прямо його цитує) належить Олександру Некему.
Англієць, народився в 1157 р. поблизу Лондона і був молочним братом короля Рішара Кьор-де-Леон. Вчився у Франції, в 1180 р. став професором, викладав; додому повернувся у 1187 р., був ректором відомої Данстаблської школи та абатом Шайречестера, однієї з найважливіших обителей Англії. Помер 1217 р. Любов’ю його життя була латинська граматика, але займався всім потроху. Трактат “Про природу речей” він написав у Франції в 1180-1187 рр.; в ньому він коротко, але ретельно описує примітивний морський компас.
В-четвертих, про який винахід, про який особистий вклад могла вестися мова, коли в середні віки не було особистості в сучасному розумінні цього слова? Не було індивідуальності, повністю відділеної від інших, подібних до неї. Творить колектив і лише він.
Справа тут ось у чому. Ремісник відчував себе частиною чогось цілого – цеху, майстерні, об’єднуючись з колегами не стільки в процесі виробництва, скільки у суспільному житті, зв’язками не вузько виробничими, а соціальними. Сам колектив був невеликим – сам майстер, кілька підмайстрів та учнів, число яких теж жорстко регламентував цеховий статут. Середньовічні міста були невеликими, це не античні півмільйонні, а то й мільйонні гіганти типу Олександрії, Риму чи Вавилону. Число членів цеху обмежувалось, бо конкурентів ніхто не любить і давить, як зможе. Усе це – розмір майстерень, цеха, міста – сприяло широким особистим контактам майстрів, розвитку неформальних зв’язків. Постійний особистий контакт призводив до того, що межа особистості людини пролягала не там, де ми її проводимо сьогодні. Середньовіччя не знало відокремленого індивідуума буржуазного кшталту, а колективну особистість – особистість-майстерню, особистість-цех (і т.д. – особистість-церкву, особистість-лицарський орден тощо). Знання ремісника завжди були емпіричними, здобутком праці та вміння багатьох поколінь, а отже нібито незалежними від конкретної людини, а належними всій громаді в цілому.
Ці знання були не наукою, а навичкою і тому в них завжди було дещо, що лежить за межею конкретних даних, які зафіксовані у рецепті. І цю навичку можна було передати лише в особистому спілкуванні, що знову ж таки посилювало неформальні зв’язки, тобто приводило до того, що навичка ставала невіддільною від людини, передавалася лише з її особистими якостями. Наставник та учень певною мірою об’єднувалися особистостями, тобто мали, якщо так можна висловитись, загальні особисті якості. Але об’єднувалися не лише ці двоє, а усі попередні наставники, так що у кожній людині так би мовити концентрувався весь цех разом із майстрами минулого. Особистість виявлялась не відмежованою від інших не лише у просторі, а й у часі. Ця безперервність особистості сприяла безперервності технічного знання, але разом з тим і його консервативності, нездатності створити нове.
Справа змінюється лише у епоху Відродження. Порох, магніт, книгодрукування оцінюються як дещо абсолютно нове протягом довгого часу після їх появи. Французький гуманіст Леруа писав в 1567 р.: “За останні сто років не лише було пояснено речі, покриті до того мороком невігластва, але також стали відомі багато інших, яких давні люди зовсім не знали: нові винаходи на кшталт книгодрукування, артилерії, компасу”. Але ж артилерія воювала ще на полях боїв Столітньої війни (1337-1453 рр.), про появу в Європі компаса ми вже розповідали вище. Все це є спадком “темного середньовіччя”. Але новизна стала усвідомлюватися лише зараз, і тому відкриття здається новим. Для того, аби культура переборола страх перед нечуваним досі, мали відбутися сильні зміни у свідомості. На місце середньовічної людини, розчиненої у колективу, мала прийти індивідуальна ренесансна людина. Тільки така людина вперше в історії і змогла стати інженером.
І нарешті, в середньовічному світосприйнятті право на творення має лише Творець – в якості інженера-конструктора виступає сам Бог. Бог творить світ та людину як дещо нове, творить особистою волею, творить з певною заздалегідь завданою метою, творить функціонально доцільно. Зрозуміло, все це не слід розуміти в дусі сучасного техніцизму. Краса у творенні перевищує утилітарний зиск, хоча й не відміняє його. Мабуть, саме з підкреслення краси творіння і виникає сама можливість переходу до художнього мислення Ренесансу. І саме тому винахідництва в середні віки ще не існувало. Право творити мав лише Бог, і ніхто, жодна людина, не могла стати поруч із ним. Спроба наслідувати Бога у творінні – це диявольська дія, тому й винахідництво є “чорт знає чим” у буквальному сенсі цих слів. Саме звідси й страх перед винаходом як перед сущою диявольщиною. У християнському монотеїзмі безкінечно возносилася творча діяльність Бога і так само безкінечно принижувалася, ба навіть знехтувалась людина, якщо вона займалась такою діяльністю.
Проте, не зважаючи на панування християнської церковної ідеології, могутність якої у середньовічній Європі була майже безмежною, наприкінці ХІ ст. у Західній Європі починаються зрушення в науці, техніці, освіті. До цього часу стають помітними технічні успіхи. У Х-ХІІ ст. великого розвитку отримали водяні млини, дещо пізніше – вітряні. Як і раніше, велике значення для накопичення знань про закони природи мали виготовлення військового спорядження, суднобудування, містобудування, створення великих гідротехнічних споруд.
Хрестові походи сприяли знайомству Європи з культурними досягненнями Сходу. З часів хрестових походів промисловість колосально розвивалася і викликала до життя масу нових наукових фактів, які дали не тільки великий матеріал для спостережень, але також і зовсім відмінні, ніж раніше, засоби для експериментування, та дозволили конструювати нові інструменти. Цей процес торкався сфери механіки (ткацтво, годинникова справа, мірошництво), хімії (фарбувальна справа, металургія, ґуральництво) та фізики. Можна сказати, що власне систематична експериментальна наука стала можливою лише з цього часу. Першим авторським винаходом європейського середньовіччя стало винайдення окулярів Сальвіно Арматі 1285 року. Невипадково, що сталося це саме в Італії ХІІІ ст., країні перших капіталістичних мануфактур, країні поезії Данте – первістка ренесансної культури. Власне, Італія і стала країною, де з’явилося саме явище Ренесансу.
А до тих пір продовжувався спадок Кінця Світу з його парадоксальною інверсією культурного християнства – речі, яка у ранньому християнстві пізньоантичних часів була неможливою.
7.3. Візантія.
На зламі VІІ-VІІІ ст. жив знаменитий візантійський монах Іоанн Дамаскін, уродженець Дамаску, підданий Халіфату та чистокровний араб (справжнє ім’я Мансур ібн Мансур). Останній Отець Церкви, стовп православ’я, видатний грекомовний теолог та визначний духовний поет. Базовою підвалиною православної філософії (в тому числі в Болгарії та на Русі) стала «Діалектика» Дамаскіна, у якій поєднано логіку та онтологію Аристотеля з містичним богопошуком неоплатоніків Порфирія і Аммонія. Саме Іоаннові належить безсмертна фраза: “Вчення – це світло, а невчення – пітьма”.
Візантійці слідували цьому правилу: Візантія античний науковий спадок фактично ніколи не втрачала. Це яскраво засвідчує “Міробібліон” патріарха Фотія (сер. ІХ ст.) – своєрідна збірка рецензій на прочитану автором грекомовну літературу, серед якої ледь не половина – твори античних письменників. Це підтверджують й візантійські словники аж до Свіди (чи Суди; ХІ ст.), з яких можна пригорщами черпати інформацію про реалії давно минулого світу – від олімпійських богів починаючи. Вища Мангаврська школа у столичному Константинополі (відома з принаймні з VІ ст.) продовжувала наукові та викладацькі традиції елліністично-римських попередників – вищих шкіл Олександрії та антіохійської Дафни.
Певний час античні соціоекономічні традиції навіть продовжували розвиватися на теренах цієї країни, яка офіційно була законним спадкоємцем Римської імперії. Вона і була Римською імперією, хоч би і розмовляла переважно грецькою; принаймні до арабського наступу сер. VІІ ст. це був Рим. Середньовіччя тут розпочалося на два століття пізніше, ніж на Заході.
І, незважаючи на державне християнство, продовжувала розвиватися антична культура. VІ ст. засвідчило високий злет візантійської архітектури. Після пожежі старої будівлі храму під час народного повстання “Ніке” у Константинополі, в 532-537 рр. архітектори та механіки Ісидор з Мілету та Анфімій з Тралл зводять новий собор Святої Софії, що був і є символом Константинополя навіть тепер, коли він став турецьким Стамбулом, а сам колишній собор – мечеттю. Новаторським за задумом та блискучим у виконанні є склепіння собору, діаметр підвалини якого сягає 31,4 м; при цьому вагу склепіння було рівномірно розкладено по конструкціях, що його підтримують. Цим же століттям датується і черговий трактат з архітектури – “Про будівлі” Прокопія Кесарійського; автор його, щоправда, був не архітектором, а знаменитим істориком (і в цій галузі – достойним наступником Фукідіда та Полібія).
Наступне століття теж позначене вагомими досягненнями. Як ми вже згадували, в середині VІІ ст. століття плідно працював над коментарем до фізичних праць Аристотеля Іоанн Філіпон (див. розділ 6.6).
673 р. було створено першу в світі зброю масового знищення – т.зв. “грецький вогонь”. Запалювальні суміші були відомі й в античні часи (див. розділ 6.2), але класичний “грецький вогонь” став винаходом візантійця – сирійського грека з Баальбеку (грецькою Геліополіс, у Лівані) Каллініка. Каллінік був механіком та архітектором, брав участь у спробах зупинити арабську агресію у рідній Сирії, але зрештою втікачем з’явився у візантійській столиці. Свій винахід він зробив вже там; “грецький вогонь” створювався як корабельна зброя – супроти дерев’яних конструкцій, які складали на той час кораблі всього світу. “Рідкий вогонь вивергався з сифонів, – пише Феофан Сповідник, – Палаюча суміш горіла навіть на поверхні води”. Сифони, як прийнято вважати, виготовлялися з бронзи, але от як вони “вивергали” вогонь – невідомо. Невідомий і точний рецепт Каллінікової суміші. Найбільш адекватним вважається суміш негашеного вапна та сірки, яка може спалахнути від контакту з водою, та якого-небудь в’язкого та водночас легко запалюваного компоненту (нафта, асфальт). Далекобійність сифонів навряд чи перевищувала 25 м, але цього було досить: арабський флот, що знищив візантійський 653 р. у “битв щогл” під Олександрією, 677 р. та 718 р. був вщент битий під Константинополем. Встояла столиця, встояла і вся Візантія.
І робота Іоанна Філіпона, і винахід Каллініка демонструють нам високий ступінь спадкоємності середньовічної грецької культури по відношенню до давньогрецької, античної. Характерним є і приклад механіка Лева Математика (бл. 815 – бл. 870 рр.), що розробив автоматичну систему механізмів для тронної зали візантійських василевсів, у якій рухалися золоті леви та співали срібні пташки, – її цілком засновано на принципах та досягненнях олександрійської школи Ктесібія.
Нарешті, спеціально зупинимось на ще одному прикладі збереження у візантійську епоху технічних досягнень античного світу. Мова йде про трактат т.зв. Візантійського Аноніма “Інструкції з поліоркетики” (датування трактату дуже непевне, можливі дати коливаються від сер. VІ ст. до поч. Х ст.). “Інструкції” є дуже повною збіркою інформації з предмету, заснованою на джерелах починаючи з ІІІ ст. до н.е., як греко-, так і латиномовних; вони прямо продовжують традиції трактатів Філона та Герона. Дуже цікавою є передмова Візантійця до свого компендіуму. По-перше, він підкреслює складність предмету викладу та необхідність уважного вивчення питання. Далі він посилається на свої джерела (Аполлодора, Афінея, Бітона та ін.), список яких свідчить, що автор провів дуже серйозну роботу з пошуку першоджерел – а також те, що в бібліотеках Константинополя можна було знайти рукописи творів, написаних за тисячу років до того. І нарешті, він сміливо модифікує термінологію: “Називати все старими технічними термінами, що побутували в тодішньому ремісничому середовищі, ми вважаємо недоцільним... Адже з плином часу змінюється сама мова, а технічні терміни взагалі є чужими для розмовної говірки...”. Тому автор продукує нову термінологію для нової хронологічної форми грецької мови (або частково приймає ту, яка склалася вже у візантійському ремісничому вжитку). Так, давній термін “поліоркетик” по-візантійському звучить як манганарій. Трактат Аноніма засвідчує, що антична наукова традиція подекуди зберігалася у Східній Римській Імперії ледь не до початку ІІ тис. н.е.
Середньовічні греки пам’ятали і Платона, і Аристотеля, вчилися за Вітрувієм та Героном, будували гелеполи та робили водяні органи... Це, мабуть, і зіграло з ними злий жарт у тому сенсі, що, маючи непоганий спадок, вони не надто намагалися його примножувати. Архітектурні рішення Анфімія та Ісидора, “грецький вогонь” – це поодинокі випадки творчості візантійських вчених; найчастіше просто робили що-небудь за античними рецептами, не намагаючись поліпшити продукцію (у цьому сенсі – традиційності та рецептарності виробництва – візантійське суспільство було питомо середньовічним). На тлі загальноєвропейського занепаду античного спадку вистачало. Візантія витрачала свої сили на відчайдушну оборону від мусульман (опинилася на передній лінії міжконфесійної ворожнечі), і на старанне збереження іміджу “Рима” – давньої та, власне, давно не існуючої імперії. Потенційні сили Східного Риму виявилися велетенськими, та все ж не безмежними.
Зрештою, накопичений спадок вичерпався, епоха потребувала нових рішень, яких не було у рецептах. Імперська структура влади, що в зародку душила вільні асоціації людей, пануюча версія християнської ідеології, орієнтована на раннє, принципово анти-культурне християнство, втрачена звичка шукати (адже все є у давніх трактатах!) – все це далося взнаки. Коли оговтались у ХІІ ст. (в епоху Комнинів), стало запізно. Остаточно розвалилася економіка, а там вже було не до винаходів. Коли почався турецький тиск зі сходу, візантійські інтелектуали внесли найбільше до розвитку передренессансної культури Італії, а не власної батьківщини. На батьківщині їм не було місця, що яскраво засвідчила соборна перемога ісихаста Григорія Палами над схоластом Варламом Калабрійцем: візантійський клір та “мир” (віруючі) були з Паламою – талановитою, непересічною людиною, яка проте вважала безцільним усе в житті, окрім злиття з Богом. ХІV ст. датується масова міграція “вчених греків” на Апеннінський півострів.
7.4. Монастирі – охоронці знань.
У “темні віки” післяантичного занепаду та деградації Західної Європи центрами накопичення знань та старих-нових технологій стають монастирі.
Статут першого італійського монастиря (522 р.) на горі Монте Кассіно, базі найстаршого католицького ордену бенедиктинців, заснованого та написаного св. Бенедиктом Нурсійським, передбачав спільну працю для забезпечення монастиря всім необхідним для життя, спільну молитву та обов’язкові зайняття розумовою працею. Усе це вело до збереження різних знань, в тому числі й технічних. Тому і способи господарювання були найпрогресивнішими у тодішній Європі. Тільки в монастирях працювали млини та гідротехнічні споруди. Лише там знали, тому що читали та переписували, наукову агрономію (Катона, Варрона, Колумелу). В уставі св. Бенедикта сказано прямо: ”Для справжнього монаха замало бути благочестивим, він ще має володіти вченістю”. Офіційне гасло ордену (а він існує і нині) досі вимагає: “Ora et labora!” (“Молись та працюй!”). Ще за століття до того Бенедикта за такі думки не лише не визнали б святим, а могли б відлучити, а то й стратити.
До ХІ ст. монастирі тримали монополію на переписування книг. Добробут багатьох обителей тримався на тому, що монастирські господарства завдяки відомим їм технологіям продукували унікальні вироби. Наприклад, у склодувній справі: у Франції вона розпочалась у монастирі Сен-Ремі; у Венеції до появи майстрів острова Мурано це була монополія місцевих бенедиктинців, які продукували скляні фляги для подорожуючих. Саме у монастирі винайшли й баштовий годинник – оскільки необхідно було точно визначати час щоденних молитов.
Ірландські монастирі, в тому числі ті, які ґели засновували на континенті – а дісталися вони аж до Києва – до ХІІ ст. включно були головною кузнею європейських гуманітаріїв. Лише там на терені усієї католицької Європи вчили грецьку, лише там усіх вчили читати й писати рідною мовою та латиною. Цей творчий підйом був загальною рисою кельтських суспільств Британії; але якщо ученість Уельсу залишалась річчю в собі, то ірландці їхали в Європу. Вони постачали кадри кваліфікованих перекладачів та місіонерів, що навернули у християнство піктів, більшу частину англосаксів та пів-Німеччини, вчителів та поетів, вони тримали велетенські бібліотеки та якісні школи (найбільші – у ґельських монастирях Сенкт-Галлену, Боббіо, Зальцбургу, Регенсбургу, Лувену). Фактично, на ірландському ґрунті виросло все т.зв. “Каролінгське Відродження” VІІІ-ІХ ст. А заодно половина ранньої схоластики – Седулій Скотт, Іоанн Дунс Скотт, Іоанн Скотт Еріугена; та й англійські діячі “Каролінгського Відродження” – Беда та Алкуїн – вчилися у рідній Нортумбрії в ірландських школах. І нарешті, “для дослідника античності неможливо перебільшити значущість ролі, яку відіграли ірландці у справі збереження класичної літератури” (Ернст Норден).
У VІІІ ст. ірландець Вергілій Геометр (пом. 784 р.), єпископ Зальцбургу (нині Австрія, тоді Баварія), у своїй “Космографії” пише, як про щось само собою зрозуміле, про сферичність Землі, про далекі континенти поза межами Європи-Азії-Африки. Німецькі колеги його не зрозуміли, звинуватили у єресі (“єресь про антиподів”). А він виправдався у Римі, наводячи докази з античних авторів (з викладу трактату ясно, що єпископ був уважним читачем принаймні Птоломея). Що важливе для відношення тодішньої католицької церкви до науково-природничих знань – докази було прийнято, Вергілій у статусі видатного вченого повернувся до своєї єпархії. Хоча і в Римі його багато хто вважав єретиком і виправдовувався він довго.
Першим енциклопедистом західного середньовіччя був іспанець св. Ісидор, єпископ Севільї (VІІ ст.). Його перу належить докладно та ретельно написана “Історія про королів готів, вандалів та свевів”, тобто історія Іспанії V-початку VІІ ст., але уславила його не вона. Намагаючись зберегти та зібрати до купи античний науковий спадок, він склав 20-титомну “Етимологію” – зараз її назвали б “Енциклопедичним словником”. Ця праця була настільки популярною в латиномовній Європі, що католики її автора пам’ятають досі: з благословення Його Святійшества Папи Іоанна Павла ІІ у 2003 році св. Ісидора “призначили” святим покровителем Інтернету.
Духовним особам на Заході належить визначне місце у розвитку технічних знань континенту. Франкський єпископ Елігіус був за сумісництвом придворним ювеліром Дагоберта І Меровінга (VІІ ст.), а після смерті став професійним святим – покровителем ювелірів. Німецькі монастирі практично поклали початок ювелірній справі у своїй країні. Найвідомішою була майстерня монастиря св. Михайла у Гідельзгеймі. Там у VІІІ ст. під орудою єпископа Бернварда було адаптовано традицію ілюмінованих Євангелій, центром якої були Британські острови (звідки походять такі відомі шедеври, як Євангелія з Келлсу (ірландське) чи Лічфілду (англійське)). Під його ж керівництвом було відлито чотирьохметрову бронзову колонну з рельєфами на теми житія Христа. У місті Трір у ювелірній справі відзначився єпископ Егберт; у Регензбурзі – майстерня ірландського монастиря св. Еммерама. Французи вважають засновником національної ювелірної справи Реймський монастир.
Однією з найосвіченіших особистостей свого часу був Герберт де Орійяк, вчитель кронпринца Оттона (майбутнього імператора Оттона ІІІ), потім – архієпископ Реймсу, зрештою – папа Сильвестр ІІ (кін. Х ст.). Герберт широко цікавився фізикою та технікою, йому належить честь впровадження в європейську науку арабських чисел. Приписували йому і створення гомункулуса, тобто робота.
У другій чверті ХІІ ст. було, так би мовити, підбито підсумок ювелірній справі монастирського взірця. Близько 1125-1140 рр. був написаний трактат “Про різні мистецтва”, автор якого зве себе “бенедиктинцем пресвітером Теофілом”. Як було встановлено в ХІХ ст., це монаше ім’я майстра Рогера з Хельмарсхаузену (у Вестфалії). Рогер-Теофіл є послідовним учнем св. Бенедикта – у короткому пролозі він згадує тези статуту свого ордену та спеціально наголошує, що відмовлятися від знання – це “на чию завгодно думку велика дурість”. Нам відомо, що майстер-монах Рогер був насамперед металургом; до речі, одні зроблені ним дзвони збереглись досі в соборі м. Падеборн, Вестфалія. Не дивно тому, що остання, третя, найбільша книга трактату зайнята описом металургійної справи у різних її аспектах. Ретельно описано і спеціальні пристрої, що їх використовує металург; спеціальні розділи присвячено обладнанню майстерні – “Про молоти”, “Про ковадла”, “Про ливарні форми”, “Про печі” тощо. Далі міститься купа рецептів з власне ковальської та ювелірної справи, викладені дуже дохідливо та з великим знанням справи. Попередні книги трактату теж присвячені спеціальним мистецтвам: виготовленню фарб (для іконопису) перша та склодувній справі друга. Цікаво, що значну частину обох книг складають рецепти використання у виготовленні фарб та оздобі скла різних металів – тобто, і тут Теофіл найперше використовує власний досвід металурга та ювеліра.
Праця Теофіла мала велику популярність, вона лише до нас дійшла у десяти списках. Варто зауважити, що про Бога автор згадує лише в прологах до книг. Коли він починає мову про справу, вся теологія зникає. Але слід відзначити, що трактат бенедиктинця – це власне, типова збірка ремісничих рецептів, не більше того. Жодного теоретичного осмислення Теофіл не потребує: існує, бо так створив Бог. “Про різні мистецтва” – це грандіозний підсумок ремісничих навичок раннього середньовіччя, але це ще не наукова праця.
Останнім та, безумовно, найвидатнішим “церковним вченим” був Раймонд Луллій(1235–1315 рр.), великий каталанець, уродженець Пальма де Мальорки. Олександр фон Гумбольдт писав про нього: “Філософ, металург, проповідник християнства, знавець морської справи, людина дивовижна, геніальна та ексцентрична”.
Придворний поет, творець каталанської літературної мови. Сенешаль Мальорки, друга особа на островах після Балеарського короля. Зрештою, через обставини особистого життя, Раймонд прийняв постриг у францисканському ордені. Загинув він у Тунісі, де працював місіонером – страчений за нелегальний викуп християнських рабів.
Луллій досконально володів латиною, грецькою, івритом та арабською. З більш ніж 300 відомих його праць майже половина написана саме арабською (інші – рідною каталанською, а латиною він не писав взагалі, на відміну від більшості сучасників). Саме він може вважатися батьком європейської арабістики: саме за наполяганням Луллія курси арабської та івриту з’явились у кожному європейському університеті, який дбав про свій престиж. І хоча переслідувалась при цьому суто місіонерська мета – знання арабської активно сприяло засвоєнню західноєвропейцями багатющого наукового спадку ісламського світу.
Подібно до своїх старших сучасників Альберта фон Больштедта та Роджера Бекона, Луллій був енциклопедичним вченим. Як теолог, він критикував з августиністських позицій аверроїстів та послідовників томізму. Як алхімік, вважався людиною, що знайшла філософський камінь; здається, саме ця галузь арабської науки була його улюбленою, хоча серед відомих нам трактатів Луллія жодного суто алхімічного немає. Як логік, він уславився найбільше: його найвідоміший трактат “Велике мистецтво” (каталанською мовою) присвячено розробці методів моделювання логічних операцій. Це був перший реальний вклад у розвиток ідей Аристотеля, а не в коментування праць останнього: так, Раймонд Луллій є безумовним родоначальником комбінаторної логіки. “Обчислювальні інтереси” привели Луллія до його знаменитого винаходу, що випереджав час – до першого відомого комп’ютеру. Дерев’яна машина з ручним приводом (дещо на кшталт круглої логарифмічної лінійки або фотоекспонометру з дисками, які обертаються) була створена для вирішення дуже серйозних проблем. Наприклад, такої: “Чому всеблагий та всемогутній Бог дозволяє існувати злу?”. Відповідь, за Луллієм, така: “Бог, знищивши зло, тим позбавив би людину свого вищого дару – свободи волі – права вибору, а воно передбачає наявність альтернативи, в тому числі і у виборі добра чи зла”. І це теж є рисою часу: Луллій визнає за людиною повну свободу волі, яку середньовічне європейське християнство відмовлялось визнавати. Це вже перші паростки Ренесансу.
7.5. Схоластика та університети
Раніше чи пізніше змінюються все, і після “темних століть” починається новий оберт прогресу виробництва, про який йшлося вище. Розвиток промисловості та підвищення загального культурного рівня викликали потребу у підготовці спеціалістів.
Середньовічна школа прямо наслідувала взірець пізньоримського часу; вона базувалася на систематиці наук “останнього філософа античності” Флавія Аніція Северина Боеція (бл. 470-525 рр.), придворного та жертви остготського короля Італії Теодоріха Великого. Боецій розділив відомі йому науки на дві категорії: гуманітарну та математичну. Перша, названа ним трівіум (лат. “трійця”) об’єднує граматику, риторику та діалектику; друга, квадрівіум (лат. ”четвірка”), складається з арифметики, геометрії, астрономії та музики. Саме ця система отримала назву “семи вільних наук” (тобто, не теологічних, світських). Як бачимо, філософія, історія та фізика повністю потрапили до сфери богослов’я, географії чи медицини, приміром, немає взагалі, а математика включила в себе також і античну механіку, гідравліку, пневматику тощо. Це був крок назад порівняно з античною освіченістю, але це була й база для подальшого поступального руху.
Першою базою стали ранньосередньовічні монастирські школи, зрозуміло, бенедиктинські. До ХІІ ст. освіта у них вже повернулася на той рівень, який існував в античну епоху. В ХІІ-ХІІІ ст. європейська наука збагатилася великою кількістю латинських перекладів з арабських та грецьких оригіналів (тут прислужилися і заклики Луллія, і рух візантійських емігрантів). Стали доступними твори Платона та Аристотеля, Евкліда та Архімеда, Птоломея, Герона тощо. Характерною є доля ідей Аристотеля. Спочатку його вчення ввижалося небезпечним для Церкви, читання творів Аристотеля заборонялося в деяких університетах. Потім праці Аристотеля почали пристосовувати до Священного Писання – дався взнаки вплив арабо-іспанської філософської школи, особливо Ібн Рушда (Аверроїса), якому віддали данину такі схоласти, як Сігер Брабантський, перший ректор Сорбони. Зрештою, вперше в учня Альберта Великого та критика Сігера Томи Аквінського, науково-природничі погляди Аристотеля стали догмою, виступ проти яких прирівнювався до єресі.
У містах з’явилися освітні заклади – “школи”, бази “шкільної науки” або, латиною, “схоластики”, яка засновувалася на коментуванні творів Аристотеля. Міські школи давали також елементарні знання з математики та фізики. Ці заклади відзначалися постійним складом викладачів та єдиною постановою освіти. В ХІІ ст. міські та соборні школи мали тверду освітню програму з викладання “семи вільних мистецтв”. Котувалися вони дуже високо, як от наприклад, кафедральна школа в Парижі чи оксфордська єпископська школа.
На ХІІ ст. в Західній Європі припадає кристалізація умов для фундації вищих учбових закладів, які отримали латинську назву “університетів”, тобто “узагальнюючих”. У наступному столітті університети відкриваються один за одним; першими університетськими містами стали 1200 р. Париж та 1205 р. Болонья. Далі пішло лавиною: Оксфорд, Саламанка, Монпельє, Палермо... З початку та середини ХІІІ ст. ведуть свою історію університети, назви яких є символами освіти далеко за межами своїх країн: Сорбона, Саламанка, Оксфорд, Кембридж, Коїмбра. Університет як заклад мав юридичну автономію, ці цитаделі знань перестали залежати, принаймні формально, від світської та духовної влади і їхнього диктату. Перші університети мали два або три факультети; основними науками, що їх викладали, були філософія з богослов’ям, юриспруденція та медицина. Дві останні могли уславлювати свій університет (юриспруденція – паризьку Сорбону, медицина – Монпельє тощо); але престиж закладу засновувався на рівні його філософського факультету. Саме на останніх подекуди вводяться курси природничих дисциплін, хоча викладання до ХV ст. носило суто гуманітарний характер: фізика займала скромне місце, курсів математики, не кажучи вже про механіку, не існувало взагалі.
По особливому склалася ситуація в заснованому 1215 р. Оксфорді, куди у якості професора було запрошено енциклопедиста Роберта Гростера, що займався фізикою, математикою, астрономією, оптикою. Естафету Гростера прийняв його учень Роджер Бекон, який ставив математику у перший ряд природничих наук і надавав переважне значення досліду, як засобу пізнання законів природи. В Оксфорді природничим наукам приділялося більше уваги, ніж в університетах континентальної Європи. Переважаюча в Оксфорді фізико-математична підготовка вкупі з високим рівнем виробництва в Англії стала першим базисом, який зрештою призвів до появи технічної інтелігенції, яка спромоглася здійснити у середині ХVІІІ ст. промислову революцію.
На кінець ХІV ст. в Європі вже нараховувалося 55 університетів. Загальні риси рівня освіти залишалися тими ж самими: викладання засновувалося на дослідженні положень канонізованого Аристотеля, основна увага приділялася його природничим працям, а діалектику було відсунуто на другий план; при цьому гуманітарним наукам приділялося уваги більше, ніж природничим, а математику та астрономію викладали дуже поверхово.
Зв’язок та вплив університетської науки на сучасне йому ремесло був мінімальний. Мабуть, найширше розповсюджена в середні віки наука – геометрія: певні геометричні принципи лежать в основі архітектурних креслень. Але в реальній будівельній практиці без цих положень нерідко обходилися (як і без самих креслень). В середовищі європейських архітекторів поширювались ідеї Платона, сприйняті через працю Вітрувія. В основі будівельних конструкцій лежали платонівські фігури – квадрат, прямокутник та рівносторонній трикутник. Але ці фігури сприймалися швидше як принципи організації космосу, а не як основа для практичних обчислень. Собор осмислювався як модель Космосу, але зводився без спеціальних розрахунків; звідси і довгобуди, і часті руйнування.
Менш ясне питання про використання ремісниками Аристотелевих якостей та стихій. Алхіміки використовували ці стихії в своїх роздумах. На їх основі було засновано вчення про елементи першооснові – сірку та ртуть. Але в практичних трактатах гірняків та металургів ці стихії з’явилися лише в ХVІ ст. До цього не було спроб осмислити практику ремесла в термінах алхімії (як приклад нагадаємо трактат Теофіла).
Фактично, взаємодії ремесла та науки не було. Ремесло, технічна думка потребували теоретичного базису. Однак, наука середніх віків була занадто умоглядною, занадто замкненою та орієнтованою на слово для того, аби мати вплив на ремесло. Незважаючи на юридичну автономію університетів, наука залишалася в суттєвій залежності від церкви. Церква не залишається осторонь розвою освіти: найвідоміші університетські вчені ХІІІ ст. мали духовний статус – духовними особами були і Альберт Великий, і Роджер Бекон. Для боротьби з єресями було створено спеціальну установу – інквізицію, доручену спеціально для цього заснованому ордену домініканців. Пануюча в науці схоластика замикалися в абстрактних роздумах, заснованих на догматах християнської церкви та побудовах догматизованого спадку Аристотеля.
Але наука не була однорідною. І навіть в цю епоху панування догми можна визначити тих її працівників, які відстоювали дослідну, експериментальну лінію пізнання.
Посередині між старою описовою та догматичною системою знань та новою дослідною наукою стоїть німецький вчений-енциклопедист Альбрехт фон Больштедт, який заслужив у нащадків ім’я Альберт Великий (1193-1279/1280 рр.).
“Лікар, філософ, математик, фізик, алхімік, єпископ та ритор, ходяча енциклопедія всіх знань ХІІІ ст.,” – писав про нього відомий медієвіст Йохан Хейзінга. Випускник Падуанського університету, монах “інквізиторського” ордену домініканців, він кочував Європою, міняючи одну кафедру на іншу: університети змагалися між собою, як краще переманити видатного вченого до себе. Викладати теологію та філософію (а до них і біологію) Альберт почав у Сорбоні, потім переїхав до Кельну, потім знов була Сорбона, потім знову рідна Німеччина... Останні 15 років життя Альберт, полишивши церковні та університетські кафедри, присвятив власній лабораторії, на схилі віку захопившись алхімічними дослідами.
Альберт фон Больштедт був саме тим богословом та філософом, що адаптував аристотелеві наукові ідеї до сприйняття католицькою теологією. Йому належать широкі та змістовні коментарі до праць Стагірита. Будучи ідейним супротивником аверроїзму з його ідеєю двох сфер пізнання, він вважав, що віра не заважає розумові; та й у викладенні аристотеліанської ідеї він не був догматичним – догмою католицький аристотелізм став лише у його учня Томи Аквінського. До того ж, серед творів Аристотеля його чи не найбільше цікавили біологічні.
Власний науковий доробок Альберта складається, окрім філософсько-теологічних праць, найперше саме з праць природничих: “Про рослини”, “Про тварин”, “Про мінерали” тощо. За викладом це типові описові трактати на кшталт античних або ранньосередньовічних енциклопедій. Але Альберт був першим, хто почав осмислювати надбані спостереженнями відомості. Він намагається виявити закономірності: як розповсюджуються в землі ті чи інші мінерали, як відповідають одне одному різні землі та рослини з тваринами, що там мешкають, і чому вони мешкають саме там, а не де інде.
Фон Больштедта важко назвати великим експериментатором, хоча на схилі життя він серйозно зайнявся алхімією; йому належить честь першого виділення нових речовин – миш’яку та, як він їх назвав, “марказитів” (сульфідів – сірчаних металів). Але він безумовно заслуговує на почесний титул першого теоретика європейської науки. Це стосується не лише його природничих, а й богословсько-філософських праць: вчений був повністю впевненим у тому, що існують загальні закономірності, що можуть бути застосовані до будь-якої галузі знань. Попри те, що сама ідея суто богословська (вона випливає з теорії єдності світу, заснованої на божественному творенні), у Альберта це була теорія, що відкидала прості пояснення типу “так створив Бог”. Альберт був першим, хто замислився: чому саме так створив Бог?
Ім’я Альберта швидко оповилося легендами. Про приписане йому створення робота-гомункулуса ми вже згадували. Всією Європою до ХVІІІ ст. ходив буцім то його трактат “Книга таємниць”. Насправді, з’явився перший варіант цієї книги аж наприкінці ХІІІ ст.; єдине, що поєднує її з Альбертом – це той факт, що великі виписки з його каталогів рослин та мінералів ця праця справді містить. Але до профанських алхімічних рецептів “Книги таємниць” професор Сорбони та реально видатний алхімік відношення не мав. І без такої слави Альбрехт фон Больштедт заслуговує на вдячну пам’ять нащадків як видатний середньовічний філософ та вчений.
Не треба представляти собі виключно ретроградом та обмеженою у релігійній сфері людиною і Тому Аквіната (1225-1274 рр.). Ідеолог церкви, Тома все ж був аристотеліком; він розумів велетенську силу пізнання. Він зовсім не заперечує науку, навпаки, він займається нею – просто ставить її нижче від віри. Це він писав, що “посилатися на Бога, ведучи мову про елементарну фізику – невігластво”. Сам займаючись фізикою, він чітко розділяє математичні та фізичні тіла: перші ділені безкінечно, другі мають межу ділимості, після якої перестають існувати як такі, розпадаючись на найпростіші елементи. Роздумуючи про безкінечність, Тома стверджував, що час є безперервним і нерозривно пов’язаний з рухом. У цих його роздумах неважко помітити вплив не лише Аристотеля, а й Демокрита.
Одним з перших мислителів-дослідників середньовічної університетської науки був П’єр де Марикур – французький лицар родом із Пікардії. Багато років він був професором Сорбони, деякий час командував саперами у війську Карла Анжуйського (французького принца, графа Провансу та короля Обох Сицилій) та уславився як відмінний саперний інженер. У листі, написаному до свого друга 1269 р., він виклав свої погляди на деякі питання природничих наук. Трактат вперше було видано аж 1568 р. (під ім’ям П’єтро Перегріно, що з грецької перекладається як “Петро Мандрівник” або “Іноземець”), але він відомий більш ніж в двох десятках рукописних копій і справив вплив на розвиток фізики середньовіччя.
По-перше, у цьому листі є певна теоретична установа: це твердження, що для людського розуму може бути цікавим дуже багатий спектр речей та явищ, що він може осягнути дуже багато, але все це є недостовірним до тої пори, поки ми не використаємо особливого засобу для того, аби пізнання речей, які цікавлять наш розум, отримало тверду основу. Цей засіб він називає “ручним мистецтвом”, “ручним вмінням”. Це значить, що лише те може бути пізнаним достовірно, що може бути перевіреним за допомогою технічних методів, за допомогою того, що зараз би назвали штучним експериментом. Природне явище ставимо в особливі умови, впливаємо на нього для того, щоб це явище протікало в тому напрямі, який цікавить нас, і робимо з цього висновки, як воно може розвиватися саме по собі, за відсутності нашого втручання у хід речей. Тільки з допомогою ручного мистецтва можна досягти впевненого пізнання речей. Все інше є неточним та недостовірним. П’єр де Марикур першим вказує на те, що експеримент не є простим спостереженням, що він передбачає створення штучних умов з використанням відповідних приладів та інших допоміжних засобів.
Висловивши цю загальну ідею, Марикур застосовує її до вивчення магнітів. В 1269 році магніти були відомі, але тільки природні. Штучних ще не було. Марикур встановив, що кожен природний магніт має два полюси. Він дав ряд вказівок напівгеометричного, напівтехнічного характеру, на основі яких можна встановити де знаходиться північний та південний полюс магніту в кожному конкретному випадку. Він знає, що можна намагнітити шматок сталі, і задається питанням, чи можна і на ньому визначити полюси. Саме Марикур першим встановив основний закон магнитостатики – що однойменні полюси відштовхуються, а різнойменні притягуються.
Таким чином, розпочавши із вказівок щодо необхідності використання експериментального методу, Марикур переходить до його застосування. Встановлюючи закон дії природних магнітів, він розширює дію цього закону і на магніти штучні. У другій частині листа повідомлялося, що за допомогою цих дослідних даних можна конструювати деякі прилади. Це важлива думка про необхідність теоретичного знання для практичної діяльності. Автор конструює три прилади: вид астролябії, дія якої будується за допомогою магнітною стрілки, особливої конструкції компас та теоретичну розробку вічного двигуна, у можливість побудови якого він вірив.
Нічого подібного до трактату П’єра де Марикура середньовічна наука не знала. Те, що було встановлено ним у 1260-х рр., залишалося останнім словом науки аж до кінця ХVІ ст., коли англійський вчений Джильберт написав товсту книгу про магніти. Причому англієць, що жив на триста років пізніше, впевнений, що магнітне тяжіння є результатом дії духів, тоді як в ідеях Марикура жодних містичних факторів немає. Це і є одна з ознак генію, що випередив свій час на сотні років, причому так, що нічого й міняти! Закон магнітного тяжіння справно діє і досі.
Найвидатнішим науковцем ХІІІ ст. був англійський філософ та природознавець Роджер Бекон (бл.1214-1294 рр.), за соціальним станом – монах ордену францисканців.
Він пройшов школу в Оксфорді (у Роберта Гростера), доволі довго жив та вчився у Парижі (у П’єра де Марикура), потім повернувся викладати у рідний університет. За свої передові погляди, що різко розходилися з пануючою схоластикою, Бекон на 10 років був запертий в одному французькому монастирі, поки за нього не вступився особисто папа Климент ІV, на прохання якого Бекон виклав свої погляди в знаменитих творах “Велике”, “Мале” та “Третє”. Мислитель не схаменувся. 1278 року за вироком капітулу францисканського ордену Бекон був кинутий у в’язницю (в Англії); звільнили його лише через 14 років, за два роки до смерті. Чималу роль в обох тюремних поневіряннях зіграли алхімічні інтереси Бекона. Арештовували його в тому числі і “про всяк випадок”, не заважаючи його дослідам за ґратами, але пильно стежачи, а чи не знайде насправді алхімік способу, як перетворювати свинець та залізо на золото. (Саме така хімічна трансформація дуже цікавила англійця, він вірив у її реальність.) По-доброму чи по-злому, але цей винахід мав прислужитися Церкві і лише їй.
Роджер Бекон був першим великим критиком схоластики та провісником дослідної науки нового часу. Виступаючи проти схоластичного аристотелізму, що у версії томізму (вчення Томи Аквіната) став пануючою ідеологією католицької церкви, Бекон слідом за своїми вчителями вважав, що єдино істинне знання має засновуватись на експериментальних методах дослідження. Іншого шляху просто не існує. Філософія ж має намітити відмінності та взаємні відношення між окремими спеціальними науками, встановлюючи походження, характер та порядок, в якому їх слід вивчати; має створювати методи наук та вказувати причини помилок. У царині типових для філософів античного та середньовічного світу загальнотеоретичних пошуків філософсько-фізичних “підвалин світу”, Роджер висловлює ідею про якісно різні елементи, комбінації яких утворюють конкретні речі, тобто, схиляється до концепції, близької до давньогрецького атомізму.
В центрі уваги Бекона стояли фізико-математичні знання та їх практичне застосування. У шерегу фізичних наук перше місце відводилось ним оптиці. Бекон передбачив принцип окулярів (винайдених незабаром), телескопу та мікроскопу, займався вивченням застосування магнітної голки та пороху. Він був першим європейським вченим, який відзначив застосування нової зброї. Він намагається внести елемент точної математичної науки навіть до містичності алхімії. У Бекона дослідна наука “визначає, як робити дивовижні знаряддя та як, створивши їх, ними користуватися, а також роздумувати над усіма таємницями природи на благо держави та окремих людей та керувати іншими науками”.
Така агітація за дослідну науку була наслідком зміни середньовічного світогляду, переходу від античного ідеалу безпосереднього спостереження істини без втручання у природу до маніпулювання з природними об’єктами для досягнення справжнього знання. Не дивно, що Бекон, незважаючи на те, що сам був особою духовною, є палким апологетом світської освіти. Він обстоює думку, що науку мають вести далі саме світські заклади, університети – у духовних осіб на справжню науку не має ні часу, ні зазвичай і хисту: на священика може вивчитися кожен, а от для науковця потрібний природний потяг до знань. За Роджером Беконом, наука має вивчати світ через дослід, взаємодію з природними об’єктами, а технічна практика має бути освітлена наукою. Бекон чітко відрізняє та впевнено розмежовує неусвідомлену ремісничу технічну практику та практичні дії, побудовані на науковій основі.
Звідси вже недалеко й до усвідомлення раціональних основ технічної дії, характерних д