Українські історичні дослідження на початку XX ст. В оцінках вченим Переяславського договору і так званих Березневих статей 1654 р



 


В оцінках вченим Переяславського договору і так званих Березневих статей 1654 р. читач знайде також чимало суперечливого. Визнаючи добровільність цього акту, М.С.Грушевський одночасно кваліфікує його юридично-правовий аспект то як протекторат, то як тимчасову угоду, то як військовий («мілітарний») союз.

Щодо наступного етапу взаємовідносин Б.Хмельницького з російським царем (1654-1657), то на відміну від своїх попередніх праць (зокрема, «Ілюстрованої історії України»), на сторінках «Історії України-Руси» М.С.Грушевський подає дещо інші оціночні характеристики. Описуючи динаміку та напрями їх розвитку, вчений в основному звертає увагу на суперечності, що виникали між обома сторонами, показує самодержавну політику царизму щодо України. Особливо велике обурення козацької старшини, на думку М.С.Грушевського, викликали контакти представників царської Росії з польськими дипломатами та їх сепаратні переговори про перемир'я. Проте ні в 1655, ні в 1657 рр. гетьман та його найближче оточення не виношували планів остаточного розриву з Москвою. Ця принципова теза міститься на багатьох сторінках праці (Т.9.- С.1252, 1255, 1498).

В характеристиці постаті, поглядів та планів Б.Хмельницького вчений прагнув до широких наукових висновків і глибоких історичних аналогій. В узагальненому вигляді вони викладені на сторінках розділу VIII другої частини т.9-го. Автор застерігає, що в процесі поглибленого вивчення документального матеріалу він змушений був відмовитися від деяких своїх попередніх поглядів, окремі з них переглянути або доповнити. М.С.Грушевський дискутує також з рядом вчених в особі представників української, російської і польської історіографії (В.Б.Антонович, М.І.Костомаров, П.О.Куліш,Г.Ф.Карпов, Ф.Равіта-Гавронський, Л.Кубаля, П.М.Буцінський, В.Липинський та ін.), показує сильні та слабкі сторони їх праць. На сторінках розділу читач знайде якнайширшу гаму оцінок діяльності гетьмана, від піднесених і цілком справедливих, до упереджених і далеко не схвальних. З окремими можна погодитися, інші — не приймати або заперечувати. Важливіше інше — це була видатна постать в українській історії, діяльність якої відбивала як загальнонародні, так і вузькостанові інтереси, яка зробила справжній прорив у формуванні соціальної політики, об'єднала в один повстанський табір найрізноманітніші суспільні сили, організувала та спрямувала їх на


І


повалення влади польської шляхти в Україні, стояла біля джерел створення Української держави.

З висоти XX століття можна бачити непослідовність і навіть половинчастість дій гетьмана, відзначати нелогічність окремих його вчинків, говорити про відсутність деяких ціннісних орієнтирів і т.п. Але всі оцінки потрібно узгоджувати з контекстом тогочасної доби -неоднозначної і суперечливої, де переплітались старі порядки і нові явища, де все ще панував середньовічний світогляд, але з'явились суспільні установки, характерні для XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьману доводилось маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятись від своїх планів і задумів. Але генеральної лінії свого життя, глибокий філософський сенс якої полягав у звільненні рідної землі від ненависного іноземного гніту, Б.Хмельницький дотримувався до останнього подиху.

Десятий (і останній) том праці присвячений історії українських земель у 1657-1658 рр. Це був надзвичайно складний, спресований у величезну кількість різних за своїм характером та змістом подій час, коли руйнувалися старі суспільні уявлення та виростали нові соціальні сили, укладалися неоднозначні державні угоди, та на політичному горизонті з'явилася ціла низка історичних осіб, які в роки Визвольної війни затуляла могутня постать великого гетьмана. М.С.Грушевський на сторінках цього тому у висвітленні частини питань намітив лише наукові орієнтири (наприклад, надзвичайно цікаві його спостереження над процесом поляризації соціальних інтересів селянства і рядового козацтва та старшинської верхівки), інші розглянув більш глибоко і детально. Щодо останніх, то тут можна виділити дві групи проблем: по-перше, ті, що характеризують зміни у внутрішній ситуації в Україні, пов'язані із захопленням гетьманської булави колишнім генеральним писарем І.Виговським, і, по-друге, ті, які висвітлюють переорієнтацію нового гетьмана та його найближчого оточення у сфері міжнародній. Якнайтісніше пов'язані між собою, вони дають цілісну картину двох років життя України після смерті Б.Хмельницького. Читач знайде цікаві характеристики та оцінки найважливіших подій того часу - повстання під керівництвом полтавського полковника М.Пушкаря та кошового отамана Я.Барабаша, обставин укладення шведсько-української угоди та відновлення кримсько-українського союзу. Відтворено перші кроки


306_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

царизму на шляху ліквідації автономного устрою України, показано дипломатичну гру обох сторін, поступове наростання напруженості між гетьманською адміністрацією і царським урядом, яка вилилась у відкритий конфлікт і спробу ревізії рішень Переяславської ради 1654 р. Безперечно, в центрі авторської розповіді - висвітлення комплексу питань, пов'язаних з укладенням Гадяцької угоди 1658 р. між І.Виговським і польським королем. М.С.Грушевський прагне об'єктивно розібратися у причинах, які обумовили цей крок гетьмана та осіб із його оточення, аналізує зміст самої угоди, намагається передбачити безпосередні і більш віддалені наслідки для України в разі її реалізації. Принциповим і справедливим видається авторське твердження про те, що «Гадяцька унія - унія шляхетська, яка має забезпечити політичні впливи української шляхти, більше того - відреставрувати економічне і політичне посідання марних недобитків цієї соціальної верстви, вернути те, чим вона колись була або бажала бути» (ТЛО. - С.372). Вчений оцінює угоду також як «цілком нежиттєздатну», а «ті, що тримались і проводили її, цією дорогою мостили собі стежки до повороту до коронних провінцій, - а не до нового державного українського будівництва... Мостив цю стежку Тетеря, мостив і Виговський, мостило багато інших» (Т.10.-С.375).

Зрозуміло, що коло наукових питань, порушених у багатотомній «Історії України-Руси», не вичерпується лише розглянутими на сторінках цього курсу лекцій. Воно значно ширше і різноманітніше. Окремі з них М.С.Грушевський висвітлював лише у постановочному плані (наприклад, про етнічну та суспільну свідомість різних верств українського народу), інші розробив більш глибоко і різнобічно. Науковою заслугою вченого було й те, що в процесі підготовки своєї подвижницької праці він залучив величезну кількість нового документального матеріалу, почерпнутого із вітчизняних архівів та архівосховищ зарубіжних країн. Ці документи не втратили свого значення понині і становлять надійну джерельну базу для створення наукових праць сучасними істориками.

Ще одна важлива особливість праці М.С.Грушевського - свої висновки та наукові спостереження вчений ніколи не вважав істиною в останній інстанції. Тому не випадково цілий ряд томів «Історії України-Руси» містить додатки у вигляді «Приміток», де автор прагне показати свою творчу лабораторію, вміщує якнайширшу бібліографію, дає


 


 

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

критичний аналіз спеціальної літератури, присвяченої різноманітним питанням вітчизняної історії. Для вченого це був один із важливих засобів визначення надійних орієнтирів щодо поглибленого вивчення окремих проблем історичного процесу в Україні.

Неупереджений аналіз тексту свідчить про те, що незалежно від часу, коли писався той чи інший том праці, і своєї політичної орієнтації, вчений прагнув до максимальної об'єктивності і дотримання принципів історизму у висвітленні історичного процесу.

Зрозуміло, що характеристика наукової концепції М.С.Грушев­ського не вичерпується лише фундаментальною працею «Історія України-Руси». Свої погляди на наступний період української історії (60-ті рр. XVII - початок XX ст.) він виклав на сторінках таких широковідомих популярних праць як «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», у багатьох наукових статтях та публіцистичних працях.

Фундаментальні праці М.С.Грушевського з історії України були на рівні світової історіографії. Незважаючи на дискусійність або застарілість окремих оцінок історичних подій, наукова спадщина М.С.Грушевського (насамперед «Історія України-Руси») має непересічне значення. До неї звертались і звертатимуться численні вітчизняні та зарубіжні дослідники. Праці історика спонукають до справжньої творчої роботи і нових наукових пошуків. Про широке визнання творчості М.С.Грушевського свідчить, зокрема, його величезне за обсягом листування з багатьма діячами науки і культури.

Праці М.С.Грушевського мали також велике політичне і громадське значення. В умовах національного гноблення і пере­слідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних класів Польщі вихід у світ історичних творів М.С.Грушевського справив значний вплив на активізацію національно-визвольного руху в українських землях, розчленованих державними кордонами. Вчений переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, етнічну культуру, власну державність. Вся творча спадщина вченого і нині вражає не лише глибиною наукового висвітлення історичного процесу, а й надзвичайною актуальністю її повчального змісту для сьогодення.



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Українські історичні дослідження на початку XX ст.



 


Історичні праці М.Грушевського були найвищим досягненням народницької історіографії. Але його «Історія України-Руси» вказала українській історичній науці нові проблеми й відкрила широкі й далекосяжні обрії. Українська історіографія перших десятиліть XX ст., спираючись на історичні традиції від часів Київської і Галицько-Волинської держави, через Козацько-Гетьманську державу, гю-новому підходить до українського національно-політичного відродження. Основна традиція була державницька і вона стала провідною ідеєю новітньої української історіографії, визначивши весь її дальший розвиток.

• Зародження української державницької історіографії.Перші ознаки нового напряму позначилися ще в часи розквіту народницької історіографії. -Поодинокі критичні думки проти панування народницького напряму прозвучали у працях М.Драгоманова та Ф.Уманця. Потрібні були нові історіографічні ідеї з питань української державності. Це й зробили В.Липинський і С.Томашівський, і саме вони стали основоположниками української державницької історіографії.

В'ячеслав Липинськии

В.К.Липинський (1882-1931), досліджуючи на підставі багатого й здебільшого нового архівного матеріалу історію української шляхетської верстви та національно-політичні і культурні змагання ХУІ-ХУП ст. («Шляхта на Україні», «Україна на переломі. 1657-1659», всього понад 200 наукових праць) присвятив головну увагу питанням складання української держав­ності в часи Б.Хмельницького. У центрі історичних досліджень («Станіслав Михайло Кричевський», «Листи до братів-хліборобів») Липинського -новий, відмінний від концепцій М.Грушевського, В.Антоновича, польської та російської історіографії погляд на Хмельниччину як на процес будування української державності. Липинськии вважає Б.Хмельницького


найбільшим генієм української політичної думки, свідомим будівничим української держави. На думку вченого, намір створити незалежну українську державу виник у гетьмана на самому початку Визвольної війни, а то й раніше. Без цього задуму, зауважує Липинськии, сама справа Хмельницького^ була б неможливою.

Липинськии відрізняв Переяславську умову від пізнішої переяславської легенди про добровільне прилучення України до Москви, що виникла, на думку вченого, під час зруйнування козацької державності й набула своїх ідеологічних форм за часів Мазепи. Звертаючись до тих дослідників, які вбачали в Переяславській умові легенду про добровільне «возз'єднання» Русі, він застерігає, що кожен, хто дотримується подібної думки, «мусить спершу доказати, що гетьман Хмельницький підняв повстання проти Польщі в ім'я прилучення України до Москви і, що Переяславська угода являється тільки формальним закінченням, послідовним скріпленням на папері отого ним задуманого діла. Але ж, розуміється, ніхто не може доказати того, чого не було». Липинськйй переконаний, що, підіймаючи повстання проти Польщі, Хмельницький не мав наміру прилучити країну до Москви, що Переяславська угода 1654 р. була для гетьмана таким самим випадковим союзом, зверненим проти Польщі і уладеним з метою визволення України з-під Польщі, якими були всі його попередні такі ж самі союзи з Кримом і Туреччиною. На думку Липинського, московський цар, ставши протектором України/мав давати останній військову допомогу проти Польщі і за цю допомогу отримувати від України певну щорічну грошову данину. Таким чином, учений трактує Переяславську угоду не як акт возз'єднання, а як міжнародний союз проти Польщі й татар, забезпечений формою протекторату, укладеного ^гетьманським урядом в ім'я українських державних інтересів.

В.Липинський у своїй концепції побудови української
державності обґрунтовує необхідність п'яти основних підвалин, на яких
вона має засновуватись: 1) аристократія; 2) класократія; 3)
територіальний патріотизм; 4).український консерватизм; 5) релігійний
етосг ,

Стабільність концепції Липинського базувалась на таких юридичних та економічних підставах: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення



Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Українські історичні дослідження на початку XX ст.



 


аграрної реформи; 4) гарантія об'єднання в українській державі всіх українських земель («До українських хліборобів»).

Майбутня держава, за Липинським мала спиратися на три незалежні форми влади: законодавчу, виконавчу та судову, які врівноважували б одна одну. Така влада за своєю суттю є надпартійною і не бере участі в партійних змаганнях.

Якщо Липинський бачив завдання новітньої української історіографії у відродженні традицій козацько-гетьманської доби, то С.Т.Томашівський (1875-1930), звертався до вивчення історії княжої України і дав їй оцінку в своїх книгах «Українська історія. Старинні і середні віки», «Вступ до історії церкви на Україні», «Джерела до історії України-Руси» та ін. Концепція Томашівського базується на трьох основних критеріях: 1) земля, тобто освоєння майбутніми українськими племенами територій, на яких вони проживали; 2) нація, тобто утворення її внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сепарації Галицько-Волинського князівства; 3) становлення першої української національної держави — Галицько-Волинського князівства як завершення цих двох процесів.

Критерій «українська земля» Томашівський розуміє дещо інакше, ніж його попередники, зокрема М.Грушевський та інші українські вчені, які розглядали Україну як етнічну територію і саме з цих позицій інтерпретували історичні події, що тут розвивалися. Томашівський розглядає українську землю як географічну цілісність, ігноруючи тим самим етнічний характер окремих частин України. В своїх історичних дослідженнях він відштовхується не від певної землі, заселеної певним народом, який творить свою історію, а від географічного становища України, яке начебто само по собі творило історію української нації.

Як і Липинський, Томашівський виводить свою концепцію історичного розвитку України з огляду на вплив протилежних чинників, які мали вирішальне значення в історії українського народу: з одного боку, конструктивних, позитивних і творчих, а з іншого - деструктивних, негативних, руїнницьких. В його «Українській історії» ми постійно наштовхуємося на різко негативне ставлення вченого до будь-яких антидержавницьких та анархічних проявів, князівських міжусобиць та боярської анархії в Київській і Галицько-Волинській державах ХІІ-ХІУ ст.


У збірнику статей «Під колесами історії» Томашівський акцентує увагу на слідуючих державницьких ідеях: 1) особлива роль Галичини та уніатської церкви в майбутньому державному творенні; 2) український консерватизм; 3) об'єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. Тут же Томашівський вказує на основні причини втрати Україною своєї державності 1917-1920 рр.: 1) відсутність єдиної, спільної всім українцям національної державної ідеї; 2) відсутність політичної, економічної і культурної рівноваги між містом і селом; 3) політична гіпертрофія українського народу. Томашівський переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли зберегти в усіх історичних катаклізмах «український дух» завдяки своїй близькості до Заходу та опорі на церкву й державу.

Відродження Української держави 1917-1920 рр. відкрило широкі перспективи для розвитку української історичної науки. Наукові дослідження минулого України стали важливою державною справою. Заснування Української Академії Наук у Києві, українських університетів (Київ, Кам'янець-Подільський), Національного Архіву, Національного Музею, Національної Бібліотеки, розгортання наукових видавництв, - все віщувало українській історичній науці розквіт.

Великої популярності в цей час набула «Історія України-Руси» Миколи Аркаса, зредагована В.Дбманицьким (вид. 1908, 1912, берлінське вид. 1922 р.), що її перевидається аж до останнього часу.

Загальне визнання здобули собі наукові і популярні курси Дмитра Дорошенка. Особливо цінним є «Огляд української історіографії» (Прага, 1923 р.), його університетський курс «Нарис історії України» (Варшава, 1932-1933 рр., у 2-х т.) й «Історія України 1917-23» (Ужгород, 1930-1932, у 2-х т.). ^

Широко розповсюджені були видання популярного курсу історії України Омеляна Терлецького та Івана Крип'якевича, Миколи Андрусяка та Бориса Крупницького.



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Українські історичні дослідження на початку XX ст.



 


Історик української літератури Сергій Єфремов видав низку капітальних монографій про письменників XIX ст. та кілька тисяч праць з історії українського літературознавства, в т.ч. фундаментальну «Історію українського письменства» (1911 р.), що лишається досі одним з основних підручників по даній темі.

Окупація України більшовицькими військами і поділ українських земель поміж чужими державами великою мірою змінили обставини не на користь української науки. Українські історики змушені були або емігрувати, або ж, залишаючись під владою радянського режиму, втратити цілком або часткою можливості для вільних наукових досліджень. Все ж, навіть за таких несприятливих обставин, невмирущий дух української історичної науки не згас. Приймаючи і розвиваючи далі традиційну схему українського історичного процесу, наукою обгрунтовану й оформлену М.Грушевським, і заповнюючи її новим ідейним державницьким змістом і духом, українські вчені в еміграції, в Галичині, і навіть на окупованій більшовиками батьківщині продовжують наукові дослідження, розпочаті в часи відродження української державності (1917-1920 рр.), й підносять її на новий рівень.

Рекомендована література

1. Ващенко В.В. Фактори формування історичної концепції в українській

історіографії кінця XIX - початку XX ст.- Дніпропетровськ, 1998.

2. Грицак Я.Й. Формування модерної української нації: історіографія та

історіософія проблеми.-К., 1996.

3. Дашкевич Я.Р. Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних

досліджень історії України (друга половина XIX - XX ст.): Доп. на здобуття наук. ст. докт. іст. наук.- К., 1994.

4. Заруба В.М. Постаті. - Дніпропетровськ: Україна, 1993. - С.3-73.

5. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці
(кінець XIX - початок XX ст.).- К., 1998.

6. Коцур А.П. Українська національна ідея (вітчизняна державознавча

думка XIX - початку XX ст.) // Науковий вісник Чернівецького ун­ту. Вип. 36. Історія.-Чернівці, 1998.-С.88-96.

7. Кузьмінець О. Михайло Грушевський // Історія України в особах: XIX-

XX ст. - К.: Україна, 1995. - С.188-197.


8. Кухта Б. З історії української політичної думки. - К.: Генеза, 1994. -

С.149-290.

9. Кучер Р.В. Наукове Товариство ім. Т.Шевченка. - К.: Наук, думка, 1992.

10. Лекції з історії української історичної науки другої половини XIX -
початку XX ст.: Навч. пос. / Під. ред. В.В.Ващенка.- Дніпропетровськ:
ДДУ, 1998.

11. Полонська-Василенко Н. Нарис історіографії України (історіографія
ХІХ-ХХ ст.) // Історія України: у 2-х т.- К.: Либідь, 1992. - ТІ. -
С.17-29.

12. Потульницький В.А. Історія української політології (Концепція
державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). —
К.: Либідь, 1992.

13. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991).
- К.: Либідь, 1994. - С.17-25, 41-299.

14. Сергієнко П.П. Соборна Україна: від ідеї до життя. - К.: Знання,
1993.- С.22-48 (Розд. «Розвиток ідеї соборності в українській
суспільно-політичній думці»).

15. Смолій В.А., Сохань П.С. Видатний історик України // Грушевський
М.С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн.- К.: Наук, думка, 1991. -
Т.1.-С.8-39.

16.Солдатенко В.Ф., Сиволоб Ю.В. Витоки і передвісники української ідеї
// Українська ідея. Перші речники (Кол. авт.) -К.: Знання, 1994. - С.5-25.

17. Українські історичні досліди на поч.^ХХ ст. // Енциклопедія
українознавства: в 3-х т.- К.: 1995. - Т.2. - С.402-405.



Коцур В.П., Коцур А,П. Історіографія історії України


Історична наука тоталітарної доби



 


ІСТОРИЧНА НАУКА ТОТАЛІТАРНОЇ ДОБИ ТА ПОСТТОТАЛІТАРНОГО СУСПІЛЬСТВА

• Основні етапи розвитку історіографії історії України.

• Утвердження догматичних теоретико-методо-
логічних підходів в історичних дослідженнях та їх
подолання. • Історіографія історії України 1920-х -
першої половини 50-х рр. • Підпорядкування
історичних досліджень політичному диктату: традиції
політичної кон'юнктури і сучасність. • Історіографія
історії України другої половини 1950-х -80-х рр.
•Сучасний етап історіографії історії України:
проблеми та перспективи розвитку.

• Основні етапи розвитку історіографії історії України.

Вивчення історіографічних проблем історії України розпочалося ще в 1920-ті роки в умовах формування тоталітарної системи і триває сьогодні в нових політичних і соціокультурних реаліях незалежної Української держави. Слід відзначити, що історіографія історії України пройшла в своєму розвитку ряд етапів, які відрізняються масштабами і глибиною постановки проблем та їх теоретичного вирішення. Більше того, на різних історіографічних етапах розробка питань соціально-політичного життя в Україні 1920-х - 30-х рр. залежала від багатьох факторів: наявності


кадрів, оволодіння ними методологією наукового пізнання, накопичення матеріалу і джерел, рівня теоретичного осмислення досліджуваних проблем, впливу ідеології та політичної кон'юнктури на результати наукових розвідок.

Визначаючи етапи розвитку історичної науки в Україні, слід врахувати розширення дослідницької проблематики, використання джерелознавчих прийомів, ступінь розвитку демократії в усіх сферах суспільного життя, включаючи і галузь історичної науки, якісні зміни в організації і характері наукових досліджень. Тільки всебічно враховуючи об'єктивні і суб'єктивні фактори, які визначають в той чи інший час напрямки, розмах і рівень науково-дослідної роботи істориків, можна вірно визначити етапи розвитку історичної науки в цілому і окремих її проблем, зокрема. При цьому аналізувати названі фактори слід під кутом зору їх динаміки, з позицій історизму.

Такий підхід необхідний і для вирішення завдання періодизації історіографії історії України. Враховуючи сказане, на наш погляд, можна виділити три етапи в історіографії історії України. Перший - охоплює 1920-ті - першу половину 50-х рр.; наступний - другу половину 1950-х - 80-ті роки; сучасний - розпочинається з 1991 року.

Необхідно нагадати, що до початку 1990-х років існувала інша періодизація історіографії історії України, яка значною мірою визначалася існуючою тоді періодизацією історіографії історії КПРС та історії радянського суспільства. Саме тому історіографічним етапом виділявся період з середини 30-х до середини 50-х років, а так би мовити сучасний етап розпочинався з другої половини 50-х років або жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС.

У другій половині 80-х рр. згадана періодизація історичної науки критикувалася і переосмислювалася дослідниками, а у наукових публікаціях неодноразово висловлювалася думка про необхідність її суттєвого уточнення. 30-ті роки, як відзначали вчені, не можуть вважатися гранню розвитку історичних знань, а переломним рубежем слід вважати середину 50-х рр. - XX з'їзд партії, рішення якого створили нову політичну атмосферу як у країні в цілому, так і в історичній науці, зокрема.

Вчені тоді дійшли спільної думки, що новий етап в розвитку радянської історичної науки розпочався з другої половини 1980-х років.



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Історична наука тоталітарної доби



 


Проте в цілому нові підходи до періодизації радянського суспільства в той час були лише на стадії обговорення. На наш погляд, враховуючи ступінь нагромадження наукових знань, зміни в методології історичних досліджень та наукових парадигмах, доцільно вважати одним історіографічним етапом другу половину 1950-х -80-ті роки. І хоча в другій половині 80-х років робилися серйозні спроби наукового переосмислення історичних подій радянської доби, але вони так і не вийшли за рамки панівної тоді марксистсько-ленінської методології, концепції «оновлення соціалізму». Більше того, ця робота виявилася малопродуктивною в плані використання нових теоретичних і методологічних підходів. Тому виділяти самостійний історіографічний етап з другої половини 1980-х років недоцільно. Лише в нових умовах (після розпаду СРСР, утворення незалежної Української держави) розпочався досить інтенсивний процес переосмислення історії України в контексті перебування її в системі економічних, соціальних і політичних відносин тоталітарного суспільства. Отже, з 1991 р. бере свій початок новий або сучасний історіографічний етап.

• Утвердження догматичних теоретико-методологічних підходів в історичних дослідженнях та їх подолання.За 70 років у радянській історіографії утворився великий пласт історичної літератури, яка включає і проблеми історії України. її називають феноменом радянської історіографії.

Щоб оцінити значення історичної спадщини для вивчення актуальних тем, дати об'єктивну оцінку працям істориків радянської доби, на наш погляд, важливо виявити характерні риси, основні тенденції і особливості розвитку історичної науки в умовах тоталітарної системи. Важливо проаналізувати її внутрішні закономірності розвитку, тематику, творчу лабораторію історика, вплив політичної кон'юнктури на зміст наукових досліджень тощо. А оскільки, як відзначав М. А.Барг, у кожному історичному явищі поєднуються три часові проекції—минуле, теперішнє і майбутнє, то це дозволяє зрозуміти, яким чином догматичні теоретико-методологічні підходи історичних досліджень 1920-х - 30-х років трансформувалися в історіографію радянської доби, породили певні традиції і стереотипи.

Радянська історіографія, вмонтована в тоталітарний механізм науки, переживала всі її труднощі і проблеми, наштовхувалася на ті ж


рифи партійної монополії на істину, що і вся наука в умовах радянськоївлади. Більше того, як відзначав дослідник М.Г.Ярошевський, «перед нами безпрецендентний в історії людської культури феномен репресованої науки. Об'єктом репресій виявилися не тільки учені, але й ідеї та напрямки в наукових установах і центрах, книгах іжурналах, засекречених архівах».

І це відбувалося в роки, коли глобальні соціальні потрясіння XX ст. визначили потребу в осмисленні історичною наукою цих явищ,виявлення їх причин, характеру, глибини і масштабів. Стали розвиватися такі нові наукові напрямки як соціальна і історична психології, історична демографія, соціальна і економічна історія і т.д. Серед пріоритетних інайбільш актуальних проблем виявилися такі, як людина і суспільство, влада і маси, війна і революція, суспільство і держава. Ключовими словами в історичній науці ставали слова «компроміс», «конвергенція», «реформізм» та ін. Ішов процес розробки нових наукових категорій історичної науки, формування нових гуманітарних дисциплін.

В країні «перемігшого соціалізму», - як відзначає Ю.Афанасьєв, - проблема розуміння того, що відбувалося, ніколи не була серед першочергових. її офіційним політичним лідерам (вони ж осново­положники, провідні теоретики) зміст того, що відбулося і відбувалося був зрозумілий з самого початку і не викликав сумніву: в країні відбулася соціалістична революція у відповідності із законами, які відкрили Маркс і Енгельс, уявлення яких далі розвинув Ленін і більшовицька партія. Все завдання науки полягало в тому, щоб доказати те, що давно ніби-то було очевидним для її основоположників.

Але зневажливе ставлення до нових історичних реалій, догматичне припасовування їх до старої або модернізованої теорії мало свою ретроспективу. Так, свого часу Ленін на Конгресі комуністичних партій оголосив про закономірності соціалістичної революції, апотім, біля десяти років, історики шукали підтвердження цієї оцінки, аж доки після «пояснень Сталіна» не зрозуміли, що все сказане вождями не потребує ніяких підтверджень. Спочатку в країні було проголошено «побудову розвинутого соціалізму», а потім майже два десятиліття історики розмірковували над тим, що таке розвинутий соціалізм і коливін був побудований, доки після виступу чергового генсека не «усвідомили», що створене суспільство не мало «людського обличчя».



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Історична наука тоталітарної доби



 


Ці загальні установки зумовлювали відповідну історіографічну проблематику, нову мову радянської історичної науки. «Формація», «процес», «клас», «партія», «революція», «закон», «марксизм», «пролетаріат» - ось основи історичного словника країни за «залізною завісою». Але найбільш поширеним терміном в радянській історіографії, починаючи з перших самостійних праць радянських істориків і до кінця 80-х рр., було слово «боротьба». Звідси формування магістральних тем історичних досліджень - історія класової боротьби, партії більшовиків, соціалістичних перетворень сільського господарства, індустріалізації, культурної революції і т. д. Проблеми ж людини - «гвинтика» тоталітарної системи - залишалася поза увагою дослідників.

Більше того, у 1920-х роках в радянській історіографії поширеною була підміна поняття «соціальний рух» поняттям «революційна боротьба». Тоді більшовицька схема історичного процесу орієнтувала істориків переважно на вивчення класової боротьби та її вищої форми -революційного руху. В даній схемі будь-які види насильницьких дій, виступів (повстання, заколоти, перевороти, заворушення, війни тощо) часто кваліфікувалися як революційні.

Особливо виразних форм досягло міфотворення щодо радянського періоду вітчизняної історії. Широко проголошена і розрекламована більшовиками «диктатура пролетаріату» виявилася не владою робітників у союзі з селянством, а деспотією більшовицької верхівки з її жорстким терором, а ради робітничих, солдатських та селянських депутатів перетворилися на слухняні знаряддя партійного диктату.

Популістські лозунги «влади рад», «диктатури пролетаріату», «союзу робітничого класу та селянства» були вигідними більшовикам для створення у народних мас ілюзії про захист їхніх інтересів, про народоправство. Насправді ж, трудівники вважалися «гвинтиками» в радянській тоталітарній системі.

В той час як марксистсько-ленінський підхід до історичного процесу закликав до протистояння «класу» проти «класу», ідея «дружби народів» кликала навпаки до єднання різних народів імперії, обидва ці суперечливі підходи до історичного минулого позначені примітивністю та однозначністю вираження. Складні соціально-політичні процеси не можуть вкластися в поняття «класу на клас», як і поняття «дружба народів» не відображує усієї різноманітності зв'язків між народами, тим


більше, що історичний досвід свідчить: були і дружні стосунки між народами, але були й протистояння. Проте останнє не вписувалося в однозначне ідеологізоване поняття «дружби народів».

За десятиліття тотального впливу партії на історичну науку, її «партійного керівництва» був сформований певний тип історика, який сприймав це керівництво як щось природне і саме по собі зрозуміле. Більше того, склався тип активного історика-партійця, який бажав такого керівництва і відчував себе зовсім некомфортно без нього. Генеологія такої поведінки мала відповідні корені. У свій час, характеризуючи завдання червоної професури, М.М.Покровський відзначав: «ІЧП (інститут червоної професури) - виник у 1921 р. як знаряддя нашої партії на ідеологічному фронті... Ніяких ухилів у бік «чистої» науки інститут не допускає...».

Партія більшовиків і радянська влада потребували істориків, для яких політична доцільність була вагомішою, ніж історична правда. Цей стереотип закладався в основу професійної освіти, формування моральних якостей особистості. Історик міг вважатися фахівцем лише в тій мірі, в якій він відчував себе «бійцем партії». Останнє породжувало професіональні і моральні деформації спеціалістів.

Початок утвердження марксистсько-ленінської методології в історичних дослідженнях припадає на 1920-ті роки. Уже в Статуті Товариства істориків-марксистів, що було створене в 1925 р. говорилося, що його першочерговим завданням є наукова розробка марксистської методології історії; критичний аналіз сучасної літератури, який грунтується на марксистських засадах; ознайомлення широких мас з досягненнями марксистів в галузі історії.

Як бачимо, провідна роль в утвердженні марксистсько-ленінської методології належала історикам партії. Перша всесоюзна нарада з питань викладання ленінізму, історії партії та історії Комінтерну (1930 р.) націлювала істориків на подальше поглиблене освоєння ленінської теоретичної спадщини, консолідацію їх зусиль на розробку наукової концепції історії комуністичної партії.

Одночасно із освоєнням марксистської методології у 1920-х роках з'явилися перші узагальнюючі праці з історії партії, серед яких книги П.М.Лепешинського - «На повороті» (1922 р.), В.Бистрянського -«Вождь пролетаріату. Російська Комуністична партія» (1923 р.),


320_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

М.Ангарського - «Легальний марксизм» (1925 р.) та ін. В Україні вийшли в 1930-ті рр. роботи з окремих проблем історії більшовицької партії І.Жебровського, К.В. Сухомлина, М.Шувалова та ін.

Головним завданням історико-партійної літератури 1920-х — 30-х рр. було утвердження марксистської методології, ленінської концепції історії партії, яка виділялася в самостійну історико-партійну науку. У зв'язку з цим на Першій всесоюзній конференції істориків-марксистів М.М.Покровський зазнав нищівної критики за висловлену думку, що «історії партії як науки не існує». Принцип партійності утверджувався як керівний методологічний принцип у науковій роботі дослідників.

Важливою складовою розробки проблем історії більшовизму і утвердження марксистсько-ленінської методології 1920-х - 30-х рр. була ленініана. Перші популярні нариси і брошури про життя та діяльність Леніна були підготовлені Н.К.Крупською, Є.М.Ярославським, В.І.Нев-ським, М.С.Ольмінським. У кінці 1920-х—на початку 30-х рр. з 'явилися статті про ленінські прийоми творчості в галузі історії. На сторінках журналів «Большевик», «Историк-марксист» та ін. друкувалися праці В.Адоратського, В.Бистрянського, В.Кноріна та ін., де розкривалося значення марксистсько-ленінської методології для ідеологічної орієнтації дослідників.

Після утвердження культу особи Сталіна відбулися суттєві зміни в теоретико-методологічних підходах історичних досліджень. Особливо вони посилилися після проголошення Сталіна класиком і теоретиком марксизму-леншізму. Слід відзначити, що таке сприйняття ролі Сталіна в розвитку теорії стало результатом довготривалої обробки суспільної свідомості та впертої боротьби. «На початку 20-х років, - як писав В.Логінов, — Сталін говорив про себе, що він «тільки скромний учень Леніна». Пізніше з'являється формула «Сталін - найближчий соратник Леніна». Щоб укласти все це в свідомість людей, довелося знищити не лише старі підручники з історії партії, спогади сучасників, але й фізично знищити тих, хто знав правду про стосунки Леніна і Сталіна. Тільки після цього Сталін був названий «Леніним сьогодні»,«великим продовжувачем справи Леніна».

Спроби представити Сталіна як найкрупнішого теоретика були зроблені вже в ході святкування 50-річчя з дня народження Сталіна в 1929 році. Потім вони посилилися в першій половині 1930-х років. Думка


 

Історична наука тоталітарної доби

про Сталіна як теоретика марксизму-ленінізму була висловлена в Тезах Інституту В.І.Леніна «Про вивчення історії ВКП(б)» [13], а також у статті В.В.Адоратського, який заявив: «Тов.Сталін - вождь ВКП(б), кращий і найвидатніший теоретик ленінізму.

З початку 30-х рр. канонізація Сталіна і проголошення його класиком набрала великого розмаху, що викликало, хоча й прихований, протест частини вчених і антисталінськи настроєних партійних працівників. У платформі «Групи Рютіна», зокрема, говорилося, що «партійний апарат і група оточуючих Сталіна кар'єристів і підлабузників уперто на всіх перехрестях трублять про те, що Сталін - великий теоретик і вождь, геніальний учень Леніна». У 1933 р. Сталін возводиться до рангу класика марксизму-ленінізму у загальнопартійних документах «Карл Маркс» (До п'ятидесятиріччя з дня смерті)» і «Тридцять років більшовицької партії (1903-1933)».

У 1934 р. у зв'язку з 10-річчям з дня смерті В.І.Леніна в Комуністичній академії відбулася наукова сесія. Але на ній у виступах М.Савельєва, Г.Кржижанівського, Е.Квірінга, Р.Вейсберга, Д.Лур'є вихвалялися заслуги Сталіна в соціалістичному будівництві, обґрунтовувалася теза про Сталіна — класика марксизму-ленінізму. Недивно, що в цей час історики взяли на озброєння тезу про те, що «Сталін є неперевершеним теоретиком марксизму».

На XVII з'їзді партії і після нього оцінка Сталіна стала хрестоматійною. В результаті возвеличування Сталіна, перебільшення значення його робіт для розуміння історії, набрало небачених раніше масштабів, що відобразилося на змісті публікацій історичного характеру. У зв'язку з цим відбувалося, по-перше, догматизація і універсалізація марсистсько-ленінської теорії, яка проявилася в ігноруванні того, що в інших умовах, ніж писалися праці класиків, вони втрачають своє значення. По-друге, відбувалася невиправдана переорієнтація вчених і наукових установ на дослідження «заслуг» Сталіна в розвитку теорії марксизму-ленінізму. По-третє, всі соціальні зміни і політичні процеси 1920-х - 30-х років розглядалися через призму ролі Сталіна в них як теоретика і практика.

Отже, у 30-ті роки під гаслом захисту історичної науки від ворожих елементів, які ніби-то чинили опір будівництву соціалізму на «теоретичному фронті», утверджується сталінський варіант


               
 
       
 

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії Україн

марксистсько-ленінської методології з його догматизмом та схематизмом, однолінійністю у висвітленні історичних явищ, який незмінно проіснував до розвінчання культу «вождя всіх народів» на XX з'їзді КПРС. Зміна підходів до марксизму як до загальної і єдиної методології в період сталінізму була неможливою. Фактично в працях з історії мова йшла лише про те, що значить по-марксистськи вирішувати ту чи іншу проблему. При цьому, починаючи з 20-х рр. і до кінця 50-х рр., теоретичне вирішення окремих дослідницьких проблем зводилося, по суті, до підбору необхідних цитат з творів основоположників марксизму-ленінізму або партійних документів, а вся практична дослідницька робота обмежувалася пошуком конкретних фактів для ілюстрації відповідних положень.

Більше того, до другої половини 50-х рр. питання про методологію історії не стояло перед радянськими істориками як практично значиме. Вважалося, що сталінська характеристика діалектичного матеріалізму в «Історії ВКП(б). Короткий курс» давала універсальну інтерпретацію не менш універсального діалектико-матеріалістичного методу, який може бути застосований у всіх галузях природничих, технічних і гуманітарних наук. Але після критики «Історії ВКП(б). Короткий курс» розпочалося переосмислення здавалось би цієї вічної істини. В рамках наукового семінару М.Я.Гефтера була зроблена спроба обговорити проблеми розвитку марксистської історичної думки в більш широкому контексті наукових уявлень XX ст., але адміністративним чином вона була призупинена. Це була остання спроба в радянський час вирватися за межі настанов партії, після якої розробка методологічних проблем науки зводилася лише до осмислення окремих питань.

У 1960-х - 80-х рр. вийшли спеціальні праці, присвячені методології історії, де розглядався цілий комплекс питань, які характеризували зміст і призначення методології історії і її основну проблематику. У них, зокрема, ставилися питання про субординаційне співвідношення історичного матеріалізму і методології, взаємозв'язок методології і методів наукової роботи, розкривався зміст «вимог загальнометодологічних принципів партійності та історизму», взаємозв'язку історії і сучасності та ін. З'явилися перші узагальнюючі праці з окремих аспектів марксистської методології історіографії. Помітним явищем, під кутом зору розширення проблематики


 

Історична наука тоталітарної доби

марксистсько-ленінської методології, стали праці М.В.Нєчкіної, особливо її статті з історії історичної науки, які були опубліковані в 1960-ті - 80-ті рр. Методологічні питання історії і історіографії все частіше ставали об'єктом вивчення в працях, присвячених розробці конкретних історичних та історіографічних проблем. З'явилися праці з методології історико-партійних досліджень.

Слід відзначити, що в цілому в радянській літературі з проблем методології існували єдині вихідні позиції щодо пояснення її змісту і значення для суспільних наук. В той же час існували деякі варіанти тлумачення ролі методології в системі знань, які можна звести до двох основних моментів. Перший, коли методологія розглядалася як сукупність методів або вчення про методи. У даному випадку ототожнювалися поняття «метод» і «методологія» які розглядалися як синоніми. Другий, коли методологію дослідники розкривали в широкому плані, як теорію історичного пізнання, застосування принципів діалектико-матеріалістичного світогляду до процесу пізнання і практики, реалізацію методів в процесі історичного пізнання, або дослідження методів, які застосовуються в усіх без винятку науках і виконують роль «керівного принципу» в науковому аналізі. В узагальнюючому вигляді другий варіант був висловлений П.В.Копніним так: «... від методу потрібно відрізняти методологію».

Деякі автори, зокрема, М.А.Варшавчик, припускалися думки про можливість виділити методологію в спеціальну галузь наукових історичних знань. Різні варіанти у визначенні поняття «методологія» зумовили появу нової думки щодо існування загальнофілософської методології і окремої (прикладної). У першому випадку вона розглядалася як сукупність загальних марксистсько-ленінських філо­софських принципів, які визначають напрямки і кінцеві цілі даного виду діяльності. У вузькому аспекті методологія визначалася як спеціальна дисципліна, завдання якої теоретично дослідити, що необхідно аналізувати, реконструювати, обгрунтувати методи відповідної дійсності.

Названі ідеї, висунуті дослідником О.І.Ракитовим, у певній мірі поділяв і В.О.Дяков, який спеціально вивчав проблему методології минулої і сучасної історії. Він зробив висновок, що методологію історії утворюють її загальнофілософська частина і прикладна методологія, які функціонують в нерозривній єдності.


324_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Але згодом пошуки методологій окремих наук, в тому числі історіографії, їх варіантність були рішуче припинені під тиском наукових авторитетів. Так, академік П.М.Федосеев однозначно наголосив, що в радянській науці історичний матеріалізм є загальною методологією для історичної науки. Продовжуючи цю думку, академік Є.М.Жуков відзначив, що діалектичний і історичний матеріалізм виступають універсальним фундаментом для історіографії, а її методологія - це одна із граней цього фундаменту. Дослідник А.І.Зевелєв в узагальнюючому вигляді підбив основні погляди П.М.Федосеева з цього приводу: 1) методологія історіографії діє успішно лише в рамках єдиної марксист­сько-ленінської методології; 2) лідерство методологічної функції філософії особливо проявляється тоді, коли вона знаходиться на рівні сучасних теоретичних розробок усіх наук, в тому числі історії і історіографії; 3) без філософсько-гносеологічного аналізу не можна досягти об'єктивності та істинності історіографії».

Історіографія доби соціалізму ставала «творчою силою», захисником «інтересів радянського народу», борцем за досягнення цілей соціалістичного і комуністичного будівництва з його «загальнодержав­ним і плановим розвитком науки». Історіографічні знання повинні були прирощуватися разом із боротьбою проти буржуазних фальсифікаторів та ревізіоністів. На історію історичної науки покладалися «відповідальні завдання» по вихованню комуністичної свідомості у молоді. Такі функції, наприклад, відводили історіографії автори узагальнюючої праці «Историография истории СССР. Эпоха социализма».

Що стосується принципів історичних досліджень, то в їх основу лягли все ті ж ленінські ідеї з його «Філософських зошитів». Обговорення велися перш за все навколо одного аспекту проблеми - скільки принципів необхідно запроваджувати, щоб претендувати на істинно марксистське дослідження. Відзначалася різна кількість варіантів - від трьох до сімнадцяти, але найбільш значимими вважалися принципи історизму, партійності і об'єктивності.

Ставилося питання і про співвідношення принципів партійності і об'єктивності. Зокрема, М.М.Маслов, П.М.Шморгун, О.І.Зевелєв відстоювали тезу про те, що в марксистській історіографії принципи об'єктивності і партійності синонімічні. (Див.: Вопросы истории КПСС. -1976. -№6,7,9).


 

Історична наука тоталітарної доби

В ході обговорення ряд дослідників, в тому числі М.М.Маслов, спробували черговий раз збудувати «китайську стіну» між ленінським і сталінським варіантами інтерпретації марсизму, між ленінською і сталінською методологією історичних досліджень. Хоча з наукової точки зору дана проблема була малопродуктивною, оскільки практично неможливо побачити принципову грань там, де її ніколи не було, разом з тим для конкретної історіографічної ситуації і подібні питання означали хоча б якийсь рух думки.

Аксіомою радянської літератури з проблем методології був абсолютизований історичний матеріалізм як методологія всіх суспільних наук. Методологія історичної науки розглядалася як свого роду конкретизація загального методу історичного матеріалізму. Або іншими словами, як система принципів і методів історичного дослідження, що заснована на діалектико-матеріалістичній теорії історичного пізнання.

Основою наукового пізнання історії була проголошена ленінська теорія відображення, згідно якій будь-яка форма свідомості відбиває реальну об'єктивність. Процес пізнання історії зображувався перш за все як вивчення конкретних явищ та фактів. Останні - факти-події — становили частину або фрагмент об'єктивної дійсності, який існував поза свідомістю людини. Оскільки будь-яка історична подія знаходила своє відображення в різного роду документах, які виступали як історичне джерело або факт-джерело, котре в силу свого походження було суб'ктивним, історико-партійні дослідники намагалися провести грань між достовірними фактами-джерелами і недостовірними. До перших, наприклад, вони відносили всі праці Маркса, Енгельса, Леніна, документи КПРС, а матеріали, що належали іншим політичним партіям, або «опозиціонерам», «ворогам народу» - недостовірними.

Таким чином, історична наука повинна була мати в якості вихідних матеріалів для досліджень лише «достовірні», «класово-рафіновані» матеріали, де нерідко окремі події вилучалися з контексту історичного розвитку, а суперечливі факти замовчувалися і, як результат цього, історичне минуле фальсифікувалося. Провідними принципами наукових досліджень виступали - принцип історизму і партійності, де останній розглядався частиною дослідників як синонім об'єктивності. У багатьох методологічних роботах мали місце заклики до «сміливого наукового пошуку», «розгляду різних точок зору»,


       
   
 
 

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

«принципової критики» тощо. Але рамки наукового пошуку обмежувалися марксистсько-ленінською методологією, критикою немарксистських теорій та поглядів на історію. Розбіжності у висновках історичних досліджень в умовах панування марксистсько-ленінської методології були рідкісним явищем. Вони могли виникати лише в тих випадках, коли, наприклад, історична проблема зовсім не вивчалася і не мала оцінок в працях офіційних істориків і документах КПРС, або розглядалася лише частина проблеми і була відсутня її загальна оцінка; в результаті виявлення нових фактів, котрі «не були відомі партії під час оцінки нею подій».

Отже, різні висновки могли існувати, але в єдиних методологічних рамках, при умові якщо вони не суперечили загальноприйнятим концептуальним засадам. Вихід наукової думки за межі цих позицій наштовхувався на «класовий критерій - головний керівний принцип історіографічної критики».

Дослідник вітчизняної історії, в тому числі проблем соціально-політичного розвитку 1920-х - 30-х рр., був поставлений у такі методологічні рамки, коли у своїх працях мусив аналізувати теоретичне і методологічне значення праць класиків марксизму-ленінізму, партійних рішень, виступів керівників партії для розробки свої проблеми, характеризувати об'єкт і предмет дослідження тільки з позицій історичного матеріалізму. У науковій праці важливо було не лише розкрити теоретико-методологічне значення марксизму-ленінізму для дослідження теми, але і показати процес оволодіння істориком марксистсько-ленінськими принципами і методами дослідження, утвердження наукової концепції Маркса, Енгельса, Леніна. «Історіографічна істина» в радянській історіографії досягалася за формулою: істина - об'єктивне відображення історіографічних знань, зафіксованих в праці історіографа. А об'єктивність в історіографії, - як відзначав О.І.Зевелєв, - не дивлячись на «дію» суб'єкта-дослідника, досягалася класовою детермінізацією, відбиттям інтересів та ідей передового класу».

Перевірка достовірності тих чи інших історіографічних фактів і висновків в умовах монополії марксистської методології здійснювалася за двома критеріями: 1) «атестацією попередніх історіографічних знань» шляхом зіставлення їх з «сучасними досягненнями історіографії»; 2) за


 

Історична наука тоталітарної доби

допомогою «лакмусового папірця - класової, партійної критики, яка визначала надійність і достовірність історичних даних».

Великої шкоди історичним дослідженням наносив принцип партійності науки. Його розуміння полягало в тому, щоб дослідник підганяв свої висновки до духу і букви партійних документів, жертвуючи при цьому об'єктивністю, або оцінював історичні явища через призму інтересів революційного пролетаріату і «перемігшого соціалізму». І в першому, і в другому випадках історика штовхали на шлях апологетики результатів боротьби пролетаріату і «завоювань» соціалізму. Все це в кінцевому результаті протиставляло радянську і світову історичну науку, спонукало партійно-радянських дослідників до необ'єктивних звинувачень зарубіжних авторів у фальсифікації історії України. Насправді ж праці зарубіжних вчених в основному за своєю об'єктивністю стояли вище, ніж «класово витримані» твори радянських істориків.

Антигуманна, антидемократична тоталітарна система протягом десятиліть, відкинувши загальнолюдську мораль, виховувала істориків у ненависті, жорстокості, непримиримості, конформізмі. Комуністична методологія націлювала дослідників на те, щоб вони бачили в минулому досвіді лише «корисне» і «добре», орієнтуючи їх на «збалансовану» розповідь про «добре» і «погане». Це був час, коли, - як відзначає радянський філософ Є.В.Ільєнков, - сучасне зображувалося без протиріч як рушійної сили подальшого розвитку. В результаті - весь попередній розвиток зображувався як процес наближення до того ідеального стану, яким бачить себе сучасне. Все інше здавалося несуттєвим. В той час у розряд цього несуттєвого попадали ті конретно-історичні протиріччя, які пройдену ступінь породили і зруйнували.

Питання про конкретно-історичні протиріччя радянського суспільства, в т.ч. суспільно-політичного життя 1920-х-ЗО-х рр. випадали з поля зору історичного аналізу. Тому історична думка фіксувала лише «видимий шар» тих змін, що відбувалися в суспільстві, часто замикаючись на описовості і коментаторстві. Іншими словами, процеси, які знаходилися на поверхні, свідомо абстрагувалися від їх глибинних коренів. На основі синтезу «фактів», що лежали на поверхні, філософи і соціологи, робили наукові «узагальнення».

Не дивлячись на задушливу ідеологічну атмосферу застійних часів, уже в 1981 р. дослідники В.Ж.Келле і М.Я.Ковальзон запропону-



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України