Київська Русь та Галицько-Волинська держава 4 страница

Головним завданням літописця, коли він приступав до своєї праці, було безпосередньо залишити для пам'яті нащадків описання подій блискучої доби Богдана Хмельницького; виклад дальших подій в літопису був уже нібито продовженням початої раніше праці. Однак сама думка про це завдання могла з'явитись у літописця не раніше тієї пори, коли оцінка подвигу Б.Хмельницького встигла цілком визначитися, тобто в крайньому разі не раніше останніх років життя гетьмана.

Слід думати, що літописець з самого початку Визвольної війни вів короткі записи, на основі яких пізніше, на початку 70-х років XVII ст., зредагував свій твір, а далі продовжував його у вигляді систематичних записів як сучасник і живий свідок багатьох подій кінця XVII і перших трьох років XVIII ст.

Коло соціальних інтересів автора літопису Самовидця визначене з самого початку літопису, в тому місці, де він говорить про причини Визвольної війни, в розділі «Про початок війни Хмельницького». Причини війни він бачить в гонінні на православ'я, в обтяженні козаків повинностями з боку Польщі, в тому, що козаків «примушували панщину робити». Найбільше автор висловлює своє невдоволення тим, що над реєстровими козаками від польської шляхти, полковників та коронного гетьмана були насильства великі, що «на вольності реєстрових козаків посягли, а козацьких старшин до всяких робіт примушували». Доля посполитих літописця мало хвилює. В окремих випадках він навіть ідеалізує становище селян, говорить про достаток їх господарства; все



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Історіографія часів Визвольної війни



 


ж він змушений підкреслити, що посполиті в Україні не звикли терпіти такого тяжкого гніту і це було також немаловажною причиною війни.

Епопею Визвольної війни автор літопису Самовидця прагнув подати в усій величі цих славних подій. Головною рушійною силою в боротьбі проти Польщі він вважає козацтво. До боротьби посполитих і ремісників міст автор літопису ставиться негативно. Так, наприклад, він з захопленням описує перемоги Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем, позитивно оцінює факт утворення козацького гетьманського уряду, а також полкового і сотенного устрою, але негативно ставиться до рішучих соціальних виступів народу, коли Визвольна війна виходила за межі національних і релігійних прагнень, коли вона вторглась у сферу внутрішніх взаємовідносин українського суспільства. Літописця особливо лякають криваві події в тих випадках, коли він спрямовує свою увагу саме в цей бік, в бік показу подій, у яких «рідко хто в тій крові на той час рук своїх не умочив і грабунку тих багатств не чинив. І на той час туга великим людям всякого знатного стану була і наруга від людей посполитих, а найбільше від гультяйства, тобто від броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів, якщо якийсь значний чоловік і не хотів приставати до того козацького війська, все ж мусив це робити, щоби позбавитися ганьби і нестерпного лиха... і ті мусили у військо приставати до того козацтва».

На відміну від інших козацьких літописців автор літопису Самовидця уникнув панегірика Богдану Хмельницькому. За ідеологією, виявленою в літопису, ми можемо віднести його автора до того заможного шару реєстрового козацтва, що займало проміжне становище між генеральною старшиною і козацтвом, хоч, можливо, такі особи займали певний час поважні посади в гетьманському урядуванні. Характерною рисою автора літопису є те, що в описові подій він виявляє себе не як козак-воїн, а скоріше спостерігач, як знавець описаних ним подій з канцелярських записів. Тому деякі дослідники і вважали автором літопису Самовидця когось з освічених гетьманських канцеляристів на зразок Биховця.

У поглядах на події зовнішнього характеру, які відбиті в літопису Самовидця, автор відобразив настрої більшості українського народу. Він рішучий противник шляхетської Польщі, Криму і Туреччини та їх прибічників у середовищі козацької старшини. Особливо вороже


літописець ставиться до пропольської орієнтації Виговського і орієнтації на Туреччину Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка. Щодо російської держави автор літопису Самовидця займає прихильну позицію.

Поступово змінюється ставлення автора літопису до російського уряду Олексія Михайловича з кінця 60-х років, особливо після виступу Брюховецького в 1688 р., внаслідок якого були вбиті царські воєводи і знищені російські гарнізони на Лівобережжі. Можливо, що літописець особисто прийняв якусь учась у цих подіях у складі козацьких старшин Лівобережжя, організованих Брюховецьким проти Росії. Вперше своє негативне ставлення до заходів російського царського уряду літописець висловив у зв'язку з оповіданням про прибуття в Україну царських переписувачів в 1666 р., «которіе переписовали усіх людей на Украйні, мешкаючих и по городах и по селах: и сынов хто мает, и хто чим пашет. Итак вложили дань на людей тяглих от плуга, волов осипи, по осми осмачок, а грошей по пяти золотих; а знову, хто конми пашет, от коня по полкопы, а по осмачци жита. Так же поставили по городах целоваль-щиков з мещан, которіе виберали от вшеляких торгов, так великих и малих. Также подачку наложили на всякого человека, так ремесника, як тож найубогшого. И тіе реестра в книги пописали, которые книги одни Моску повезени, а другие воеводам подани, жеби тое наложеную подачу на людей вибирали и тим платили людям ратным, зостаючим на Украине».

Як відомо з «Московських статей» 1665 р., гетьман Брюховецький і значна частина старшин одержали від царського уряду ряд феодальних правових привілеїв і земельних надань. Сам гетьман вперше в історії козацького підданства Росії одержав титул боярина; інші старшини, наслідуючи йому, добивалися подібних надань від царизму. Брюхо­вецький, боячись народного гніву, погодився на збільшення царських воєвод і гарнізонів в Україні, які б обороняли привілеї старшини і всупереч інтересам народу проводили політику царизму. Складання переписних книг 1666 р. і збирання податків у царську казну було одним з перших заходів царизму, спрямованих проти посполитих і козацтва в Україні. З усього видно, що автор літопису не належав до старшин, обдарованих різними привілеями. Він лишався в таборі того козацтва, інтереси якого тією чи іншою мірою ущемлялися. Звідси його нарікання



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Історіографія часів Визвольної війни



 


на переписувачів і цілувальників, його стримане виправдання козацького повстання в Переяславському полку в 1666 р., під час якого був убитий полковник Данило Хоменко і перебитий царський гарнізон. Не засуджує він також убивства запоріжцями царського посланника Ладиженського, про яке розповідається в літопису від 1667 р. У тих випадках, коли політика царського уряду імпонує ідейним настроям автора як представника українського козацтва, він виправдовує і навіть вихваляє її. Ми маємо на увазі, наприклад, коротке оповідання про смерть царя Федора Олексійовича, вміщене в літопису під 1682 р. Автор пише, що цей цар «великую любов до нашого народу (українського. — Авт.) мал, бо и набоженства на Москві нашим напівом по церквах і по монастирях отправовати приказал, и одежду московскую отменно, але по нашому носить позволил». Отже, в концепціях автора літопису Самовидця ми бачимо не антицаристські погляди, а тільки автономістичні козацько-українські настрої, властиві багатьом освіченим особам України кінця XVII і початку XVIII століття, що добивалися від царського уряду дотримання «Московських статей» 1654 р.

Серед козацьких літописів літопис Самовидця являє собою одну з найцінніших пам'яток української історичної літератури XVII ст. Своїм змістом він не лише відобразив важливі питання історії України цього періоду як джерело і пам'ятка історіографії. У значному числі оповідань ми зустрічаємо часто образні характеристики подій та історичних осіб свого часу, що подані автором іноді не без домислів відповідно до його соціально-політичних поглядів і художніх смаків. Автор літопису був добре обізнаний з усною народною творчістю, знав звичаї і традиції українського народу. В текст своїх літописних повістей він вніс немало різного роду народних оповідань, переказів, поговірок і приповідок. У силу всіх цих якостей літопис Самовидця більше, ніж будь-яка з ранніх літописних пам'яток, набув виразного національного характеру. Літопис Самовидця є одним із зразків української літературної мови XVII ст.

Важливе значення в розвиткові української історичної літератури XVII ст. мають інші літописи. З них можна назвати Хмельницький літопис, який містить у собі стислі оповідання про ряд подій з історії України від 1636 по 1650 р. Вперше цей літопис був надрукований Київською Тимчасовою Комісією для розбору давніх актів у 1878 р. як свого роду вступ до літопису Самовидця. Названий він так тому, що в


ньому вміщено оповідання і замітки з історії Поділля, зв'язані переважно з містом Хмельником і його околицями. Автор — невідома особа походженням з Хмельника.

У Хмельницькому літописі вміщені в хронологічній послі­довності короткі оповідання про події різноманітного змісту і характеру - про діяльність польських урядових осіб на Поділлі, про неврожай, голод, про боротьбу козацтва з Польщею наприкінці 30-х років XVII ст. Тут ми знаходимо також кілька поширених оповідань про початок Визвольної війни — про поразку польських військ біля Жовтих Вод і під Корсунем (1648 р.), про події Визвольної війни на Поділлі, зокрема про розгром М.Кривоносом військ Яреми Вишневецького в Немирові, Животові, Махновці, Бердичеві, про знищення магнатів і шляхти в Тульчині в маєтках князя Четвертинського, про те, як «в Полонному і Констянтинові-Старому кров'ю ріки плинули». Ці оповідання вміщені під 1648 р. і закінчуються описанням перемоги повстанців на чолі з Б.Хмельницьким під Пилявцями.

Під 1649 і 1650 рр. літопис містить короткі оповідання про події під Збаражем , про великі людські жертви, що поніс у цих битвах український народ. Внаслідок цих подій «не душечка загинула, не душечка теж і в орду пошла!», як образно висловився літописець. Описуючи події 1650 р., коли тимчасово вщухли битви, все ж, за виразом автора літопису, «мало людям бідним било отради». Йде мова про неврожай, дорожнечу, а також голод.

До місцевих українських пам'яток літератури та історіографії XVII ст. ми можемо віднести Львівський руський літопис, названий так умовно, тому що він був знайдений у Львові західноукраїнським істориком XIX ст. Д.Зубрицьким.

У Львівському літописі описані події від 1498 р. по 1649 р., причому докладно від 1630 р.; в них відображені, головним чином, козацько-польські відносини і визвольна боротьба українського народу до 1649 р. в межах Київщини, Поділля і Галичини. Автором цього літопису вважається особа з високою для свого часу освітою Михайло Гунашевський, який служив канцеляристом у генеральній гетьманській канцелярії і, таким чином, був не лише свідком, а й учасником подій Визвольної війни. Тому його свідчення є до певної міри достовірними, а отже, і важливими з точки зору як джерелознавства, так і історіографії.


98______ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Питання про знаходження і перші публікації Львівського літопису з'ясував М.С.Грушевський в своїй статті «О так называемой Львовской летописи (1498-1648) и ее предполагаемом авторе». Вперше Львівський літопис був надрукований у 1839 р. Товариством історії і древностей Російських при Московському університеті під редакцією М.П.Погодіна. Замість передмови Погодін супроводив свою публікацію приміткою, що літопис доставлений йому в новій копії зі Львова і надрукований тут з точністю, числа означені в оригіналі церковними літерами; над «и», крім знаку, що тут вживався, поставлені в певних місцях ще два, які тут випущені, в зв'язку з відсутністю таких у друкарні. Отже, Львівський літопис був складений мовою, близькою до західноукраїнської. Погодін наблизив мову опублікованого ним тексту до російської мови. Копія літопису, що була надіслана Погодіну, списана з оригіналу, який зберігався в архіві Львівського Ставропигійського братства. Цей оригінал згодом зник з архівосховища братства і переходив із одних приватних рук до інших. Нарешті він потрапив невідомими шляхами до галицького історика XIX ст. А.Петрушевича; літопис був надрукований ним у 70-х роках в його найбільшій праці «Свободная Галичско-русская летопись».

Оригінал так званого Львівського літопису є часткою записної книги або альбому складача його Михайла Гунашевського, який зробив у ній останній запис наприкінці 1649 р. або на початку 1650 р. і, невідомо з яких причин, далі цих записів не продовжував.

Михайло Гунашевський походив з шляхетської родини східного Поділля, з Брацлавського воєводства, навчався у Межибожі, в 20-х роках проживав у Галичині — у Львові і Ярославі на Сяні. В 30-х роках він уже був жителем Східної України і розповідає про себе як настоятеля Межигірського монастиря біля Києва. Записи про козацькі війни з Поль­щею в 30-х роках, особливо оповідання про селянсько-козацьке повстання 1830 р. на Переяславщині і Київщині характеризують Гунашевського як великого прихильника козацтва і патріота своєї вітчизни. Цим патріотизмом пронизана більшість його повістей про історичні події, що відбувалися на середньому Наддніпров'ї, свідком яких був автор.

В 40-х роках XVII ст., очевидно внаслідок утисків антиуніатів, після поразки козацьких повстань 30-х років і запровадження ординації 1638 р., Гунашевський знову опинився у Галичині. Він перебуває на


 

Історіографія часів Визвольної війни

початку 40-х років у Замойській академії і протодияконом Львівської єпархії. В його творі ми знову зустрічаємо записи про події в Галичині - у Львові, Ярославі та інших містах. Все ж у його полі зору продовжує стояти героїчна боротьба всього українського народу проти шляхетської Польщі. Літопис закінчується оповіданням про перший період Визвольної війни 1648-1649 рр. Свідчення Гунашевського, що відображені в так званому Львівському літописі, починаючи особливо від 1630 р. і до 1648-1649 рр., є в значній мірі достовірними. З цього погляду літопис є важливою пам'яткою джерелознавчого характеру і цінним твором української історіографії. В ньому сильніше, ніж у будь-яких пам'ятках подібного роду, в коротких записах чується дух епохи, її віяння, настрої суспільних груп тогочасної України.

Автор з 1498 р. занотовує події, запозичені ним з інших джерел. З 1630 р. і до кінця своїх записів він прагне бути оповідачем-сучасником видатних подій народної героїки. Твір Гунашевського не є літописом в прийнятному розумінні цього слова, а добре скомпонованими історичними повістями. Це навіть скоріше літературно-історичні мемуари особи, що душевно переживала описані ним події, будучи ідейно на боці справедливих прагнень свого народу.

• Монастирські літописи XVII ст.Серед місцевих літописів України цікавими пам'ятками XVII ст. є група коротких монастирських літописів. Серед них певне місце займає Межигірський літопис, названий так тому, що він був складений і зберігався довгий час у Межигірському монастирі, недалеко від Києва. У рукописі він містить описання місцевих подій Київщини і Волині з 1393 по 1620 р. В іншому варіанті списку він охоплює і дальші події — від 1608 до 1700 р. Складачем літопису, як прийнято вважати, був настоятель Спасо-Межигірського монастирського собору Ілля Кощаківський. В літописі звертається увага, головним чином, на козацькі рухи та на різні менш важливі події, що відбувалися в Києві, Переяславі та їх околицях. Для пізнання історії козацьких рухів і Визвольної війни Межигірський літопис, як додаток до інших літописних пам'яток, становить значний інтерес.Це пам'ятка української історичної літератури.

Останньою з відомих літописних пам'яток України XVII ст. монастирського походження, що заслуговує на увагу, є літопис Леонтія Боболинського. Рукопис літопису спочатку зберігався в Новгороді-


100______ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Сіверському, в Спасо-Преображенському монастирі, а в 1717 р. був відданий монастирською адміністрацією до книгосховища Чернігівського кафедраль­ного собору. Пізніше рукопис літопису Боболинського належав бібліотеці Чернігівської духовної семінарії.

Про автора літопису ми маємо дуже скупі відомості. Він був ченцем Київського Видубецького монастиря, де й почав складати свій компілятивний твір, який закінчив у 1699 р., після переходу з Києва в Іллінський монастир у Чернігові. Помер Боболинський в Новгороді-Сіверському не раніше 1700 р. Мова літопису в своїй основі церковно­слов'янська з великими елементами народного українського галицько-подільського діалекту, що говорить про походження літописця з Правобережжя. Про те, що автор є уродженцем західної частини України, особливо свідчать мова його вступу до твору - «Слово ко любимому читателю всякому», повість «Про Івону, господаря Волоського», «Повість про Підкову, господаря Волоського», «Повість про перший і другий бусурменські наступи на Чигирин» та ін.

Рукопис Боболинського має 636 аркушів і являє собою досить велику книгу. На жаль, з неї надрукована лише невелика, правда, найцікавіша і найважливіша з точки зору літературознавчої й історіографічної частина, в якій розповідається про події другої чверті XVII ст., сучасником яких був автор.

З передмови «Слово ко любимому читателю всякому» ми можемо судити про методологічні засади твору, а власне - про ідеологію автора і його погляди на історію як предмет. Зразком для літописця служили церковно-повчальні, моралізуючі твори ранньосередньовічної літератури, — повчання отців церкви і біблійно-євангельські повісті. На зразок літописців ХІ-ХІІ століть, Боболинський розглядає явища природи і людського суспільства як невідворотний наслідок створіння божественного провидіння і волі Божої. Провіденціалізм Боболинського виступає сильніше, ніж в будь-якому іншому українському літописі XVI-XVII століть.

Найціннішими повістями літопису є оповідання про визвольну боротьбу українського і сусідніх народів Валахії і Молдавії проти турецького панування. В оповіданнях «Про Івону, господаря Волоського» та «Повісті про Підкову, господаря Волоського» розповідається про спільну героїчну боротьбу молдавського народу і українського козацтва


 

Історіографія часів Визвольної війни

проти турецької навали біля Дунаю. Це - першорядне джерело, в якому відображена участь козацтва в молдавських подіях, спільна героїчна боротьба молдавського і українського народів з турецькою агресією.

«Повість про перший і другий бусурменські наступи на Чигирин», про славну перемогу над турками і татарами, про прихід військ «православних», як автор називає козацьке і російське війська, про прихід багатьох «царських сил і військ Запорозьких» є чудовими оповіданнями, в яких відображена боротьба з Туреччиною на Правобережжі, сучасником якої був автор. У цих оповіданнях Боболинський докладно описав героїчну боротьбу козацтва під час наступу Туреччини на Правобережжя, зокрема розгром турків у першому і другому чигиринських походах 1677-1678 рр.

Тема боротьби з найлютішим ворогом - Турецькою імперією в українській історіографії останньої третини XVII ст. стає наигострішою і найактуальнішою. Зокрема літопис Боболинського являє собою зразок патріотичного твору, пройнятого великою турботою про долю вітчизни і ненавистю до турецьких загарбників.

Українські літописи XVII ст. монастирського походження були останнім живим відгомоном давнього київського чернечого літописання ХІ-ХІІ століть.

• «Хроніказ літописців стародавніх» Феодосія Сафоновича та Київський «Синопсис».Наприкінці XVII ст. в українській історіографії наступає занепад такого жанру історичної літератури, як літописи. Особливо втрачає колишнє своє значення місцеве літописання.

Друга половина XVII ст. була періодом дальшого піднесення української культури. Про це свідчила насамперед вища освіта, основним осередком якої була Києво-Могилянська академія. Ще до присвоєння в 1701р. звання академії, цей навчальний заклад не поступався своїм освітнім рівнем європейським університетам. Діяльність академії не могла не позначитися на розвиткові суспільно-політичної думки в Україні, відображеної в літературі, зокрема історичній, у творах, авторами яких були переважно педагоги і вихованці Київської академії. До таких творів ми можемо віднести «Хроніку» Феодосія Сафоновича і київський «Синопсис».

Колишній педагог Київської академії Феодосій Сафонович між 1655-1672 рр. був ігуменом Київського золотоверхого Михайлівського монастиря і ректором Академії. В 1672 р. він склав свій компілятивний


102 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Історіографія часів Визвольної війни



 


           
 
     
 

"Хроніка" Феодосія Сафоновича

твір «Хроника из летописцев стародавних, из св.Нестора печерського и иных, также из хроник польских о Русии, отколь Русь началася и о первых князех русских и по них дальших наступаючих князех и о их делах, собранная працою иермонаха Феодосия Сафоновича, игумена монастыря золотоверхаго Киевскаго, року от сотворения свету 7180, а от Рождества Христова 1672».

По заголовку твору ми можемо судити, якими джерелами користувався автор і яку мету він ставив перед собою. В основу «Хроніки» покладено стародавні руські літописи ХІ-ХІІ століть та польські джерела, що були доступні Сафоновичу. З польських джерел автор найбільше користувався творами Матвія Стрийковського. «Хроніка» Сафоновича не дійшла до нас в оригіналі, а лише в різноманітних списках.

Твір Сафоновича хронологічно охоплює собою матеріал давньої історії Русі до кінця XIII ст., відповідно до Іпатіївського літописного списку. В цій першій частині висвітлено події, які стосуються головним чином ранньої південноруської історії. Цим самим Сафонович зв'язав стародавню історію Русі з пізнішою українською і намагався розкрити ряд сторін історичного розвитку у взаємному зв'язку періоду стародавнього з новішим, аж до його сучасності, до другої половини XVII ст. Разом з тим у першій частині історія України показана в єдності з усією Руссю — Північною і Західною. Історичні початки свого народу Сафонович веде з найдавніших часів від східнослов'янської староруської гілки. В цій частині автор «Хроніки з літописців стародавніх» мало що вніс нового порівняно з його попередниками та сучасниками.

Оригінальною компіляцією «Хроніки» є друга її частина, яка характеризує нові, порівняно з українськими літописами XVII ст., явища в історичній думці України. Друга частина, власне, не є хронікою, це й не літопис. Вона являє собою збірник історичних повістей про найвизначніші історичні події в Північно-Східній Русі, а головне України від кінця XIII до кінця XVII століття.


«Синопсис» - це короткий історичний огляд. Він був написаний у Київсько-Печерській лаврі і вперше надрукований в 1674 р. Цей твір довгий час служив свого роду підручником для вивчення вітчизняної історії і витримав близько тридцяти видань.

У порівнянні з «Хронікою» Сафоновича «Синопсис» бідніший на зміст і використані джерела. Власне, автор «Синопсиса» більше користувався названою «Хронікою», ніж першоджерелами. Перевага його над «Хронікою» полягає у виконанні певного задуму автора щодо цілісного показу історії України. Про ідейну цілеспрямованість «Синопсиса» можна скласти уявлення з довгого його заголовку: «Синопсис или краткое собрание от разных летописцев о начале славяно­российского народа, и первоначальных князей богоспасаемого града Киева, и о житии святого благоверного великого князя Киевского и всея России первейшего самодержца Владимира и о наследниках благочестивыя державы его российская даже до пресветлаго и благочестивого государя нашего и великого князя Алексея Михайловича всея Великие, Малые и Белые Росси самодержца».

Отже, автор «Синопсиса» поставив перед собою завдання викласти історію всієї Русі від стародавніх часів до царювання Олексія Михайловича, що прийняв титул государя всієї Великої, Малої і Білої Русі, аж до 70-х років XVII ст., коли складався твір. Складач «Синопсиса» взявся за розв'язання складного завдання, яке в подібній площині ще не ставилося в українській історичній літературі. Проте він виконав свій задум з великими прогалинами і всупереч багатьом відомим уже тоді джерелам. До «Синопсиса» потрапило безліч легенд і недостовірностей, які перейшли в історичну літературу XVIII ст. і від яких довго довелося очищатися історичній науці.

Автор «Синопсиса» відвів велике місце Києву і Україні в загальноруській історії. Проте він випустив з поля зору такий визначний період, як Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького та військово-політичний союз із Москвою. Чим пояснити, що ця гостра політична тема, яка займала в українській історіографії центральне місце, у «Синопсису» навмисне обійдена. Відповісти на це питання можна при умові, якщо прийняти до уваги час, а головне - соціальне середовище, в якому писався цей твір. В період написання «Синопсиса» українське духовенство ще було незалежне від Московської патріархії, яка вела


104 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

разом з урядом активний наступ в напрям­кові приєднання Київської митрополії. Воно, до речі сказати, продовжувало займати подвійне становище, а глава церкви київський митрополит Іосиф Нелюбович-Тукальський був на стороні Польщі і лишався ворожим по відношенню до Москви.

Колектив ченців Києво-Печерського монастиря на чолі з архімандритом Інокентієм Гізелем займав також подвійне становище по відношенню до Російської держави, але що торкається підлеглості московському патріархові, то Київська лавра, яка користувалася ставропигією, захищалася від наступу Московського патріарха навіть після офіційного об'єднання української і російської церков.

Оскільки Київ після Андрусівського договору належав до Російської держави, в політичному відношенні духовенство його повинно було виконувати волю уряду, а в сфері церковній воно продовжувало зберігати незалежність від Москви і підкорялось митрополиту Тукальському з його прошляхетською польською орієнтацією. Автор «Синопсиса», щоб не потрапити в неласку тієї або іншої сторони - урядової Московської і церковно-управлінської митрополитської, автономістичної, волів за краще обійти мовчанкою події Визвольної війни та період після її завершення.

Питання про авторство «Синопсиса», на нашу думку, лишається і до цього часу відкритим, хоч значна частина істориків вважає ним Інокентія Гізеля. Ми мусимо нагадати, що політичні погляди й ідеологія архімандрита Києво-Печерської лаври не збігаються з ідейною спрямованістю «Синопсиса». Інокентій Гізель народився і почав своє навчання у польській частині Прусії, потім продовжував учитися в Києві. Звідси Петро Могила послав його на навчання у відомий Львівський колегіум. Отже, юні роки Гізеля пройшли в польському оточенні. Повернувшись із Львова до Києва, Гізель одержав посаду вчителя, а з 1654 р. ректора Київської академії.


 

Історіографія часів Визвольної війни

Під час присяги російському цареві у 1654 р. Інокентій Гізель приєднався до тієї частини української православної ієрархії, що певний час відмовлялася присягати. В період боротьби за об'єднання церков він був прибічником Нелюбовича-Тукальського, але вів подвійну гру. У 70-х роках XVII ст. він листувався з царем Олексієм Михайловичем, який шукав ідейної підтримки у православного Києво-Печерського монастиря, на чолі якого стояв Гізель. Цій видимій прихильності до Росії сприяла обставина, зв'язана з турецькою навалою. Українське духовенство разом з народом було вороже настроєне проти турецької орієнтації Юрія Хмельницького, а особливо П.Дорошенка. Гізель був одним з тих, хто умовляв Дорошенка порвати з турками і лишитися вірним православному московському цареві. Опорою православ'я в ідейній боротьбі проти турків і їх ставлеників правобережної старшини були найавторитетніші монастирі - Києво-Печерський і Почаївський. Перед загрозою турецької навали Гізель мусив переорієнтуватися на Росію. Внаслідок цього з його дозволу, або благословення, з Києво-Печерського монастиря і вийшов «Синопсис» невідомого автора. Цей твір монастирського походження, пронизаний ідеєю провіденціалізму духовної особи, але за своїм змістом й ідеологією він не може належати перу Гізеля.