Соціально орієнтоване ринкове господарство
У реальному житті так званої “ринкової економіки” чи “вільної конкуренції” практично не існує. В теорії вирізняють поняття “вільна ринкова економіка” і “соціальна ринкова економіка”. Тому треба ознайомитися зі змістом основних понять.
Характерні риси “вільної ринкової економіки”:
по-перше, приватна власність на засоби виробництва;
по-друге, діяльність на принципах економії ресурсів;
по-третє, ціноутворення шляхом вільної конкуренції на ринках.
Названі принципи у чистому вигляді діяли понад півтораста років тому. Тодішню форму господарювання називали “вільною ринковою економікою” (хоча й тоді вона була не досить вільною). Водночас в економічній теорії панував принцип “вільного підприємництва” (“Laissez faire”, що означає “полиши на самоплив і не втручайся”). За цим принципом економіка має розвиватися вільно, без зовнішнього втручання. “Невидима рука” ринку сама впорається із своїми проблемами (А. Сміт).
Одразу слід зазначити, що “вільна ринкова економіка”, окрім відомих переваг, має той суттєвий недолік, що пущена на самоплив, полишена сама на себе, вона з часом руйнує і спростовує свої принципи – приватну власність окремих товаровиробників підпорядковує величезним монополіям, “вільне ціноутворення” з часом спотворюється монополістичним, а доходи на “фактори виробництва” далеко не завжди відповідають їх вміщенню. У невигідному становищі опиняється головна продуктивна сила суспільства – наймана праця.
Шляхом тривалої еволюції в розвинених країнах поступово почали виробляти такий соціально-економічний устрій, який зміг би поєднати переваги ринкової економіки (вільний розвиток продуктивних сил, швидкий технічний прогрес, стимулювання виробництва і продуктивності праці на основі вільної конкуренції) і водночас усунути недоліки “вільної економіки” (вади монополізму, соціально-економічне зубожіння широких мас населення тощо).
Поступово формувався новий соціально-економічний устрій, про який йшла мова вище, який дістав назву “соціальна ринкова економіка”. На відміну від “вільної ринкової економіки” новий лад передбачає певне (в різних країнах по-різному) втручання держави в економічні і соціальні процеси. Було визначено, що держава повинна підтримувати функціонування конкурентного механізму в такий спосіб, щоб економіка діяла на користь усіх і не занепадала.
“Соціальна ринкова економіка” заснована на певних, досить суперечливих постулатах, а саме:
по-перше, ринок – основа економіки;
по-друге, численні соціальні проблеми ринок розв’язати не може;
по-третє, ефективна ринкова економіка здатна створити засоби для вирішення соціальних проблем в суспільстві;
по-четверте, ринкова економіка має бути спрямована на задоволення зростаючих потреб споживачів.
Отже, “соціальна ринкова економіка” – це соціально-економічний устрій, економічну основу якого становить ринок, але він не може розв’язати багатьох соціальних проблем, а тому вдається до послуг держави.
Концепція “соціальної ринкової економіки” знайшла найбільш послідовне своє втілення в моделі “соціального ринкового господарства” у повоєнній Німеччині, основоположниками якої є західнонімецькі економісти А. Мюллер – Армак, Л. Ерхард та В. Ойкен. Вона увібрала в себе з християнського соціального вчення два основоположні принципи – принцип особистості і принцип субстітарності.
Додержання першого принципу передбачає зосередження усієї уваги з боку держави на людині, яка взагалі є мірилом доцільності всієї соціально-економічної організації суспільства. Такий підхід в цілому відповідає релігійно-моральній традиції країн Західної Європи і Сполучених Штатів, в яких значну роль у становленні “продуктивного капіталізму” відіграла ідеологія протестантизму.
Другий принцип передбачає можливо більшу децентралізацію прийняття рішень за відомим правилом: більш крупна громадська одиниця не повинна перебирати на себе розв’язання завдань, які можуть бути розв’язані на нижчому щаблі суспільної організації дрібною одиницею цієї організації.
Важливу роль при цьому відіграє досягнення соціальної згоди, соціального компромісу. Фактично реалізація даного принципу передбачає можливо більшу децентралізацію прийняття рішень, вона окреслює межі державного втручання і регулювання економічної діяльності і соціальних відносин у країнах з “соціальною ринковою економікою”. Завдяки цьому встановлюється максимально можлива самостійність і гнучкість не тільки певних господарюючих суб’єктів, але й гнучкість структур і функцій державних установ та інституцій.
Нарешті, концепція “соціального ринкового господарства” органічно увібрала в себе ідеї “демократичного соціалізму”. Ідейні витоки його коріняться у філософії І. Канта. “Етика” цього видатного філософа лягла в основу “етичного соціалізму”, створеного неокантіанцями і поширеного в середовищі соціал-демократичних поглядів кінця ХІХ–початку ХХ сторіччя.
На початок 70-х років ХХ століття, коли ідеї “демократичного соціалізму” набули найбільшого поширення в Західній Європі, три провідні сили суспільства – профспілки як представники інтересів працівників, роботодавці та їх об’єднання і держава – досягли певної соціальної згоди щодо того, як в громадському суспільстві вироблення й прийняття рішень на всіх рівнях має підпорядковуватися громадському контролю. Конкретними об’єктами цього контролю стали мінімальні рівні оплати праці і доходів, вирівнювання динаміки доходів, встановлення систем соціального захисту й забезпечення. Основою громадської згоди стала так звана “договірна економіка”, що функціонує, як кажуть на принципах системи “трипартизму”. Така економіка є основою соціально-політичного і соціально-економічного розвитку, заснованого на взаємодії спільних організацій роботодавців і найманих працівників, а також політичних партій, що виражають їхні інтереси, і державних органів, які узгоджують, контролюють, досягають домовленості та виробляють остаточні рішення. Відповідно до цього державні інституції та здійснювана ними економічна і соціальна політика набувають певної стабільності, менше залежать від наслідків чергових виборів до законодавчих чи виконавчих структур.
Як можна бачити з огляду трьох першоджерел, які увібрала в себе концепція “соціальної ринкової економіки”, вони являють собою досить “органічний” комплекс, оскільки поєднують економічні, соціальні та ідеологічні цінності. Разом узяті вони в кожній конкретній країні утворюють той соціально-економічний “порядок”, який в теорії набув назви “соціальні ринкові економіки”, а в конкретному національному втіленні являє собою безліч неповторних соціально – економічних “порядків” з їх особливостями – історичними, економічними, психологічними, природними, а також менталітету, релігії, традицій, уподобань тощо.
Як було зазначено вище, концепція “соціальної ринкової економіки” знайшла найбільш послідовне своє втілення в моделі “соціального ринкового господарства” у повоєнній Німеччині. Економічний і соціальний “порядок”, що утворився у ФРН, був названий “синтезом нового типу”. Такий “синтез”, з одного боку, точно встановлював межі діяльності державної влади в економіці в такий спосіб, щоб водночас уникнути небажаних наслідків “хаотичного розвитку”, а з другого – запобігав формуванню централізовано-адміністративної системи. Метою нового устрою було створення вільного, економічно ефективного, соціально справедливого господарчого і суспільного порядку.
Згідно з визначенням в економічній теорії термін “соціально орієнтоване ринкове господарство” означає економічний лад на основі вільної ринкової економіки, що забезпечує економічну продуктивність і соціальну справедливість за високого ступеня індивідуальної свободи. До соціальної ринкової економіки, як вже було нами зазначено, належать свобода споживання, зайнятості, вибору професії та роботи, а також право на приватну власність. Соціальні компоненти цього ладу проявляються, зокрема, в обмірній соціальній структурі, наголос в якій ставиться на економічній продуктивності окремих осіб і соціальній спрямованості власності.
Таким чином, на основі вище визначеного, можна констатувати: поняття “соціально орієнтоване ринкове господарство” поєднує в собі два різних значення: по-перше, економічний і соціальний устрій; по-друге, спосіб суспільної та економічної політики, якій може бути протиставлений реальний розвиток. На думку польського економіста Лєшека Бальцеровича, “батька” польської економічної реформи, соціально орієнтоване ринкове господарство – це ліберальний ринковий капіталізм, доповнений такими формами діяльності держави, які повинні були зберігати властивий капіталізмові динамізм і при цьому пом’якшувати деякі небажані побічні ефекти (розумний інтервенціонізм). Це поняття можна також інтерпретувати як ідею політичного устрою, мета якої пов’язати вільну ініціативу, що розвивається в економіці й базується на конкуренції, із соціальним прогресом, який забезпечується економічними досягненнями. Сенс соціально-ринкового господарства полягає в тому, щоб пов’язати принципи свободи на ринку з досягненням соціальної рівноваги в суспільстві.
Іншою мовою, концепція “соціально орієнтованого ринкового господарства” відображає спробу віднайти реальний синтез суті рушіїв ринкових процесів і намагання об’єднати особисту свободу із соціальною справедливістю. Для цього повинно гарантуватися забезпечення повної зайнятості, стабільний рівень цін, урівноважений платіжний баланс, а також перманентне економічне зростання при значному обмеженні кон’юнктурних коливань.
Іноді під “соціальним ринковим господарством”, що не суперечить, а конкретизує попереднє визначення, розуміють певну соціально-економічну політику, яка поєднує в собі принципи свободи на ринку з принципом соціального вирівнювання, тобто поєднання “вільної конкуренції” з “соціальною справедливістю”.
Такий соціально-економічній устрій і відповідна йому політика переслідують певні основоположні цілі. Економіка в цілому має розвиватися на ринкових засадах (“по-ринковому”), кожна людина має отримувати щонайбільше свободи в економічній сфері, особиста ініціатива приватних підприємців одержує щонайбільшого сприяння й заохочення з боку держави, державне втручання потрібне лише в громадських інтересах в цілому і для безперебійного функціонування “соціальної ринкової економіки”.
У зв’язку з цим, центральна мета соціально орієнтованого ринкового господарства – якнайповніше задоволення потреб і якнайвищий добробут кожного громадянина. Отримання власного добробуту не повинно робитися за рахунок інших, його наслідки треба спрямовувати на загальну користь. Товари мають розподілятися справедливо. Людям, які не здатні забезпечити себе самі, надається державна допомога і забезпечується соціальний захист. Всі члені суспільства мають отримати певний гарантований прожитковий мінімум, гідний людини.
Отже, у соціально орієнтованій моделі ринкового господарства держава відіграє особливу роль, оскільки їй доручено широкомасштабну функцію. Вона може втручатися у ринково-економічні процеси, якщо економіка не спроможна саморегулюватися або ці процеси ведуть до небажаних суспільних та соціальних результатів.
За умов соціально-ринкового господарства державне втручання здійснюється у кілька способів, найважливішим з яких є регулювання ринком. Причому глобальна мета державного регулювання конкретизується у спеціальних завданнях держави, таких, як сприяння організації ринково-конкурентних відносин; вирішення економічних і економіко-організаційних питань, що висуваються окремими впливовими групами економічних суб’єктів; досягнення економічних, політичних, соціальних і фіскальних цілей, спрямованих на підтримку та збереження ринкового ладу в країні; коригування розподілу ресурсів із метою впливу на народногосподарську структуру та структуру національного продукту.
Кожне із завдань потребує певної форми державної інтервенції. З одного боку, нею може бути пряме адміністративне втручання, з другого – непрямий суто економічний вплив. Залежно від мети розв’язуваного завдання і форми втручання в системі державного регулювання можна виділити два рівні: ринково-організаційний і фінансовий.
Наведені вище принципові положення соціально – економічної політики має втілювати в життя “держава добробуту” (The Welfare State). Причому урядові органи керуються у своїй діяльності теоретичними розробками “загальної теорії добробуту” (General Welfare Economics). Цей науковий напрямок здобув відчутного впливу у повоєнні роки і пов’язаний з іменами лауреатів Нобелівської премії П. Самуельсона, А. Бергсона та інших економістів. Але корені даного наукового напрямку походять з кінця ХІХ – початку ХХ століть з досліджень видатного італійського економіста В. Парето. Теоретичне надбання цього вченого надзвичайне велике, його внесок в “теорію добробуту” дістав назву “оптимуму Парето”. Добробут суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним, за В. Парето, тоді, коли будь-яка зміна цього розподілу може лише погіршити добробут хоча б одного учасника соціально-економічної системи.
“Держава добробуту” піклується про створення і підтримку інституційних рамок “соціального ринкового господарства”, насамперед, усуваючи обмеження для конкуренції, корегує її наслідки, коли вони не бажані з соціальних міркувань.
Відповідно до цього слід визначити, що під “добробутом” розуміють забезпеченість всіх членів даного суспільства матеріальними благами й послугами, які потрібні їм для збереження себе й свого роду. Для здійснення цього люди мають залежати один від одного. Так, у розподілі праці всередині родини вже починається основа всілякого добробуту. Подальший розподіл праці стосується взаємин між родинами. Чим глибший розподіл праці в суспільстві, тим досконаліший отримуваний продукт.
Інакше кажучи, система соціальної безпеки на Заході, яка одержала назву держави загального добробуту, характеризується суцільним охопленням соціальним забезпеченням усіх громадян незалежно від їхнього трудового внеску, хоча цей фактор відіграє і тепер помітну роль при визначенні розміру окремих соціальних виплат, що перевищують соціальний мінімум. Доктрина держави загального добробуту й відповідні їй механізми соціального захисту ґрунтуються на принципах соціальної справедливості, а матеріальна підтримка поширюється на всіх осіб, які її потребують, а не лише на тих, хто заробив право на соціальні виплати трудовою діяльністю.
Як складова частина “соціального ринкового господарства” система соціального захисту базується на таких фундаментальних принципах, як – страхування, забезпечення і допомога. Державні витрати на соціальні потреби включають, по-перше, систему соціального страхування, яка обслуговує сферу класичних ризиків; по-друге, елементарне забезпечення через соціальну допомогу; і, по-третє, суспільну структурну допомогу (охорона материнства, допомоги на дітей, квартплату, отримання освіти, придбання майна тощо).
Існує твердження, що підґрунтям ідеології держави загального добробуту значною мірою стала теза Дж. Кейнса про те, що соціальні видатки здатні стимулювати сукупний попит. Утвердженню держави загального добробуту на практиці до середини 70-х років суттєво сприяв також швидкий економічний розвиток країн Західної Європи і можливість спрямовувати дедалі більше коштів на соціальні потреби.
Незважаючи на спільні риси у формуванні держави соціального добробуту західного зразка, кожна країна долала власний шлях, формуючи суспільні інститути забезпечення загального добробуту залежно від власних національних особливостей і традицій.
Сьогодні переважна більшість країн світу являє собою велику різноманітність “змішаних економік” з обов’язковими елементами соціалізації: різні форми власності, господарювання, їх конкурентоспроможність; соціально – економічну діяльність держави; більш рівномірний розподіл національного доходу; запобігання диференціюванню індивідуальних доходів; формування середнього класу, в яких регулювання суспільних, економічних, соціальних процесів здійснюється як ринком, так і державою відповідно до ситуації, що склалася в країні.
Таким чином, “соціальне ринкове господарство” є, насамперед, ринковим господарством, найголовніші риси якого це:
по-перше, поєднання ринкової системи господарювання з послідовним доцільним державним регулюванням;
по-друге, формування сучасної технологічної бази народного господарства постіндустріального типу;
по-третє, соціальна орієнтація економіки, яка забезпечує соціальне стабільне становище громадян у поєднанні з їх соціальною відповідальністю;
по-четверте, розвиток різноманітних форм власності й різних секторів економіки;
по-п’яте, дія капіталістичних тенденцій економіки, що обмежена регулюванням економіки та її соціальною орієнтацією.
Отже, “соціальне орієнтоване ринкове господарство” – це модель соціально-економічного устрою країни, що передбачає переваження приватної власності і ринку в процесі їх поєднання з державною власністю і державним регулюванням та створення ефективної системи соціального захисту.