Поняття і ознаки правотворчості
Тривалий час в юридичній науці домінував позитивіський підхід до визначення правотворення, правотворчості, законотворчості, згідно з яким нормативно-правовий акт — закон, вважався основним джерелом права. Відповідно діяльність уповноважених суб'єктів з прийняття нормативно-правових актів —законотворчість, ототожнювалась із правотворчістю — процесом прийняття правових актів, та правотворенням — створенням права у цілому, поняття права було тотожне поняттю закон. Розбудова громадянського суспільства і правової держави, визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю, утвердження принципу верховенства права, різноманітності джерел права призвело до розмежування зазначених понять. У сучасній теорії права сформувався принципово новий підхід до праворозуміння, а відповідно і до визначення названих категорій. Закон — це одна із інституційних форм існування права, яка може існувати у вигляді рівного і справедливого масштабу свободи, що знаходить своє відображення у правових принципах, правовій свідомості, правовій доктрині, правових відносинах тощо — неінституційних формах.
Правоутворення як процес утворення права складається з трьох етапів: гносеологічного, який відображає процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості; матеріального — де право формується у результаті реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що трансформуються у конкретні правовідносини; інституціонального — коли право виступає у вигляді норм права, які у сукупності утворюють систему. Іншими словами зміст поняття правотворення відображає процес появи права як результат соціального розвитку суспільства, що бере початок із з'ясування потреби у нормативному регулюванні супільних відносин, створення концепції (ідеї, форми) такого регулювання, розроблення і прийняття правового акта та введення його в дію.
Відповідно правотворчість є одним із етапів правотворення, правова форма діяльності держави та уповноважених організацій з прийняття, зміни, призупинення дії і скасування юридичних норм. Різновидами правотворчості є законотворчість, правотворчість суду, договірна та санкціонована правотворчість.
Законотворчість — один із різновидів правотворчої діяльності, розглядається як діяльність уповноважених органів з прийняття, зміни, призупинення дії і скасування законів та підзаконних нормативно-правових актів. Таким чином, законотворчість є складовим елементом (різновидом) правотворчості, а правотворчість — правотворення.
Як елемент правового регулювання правотворчість є результатом об'єктивного розвитку суспільних відносин, безпосередньо спрямованим на їх врегулювання. Мета, зміст та результати правотворчої діяльності обумовлюються різного роду факторами, об'єктивно існуючими у суспільстві, його різних сферах. Серед них: рівень розвитку державно-правових інститутів, правова культура населення, форма державного устрою, правління та режиму, характер ментальності суспільства тощо. Відповідно ефективність правотворчої діяльності залежить від врахування цих факторів, а також принципів правотворчої діяльності. Це найважливіший засіб управління суспільством, з точки зору формування стратегії його розвитку, а також показник цивілізованості й демократизації суспільства.
Метою правотворчості є створення єдиної, внутрішньоузгодженої системи норм, яка регулює різноманітні за змістом суспільні відносини; розвиток і вдосконалення національного права у контексті основних тенденцій розвитку міжнародного права та відповідності його основним стандартам; утвердження принципу верховенства права.
Ознаки правотворчості:
1. Це активна, творча, постадійна діяльність уповноважених державою суб'єктів.
2. Суб'єктами правотворчості виступають державні органи, уповноважені недержавні структури (органи місцевого самоврядування, профспілки і т.п.), а також народ — при винесенні нормативно-правових актів на референдуми.
3. Правотворча діяльність здійснюється у межах встановлених процесуальних норм (процедур), що містяться в Конституції, регламентах, статутах і т.п.
4. Змістом правотворчості є прийняття нових норм права, скасування або удосконалення старих.
5. Правотворчість виступає у певних видах.
Принципи правотворчості
Принципи правотворчості — це основоположні ідеї, керівні основи діяльності, пов'язаної з прийняттям, скасуванням або із заміною юридичних норм.
1. Науковість. Змістом даного принципу є забезпечення у процесі підготовки нормативних актів вивчення економічних, політичних та інших факторів розвитку суспільства, його об'єктивних потреб; залучення до розроблення правових актів наукових співробітників, фахівців у відповідній галузі права чи господарства; використання вітчизняного та зарубіжного досвіду, результатів наукових досліджень, експертних висновків; врахування правил законодавчої техніки.
За допомогою науки можливо обрати найбільш ефективні правові форми для врегулювання певних суспільних відносин, здійснити порівняльний аналіз законопроектів, які подаються уповноваженими суб'єктами. Залучення науковців до правотворчої діяльності забезпечує об'єктивну оцінку положень проектів нормативно-правових актів. Сприятливим впливом науки на процес правотворчості є розроблення альтернативних законопроектів. Прикладом може бути розробка провідними науковцями Інституту держави і права ім. В. М. Корецького HAH України альтернативного проекту Земельного кодексу України, проекту закону України «Про антарктичну діяльність»; робота у комісіях Парламенту України з підготовки Конституції України, Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актів.
2. Професіоналізм. Займатися безпосередньо правотворчою діяльністю повинні фахівці, професіонали (у тому числі юристи, управлінці, економісти та інші), що забезпечить високий рівень прийнятих рішень. Врахування даного принципу в правотворчій діяльності означає, з одного боку, діяльність Парламенту як вищого органу законодавчої влади на професійній основі. Члени Парламенту мають забезпечити підготовку і прийняття нормативно-правових актів на високому професійному рівні. З іншого боку, кожний проект нормативно-правового акта передбачає регулювання певної сфери суспільних відносин, специфіка яких вимагає безпосередньої участі у правотворчому процесі фахівців-практиків для роботи у робочих групах.
Нехтування зазначеними вимогами призводить до прийняття нормативно-правових актів, які відірвані від потреб суспільної практики, вимагають суттєвого доопрацювання, іноді ще до того, як вони набрали чинності.
3. Законність. Даний принцип визначає процедуру прийняття нормативно-правових актів, їх зміст, набрання чинності і дію. Правові акти мають прийматися у межах компетенції суб'єктів правотворчості, відповідати Конституції та іншим актам вищої юридичної сили; прийматися відповідно до встановленої процедури. Парламент не може приймати рішення про введення у дію законів, постанов та інших актів, які суперечать Конституції, чинним законам або ратифікованим міжнародним договорам чи угодам. Крім того, прийняті нормативно-правові акти повинні відповідати загальним принципам міжнародного права. Однією з передумов реалізації принципу законності є чітке розмежування повноважень між вищими органами державної влади, що закріплено у Конституції. Дотримання правових приписів є передумовою ефективної діяльності цих органів.
4. Демократизм. Характеризує та передбачає участь громадян, державних і недержавних організацій у процесі правотворчості; ступінь забезпечення демократичного порядку підготовки та прийняття правових актів; врахування суспільної думки й інтересів широких верств населення. Крім того, врахування принципу демократизму в правотворчій діяльності є одним з визначних чинників розвитку процедурних норм та інститутів у суспільстві.
Одним з напрямів розвитку демократизму українського суспільства на сучасному етапі є обговорення і прийняття нормативно-правових актів безпосередньо народом на референдумі. Прикладом може бути прийняття на референдумі 24 серпня 1991 р. Декларації про державний суверенітет України.
5. Гласність. Означає відкритість, «прозорість» правотворчого процесу для широкої громадськості.
6. Оперативність. Передбачає своєчасність реагування суб'єктів правотворчості на зміни в соціально-економічному та політичному розвитку і видання відповідних нормативно-правових актів.
7. Гуманізм. Передбачає те, що зміст правових актів, що приймаються, має бути спрямовано на захист прав і свобод громадян, задоволення їх інтересів і потреб.
8. Планування. В умовах глобалізації важливе значення має першочергове правове забезпечення розвитку пріоритетних напрямів суспільних відносин. Правотворчість — один з основних напрямів діяльності держави. Відповідно для її організації потрібно визначити концепцію-план розвитку законодавства на певний період. Концепція має визначати на підставі Конституції основні засади, принципи, напрями вдосконалення галузевого законодавства, пріоритетність законодавчих актів і послідовність їх прийняття. З одного боку, концепція має визначити загальну стратегію розвитку законодавства, а з іншого — містити конкретні заходи : прийняття тих чи інших нормативно-правих актів у логічній та хронологічній послідовності.
Якість концепції-плану залежить від рівня ефективності та глибини аналізу соціально-економічних, політичних суспільних відносин, рівня професіоналізму укладачів, визначення основних пріоритетів. Тому, парламент, як основний орган законодавчої влади в державі, розробляє і затверджує зазначену концепцію-план і керується нею під час роботи.
Види правотворчості
Процес правотворення є складним і багатогранним явищем, тому для з'ясування його дійсного змісту важливе значення має класифікація правотворчості за різними критеріями. Залежно від способів створення норм права правотворчість поділяється на наступні види:
а) санкціонування органами державної влади норм, які склалися, реально існують у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, які виникли в результаті узагальнення практики діяльності людей або громадських організацій;
б) прийняття нормативно-правових актів суб'єктами правотворчої діяльності, що знаходить прояв у вигляді нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів;
в) надання рішенням органів державної влади (судів, органів адміністративної юрисдикції) загальнообов'язкового значення при розгляді наступних аналогічних справ, створення, таким чином, правових прецедентів, які відповідно можуть бути судовими чи адміністративними.
Залежно від суб'єктів правотворчість поділяється на:
1) правотворчість народу в процесі проведення референдуму (референдум є безпосередньою формою участі народу в правотворчості, тобто прийнятті законів шляхом всенародного голосування). Як правило, законодавством країни закріплюється вища юридична сила законів, прийнятих на референдумі, крім того, такі закони не потребують додаткового затвердження і обов'язкові до виконання на всій території країни. Змінити правові акти, прийняті у такому порядку, можна лише в результаті проведення повторного референдуму.
2) правотворчість представницького органу державної влади — парламенту (наприклад, Верховної Ради України);
3) делеговану правотворчість як нормотворчу діяльність уповноважених органів державної влади, здійснювану за дорученням вищого представницького органу державної влади — парламенту;
(повноваження на видання правових нормативних актів визначаються у Конституції та інших законодавчих актах заежно від місця, яке займає кожний орган державної влади у механізмі держави);
4) правотворчість органів місцевого самоврядування;
5) правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);
6) локальна правотворчість (наприклад, на підприємстві, в установі та організації).
Залежно від юридичної сили актів, правотворчість поділяється на:
1) законотворчість (правотворчість вищого представницького органу, у процесі якої парламентом видаються нормативно-правові акти вищої юридичної сили — закони);
2) підзаконну правотворчість (її змістом є видання норм права Президентом, Урядом, міністерствами, відомствами, державними комітетами, місцевими органами державного управління, мерами, главами адміністрацій, керівниками підприємств, установ, організацій).
Далеко не всім юридичним нормам необхідно надавати форму законів. Є ряд суспільних відносин, які можуть бути врегульовані підзаконними актами, нормативними договорами тощо. Крім всього іншого, підзаконна правотворчість характеризується більшою оперативністю, гнучкістю, меншою формальністю, більшою компетентністю конкретних суб'єктів, які її здійснюють.