Історична думка в Україні першої половини XIX ст. Архип Михайлович Худорба народився між 1748 і 1752 роками

Архип Михайлович Худорба народився між 1748 і 1752 роками. Ще в зовсім молодому віці (за одними даними — у 1759 році, за іншими - у 1763 р.) вступив на службу канцеляристом у сотенну Новгородську канцелярію. А вже в 1767 р. в актах згаданої Румянцевської ревізії зустрічаємо згадку про нього як про «атестованого в сотенні новгородські старшини». Через два роки він у чині сотенного осавула вирушив разом із своєю сотнею в турецький похід і протягом 1769-1773 рр. брав участь у бойових діях Другої російської армії «при розоренні містечка Дубоссари, при облозі міста Бендер, при взятті його й Перекопської лінії, й міста Перекопа, Кефи і всього Кримського півострова».

Очевидно, молодий сотенний старшина звернув на себе увагу немалими здібностями, бо, незважаючи на просте походження (з рядового козацтва), швидко просувався по службовій ієрархії. У 1773 р. ще під час походу його призначено сотенним отаманом, а в червні 1777 р. після повернення з війни одержує посаду сотника Шептаківського. У серпні 1783 р. А.Худорба дістав чин бунчукового товариша. Через два роки - він вже секунд-майор Стародубівського карабінерського полку, разом з яким взяв участь у турецьких походах О.Суворова 1789-1791 рр. У 1790 р. А. Худорба згадується в чині прем'єр-майора. Цей чин давав йому право на одержання російського дворянства, що й було визнано за Худорбіями Герольдією в 1799 році. Рід Худорбіїв внесено до шостої частини «Дворянської Родословної Книги» («давнє дворянство»). Визначено герб цього дворянського роду.

Точна дата смерті А.Худорби невідома; дослідники припускають, що він покинув світ десь у першому десятилітті XIX ст. Так само відсутні будь-які дані про прямих нащадків А.Худорби (очевидно, він не був одружений), хоч рід Худорбіїв був відомий на Новгородсіверщині в XIX і на початку XX століть.

І ось тепер про найголовніше: що ж дає підстави припускати ймовірність причетності А.Худорби до написання «Історії Русів»?

Перше, це згадка в цитованому вже листі О.Ф.фон-дер-Брігена таємничої «Історії Малоросії» «сучасника Кониського» Худорби, яка була «дуже вільно й супроти нашого уряду писана» й цінувалася на Новгородсіверщині нарівні з «Історією Кониського». Ми вже зазначали, що доля цього рукопису досі невідома (так само, як невідома й доля автографа «Історії Русів»), проте відомі на сьогодні факти свідчать, що

він був написаний приблизно в один час з «Історією Кониського» й автор належав до того ж самого Новгородсіверського патріотичного гуртка, з якого вийшла й «Історія Русів». До речі, командиром Стародубівського карабінерського полку, в якому служив А.Худорба, був у цей час (1789-1792 рр.) М.Миклашевський, від якого, дуже правдоподібно, О.Ф.фон-дер-Бріген, зять Миклашевського, довідався про існування рукопису «Історії Малоросії» Худорби.

Друге. На думку про причетність Архипа Худорби до появи на світ «Історії Русів» наводить явно виражена прихильність автора цього твору до історії роду Худорбіїв. У книзі неодноразово при описанні тих чи інших історичних подій згадуються представники цього роду, причому кожного разу автор не припускає нагоди, щоб вихвалити їхні заслуги, справжні чи вигадані. Приміром, оповідаючи про часи Хмельниччини, «Історія Русів» називає «Полковника охочекомонного» Кіндрата Худорбая (реальну чи вигадану особу), котрого Б.Хмельницький відрядив у травні 1648 р. разом з генеральним хорунжим Буйносом і полковником Яковом Гладким на чолі козацької команди у Полісся із завданням «виганяти і винищувати Поляків і Жидів, де вони ними знайдені будуть, а паче стежити за рухом військ Польських і Литовських усередині їхніх земель і їх відбивати при границях, а йому давати про те знати для підмоги». Цей загін був розбитий поблизу Городні військами князя Литовського Радзивіла, при чому Буйніс, Гладкий і полковий осавул Подобай загинули, але полковнику Худорбаю вдалося вивести частину козацького війська з оточення. З'єднавшись на Гомельщині з козацьким загоном під командою генерального осавула Родака, він повернувся назад до Городні, і несподіваним ударом вщент розгромив табір князя Радзивіла. Вдруге полковник Худорбай таким же чином рятує частину козацьких військ від загибелі під час несподіваного нападу кримського хана Менглі-Гірея на корпус наказного гетьмана Якова Томила поблизу Самари у жовтні 1655 р. Козацьке військо зазнало в цьому бою поразки і сам наказний гетьман був убитий, але частина козаків «під орудою полковника Худорбая, заховавшись в луг Дніпровський, в його очерет та чагарі, одбивались в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в'язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманьщину і приєднались до військ Козацьких».

Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

Втретє Худорбай згадується в книзі вже як полковник уманський, якого гетьман Юрій Хмельницький відрядив навесні 1660 р. разом з полковником переяславським Цюцюрою, на чолі козацького корпусу із завданням «вигнати з Малоросії Поляків, од Виговського наведених». Виконуючи це розпорядження, козаки, «перейшовши міста Ніжин, Новгород-Сіверський, Стародуб, Чернігів, Київ з їх околицями, повиганяли з них усі Польські війська, що мали по містах залоги і квартирували по селах; а ті з них, що чинили спротив й підносили зброю на оборону, вибиті дощенту, і здобуто в них п'ятнадцять прапорів, тридцять сім гармат і багато іншого риштунку військового, що все відіслано до міста Ніжина й віддано Гетьманові, який там перебував».

У іншому місці книги згадується ще один представник роду Худорбіїв - новгородсіверський хорунжий Павло Худорбай. У 1708 р. під час російсько-шведської війни він за завданням новгородського сотника Лукіяна Журавки повідомив царя Петра І в с.Погребках бажання козаків здати йому Новгород-Сіверський (цей вчинок розцінюється автором «Історії Русів» як позитивний).

Така непропорційно велика увага «Історії Русів» до роду Худорбіїв - одного з старих козацьких родів, що їх немало було в той час на Новгородсіверщині й поза її межами, - не може не впадати у вічі. Щоправда, тут велике значення мав той факт, що якраз у ці часи (1799 р.) малопримітний козацький рід Худорбіїв дістав права російського дворянства, але ж хіба мало козацько-старшинських родин Новгород-сіверщини (та й не тільки Новгородсіверщини) добивались і нерідко здобували в той час такі права?

Третє. Звертає на себе увагу добре, часом до дрібниць знання автором «Історії Русів» півдня України, особливо його правобережної частини. Описуючи козацькі походи проти Криму й Туреччини (XVI-XVII ст.) й подаючи про них здебільшого фантастичні відомості, книга разом з тим навдивовижу реалістично змальовує місцевість, на якій нібито відбувалися ці (вигадані чи реальні) події, особливо коли йдеться про Кримсько-Перекопський театр воєнних дій.

Зрозуміло, що так достеменно, в подробицях описати театр уявних чи реальних бойових дій навряд чи могла людина, яка сама не була учасником військових походів (хай і в більш пізній час) у цих місцях. І тут приходять на згадку цитовані вже рядки з біографії Архипа Худорби:

брав участь «у справах проти ворогів у II армії 769, 770, 771, 772 і 773 років, при розоренні містечка Дубоссари, при облозі міста Бендер, при взятті його й Перекопської лінії, й міста Перекопа, Кафи і всього Кримського півострова».

Виходячи з наведених та інших міркувань, сучасні дослідники цієї проблеми (О.Оглоблин, В.Шевчук) дійшли, як видається, цілком логічного припущення: Архип Худорба ймовірно був або безпосереднім автором «Історії Русів», або ж його таємнича «Історія Малоросії» стала одним із джерел при написанні цього визначного твору.

Але як би там не було, постать Архипа Худорби з повним правом має зайняти гідне місце в галереї портретів видатних представників української нації, які стояли біля витоків її духовного, а згодом і політико-державного відродження після важкого періоду Руїни й занепаду національного життя. Відомі на сьогодні скупі, та все ж промовисті дані про А.Худорбу та його сподвижників з Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, який був найбільш ймовірним середовищем народження «Історії Русів», - зайві свідчення того, що процес розвитку нації і національної державності, принаймні у сфері національної суспільної думки, суспільної свідомості й національного духу, не припинявся навіть у найскладніші, найтяжчі періоди української історії.

• Брати Маркевичі.Серед представників української дворянської історіографії першої половини XIX ст. певне місце займають два брати Маркевичі, що походили з старшинського роду, який здобув права російського дворянства.

Наукова спадщина старшого брата Якова Михайловича Марковича (1776-1804 рр.) залишилася незначною. Вона становить лише один невеликий твір «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва». Слід погодитися з думкою О.Лазаревського, який підкреслив у свій час, що, «незважаючи на малий обсяг книжки (98 стор. — Авт.), вона як по задуму, так і по виконанню являє собою ученно-літературну працю, автор якої у всякому разі не повинен залишатися забутим».

Яків Михайлович Маркович народився у Пирятинському повіті на Полтавщині, почав навчання у Глухівському пансіоні, відкритому для дітей старшин, а продовжував своє навчання, як багато інших виходців з українських шляхетських родин, у Московському університет-

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографіяісторії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

ському пансіоні. Високу освіченість Я.Марковича характеризує досконале знання французької, німецької та латинської мов, а також глибока обізнаність з західноєвропейською і вітчизняною історією та літературою.

Заняття історією Маркович почав десь незабаром після закінчення навчання, під час свого перебування в Україні. Весь 1795 р. він присвятив подорожі по Лівобережній Україні з метою ближчого її вивчення. З цих спостережень Я.Маркович виніс велику обізнаність як освічена людина і дослідник сучасного географічного та економічного становища краю. Маркович познайомився також з особами, що захоплювалися збиранням старовинних письмових історичних пам'яток. Адріян Іванович Чепа дав йому в тимчасове користування величезну збірку старовинних документів та інших записів і паперів. До речі, ця збірка загинула невідомо де і за яких обставин після трагічної смерті Я.Марковича ( в 1804 р.покінчив життя самогубством).

Історичному минулому Я.Маркович присвятив перший і частково другий розділ своєї «Записки», в яких висловив оригінальні для свого часу погляди. Перш за все заслуговує на увагу його підхід до історичного джерела. Приступаючи до вивчення стародавньої історії Русі, Маркович не хоче вступати, як він пише, у «царство мрій і привидів», а всякими засобами добивається історичної правди на основі достовірних джерел. Такий більш науковий підхід до джерела і прагнення до встановлення істинності факту корінним чином відрізняє метод дослідження Марковича від багатьох його попередників і сучасників, особливо від автора «Історії Русів».

Свій стислий виклад історичного минулого Я.Маркович побудував на досить численних вітчизняних, а також іноземних — античних і пізніших німецьких та французьких джерелах, які він широко вводить у науковий вжиток. Провідне місце тут посідають давні руські літописи - письмові пам'ятки історіографії ХУП-ХУПІ століть, такі, як «Синопсис», «Ядро російської історії» Манкієва, що тоді приписувалося А.Я.Хилкову, «Російська історія» Еміна, твори М.Щербатова, І.Болтіна та інші. А найбільше в дослідженні найдавнішої історії Русі Маркович спирається натвори М.В.Ломоносова і в основних питаннях, наприклад, у питанні походження слов'ян і русів, він значною мірою є його послідовником. Про «Історію Русів» ніде жодним словом не згадується в творі Марковича.

Приступаючи до викладу найдавнішої історії України, Я.Маркович перш за все розв'язує питання про походження слов'ян і Русі. Він справедливо і далеко не з такою легкістю, як це робить автор «Історії Русів», підходить до розв'язання цієї проблеми. Маркович вважає цю проблему важкою, бо, як він пише: «Час згладив усі сліди, по яких можна було б дійти до місця народження і до гробів перших жителів Малоросії; проте можна найменувати її колискою росів, тому що предки їх сармати, скіфи і слов'яни поселились там (тобто на півдні Східної Європи. - Авт.) раніше і побудували тут перші міста».

Я.Маркович, по-перше, твердо стоїть на позиціях автохтонності слов'ян. По-друге, в такій самій мірі він вважає русів, або росів, народом споконвічним, автохтонним жителем півдня нашої землі. Він не вдається до критики норманських і антинорманських поглядів, боротьба між якими розпалилася, починаючи від Ломоносова, праці якого широко використовує автор «Записки». Я.Маркович стоїть рішуче на антинорманських позиціях. Спиняючись на давніх племенах і народах, що населяли Східну Європу, він головну увагу звертає на предків росів - слов'ян.

У викладі їх історії Я.Маркович на відміну від своїх попередників і сучасників уникав надмірного випинання політичного і релігійного фактору, а надав певне місце господарському заняттю слов'янських племен. Головним заняттям слов'ян Я. Маркович вважає землеробство і скотарство; вони також «скрізь відкривали торгівлю виробами від своєї землі, знали гірниче мистецтво, ткали полотно, варили мідь, розводили сади і любили музику». На цій підставі він заперечує погляди норманістів ХУПІст. про дикість і безкультурність слов'ян.

У «Записках» підкреслюється широкий розмах зовнішньої торгівлі слов'ян янтарем, хутрами, шкірами, воском і медом. Литовці по річках приганяли різного роду ліс та дерев'яні вироби; греки привозили по Дніпру дорогі тканини, золото та інші предмети розкоші.

Я.Маркович докладно зупиняється на вивченні слов'янської міфології, посилаючись на «Синопсис», працю Г.Попова «Славянская мифология» та на твір М.В.Ломоносова «Древняя российская история».

У питанні початкової історії Русі Я.Маркович лишається вірним своїм поглядам на автохтонність слов'ян і росів. Він вважає першозасновниками держави руських князів Кия, Щека, Хорива.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

Період кінця X і першої половини XI століття у розвиткові держави Я.Маркович називає блискучим віком стародавньої Русі. Він навіть переоцінює цей вік, говорячи, що в цей час «марновірство, варварство і неуцтво зникли як привид». Розквіт руської держави автор «Записок» бачить в успішній героїчній боротьбі народу з печенігами та іншими кочівниками, в побудові міст на Десні, Трубайлу, Острі, Сулі і Сейму. Київ являв собою «місто-колос» і викликав заздрість у сусідів. «Герої Гомерові, - пише Маркович, - не могли йти у рівню з багатирями Володимира, які приводили в жах і тремтіння ворогів своєї Вітчизни». Розповідаючи про героїчні часи Володимира, автор «Записок» обійшов традиційне для майже всіх істориків питання про хрещення Русі і поширення християнства. Його більше захоплюють героїчні сторінки боротьби проти зовнішніх ворогів, широкі міжнародні відносини Русів з іншими державами та блискучий розквіт духовної культури, особливо письменності.

Часи феодальної роздрібненості зовсім випали з поля зору автора. Говорячи про удільну Русь, він згадав лише князівства Київське, Чернігівське і Сіверське. Галицько-Волинська земля не привернула навіть найменшої його уваги. Не згадує він зовсім ні про Новгород, ні про північно-східні князівства.

У викладі стародавньої історії Русі Я.Маркович ніде не виявив тенденційності у відношенні до давнього суспільства. Він прагнув бути об'єктивістом у повному розумінні цього слова. Висвітлюючи ж питання про нинішній, сучасний йому стан громадянського устрою, він виступає як виразний ідеолог дворянства. Говорячи про населення сучасної йому України, Маркович пише: «Між природними малоросіянами налічуються чотири класи - дворянин, міщанин, козак і мужик». Автор «Записки» спробував по-своєму показати походження кожного з них. Духовенство випало з його поля зору; взагалі в історії суспільного і культурного життя релігійний момент, на відміну від багатьох інших тогочасних істориків, його не цікавить.

Малоросійські дворяни, на думку Я.Марковича, походять від польських дворянських родів або від колишніх гетьманів та старшин. Ця сторона генеалогії українських дворянських родин підмічена ним частково вірно. Але, розвиваючи далі думку про походження дворянства, він обходить соціально-економічні і політичні умови, що породили його,

і зводить все до юридичного чинника, до введення інституту дворянства урядовими заходами польських королів та російських царів.

Міщани і горожани, що проживають у містах, - це купці та різного роду промисловці. Про їх права в історичному минулому автор «Записки» також не забув нагадати: «Вони керуються Магдебурзьким правом, введеним в XIV ст. їх магістрат складався раніш із війта, бургомістрів і райців, або ратегерів, що керували різними мирськими справами». Таким історичним екскурсом про минулі права міщан Я.Маркович намагався виправдати надавчі грамоти містам, видані Катериною II в 1785 р.

Найвиразніше дворянська ідеологія Я.Марковича виявляється у погляді на селянство, його становище та історію закріпачення. Маркович пише: «Малоросійські мужики називалися раніше посполитими і мали право вільно переходити від одного пана до іншого. Від цього виникали великі безпорядки й порушення спокою жителів - це є ті головні причини, які примусили знищити це їхнє кочове життя; і з того часу вони почали більше займатися працею і промислами».

Таким чином, Я.Маркович негативно ставиться до вільного становища посполитих та до їх антикріпосницької боротьби, яку він називає безпорядками. Як ідеолог дворянства, він виправдовує закріпачення селян, чого довгий час домагалися нащадки українських старшин і шляхти перед царським урядом. Свої домагання вони обґрунтовували «безладдям» у господарському й політичному житті України. Ці «безладдя» були нібито саме тому, що посполиті мають право вільного переходу від одного землевласника до другого або повного виходу на інші землі. Ідеологи нащадків старшини, в тому числі Я.Маркович, старалися виправдати кріпосницькі урядові заходи щодо закріпачення селян і обгрунтувати свої власні інтереси історичними мотивами. В цій частині своєї праці Я.Маркович виступає з явно реакційними поглядами.

Творчість іншого з представників дворянської історіографії Олександра Михайловича Марковича (1790-1865) відноситься до 30-40-х років минулого століття, коли гостріше стало селянське питання і назрівала ще сильніше боротьба за знищення кріпацтва. О.Маркович був молодшим братом Я.Марковича, так само здобув високу освіту і рано виявив схильність до науково-літературної діяльності. Десь на початку

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

XIX ст. він закінчив відкритий тоді у Харкові університет і, подібно до брата, також почав заняття історією. Не виключений той факт, що заняттю питаннями історії України сприяла наявність у нього архіву його діда і батька, зокрема рукопис у десяти томах «Щоденника» діда, генерального підскарбія першої чверті XVIII ст. Якова Андрійовича Марковича та «Записки про Малоросію» передчасно загиблого брата.

Світогляд О.Марковича був досить суперечливий, що пояснюється суперечливістю самого суспільного життя першої половини XIX ст. і становищем дворянської інтелігенції цього часу. Ці суперечності були відбитком боротьби між старими, що поступово відживали, кріпосницькими відносинами і новими, що народжувалися, відносинами - капіталістичними. В зв'язку з цим у передової дворянської інтелігенції спостерігаються і суперечливі погляди на існуючий лад.

Проект О.Марковича про звільнення селян від кріпацтва не зберігся. Відоме лише його листування з цього приводу з міністром внутрішніх справ графом Перовським. З нього можна уявити цей проект таким. Селянам надається повна особиста воля. Вони звільняються від кріпосного права і можуть вільно займатися торгівлею, промислами, сільським господарством тощо. Земля віддається селянам за викуп. Селянин має право вільно купити й продати цю землю. Такий проект, направлений Марковичем на ім'я міністра внутрішніх справ, не тільки не був поданий на затвердження імператорові, а дістав в конфіден-ціальному листі суворе осудження міністра внутрішніх справ на адресу новообраного чернігівського губернського предводителя дворянства.

Під час підготовки проекту реформи О.Маркович увійшов у «Чернігівський губернський комітет поліпшення і устрою побуту поміщицьких селян» як один з його членів від Глухівського повіту. Він виступив у комітеті як представник так званої меншості в опозиції до консервативної більшості. Цю консервативну більшість очолювали великі поміщики Чернігівщини - «українофіли» Г.П.Галаган і В.В.Тарновський. Маркович при розв'язанні селянського питання відмежувався від консервативної більшості, а після видання положень і Маніфесту 19 лютого 1861 р. звільнив своїх селян на вигідних для них умовах.

О.М.Марковича ми можемо віднести до представників тієї частини дворянства, що обирала буржуазний, капіталістичний шлях

розвитку свого господарства в першій половині XIX ст. Це не могло не позначитися на його ідеології. Важко встановити достовірно, чи був Маркович знайомий з аграрною програмою декабристів, проте його проект звільнення селян від кріпацтва був близьким до аграрної програми декабриста Микити Муравйова. Прогресивні погляди на суспільні відносини, зокрема на аграрно-селянське питання, тісно зв'язані з науково-літературними заняттями Марковича, з його інтересом до минулого своєї Вітчизни.

Історичні праці О.Марковича за його життя залишилися більшістю ненадрукованими, з них тільки частина була видана пізніше, після його смерті. Перші його праці являли собою упорядковану збірку паперів сімейного архіву. В ній надруковано ряд джерел, які стосуються соціально-економічних і побутових явищ історії Лівобережної України ХУП-ХУПІ століть. Тут вміщені, головним чином, невідомі до того часу гетьманські універсали другої половини XVII і першої половини XVIII століття про земельні надання і маєтності, про торгівлю і промисли, мемуари і листування старшини, які розкривають важливі факти побутового характеру, родинних відносин старшинських фамілій тощо. Ці документи були виявлені в архіві Якова Андрійовича Марковича. Його внук, історик пізнішого покоління, у зв'язку з давністю фактів міг вільніше говорити про те, чого не міг сказати його дід - генеральний підскарбій Яків Андрійович Маркович. Надрукування документів було першим обнародуванням сімейних архівів української козацької старшини, які об'єктивно розкривали історію Гетьманщини XVIII ст.

Друга праця О.Марковича «Описання Малоросії», яка залишилась незакінченою і ненадрукованою, була написана, як гадає О.Лазаревський, в 20-х роках XIX ст. Це дослідження було задумано автором, по всій ймовірності , як продовження занять над описанням України, розпочатої братом Яковом Марковичем в його «Записці про Малоросію». Тут автор торкнувся деяких загальних питань статистики України, описання географічного розташування, природи, тваринного світу, річкових і сухопутних шляхів тощо. Значне місце в «Описанні» зайняв етнографічний матеріал. До цієї частини праці відноситься незакінчена повість «Малоросійське весілля», яка була опублікована після смерті Марковича і характеризує його як знавця побуту козацької старшини.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

Однією з важливих для української історіографії першої половини XIX ст. праць є дослідження Марковича про дворянський стан, надруковане в скороченому вигляді вперше в 1839 р. і пізніше перевидане Милорадовичем (А.ММаркович. Историческая и статистическая записка о дворянском сословии и дворянских имуществах Черниговской губернии.- Чернигов, 1894). У цьому творі автор відобразив власні оригінальні прогресивні в порівнянні з його попередниками погляди на походження українського дворянства, кріпосного права, на історію козацтва і селянства.

О.Маркович відкидає той погляд, що кріпосницькі відносини, а разом з ними й поява дворянського стану виникли внаслідок юридичних актів і надань, що їх чинили королі польські і великі князі литовські. Кріпосницькі відносини він розуміє не як феодальні. Поняття феодалізму, навіть у тому розумінні, яке існувало в дворянській історіографії, у творах О.Марковича відсутнє. Проте в нього позитивним, що наближується до наукового, є визнання того факту, що права дворянства здавна зв'язані із землеволодінням, придбаним різними шляхами, в першу чергу, за службу, і виникли з нього. Початок такого процесу він веде з стародавньої Русі, від давніх князівських часів. «Відомо, — пише він, — що уже в пізніший час утворився дворянський стан в Росії в сучасному вигляді. В найдавнішій Русі був вищий клас людей, який користувався правами, що складають і тепер права дворянства, тобто правами, що походять від володіння маєтностями, здобутими державною службою; але ніколи ні ці володільці маєтків, ні люди, що перебували в багатьох різних чинах та придворних посадах військових і цивільних, не складали стану, який нині користується загальними правами дворянства». Всякі пізніші конституції і надання польських королів лише підтверджували права цього класу й урівнювали його з польським шляхетством. Доказом цього було те, що деякі дворянські роди перед польським урядом підтверджували свої права давніми грамотами, наданими від великих князів руських. Автор також указав на фальшивість багатьох грамот, поданих при розгляді справ Герольдією і цим поставив під сумнів дворянське походження, а таким чином і права багатьох кріпосників України.

Українське дворянство, на погляд Марковича, складалося не лише з старовинних родів, а й рекрутувалося з різних шарів суспільства,

здобувало земельні надання і шляхетство за службу у литовських великих князів і польських королів.Різні найменування шляхти: князів, панів духовних і цивільних, панів хоруговних, шляхти -земян, рицарства тощо — всі ці особи складали один стан. Права їх називалися шляхетськими вольностями. Права шляхти автор показує на основі Статуту литовського.

У зв'язку з дальшою історією формування шляхетського стану і рекрутуванням шляхти з простих верств населення О.Маркович торкнувся в загальних рисах історії козацтва. Він відкинув легендарні вигадки про те, що нібито козаки походять від стародавніх «козар», косогів і що їх початок ведеться від дружин київського князя Святослава тощо. Історію козацтва він починає від другої половини XV ст. «Коли в половині XV ст. утворилась Кримська Орда, - пише О.Маркович, - в Малоросії виник новий воєнний стан козаків запорозьких. Довго цей стан не мав нічого визначеного і складався з невеликого числа людей всякого звання, шляхетського і духовного походження, міських і сільських жителів, тубільців і чужоземців». Польський уряд визначив для їх поселення певні місця вище Дніпровських порогів - міста Київ, Трахтомирів тощо. Але коли спалахнула війна за незалежність, продовжує Маркович, Малоросія вся перетворилась у військову республіку, тоді жителі усіх міст і селищ, без різниці, стали вписуватися до козацьких списків, залишаючи за собою свої маєтки.

Маркович вірно вважає, що під час Визвольної війни шляхетський стан України значно поповнився простими людьми, які прославилися в битвах з ворогом. У погляді на козацьку старшину тут проводиться протилежна думка тій, що висловлена в «Історії Русів», автор якої вважав, що на старшинські посади обиралися лише люди шляхетного стану. Маркович вірно вважає, що в козацькому війську, особливо в часи Визвольної війни середини XVII ст., простий, нереєстрований козак за свої заслуги міг бути не лише полковим, але й генеральним старшиною, а отже, й правителем краю.

«У військовій республіці, якою зробилась Малоросія, - пише Маркович, - військове звання взяло верх над іншими і що при підвищенні в чин старшини не стільки дивились на походження, скільки на заслуги і здібності у військовій службі». В силу цього, під час війни і на протязі військового гетьманського управління багато з реєстрових

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

козаків, здобувши звання старшини, зробилися власниками населених маєтків, а нащадки їх увійшли до дворянського стану. Цар Олексій Михайлович пожалував старшину дворянством.

Маркович на відносно невеликому матеріалі показав історію закріпачення селян як суцільне їх пограбування і поневолення. Кріпосне становище селянства і юридичне закріпачення його постають перед читачем як об'єктивно-закономірний процес. У Марковича ці явища подані стисло, але концепція його приблизно така, яку О.Лазаревський розвинув на величезному фактичному матеріалі пізніше, в другій половині XIX ст. Вона зводиться до того, що указ Катерини II про закріпачення селян від 3 травня 1783 р. був лише узаконенням і ствердженням того, що уже фактично відбулося в українському селі. Закріпачення селянства відбувалося поволі, крок за кроком, в силу загального історичного розвитку країни. Українське дворянство беззаконними засобами, всякими неправдами захоплювало землю і майно посполитих та козаків, а також адміністративну і судову владу над ними. Такий напрошувався висновок у читача з викладу О.Марковичем історії українського дворянства і закріпачення ним посполитих селян. З такої історичної концепції напрошувався також висновок про необхідність скасування кріпацтва і повернення землі справжньому її господареві і давньому власнику — селянину.

Таким чином, О.Маркович в своїх історичних працях, в завуальованій формі, непомітно розв'язує актуальну для того часу проблему скасування кріпосного права і великого поміщицького землеволодіння на користь селянства. Між рядками його творів читач легко міг розпізнати вимогу повернення земель нащадкам українських посполитих ХУІ-ХУІІ століть, пограбованих старшиною і шляхтою -предками «благородних», визнаних Герольдією панів-дворян XIX ст.

О.Марковичу належить й ряд менш важливих праць: «Історичний нарис міста Глухова», «Історія Гамаліївського монастиря» та ін. Уривки з першої надрукував О.Лазаревський. Другу, написану, головним чином, на матеріалах сімейних архівів, без імені автора опублікував Філарет Гумилевський у своєму «Описі Чернігівської єпархії».

Останньою працею, виданою О.Марковичем в скороченому вигляді, був щоденник його діда. Проте навіть при цій умові він становить важливе джерело для вивчення історії України ХУШ ст. Олександр Лазаревський

вірно зауважив, що виданням щоденника Маркович зняв завісу з побутової історії України ХУШ ст.«... Ми вперше побачили оживленими і гетьманів (Апостола і Розумовського), і старшину, що їх оточувала, побачили їх в приватному, закулісному житті, про яке до того часу мали лише туманне уявлення. Заслуга Марковича у виданні дідівського щоденника настільки велика, що якби він свою літературну діяльність обмежив лише надрукуванням цієї пам'ятки, то вже за це його ім'я не було б забуте в малоруській історіографії».

• Д.М.Бантиш-Каменський. В першій половині XIX ст. з'явився ряд великих узагальнюючих праць на зразок «Історії держави Російської» М.Карамзіна; великий інтерес до історичного минулого взагалі і зокрема України, вихід у світ окремих розвідок з цього питання свідчив про потребу видання систематичної, узагальнюючої і по можливості повної історії України. Справу створення саме такої праці виконав Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788-1850).

Д.М.Бантиш-Каменський народився в Москві 5 листопада 1788 р. в дворянській родині Бантишів, що походили з молдавських бояр. Його дід М.К.Бантиш прибув у Росію з Ясів в 1717 р. на запрошення свого родича кн. Д.К.Кантемира. Д.М.Бантиш-Каменський юнаком був записаний у списки лейб-гвардії Семенівського полку (1795 р.), а після

вступу на трон Павла І був виключений з них, разом з іншими малолітками. В 1800 р. його влаштовують юнкером у Московський архів іноземної колегії, керівником якого був його батько, також історик М.М.Бантиш-Камен-ський. Після Вітчизняної війни 1812 р. Д.Бантиш-Каменський слухав лекції в

^ф^^Ш^^^Ш^ Московському університеті, а після закін-/\ і ^чл чїу^*еГ'"і чення його перейшов на службу в Колегію

іноземних справ у Петербурзі.

Дмитро Бантиш-Каменський

Перед ним відкривалась можливість дипломатичної кар'єри, з якої він не скористався, а вступив на службу правителем канцелярії кн.

Д.М.Бантиш-Каменський побував у кількох закордонних відрядженнях, досконало володів іноземними мовами - французькою, німецькою, англійською і латинською.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України