Київська Русь та Галицько-Волинська держава. ідеєю показу величі руської землі



 


ідеєю показу величі руської землі. Особливо це торкається літописного зводу «Повість минулих літ» і такого пам'ятника літератури та ораторського мистецтва, як «Слово про закон і благодать» Іларіона написаного між 1037-1050 рр. та ін.

Іларіон був одним з тих освічених руських культурних діячів, яких так старанно готував Володимир та його син Ярослав замість запрошених на Русь візантійців. Раніше він був священником княжої церкви в с.Берестові, поблизу заснованого в 1051 р. печерського монастиря. Прагнучи позбутися впливу Візантії в усіх сферах життя, в тому числі в ідеологічній сфері, Ярослав поставив на чолі руської церкви замість грецьких ієрархів, як водилося до цього, митрополитом Іларіона з руських. Під 1051 р. літописець вмістив замітку «В лето 6559 постави Ярослав Ларіона митрополитом Руси святой Софьи собрав епископы». Була утворена руська митрополича кафедра. «Слово» закінчується, як властиво було тоді для всіх промов, молитвою на честь будівника всього, чого досягла Русь і Київ - князя Володимира. В «Слові» прославляється велич землі руської.

Багатогранна література, мистецтво і освіта часів тимчасо­вого зміцнення зверхності Києва над іншими землями в першій третині XII ст. характеризують другий після часів Ярослава важливий етап розвитку старо­давньої культури Русі.

Серед пам'яток письмен­ства початку XII ст., в яких виявлялася історична думка, важливе місце займає «Повчання» Володимира Мономаха, що збереглося в Лаврентіївському літопису, вміщене в ньому під 1096 р., хоч було написане, мабуть, наприкінці життя Мономаха.

Володимир Мономах

В «Повчанні» поєднано два твори. Один з них - «Грамотиця»


князя Мономаха своїм дітям - складає, власне, основу того, що прийнято називати «Повчання дітям або інкому, хто буде слухати або читати цю грамотицю». Другий твір - послання Мономаха князеві чернігівському Олегу Святославичу з приводу убитого в 1096 р. в міжусобиці під Муромом Мономахового меншого сина Ізяслава. Ці два послання, присвячені двом різним питанням, становлять цілісний твір, причому друга частина являє собою епістолярій, якому наслідувало ряд пізніших авторів середньовічної Русі.

Само «Повчання» - «Грамотиця» являє собою жанр послання батьків до дітей, поширений на той час у літературі Візантії та ряду інших держав. У староруській літературі він нагадує звернення князя Ярослава Мудрого в передсмертний час до своїх синів. «Ось я відходжу від світу цього, — говорить Ярослав, — а ви, діти мої, майте між собою любов, бо ви є брати одного отця й одної матері. Якщо будете в любові між собою і бог буде з вами й підкорить вам противників ваших і ви будете жити спокійно. Якщо будете жити в ненависті і роздорах, то самі загинете й загубите землю отців і дідів своїх, придбану їхнею великою працею». Далі йде оповідання про надання синам уділів: старшому Ізяславу - Київ, Святославу - Чернігів, Всеволоду - Переяслав, Вячеславу - Смоленськ, Ігореві - Володимир-Волинський. Ярослав заповідав їм «не переступати предела братня», тобто не посягати брату на наділ братній.

«Повчання» Мономаха охоплює ширше, ніж заповіт Ярослава, коло політичних питань. Воно в сукупності з літописним зводом — «Повістю минулих літ», до складання якого не був стороннім сам князь, разом з його Уставом про рези, доповненням та розширенням «Руської Правди» й іншими пам'ятками цієї доби становило політичну програму Володимира Мономаха, викликану бурхливими подіями - повстанням у Києві 1113 р.

Політична лінія київського князя була спрямована на деяке послаблення експлуатації народу феодальними верхами, на пом'якшення загострених соціальних суперечностей, а також на зміцнення великокнязівської влади і оборони Русі від кочівників. Ці найголовніші напрямки політики київського князя, з додатком до них автобіографічного елементу, знайшли своє відображення в «Повчанні» Володимира Мономаха.


       
 
   
 


Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Пам'яткою південноруського літописання, в якій знайшли відображення події XI — XIII століть на території сучасної України, є загальне давньоруське літописне зведення південної редакції, що здобуло назву Іпатіївського літопису.

Іпатіївський літописний звід поєднує в собі три головні джерела. Першим джерелом був Київський літопис 1200 р. Другим джерелом послужило літописне зведення Галицько-Волинської землі, так званий Галицько-Волинський літопис, який майстерно і майже непомітно влитий у цілий Іпатіївський список. Упорядник Іпатіївського зводу використав також у своїй редакції третє джерело, завдяки чому літопис було поповнено оповіданнями з історії Північно-Східної Русі. Текст цих оповідань запозичений з Північно-Східного літописного зводу XIII ст., подібного до Лаврентіївського літопису.

Київський літопис 1200 р. являє собою зведення, впорядковане з різного роду південно-руських літописів і усних переказів, що існували на території південних феодальних князівств XII ст., а головне - літопис князя Ігоря Святославича,героя «Слова о полку Ігоревім», який почав князювати у Чернігові в 1198 р., та, нарешті, літопис переяславського князя Володимира Глібовича, що закінчується оповіданням про його тяжке захворювання під час походу на половців і смерть у 1187 р.

В оповіданні про смерть Володимира Глібовича літописець проголошує похвалу переяславському князеві на зразок панегіриків, які зустрічаються в «Повісті минулих літ» (ХІ-ХІІ ст.). Він розповідає, як за князем Володимиром Глібовичем всі переяславці плакали: «О нем же Украина много постона». У цьому літописному оповіданні, внесеному в Київський звід під 1187 р., вжито назву «Україна» у відношенні до південноруських земель та їх населення, головним чином у відношенні до землі Переяславської і Київської. Термін «Україна» - народний. Можна припустити, що у народному вжитку він існував раніше, ніж потрапив на сторінки літопису. Цим терміном у XII ст. визначалися південноруські землі, що межували з половцями або кіпчаками. Це стародавня земля колишніх племен середнього Придніпров'я, або руська земля у вузькому розумінні цього слова, що була розташована по обидва боки середньої течії Дніпра по ріках Трубіж, Ворскла, Сула, та ін. - на лівій стороні, по Ірпеню, Стугні, Росі та їх притоках - на правій стороні Дніпра. З дальшим поширенням


Київська Русь та Галицько-Волинська держава_________ 45

політичного і культурного впливу цих земель на всю Південну Русь, в міру встановлення тісніших зв'язків між окремими землями Південної Русі, Україною поряд з старовинною назвою «Русь» стали називатися всі південноруські території, де панувала мова і своєрідні місцеві особливості побуту та культури жителів цієї частини Русі.

Великий інтерес для вивчення історії Давньої Русі становлять літописні зводи XVI ст., зокрема Никонівський, Хлібниковський, а також праця В.М.Татищева «История Российская», в якій широко використані літописні джерела, які не дійшли до наших днів. Дослідники з'ясували: практично у всіх пізніх зводах — у розділах, котрі стосуються домонгольського часу - містяться дані якогось південноруського літопису, але відмінного від Іпатіївського.

Важливі відомості з історії Русі та Києва дає Києво-Печерський Патерик, основу якого становить переписка володимиро-суздальського єпископа Симона — колишнього ченця печерського монасиря — з ченцем того ж монастиря Полікарпом. У Патерику вміщено унікальні замальовки стародавнього київського життя зі згадуванням імен маляра Алімпія, лікарів Агапіта і Вірменина, проводиться ідея уславлення Києво-Печерського монастиря як загальноруського православного центру. Отже, незважаючи на історико-літературний жанр Патерика, він, як довели О.О.Шахматов, Д.І.Абрамович, А.Г.Кузьмін, є повноцінним джерелом з історії Русі.

Переписування книг в бібліотеці Софіївського собору. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Серед писемних джерел важливе місце посідає «Руська Правда» - звід юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. Початок їй поклала так звана «Правда Ярослава», розроблена Ярославом Мудрим у 1015-1016 рр., а формування давньоруського феодального законодавства завершилося у XIII ст.


46_____ Коцур В,П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Довгий час не діставало належної оцінки дуже цікаве джерело з давньоруської історії - мініатюри Радзивіллівського літопису. Тільки після виходу друком відомих праць російського дослідника А.В. Арциховського, а також після ґрунтовного джерелознавчого аналізу літопису, здійсненого Б.О.Рибаковим, стало очевидним, що через готичні рами вікон мініатюр проступає світло Русі, близької до «Слова о полку Ігоревім».

Останнім часом джерелознавчий писемний фонд історії Русі значно поповнився. Йдеться про знамениті берестяні грамоти Новгорода, графіті на стінах культових споруд Києва, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських міст. їх ґрунтовний джерелознавчий аналіз

Берестяна грамота XI ст.

виконали Б.О.Рибаков,С.О.Висоцький, В.Л.Янін, А.О.Мединцева, А.А.Залізняк, Л.В.Черепній.

Сьогодні різнобічне вирішення тих або інших питань соціально-економічного, політичного, культурного розвитку Київської Русі неможливе без залучення археологічних матеріалів. Незнання або ігнорування їх нерідко призводить до того, що в історичній науці повторюються висновки, зроблені ще у XIX ст., але вже давно спростовані археологією. У зв'язку з цим нагадаємо, приміром, про долю


 

Київська Русь та Галицько-Волинська держава

відомої теорії економічного занепаду Києва й запустіння Південної Русі у XII-XIII ст.

Багаторічні систематичні розкопки літописних міст Києва, Чернігова, Переяслава, Галича, Вишгорода, Білгорода, Новгорода-Сіверського, Путивля, Звенигорода, Любеча, Пліснеська, Городська, Колодяжина, а також численних тогочасних городищ і селищ засвідчують, що всі вони аж до монголо-татарської навали розвивалися по висхідній лінії. Орди Чингісхана і Батия перервали цей поступ і круто змінили історичний процес як у Південній Русі, так і на всіх давньоруських землях.

• Галицько-Волинський літопис.В міру роздрібненості Русі на окремі князівства і землі, піднесення їх самостійності та втрати колишнього значення Києва літописання продовжується в інших князівських центрах, що розвинулися внаслідок феодалізації окремих земель. У Південній Русі видатну роль в XII - XIII ст. стало відігравати Галицько-Волинське князівство з його культурними центрами Галичем та Володимиром-Волинським.

Літописна література Південної Русі XIII ст. представлена головним чином Галицько-Волинським літописом, в основі якого лежать попередні літописи - «Повість минулих літ» і Київський літопис, який закінчується 1200 р. Отже, південноруське літописання періоду феодальної роздрібненості є прямим продовженням раннього місцевого літописання та літописів Київської Русі. Київська літописна традиція щодо відображення місцевих південноруських подій найкраще збереглася в Галицько-Волинському літопису.

Авторами літопису, як і раніше в період Київської Русі, є високоосвічені особи, які добре обізнані з грецькими та західно­європейськими джерелами і твердо стоять на позиції історичного обгрунтування збереження єдності Русі під зверхністю південної гілки нащадків великого князя Володимира Мономаха.

В зв'язку з обмеженістю зразків літератури взагалі, а історичної зокрема, кінця XII і XIII століття, Галицько-Волинський літопис служить головним джерелом для вивчення історії України цього періоду. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту і занепаду Галицько-Волинського князівства, що включало в свої межі більшу частину південних руських земель. Ця літописна збірка, складена з



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України