Утворення й становлення Давньоруської держави

 

Питання про походження Давньоруської держави дискусійне. В історичній літературі існує дві теорії утворення держави у східних слов’ян: норманська (її представники німецькі вчені З.Байєр, Г.Міллер, А.Шльоцер) та антинорманська (М.В. Ломоносов і М.С. Грушевський). Норманська теорія – це напрям у російській і німецькій історіографії, послідовники якої вважали норманів (варягів) засновниками держави в Давній Русі. Ця теорія була сформульована в другій чверті ХVІІІ ст. німецькими вченими–істориками, членами Петербургської Академії наук Г.Байєром та Г.Міллером, що служили на той час в Росії. Спираючись на наведену Нестором Літописцем легенду про запрошення варягів ільменськими слов’янами на правління Руссю, ці вчені висунули тезу про скандинавське походження Давньоруської держави.

Основоположником антинорманської теорії походження у східних слов’ян був М.В.Ломоносов, який у відповідь на твердження про важливість германських впливів та нездатність слов’ян створити власну державу доводив, що ще задовго до появи на території слов’янських земель варягів у слов’ян уже склалися передумови для утворення держави. Слушно зауважити, що послідовники великого вченого знайшли багато доказів того, що варяги відіграли другорядну роль у процесі створення Давньоруської держави. Державність із центром у Києві виникла за три століття до приходу на слов’янські землі варягів. Перші відомі з літописних джерел київські князі були слов’янами. Слов’яни становили і основу князівської дружини.

Варто зазначити, що дискусія значною мірою була спрямована в лінгвістичне русло і торкалася етимології (мовного походження) слова «Русь». У історичних джерелах цей термін тлумачиться по-різному. Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській мові. Антинорманісти пов’язують назву «Русь» із назвами річок у центральній Україні – Рось, Роставиця, Руса, цим самим доводячи її місцеве, слов’янське походження. Більше того, вони стверджують, що жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо в Скандинавії і не згадується в давньогерманських джерелах, включаючи саги. Антинорманістських поглядів дотримувалася більшість російських і українських радянських учених.

З історичних джерел відомо, що нормани або варяги з’явилися на землях східних слов’ян із середини VIII ст. Варягами місцеве населення називало вихідців зі Скандинавії, які в пошуках нових земель вирушали в далекі мандрівки, займалися торгівлею, піратством, грабіжницькими нападами. Власне, варяги – це не етнос, а спосіб життя представників різних племен, здебільшого північно-германського походження. У самій Скандинавії варягів називали вікінгами, в Європі – норманами. Варяги поклали і освоїли торговельний шлях через слов’янські землі до Візантії – «із варяг у греки». На цьому шляху вони вступали в спілкування зі слов’янами, торгували з ними, часто осідали на їх землях. Скандинавські імена мали й перші князі Давньоруської держави.

Слід зауважити, що на початковому етапі дискусія ґрунтувалася на хибних засадах, що були покладені в основу концепції як з одного, так і з іншого боку. Виникнення держави сторони розглядали, по-перше, як одномоментний кульмінаційний акт, а по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи.

Кожна позиція мала свою аргументацію, що спричинило подальше поглиблення дискусії, її періодичні спалахи. Водночас пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, всебічно обґрунтовані твердження істориків і археологів про визрівання у східних слов’ян, ще до приходу варягів, соціально–економічних та політичних передумов створення держави (удосконалення технології землеробства, піднесення розвитку ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родовообщинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури) і що східно–слов’янське суспільство вже мало свої протодержавні утворення, створило можливості для сучасного, якісного нового бачення процесу державотворення у слов’ян.

На початок ІХ ст. на півночі Східної Європи вже існували досить розвинені в економічному, культурному, політичному слов’янські міста-держави, серед яких добре відомі нам міста Новгород і Псков. Однак у 862 р. з якихось не зовсім зрозумілих причин жителі Новгорода, ільменські словени, запросили на правління варязького князя Рюрика, який і започаткував руську династію, що правила потім упродовж декількох століть у руських землях. Правдивість даної версії, як стверджувалося вище, завжди викликала сумнів у багатьох істориків. Скоріше за все правдивим є лише сам факт владарювання Рюрика, але встановлення цього владарювання відбулося традиційним для тих часів методом – підступним захопленням міст. А пізніше придворні літописці Рюриків трохи «підправили» історію, щоб довести законність влади своїх господарів.

Отже, паросток державності не був занесений до нас варягами чи хозарами. Державність зросла на місцевому ґрунті, задовго до приходу варягів унаслідок складного і тривалого соціально–економічного і культурного розвитку давньослов’янскього суспільства.

Одночасно, тобто в ІХ ст., відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Київ був значним торговим, культурним та військовим центром. Як і більшість великих міст, Київ завдячує своїм звеличенням вдалому географічному положенню. Поступово він перетворився в основний транзитний вузол торгового шляху із Скандинавії у Візантію. Самою долею йому було призначено стати і політичним центром слов’янського світу. Ось як визначає вдале розташування Києва відомий радянський історик Б.О. Рибаков: «Якщо ми подивимося на карту Східної Європи, то відразу усвідомимо важливу стратегічну роль Києва в епоху… масового, багатотисячного руху слов’ян на південь до багатих візантійських міст і родючим обробленим землям. Усі найбільші річки дніпровського басейну сходилися до Києва: вище від Києва за течією впадали в Дніпро Березина, Сож, величезна Прип’ять і Десна,Тетерев. Басейни цих річок охоплювали землі древлян, дреговичів, кривичів, радимичів і сіверян загальною площею близько чверті мільйона квадратних кілометрів. І весь цей величезний простір, усі шляхи з нього на південь, до Чорного моря, запирались фортецею на Київській горі».

У 882 р. новгородський князь Олег з дружиною спустився вниз по Дніпру, взяв Смоленськ, Любеч, підійшов до Києва, хитрістю захопив його, вбив київського князя Аскольда і став правити в Києві. Походження Олега не до кінця зрозуміле: ким він був – князем, боярином чи ватажком дружини. Більшість істориків вважають, що він був регентом малолітнього Ігоря, сина померлого в 879 р. новгородського князя Рюрика і, можливо родичем Рюрика. Об’єднання Києва і Новгорода в другій половині ІХ ст. і поклало початок єдиній ранньофеодальній державі на Русі. Вперше в історії об’єдналася Південна Русь з Північною.

Час князювання Олега в Києві (882 – 912 рр.) – це початок об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі. Влада Олега поширювалась на Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Смоленськ та інші міста. Усі племена сплачували князю данину і зобов’язані були надавати йому військову допомогу. Київ став «матір’ю городам руським», а київський князь – «великим князем», «під рукою» якого були інші князі.

Олег, розширюючи свої володіння, змушений був вступити у військовий конфлікт з хозарами, з якого вийшов переможцем. Руський князь і купці були дуже зацікавлені в постійній і мирній торгівлі з Візантією. Але сама Візантія намагалася тримати контроль і займати провідне місце в своїй зовнішній торгівлі, а тому не допускала іноземців у свою країну, не відкривала їм ринки свої міст, або обкладала іноземні товари величезним митом. Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. Русько-візантійський договір 911 р. передбачав сплату Візантією значної контрибуції, безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі тощо.

За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією, Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно–західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912 р.) він загинув.

Після смерті Олега на чолі Київської держави став син Рюрика – Ігор (912–945 рр.). Велику частину часу він провів у військових походах. Приєднав до Русі територію між Дністром і Дунаєм. У 915 р. Ігор першим зіткнувся з тюркомовними печенігами, підписавши з ними мирний договір, через 15 років порушений (із-за Візантії, яка не була зацікавлена в посиленні Русі). Зазнавши поразки від Візантії у 941 р., Ігор захопив Дербент і Південний Прикаспій (союзників Візантії). Отримав незначну перемогу над Візантією у 944 р. Із–за великих витрат на військові походи, Ігор збільшив данину, що привело його до смерті (вбитий у 945 р. древлянами за спробу зібрати данину вдруге).

Після загибелі Ігоря київський престол зайняла його дружина Ольга (Хельга) (945–964 рр.). Вона помстилась за вбивство чоловіка, знищивши 5 тис. древлян. Провела податкову реформу, визначивши кількість данини – «уроки» і місця збору данини – «погости». Особисто прийняла християнство і встановила дипломатичні відносини з Німеччиною, піднявши авторитет Київської Русі.

Ольгу змінив її син Святослав (964–972 рр.) – перший князь династії Рюриковичів зі слов’янським ім’ям. Більшу частину свого життя він провів у військових походах, використовуючи наступальну тактику, швидкість і раптовість. Святослав розгромив Хозарський каганат, Волзьку Болгарію, Дунайську Болгарію та ін. Ввів традицію призначати князями у других містах своїх синів (для укріплення єдності Русі), хотів перенести столицю із Києва в Переяславець на Дунаї (перехрестя торгівельних шляхів), але зазнав у 971 р. поразки під Доростолом від візантійців, черенз що відмовився від претензій на дунайській землі. У 972 р., повертаючись до Києва, загинув у бою з печенігами в районі дніпровських порогів. Хоча існує й інша версія: він, будучи язичником, насправді загинув від руки вбивці, що був підісланий прихильниками християнства чи суперниками за князівський престол.

Отже, характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену, постійна рухливість її кордонів, розширення території країни, зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території і держави; слабкість великокнязівської влади, шо не була ще чітко організованою та централізованою.