Князювання Данила Романовича Галицького. 1 страница
Після загибелі Романа Мстиславича розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель.Галицькі бояри, які виступали проти об'єднання Галицької і волинської землі в єдине князівство, прогнали малолітніх синів Романа — Данила і Василька, — від імені яких правила вдова князя Анна, що спиралась на підтримку волинського боярства. Під час панування галицького боярства князівство опинилося в безладі. Цим негайно скористалися поляки та угорці, які намагались оволодіти Галичиною і Волинню.У 1219 р. галичани запросили на престол новгородського князя Мстислава Удатного і за його допомогою вигнали угорців. На Волині боротьбу проти поляків розгорнули брати Данило і Василько. Коли вони підросли, то одержали батькову вотчину - Володимир (1215 p.). Утвердившись на Волині, Данило Романович розпочав боротьбу за Галичину, яку зміг повернути лише у 1238 р. і де остаточно утвердився у 1245 р. після перемоги під Ярославом над угорсько-польсько-боярською коаліцією.Драматичний 40-річний шлях Данила Романовича до влади загартував його характер. Приборкавши бояр, князь забезпечив собі підтримку серед селян та міщанства (озброєна селянська піхота зайняла місце боярських дружин). Одночасно з цим Данило Галицький був вимушений вести боротьбу з тевтонськими рицарями Доброжинського ордену, які загрожували його володінням з північного заходу. Навесні 1238 р. він розгромив рицарів-хрестоносців під Дорогочином і зупинив їх просування на українські землі.Данило також розпочав боротьбу за приєднання до своїх володінь Києва. Його суперником виступав чернігівський князь Михайло Всеволодович. Спершу доля посміхалася Михайлу Чернігівському, який 1236 р. зібрав під своєю зверхністю всі українські землі, за винятком Волині. В кінці 30-х pp. у боротьбу втрутилась третя сила — монголо-татари, які в 1239 р. захопили Переяслав і Чернігів. Данило негайно скористався з цього і в 1240 р. підкорив Київ. Після цього Галицько-Волинське князівство стало загальноукраїнською державою.Монголи не дали Данилові часу для оборони на Дніпрі — того ж 1240 р. Батий почав генеральний наступ і оволодів Києвом, обороною якого керував воєвода Дмитро. Данила Галицького у період монгольської навали в князівстві не було. Він перебував у Польщі та Угорщині, де намагався схилити їх правителів до створення антимонгольського військового союзу. 1241 р. Батий продовжив похід на Захід через Галицько-Волинську землю. Долаючи опір, монголи оволоділи майже всіма містами князівства. Коли війська Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідну землю. Його чекали згарища, руїни, значні людські втрати.У 1242 р. Батий вивів війська з Європи, заснувавши в пониззі Волги державу — Золоту Орду. Данило Галицький у 1245р. змушений був визнати зверхність хана Золотої Орди, але не склав зброї, спрямувавши зусилля на створення анти-ординської коаліції (переговори з послом папи римського, укладення союзу з угорським королем, володимиро-суздальським князем та ін.).Одночасно з цим він докладав великих зусиль для посилення боєздатності князівства: було реорганізовано військо — сформовано піхоту з селян, переозброєно кінноту (удар важкоозброєної кінноти як правило монголи не витримували); укріплено старі міста, збудовано нові — Холм, Львів тощо; побудовано ряд неприступних фортець у горах. Розробляючи плани організації хрестового походу проти Орди, Данило звернувся до ідеї церковної унії. Проте ця ідея наштовхнулась на опір православної ієрархії.Данило все ж погодився на тимчасове визнання папи зверхником над православною церквою і 1253 р. був коронований в Дорогочині послами Інокентія IV королівською короною. На жаль, сподівання на допомогу католицького Заходу не справдилися. Тоді Данило виступив сам. У 1254—1255 рр. — він завдав поразки ханському наміснику Куремсі, але 1259 р. змушений був капітулювати перед темником Бурундаєм, погодившись на знищення найбільших укріплень.Антимонгольська політика Данила Галицького зазнала краху — він не зміг досягти звільнення своєї держави від підпорядкування Золотої Орди.Данило Романович Галицький помер 1264 р. і був похований в Холмі. Діючи в надзвичайних обставинах, перший український король відстояв свою державу і передав нащадкам, які забезпечили існування Галицько-Волинської держави до середини XIV ст.
26.Галицька і Волинська землі за наступників Данила Романовича.
Після смерті князя Данила в 1264 р. з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. За правління синів Данила — Шварно, Лева і Мстислава — князівство при формальному збереженні єдності фактично розпалося на три частини. Галицько-волинські князі, визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Вони підтримували міцні зв'язки з Тевтонським орденом та Литвою і таким чином відстоювали свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактували з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римською курією тощо.Єдність Галицько-Волинської держави відновлювалася за правління наступника Лева - князя Юрія І Львовича (1299-1315 pp.). Скориставшись ослабленням Золотої Орди, він зміцнив свою владу. Юрій І, як і його дід, прийняв королівську корону і став називатися «королем Русі і князем Володимирії». Значним досягненням Юрія І Львовича було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії (1303—1437). Вона стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й сприяла зміцненню його незалежності. Наступником Юрія І стали його сини Андрій та Лев II (1315-1323 pp.). Вони поділили державу на сфери впливу, але правили спільно, й тому її розпаду не відбулося. Князі проводили активну зовнішню політику. У цей час активізується експансія Литви на землі князівства, внаслідок чого було втрачено Дорогочинську і Берестейську землі. Андрій і Лев II налагодили союзницькі відносини з Польщею і Тевтонським орденом, які мали антилитовську спрямованість. Боротьба з Ордою закінчилася для князів трагічно: у битві з військами хана Узбека у 1323 р. вони загинули (Правда існує і інша версія загибелі князів у боротьбі з поляками). Внаслідок цього пряма лінія династії Романовичів урвалася, що призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар і усобиць, активізації втручання сусідніх держав. Майже два роки Галицько-Волинська держава залишалася без правителя і лише у 1325 р. внаслідок компромісу між боярством, Польщею, Угорщиною, Литвою, Золотою Ордою новим правителем було обрано племінника Андрія та Лева І! — 14-річного мазовецького князя Юрія II Болеслава (1325-1340 pp.). Новий князь не став маріонеткою бояр і намагався поводити самостійну політику. Проте доба могутності Галицько-Волинської держави залишилася у минулому і розпочався її занепад. Юрій II Болеслав, вихований у західній культурі, проводив відповідну політику: лояльно ставився до католицизму і його поширення на землях князівства, сприяв переселенню поляків і німців у свої володіння. Невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу місцевому боярству для активних насильницьких дій. Внаслідок змови князя у 1340 р. було отруєно.Після цього зберегти єдність Галицько-Волинської держави вже не вдалося. Протягом короткого часу Галицько-Волинську державу було поділено між Литвою і Польщею (1349 р.). До Литви відійшла Волинь, до Польщі — Галичина. Молдавське князівство захопило Буковину (Шипинська земля).Історичне значення Галицько-Волинської держави:— продовжила її культурні традиції. Київської Русі;— берегла від завоювання і асиміляції південну і західну гілки східних слов'ян. Сприяла їх консолідації та усвідомленню власної самобутності;— стала новим після занепаду Київської Русі центром політичного та економічного життя, який забезпечував високий розвиток українських земель; — впродовж століття після монгольської навали забезпечувала наступність і безперервність розвитку державницьких традицій на українських землях;— своїми зв'язками з Центральною та Західною Європою сприяла долученню до західної культури українських земель, одночасно зберігаючи власну культурну традицію, що мала значний візантійський вплив. Роль Галицько-волинського князівства надзвичайно велика. Після занепаду Києва саме Галицьке-Волинське князівство ціле сторіччя утверджувало державну організацію на українських землях, ставши спадкоємницею Київської Русі.У роки найвищого піднесення воно охоплювало близько 90 відсотків української території, охороняло Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі, Золотої орди, які зазіхали на благодатні українські землі. Галицько-волинське князівство відкрило широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи при цьому кращі культурні традиції української національної культури.Ключові дати:1264-1299 pp. - період правління синів Данила Галицького Шварно, Лева і Мстислава.1299-1315 pp. - князювання Юрія І Львовича.1315-1323 pp. - правління князів Андрія і Лева II.1325—1340 pp. — правління Юрія II Болеслава.1349 р. - припинення існування Галицько-Волинської держави.
27.Причини та наслідки занепаду Галицько-Волинського князівства.
Серед причин занепаду Галицько-Волинської держави були: - монголо-татарське іго.- деструктивна політика боярської олігархії.- припинення княжої династії.- агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.Наслідки:Зі смертю Юрія II закінчилася доба незалежності Галицько-Волинського князівства, і почалася боротьба сусідніх держав за Галичину й Волинь, що завершилася поневоленням цих земель сусідніми державами. Галицько-Волинські землі стали об'єктом вторгнення Польщі, Литви, Угорщини та інших державУ 1387 р., за короля Ягайла, Галичина і Холмшина остаточно були приєднані до Польської держави, спочатку на правах автономної області —- «королівства Русі», а потім, з сер. XV ст., — звичайної польської провінції. Належні раніше до Галицько-Волинського князівств;! землі між Дністром і Прутом, у т. ч. територія сучасної Буковини, опинилися у складі Молдавського князівства, яке сформувалося саме в той час. Закарпаття опинилося у складі Угорського королівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина — поступово зосередилися у складі Великого князівства Литовського.. Галицько-волинська держава перестала існувати.
28.Культура Галицько-Волинського князівства.
Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру.Культура Галицько-Волинського князівства була відкритою для впливів західної і східної культур, але при цьому не втрачала своєї східнослов’янської специфіки.Великий вплив на культуру регіону мала православна церква, яка, попри політичні негаразди, зберігала основні культурні традиції. Культура Галицько-Волинського князівства стала однією зі складових частин формування української культури.Незважаючи на те що риси культури Галицької і Волинської земель мають відмінності, їхній розвиток відбувався одночасно, а процеси були тотожними. Це дає змогу вченим розглядати культуру Галицько-Волинського князівства як цілісний феномен.2. Освіта. Для потреб держави і поширення та утвердження християнської віри були потрібні грамотні й освічені люди. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах.У Галицькій і Волинській землях також існували бібліотеки при монастирях і князівських палатах, де можна було поглибити свої знання. Є відомості про велику книгозбірню князя Володимира Васильковича. Знайдені предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці, Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті) берестяні грамоти — у Звенигородці та Бересті. Збереглися й пергаментні грамоти князів.Про значне поширення освіти, принаймні серед заможних кіл населення Галицько-Волинського князівства, опосередковано свідчать пам’ятки давньоруської писемності ХІІ—ХІІІ ст. У жодному літописі, крім Галицько-Волинського, неможливо знайти такої кількості згадок про писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо.3. Література і літописання. До нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька».Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір.Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу.Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького.Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису — майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду.Волинська частина літопису відзначається особливо високими літературними достоїнствами, емоційністю та ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку культури на землях Галичини й Волині.Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю.Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже він містить багато характерних для неї слів, зворотів, прислів’їв.4. Архітектура. Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр.Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються досить рано — із кінця ІХ — початку Х ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважна більшість храмів кінця ІХ—ХІІІ ст. назавжди втрачена.У ХІІ—ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів.Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.).
29.Боротьба за Руську спадщину. Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського.
Причини входження земель до ВКЛ:- Криза в Галицько-Волинській державі і її занепад- Зміцнення сусідів Галицько-Волинської держави, які прагнули розширення за рахунок українських територій- Необхідність боротьби з Ордою та пошук союзника для цьогоВключення українських земель до складу ВКЛ здійснювалось у 2 етапи:1) 1320 – 1340 рр. – пов’язане з діяльністю з литовським князем Гедиміном. Він розбудовує місто Вільно, починає будувати замки. Приєднує території Волині, де посадив своїм намісником сина Люберта. Далі захоплює Київ и Київщину, адже володіння Києвом давало йому право на Руську спадщину. В Києві сідає намісник Гедиміна. До початку 40 рр. підкорив Північну територію України. Помирає в 1341 р. У 1344- 1345 рр. після нищивного походу польського короля Казимира III Галичина поступово переходить під владу Польщі. (Польське королівство остаточно захопило Галицьку і Холмську землі у 1387 році)2) 1340 – 1360 рр. – пов’язане з діяльністю Ольгерда. За князя Ольґерда почалося масове входження українських земель: Волинь, у 1357—1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року — Поділля; у 1362 — 1363 років — Київщина; Брацлавщина та Переяславщина. Посадив в Києві намісником свого сина. Ольгерд спробував звільнитись від данини та політичного контролю орди. Так, у 1362 р. відбулась Битва на Синіх Водах, де була застосована нова тактика проти ординців. Наслідок: звільнення руських земель від регулярної данини і політичного контролю орди. Ольгерд фактично приєднує українські степи до Литви.Смерть останнього номінального представника династії Романовичів Юрія II в 1340 р., що потягла за собою цілком реальне послаблення державної влади в Галицько-Волинській Русі, припала на вкрай напружені для всієї Південно-Західної Русі часи. Адже саме в цей час найближчі її сусіди переживали або добу піднесення і подолання роздробленості, або ж, як щодо Литви, часи виходу на міжнародну арену, початки активного військово-політичного життя.Зокрема, Польща в часи правління Владислава Локетка та, особливо, його талановитого сина Казимира III Великого (правив у 1333-1370 рр.) швидко виходить з епохи феодальної роздробленості, міцніє мілітарно і переймається проблемою розширення своїх територіальних меж. Ще більш очевидними були в цей час успіхи правителів Угорщини. З утвердженням на угорському королівському престолі Анжуй-ської династії уже в роки правління Карла-Роберта Анжуйського (1308-1342 рр.) та його сина і наступника Людовика (1342-1382 рр.) королівство охоплює не лише власне угорські землі, а й території Болгарії, Валахії, Молдови, Хорватії, землі Буковини та Закарпаття.Стрімко вривається на арену тогочасної європейської політики Литовське князівство. Литовські племена тривалий час платили Русі данину, а полоцькі чи вітебські князі ще в XII ст. використовували литовські дружини у своїх військових походах. Тиск з боку Німецького ордена, котрий намагався колонізувати населені балтами землі, став поштовхом для прискорення процесів консолідації литовських племен. Приблизно в 1240-х рр. один з племінних вождів - Міндовг змінив порядок управління литовськими землями та проголосив себе одновлодним. Зміцнивши свою владу на литовських землях, Міндовг починає поширювати її і на суміжні слов'янські землі, що раніше входили до складу Київської Русі. Першими до Литви перейшли землі Середнього Понімання - так звана Чорна Русь, з розташованими тут містами Новогродок, Вовкависьк, Городня, Слонім.Причому, літописці не подають жодних свідчень насильницького підпорядкування цієї землі литовцями, і, швидше всього, вокняжіння тут Міндовга відбулося за згодою місцевого населення. У Новогродку деякий час навіть знаходилася резиденція литовського князя.Часом чи не найбільш швидкого територіального розширення та зростання могутності Литовського князівства стали роки князювання Ґедиміна (1316-1341) - родоначальника нової князівської династії Центрально-Східної Європи. Насамперед у 1315 р. литовський правитель відвоював у галицько-волинських князів Берестейську землю. Згодом, в 1320 р., приєднав до своїх володінь Вітебську землю. А вже після цього черга дійшла до Пінської та Туровської земель. На початок же 40-х років XIV ст. до складу Литовського князівства входили майже всі землі сучасної Білорусі.Об'єднуючи під своєю владою східнослов'янські землі, Ґедимін, як правило, обходився без застосування зброї та насильства над місцевим населенням. Саме він першим з литовських князів почав називати себе володарем не лише литовців, а й русинів, а свою державу - Литовським і Руським Королівством.Покладаючись не лише на силу, а й на вмілу дипломатію, Гедимін одружив одного свого сина Ольгерда з донькою вітебського князя, другого - Любарта - з донькою волинського князя, здобувши у такий спосіб спадкові права на ці землі. Своїх п'ятьох доньок великий князь повидавав заміж за правителів чи спадкоємців сусідніх польських і руських князівств, зав'язуючи тим самим вигідні династичні союзи.Ще за життя великий литовський князь Ґедимін, зібравши одну з найбільших в Центрально-Східній Європі державу, пороздавав окремі її частини в управління своїм синам, трактуючи її таким чином як патримоніальну власність. Так, Вільно (куди в 1323 р. було перенесено столицю князівства) з навколишніми містами було передано молодшому синові Явнуту, Тернаву та Слонім - Маснивіду, Пінськ і Туров - Наримонту, Новогро-док і Вовкависьк - Коріату, Волинь - Любарту, Вітебськ і Мінськ - Ольгерду, Трокі, Бересте та Городню - Кейстуту.Після смерті великого князя столиця його держави Вільно так і залишалася в руках молодшого Явнута, і це викликало сімейне замішання серед Гедиміновичів. Сімейні чвари увінчалися державним переворотом, що його здійснили Ольґерд і Кейстут. Останній захопив столицю князівства та проголосив володарем Ольгерда - найстаршого з-поміж синів Ґедиміна, хоч і Кейстут користувався правами співправителя.Зібрану батьком територію співправителі розділили навпіл: Кейстут отримав західні землі - Жемайтію (Жмудь), Литву (Аукштайтію), Ядляшшя з Бєльськом і Берестейську землю; а Ольґерд - східні від лінії Городня-Троки-І нфлянти території, тобто більшою мірою руські землі. Столицею західної частини стали Троки (Тракай), а східної - Вільно. Так само, як і у випадку з територією, було розділено і сфери політичного впливу та політичної відповідальності братів. Кейстут мав опікуватися західною політикою Великого князівства Литовського, головним чином протидіяти німецьким орденам; а Ольґерд - стосунками з Москвою, Новгородом, Псковом, Золотою Ордою та її васалами. Відтак і включення більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського об'єктивно пов'язане саме з діяльністю Ольгерда.Виступивши з антитатарською програмою збирання руських земель, Ольґерд отримав виразну перевагу над іншими претендентами, що претендували на роль збирача земель, які раніше входили до складу Давньоруської держави. Адже Галицько-Волинська держава на середину XIV ст. вступила у смугу занепаду та гострих політичних конфліктів, спричинених, серед іншого, й династичною кризою. Володимиро-Суздальська Русь на той час залишалась улусом Золотої Орди, населення якої сплачувало ханським баскакам данину, а князі отримували ярлик на князювання лише за ханської згоди. Відповідно й територіальна експансія вільної від чужого гніту Литовської держави, що, до того ж, несла у собі гарантії безпеки від вторгнення агресивних степовиків, виглядала не принизливо. Крім того, успіхам сприяла і зважена політика литовських правителів на новоприлучених землях.За таких умов уже на початок 1350-х рр. Ольґерд підпорядкував своїй владі решту білоруських земель (Бобруйськ, Речиця, Чичерськ, Пропойськ та ін.), у 1358 р. - удільне князівство з центром у Мстиславі, потім його владу добровільно визнало брянське боярство. А наприкінці 1361 - початку 1363 р. війська литовського князя зайняли Київ, де було посаджено намісником великого князя литовського його сина Володимира Ольгердовича. Невдовзі, у тому ж таки 1362 р., Ольґерд оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини та більшою частиною Переяславської землі.Восени цього ж року в битві під Синіми Водами (нині р. Синюха на території сучасної Кіровоградської обл.), князеві вдалося отримати важливу перемогу над військами трьох татарських орд - Кримської, Перекопської та Ямболукської (Джамбойлуцької), що на той час уже виділилися з колишнього улусу Ногая та контролювали Поділля і степові території Північного Причорномор'я.Характерно, що війська Ольгерда, які взяли участь у Синьоводській битві, складалися з його відбірної рицарської дружини, а також загонів місцевого боярства з Київської та Чернігово-Сіверської земель, загонів волинян під началом Любарта та подолян Коріатовичів.Перемога в битві під Синіми Водами стала першим великим успіхом у боротьбі з монголо-татарами з часів нападу орд хана Батия на Русь. Вона продемонструвала можливості успішного протидіяння нащадкам войовничого Батия, а також підняла авторитет Ольгерда як об'єднувача руських земель. Адже московські князі, зокрема сучасник Ольгерда Іван Калита, у цей час невпинно демонстрував свою лояльність щодо правителів Золотої Орди і про організацію спротиву навіть не мріяв.Після здобутої перемоги Ольґерд вийшов у пониззя Дністра та до Дніпровських порогів. Поділля було передано великим князем в уділи своїм племінникам - Юрію, Олександрові, Костянтинові та Федорові Коріатовичам, на плечі котрих було покладено завдання налагодження оборони краю від татарських набігів.Щоправда, існує й інша точка зору з приводу часу прилучення до Великого князівства Литовського подільських земель. У згоді з нею, це сталося ще в 40-х рр. XIV ст., коли землі, розташовані між Дніпром і Дністром зі сходу на захід та між Россю та Чорним морем - з півночі на південь, потрапили під пильну увагу середнього сина Гедиміна Коріата-Михайла. Саме тоді на так званому Малому Поділлі - землях між Кам'янцем, Смотричем,Червоноградом, Скалою Подільською і Бакотою - й осів Коріат зі своїми синами. А отже, Ольгерд лише визнавав фактичний стан справ, який вже існував раніше, а також, можливо, розширив уділи Коріатовичів.Таким чином, на початок 1360-х рр. майже всі українські землі, за винятком західних територій, підпорядкованих польському та угорському королям, належали литовським князям, нащадкам Ґедиміна.
30.Великий князь Литовський Вітовт.
На рубежі 80-90-х рр. XIV ст. проти Кревської унії виступила знать Литви та Чорної Русі - історичної області, що була ядром формування Великого князівства. А очолив опозиційні виступи двоюрідний брат Ягайла Вітовт - син убитого ним великого князя литовського Кейстута Гедиміновича.На перших порах військове щастя було на боці короля Ягайла. Спроба Вітовта оволодіти литовською столицею взимку 1389/90 р. завершилася поразкою, і він був змушений рятуватися втечею до німецьких рицарів у Пруссію. Аби отримати військову допомогу від ордена, Вітовт уклав договір, за яким обіцяв бути його васалом та передати рицарям Жемайтію. Будував удільний литовський князь і плани щодо отримання допомоги від московського князя Василія 1, за якого видав заміж свою доньку Софію.Зібравшись із силами, у 1391 р. Вітовту за допомоги хрестоносців вдалося оволодіти Городнею, через рік - Новогрудком, Мерачом та реально загрожувати Вільно. Це змусило Ягайла шукати шляхи примирення зі своїм супротивником. Улітку 1392 р. між ними було досягнуто домовленості про відмову Вітовта від послуг німецьких рицарів та взамін цього повернення Вітовту всіх батьківських земель, а також проголошення його пожиттєвим правителем Литви та Русі під патронатом Ягайла.Договір 1392 р. став важливим етапом на шляху ліквідації кревських постанов. Отримавши владу, Вітовт енергійно взявся за зміцнення державної влади у князівстві. Уже наступного року він, не задовольняючись більше званням намісника, проголосив себе повновладним великим князем литовським під номінальною зверхністю польського короля, і цим фактично розірвав унію 1385 р.Вітовт усіляко намагався позбутися надмірної опіки польського короля. Він доволі активно заходився реалізовувати програму внутрішньої консолідації своєї держави, подолання сепаратистських настроїв удільних князів, що істотно виросли в умовах протидії кревським крокам Ягайла. Упродовж 1393-1395 рр. великий князь позбавив влади сина Любарта Гедиміновича Федора на Волині, а також Володимира Ольгердовича - в Київській землі, Дмитра-Корибута Ольгердовича - на Чернігово-Сіверщині та Федора Коріатовича - на Поділлі.Великий князь литовський також знову уклав таємний договір з Тевтонським орденом, розраховуючи на його допомогу у боротьбі з польським королем. Щоправда, подальший розвиток подій зіпсував амбітні плани Вітовта. У 1399 р. він задумав великий похід проти хана Тімура (Тамерлана), котрий позбавив влади союзника литовців хана Тохтамиша. Однак у вирішальній битві на р. Ворсклі в серпні 1399 р. Вітовт зазнав нищівної поразки і був змушений рятувати своє життя втечею разом з невеликою дружиною. На Ворсклі ж загинув цвіт війська Вітовта, в тому числі герої Куликовської битви 1380 р. - Андрій Полоцький та Дмитро Боброк-Волинський.Після трагедії на Ворсклі князь був змушений піти на зміцнення союзу з польським королем. У січні 1401 р. було підписано акти нової унії, відповідно до яких Вітовт визнавався довічним правителем Литви, але після його смерті підвладні йому території мали бути повернуті до складу Польщі, тобто передбачалося приведення до реалізації інкорпораційних постанов Кревської унії.Проте зміцнення позицій і авторитету великого князя литовського, що мало місце після отриманої - значною мірою завдяки саме його успішним діям на чолі 40 хорутв війська - перемоги над німецькими рицарями в битві народів під Грюнвальдом 1410р., дало змогу домогтися перегляду постанов договору 1401 р. Згідно з постановою укладеної 2 жовтня 1413 р. Городельської унії, король Ягайло визнав право Великого князівства і після смерті Вітовта зберігати свою політичну автономію. Єдине, що її обмежувало, так це вимога, аби при виборах наступника великого литовського князя литовсько-руською знаттю обов'язково радитися з приводу його кандидатури з королем Ягайлом чи його наступником. Так само, до речі, і при виборах польського короля обов'язковим було узгодження його кандидатури з великим князем литовським.З метою зближення з Польщею заможні литовські роди були допущені до польських шляхетських гербів. Так само за аналогією з польським устроєм на території Великого князівства Литовського створювалися воєводства та каштелянії. Щоправда, поки що було утворено лише два воєводства - Віденське та Трокайське (Троцьке). Згідно з 9-м артикулом городельського акту, до новоутворених урядів воєводств і державної ради допускалися лише вірні римо-католицької церкви. Так само і привілеї на гарантоване розпорядження своїми отчинами, закріплене в актах 1413р., поширювалося лише на землевласників католицького віросповідання. Таким чином, Городельська унія зміцнювала становище Римо-Католицької церкви у Великому князівстві Литовському як державної релігії та закладала основи для дискримінації православної частини його населення. Неминуче це мало б підірвати єдність держави та спровокувати майбутні конфлікти.