Феномен українського бароко 2 страница

Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками.

Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.

Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску -контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії (від франц. travesty - переодягати, пародіювати; вид гумористичної поезії, близької до пародії) знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був І. Котляревський. У славнозвісній "Енеїді" (1798) він талановито відтворив та синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичну стихію.

Значного поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай - легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила в Полтаві. Світська лірика першої половини XVIIIct. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей тощо. Любовна лірика також перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників. Загалом ліричній бароковій літературі притаманні амбіціозність, висока авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий та суспільний процес.

Мемуарно-історична проза української літератури XVII-XVIII ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи, праці чужоземних авторів, літературні пам'ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат.

Кращими літописами XVII - початку XVIII ст. стали козацькі літописи: Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. У "Хроніці" Т. Сафоновича, в "Обширному синопсисі руському" П. Кохановського зроблено спробу систематичного опрацювати українську історію з найдавніших часів. Наприкінці XVIII ст. виникла ще одна пам'ятка мемуарно-історичної прози -"Історія Русів", у якій відображено події від давніх часів до 1769 р.

У XVIII ст. в культурному процесі України поширюються ідеї фран­цузького просвітництва, що свідчило про її відкритість до здобутків західної цивілізації. Поширення набувають ідеї боротьби з кріпацтвом, самодержавством та будь-яким гнобленням. Спираючись на природне право людини на рівність перед законом та особисту свободу, просвітники виправдовували народні повстання та захищали інтереси селян, поширювали думки про піднесення освітнього рівня широких верств населення, поліпшення добробуту народу. В Україні просвітництво не набуло такого могутнього руху як у Західній Європі, але воно залишило досить відчутний слід у тогочасній суспільно-політичній думці.

Значний вплив на розвиток просвітництва не лише в Україні, а й у Росії справив Я. Козельський, який виступав проти схоластики, містицизму та ідеалізму. Він мріяв про суспільство, яке ґрунтувалося б на загальнокорисній праці всіх громадян, на здобутті приватної власності лише на основі особистої праці. На Слобожанщині в маєтку Попівка навколо О. Паліцина згуртувалася молодь, яка співчувала Французькій революції, проповідувала ідеї суспільного прогресу на основі раціоналізму та просвітительства. Саме в них вперше і виникла думка про заснування Харківського університету. На Лівобережжі досить впливовим був гурток на чолі з відомим поетом і драматургом В. Капністом. Він досить різко виступав проти кріпацтва (ода "На рабство"), свавілля чиновників та загалом проти бюрократизму ("Ябеда").

Найяскравішою постаттю XVIII ст. став Григорій Савич Сковорода. Значну частину свого життя він присвятив просвітительській праці серед українського народу, став для нього, за висловом І. Срезневського, "мандрівним універ­ситетом і академією". Його по праву називають "українським Сократом" та "слов'янським Ж.-Ж. Руссо". Аристократ духу, він жив, як і античні філософи1, за канонами свого вчення. "Світ ловив мене та не спіймав" - ці слова Сковороди стали лейтмотивом його життя.

Філософом за античних часів називали людину, яка вела високоморальне, чеснотне життя.

Творчість Г. Сковороди стоїть на перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиває підсумок старій бароковій літературі2 і одночасно започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у XIX ст. Спадщина вченого яскрава і різноманітна за жанрами. За його життя вона передавалася з уст в уста, розповсюджувалась у рукописах, але видана була вже після смерті. Вона включає філософські трактати, діалоги ("Наркіс", "Узнай себе", "Асхань" та ін.), проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна, громадсько-політична), байки ("Басні харьковские"), притчі, канти ("Всякому городу нрав і права"3), оди, монологи, панегірики, псалми, послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури. Найвідомішою збіркою поезій є "Сад божественних пісень", до якої увійшло ЗО творів, Г.Сковорода писав згідно з традиціями староукраїнської літературної мови, що являла собою суміш української, російської та старослов'янської мов.

3 Кант "Всякому городу нрав і права" увічнений І. Котляревським у "Наталці Полтавці" і залишений в оперній редакції М. Лисенка.

написаних у 1753-1785 pp.1 Поезія Сковороди відзначається тематичною різноманітністю, глибиною думки, оригінальністю поетичної форми.

Філософська система Сковороди базується на античній спадщині (ідеях Платона, Сократа, Плутарха, Квінтіліана, що становили теоретичну основу його вчення). По суті, Сковорода, не маючи попередників, відновив неоплатонізм в українській духовній культурі, став засновником української класичної філософії, започаткувавши новий науковий напрям - філософію серця, яка грунтовно розроблена в XIX ст. у працях П. Юркевича та ін. Серце в розумінні Сковороди означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, "пружиною" усього. У собі, вважав Сковорода, потрібно шукати "істинну людину", Бога. "Пізнай себе", - закликав він слідом за Сократом, акцентуючи увагу на самопізнанні та самодосконалості.

Вчення Сковороди, хоч він і не прийняв геліоцентричної теорії Коперника ("Кинь Коперникові сфери, глянь в сердечнії печери"), поєднало в собі й ідеї просвітництва. Він сіяв знання, освіту і розум серед свого народу, привернувши тим самим увагу освічених кіл до простолюду ("А мой жребій з голяками"), пропагував загальнолюдські цінності, сформував ідею "сродної праці" (тобто вибору життєвого шляху за природними нахилами та обдаруваннями людини), яка мала лягти в основу життя як суспільства так і конкретної людини, поширював ідеї стоїцизму та гуманізму, закликав до поміркованості, повчав керуватися "твердим глуздом", вплинув на становлення просвітницького реалізму в українській літературі з його соціально-побутовим спрямуванням та чіткістю думки ("Всякому городу нрав і права", "Сад божественних пісень") і, нарешті, започаткував нові жанри в українській літературі: сатиричну і пейзажну лірику та байку. Його наука раціоналістична в тому розумінні, що навчала людей не абстрактним поняттям, а мудрості життя, осмисленню суперечностей навколишнього світу і самої людини.

Спадщина Сковороди є дорогим надбанням української та світової культури. Пам'ять про Григорія Сковороду вшановують в Україні та в усьому світі. Широко відзначаються знаменні ювілеї великого мислителя.

1 Хоровий концерт до "Саду божественних пісень" написав Іван Карабиць, присвятивши його 250-річчю з дня народження Г. Сковороди.

Українська культура XVII - XVIII ст. - це одна з найважливіших епох національної історії. Вона відзначається взаємодією середньовічної спадщини, барокової освіченості та елементів передпросвітницької ідеології та просвітництва. Під впливом козацтва, його визвольного руху в Україні в XVII ст. зароджується українське козацьке бароко, що найбільше виявилося в архітектурі, літературі та живопису. Визначною його рисою було використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. У цей період в українських землях з'явилися нові міста, значного розвитку набули освіта, друкарство, зародилася професійна музика, популярністю користувався шкільний театр, а мистецтво та архітектура українського бароко не поступалися європейським зразкам.

 


УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ:vii-xviii століттю

Соціально-культурна ситуація на українських землях. Освіта і наука. Літописання і література. Архітектура і мистецтво. Музична і театральна культура.

СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНА

Друга половина XVIІ -XVIII ст. були насичені політичними подіями. У 1648 р. у політичному житті України з'явилася людина, якій судилося відіграти епохальну роль в історії України. Це був Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький. Почувалося на­ближення бурі, якої ще Річ Посполита не знала. Перемоги повстанських військ під Кор­сунем і Жовтими Водами, Пилявцями сколихнули населення України. Щоб усунути не­безпеку, яка загрожувала з Польщі, Хмельницький іде на переговори з російським царем і у 1654 р. укладає з ним Переяславський договір, за яким Україна зберігала всю свою внутрішню автономію і всі права самостійної держави зі своєю армією, адміністрацією і зовнішніми дипломатичними зв'язками. З початку Хмельниччини ідо кінця XVII ст. правобережна Україна жила серед безперервних воєн і спустошень. Наприкінці 70-х років майже все населення Київщини і східного Поділля переселилося або на Волинь, або до Молдови. Тоді ж заселяється Слобожанщина. Своїм побутом слобожанці не відрізнялися від жителів лівобережної Гетьманщини. Центром Слобідської України став Харків.

Хоч історія українського народу другої половини XVIІ ст. сповнена боротьбою про­ти національного і соціального поневолення, загальний культурний рівень України був досить високий.

У першій половині XVIII ст. Лівобережна і Слобідська Україна зберігала адміністра­тивний устрій — поділ на полки і сотні. Продовжувало існувати козацьке військо, діяли судова система, міське управління. Але розглядаючи Україну як звичайну провінцію Російської держави, царський уряд не припиняв наступ на її автономні права. Друга половина XVIJI ст. позначена тим, що царський уряд продовжував політику, спрямова­ну на подальше обмеження, а потім і ліквідацію всіх органів і закладів Української дер­жави, яка існувала ще за часів Богдана Хмельницького. Була вирішена і доля Запорізь­кої Січі. У травні 1775 р. царські полки взяли фортечні мури козацької твердині, а у середині 1775 р. з'явився царський маніфест проліквідацію Запорізької Січі.

Цілком зрозуміло, що справді легендарна боротьба повсталих народних мас опи­няється в центрі уваги багатьох відомих і невідомих прозаїків, поетів, драматургів, ху­дожників, музикантів, істориків. На певному етапі кожен по-своєму намагався осмис­лити події, факти, діяльність видатних ватажків і всього народу та дати їм власне тлума­чення. Нові політичні та соціально-економічні умови накладають певний відбиток на всі сфери духовного життя українського народу.

У другій половині XVII ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася в попередній період. Триває розробка теорстико-літературних проблем; у Києво-Могилянській колегії читаються курси поетики й риторики, стаючи помітним імпульсом у художніх шуканнях східнослов'янських книжників цього періоду.

Поетика, риторика та всі інші галузі науки і культури в XVI1 ст. розвивалися в Ук­раїні під значним впливом ідей Відродження, які різними шляхами і, насамперед, через Польщу проникали до нас. Та найпліднішими в європейській (зокрема, українській) культурі XVII ст. були тенденції, пов'язані з утвердженням у мистецтві різних народів стилю, названого згодом «бароко».

Принципово важливим є питання проте, чим було бароко: одним із напрямів літера­тури та мистецтва XIІ ст. чи цілою культурно-історичною епохою? Більшість дослід­ників вважають, що бароко необхідно розглядати як нову епоху європейської культури, що прийшла після кризи Відродження. Зі своїм приходом бароко охопило всі сфери духовного життя суспільства: літературу, мистецтво, живопис, музику, архітектуру, при­кладне мистецтво, філософію і навіть церковні проповіді. Його формування і розвиток були пов'язані з розвитком науковоїдумки, їїуспіхами й відкриттями. Набагато ширше і глибше, ніж ренесансний напрям, бароко захопило народну культуру, відчутно про­явилося у прикладному мистецтві, вступило в активну взаємодію з фольклором. По суті цей напрям являв собою суму загальних закономірностей, рис, принципів, типологіч­них відповідностей, які проявилися у розвитку філософії, історіографії, літератури, мистецтва цієї доби. Звичайно, у різних сферах духовної культури вони набували спе­цифічних особливостей прояву, але виникали на загальному соціально-історичному грунті.

Бароко виникло у Західній Європі, але набуває поширення не тільки у католиць­ких, а й у протестантських і православних країнах. Бароко цікаве тим, що воно було першим загальноєвропейським художнім напрямом. Саме бароко сталотим стилем, який охопив як латинську Європу, так і майже всі країни православно-слов'янського кола — Україну, Росію, Білорусію, Сербію, Румунію, Молдавію і набув у кожній з них значного розвитку.

Виникнення нового напряму було пов'язане з кризою Відродження і в окремих своїх аспектах він залишався вираженням Відродження. Але, передусім, бароко намагалося дати відповідь на складні проблеми, які висувалися новою епохою, і саме у цьому його основний зміст.

Динамізм мистецтва бароко зумовлювався його схильністю до метафорично-алего­ричного осмислення дійсності, до контрастів і антитез. Популярними формами худож­нього дослідження прихованих зв'язків різних явищ довколишнього світу стають емб­леми й консепти. В системі жанрів чільне місце посідають різні види драматургічного письменства. Відбувається своєрідна театралізація мистецтва, що викликає посилення емоційності викл аду й декоративності форми. Посилюється взаємодія української куль­тури з польською, за посередництвом якої відбувається засвоєння художнього досвіду інших європейських літератур (італійської, іспанської, німецької тощо).

Українському бароко були властиві різні ідейно-політичні та формально-стильові тенденції: «високе бароко», або офіційне, феодально-аристократичне (так зване сар­матське бароко); «середнє бароко» і «низове», або «народне бароко», що розвивалося в тісній взаємодіїз фольклором. На грунті «низового бароко» виникли жартівливо-па­родійні різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільні інтермедії, а у XVI11 ст. — бурлеск і травестія, гумористичні віршовані оповідання і соціальна сатира.

ОСВІТА І НАУКА

Кінець XVIІ-XVI11 ст. в історії української культури, зокрема освіти, можна вважа­ти якісно новим етапом. Час цей в історії освіти позначений переплетінням старого й нового, традицій і новацій, взаємопроникненням релігійного та світського джерел і, водночас, поступовим складанням окремих галузей спеціалізованої освіти — військової, технічної, медичної, духовної. Почала визначатися ступневість освіти - початкова, се­редня, вища. Це був період швидкого розвитку науки, просвітництва.

Центром культурно-освітнього життя залишався Києво-Могилянський колегіум, який у 1694 р. одержав статус академії. За царським указом академії надавалися права самоуправління і дозволялося читати курс богослов'я. Мовами навчання в академії були грецька, латинська і польська. Українська мова була у неофіційному вжитку і взагалі вважалася ознакою поганого смаку. Навчання мало схоластичний характер, але з кінця XVII ст. у систему освіти почали проникати гуманістичні тенденції. Ідея нерозривного зв'язку суспільного прогресу з поширенням освіти й науки знаходила втілення у харак­тері діяльності академії. Це була школа з демократичними традиціями. Виходячи з по­треб суспільного розвитку, академія намагалася надати навчальним дисциплінам прак­тичну спрямованість, використовуючи при цьому досягнення зарубіжної науки.

Тривалий час Києво-Могилянська академія була провідним ідеологічним центром, який протистояв католицькому наступу на українську культуру. І цю роль вона виконувала успішно. Найбільш ефективним засобом у боротьбі проти полонізації була рідна мова — мова народу, який відстоював власну національну незалежність.

Процес становлення української літературної мови був складним. Києво-Моги-лянська академія відіграла важливу роль у прискоренні цього процесу. Такі видатні її діячі, як І.Борецький, К.Сакович, П.Могила, Л.Баранович, І.Галятовський,Ф.Проко-повичтаінші писали своїтвори українською мовою. Важливе значення мавтойфакт, що для більшості професорів і студентів академії мовою спілкування була рідна мова. Попри всі перепони, зокрема й відомий указ Петра І (1720 p.), який забороняв видав­ництво книг українською мовою, вчені Києво-Могилянської академії продовжували вдосконалювати мову. Про це свідчить як навчальний процес, так і літературна спадщи­на письменників XVIII ст.

Досить популярними були курси поетики і риторики. Поетика розглядалася як ми­стецтво віршування. Набуло поширення підношення кантів та елегій відомим людям, проголошення віршів на громадянських, церковних, академічних святах. Царицею мис­тецтв вважалася риторика. Студенти, які досягали успіхів в ораторському мистецтві, були бажаними гостями на різних урочистостях. Велика увага в академічних курсах по­етики і риторики приділялася роботам грецьких і римських класиків — Гомера, Овідія, Езопа, Аристотеля, Вергілія, Цицерона та ін.,атакож авторам епохи Відродження.

Вчені Києво-Могилянської академії, створюючи вітчизняні підручники, творчо використовували досвід зарубіжної наукової думки і шкільної практики, збагачуючи національну культуру духовною спадщиною минулих епох і сучасності. У підручниках вміщувалися панегірики та схвальні промови на честь видатних діячів українського народу-— Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Петра Могили та ін. У твор­чості професорів і студентів звучали відгуки на найважливіші політичні і культурні події вжитті України.

Вивчення філософії велося ще у Київській братській школі, а наприкінці XVII ст. філософія вводиться в академії як постійний предмет і виділяється в окремий клас. Кожен професор філософії готував власний курс. Філософські курси професорів академії цього часу вже не можна кваліфікувати як схоластичні. Схоластика використовувалася лише для об грунтування православ'я та розробки теологічноїсистеми. Філософська думка в академії була тісно пов'язана з життям країни. На підставі творчої спадщини античних авторів — Аристотеля, Демокрита, Епікура, викладачі філософії академії зверталися такождо праць учених-гуманістів Еразма Роттердамського, Яна Амоса Коменського та ін. Пізніше філософи академії все більшу зацікавленість виявляють до філософії Ново­го часу, до таких авторі в, як Галілей, Коперник, Декарт, Спіноза, Бекон та інших. Звер­нення до філософії Нового часу, особливо до природознавчих наук, підривали саму ос­нову релігії. Вчені зверталися до живої людини, її розуму, який може змінити світ. Так стверджувалася думка про необхідність самостійного розвитку науки, зміцнення її зв'язків з життям, про необхідність звільнення науки з-під опіки богослов'я. Серед учених Києво-Могилянськоїакадемі'ЇХУІІ- першої половини XVIII ст. провідні позиції у розвитку філософської думки посідали І.Кононович-Горбацький, І.Гізель, С.Яворсь-кий, В.Ясинський,Ф.Прокопович, І.Кониськийтаін. В академічних курсах цих представників філософської думки Києво-Могилянської академії часто заперечувалися цер­ковні догми як критерій істини. Лекції вміщували в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини, хімії. Філософи шукали підтвердження своїм поглядам у природо­знавців — Галена, Авіценни, Гіппократа та ін. Ф.Прокопович увів у філософський курс розділ математики.

Отже, Києво-Могилянська академія стає провідним центром філософської думки в Україні XVIІ-першої половини XVIII ст., забезпечуючи підґрунтя новому історично­му етапу розвитку науки. У подальші роки академія не змогла продовжувати свою про­гресивну наукову діяльність. В умовах наступу феодально-церковної реакції та репре­сивних дій царизму проти національних культур в академії була введена жорстока цен­зура лекцій викладачів, оригінальні авторські курси заборонені і прийнятий єдиний підручник філософії Баумейстера. Все це робилося з метою обмеження творчої думки київських учених.

Попри офіційну заборону польського уряду, богослов'я у Києво-Могилянській академії викладали уже в першій половині XVII ст. Згодом київські вчені створюють власну богословську систему. Київські професори навчали студентів і у богослов'ї спи­ратися на наукові доведення, використовувати філологічно-критичний метод у вив­ченні різних теологічних видань, а богослов'я вивчати у зв'язку з загальною історією та історією церкви.

На початку XVIII ст. у зв'язку з посиленням інтересу до європейської суспільно-політичної та науковоїдумки зростає й інтерес до європейських мов. З ініціативи про­тектора академії митрополита Рафаїла Заборовського 1738 р. у цьому навчальному зак­ладі вводиться навчання німецькій мові та поновлюється вивчення давньогрецької. Згодом тут починають викладати і французьку мову.

Історія виділялася у самостійний академічний курс поступово. Цей процес відбував­ся одночасно із становленням історичної науки в Україні. Як відомо, історіографія по­чинає виділятися з історичної повісті й літописання у XVI11 ст. і як наука затверджуєть­ся, по суті, тільки у XIX ст. Завдяки прогресивній діяльності вчених Київської братсь­кої школи, колегіуму, а потім і Києво-Могилянській академії, історична думка в Україні формувалася як активна суспільно-політична сила, як ідейна зброя українського наро-дуу визвольній боротьбі. У цьому була велика заслуга вихованців академії— Інокентія Гізеля, Лазаря Барановського, Феодосія Сафоновича, ДмитраТуптала, Андрія Радиві-ловського таін. Випускниками академії були відомі історики XVII-XVI11 ст. П.І.Симо-новський, В.Г.Рубан, М.М.Бантиш-Каменський, М.Ф.Берлінський, математик І.Я.Фальковський, медики Н.М.Амбодік, М.М.Тереховський, І.А.Полетика, Д.С.Са-мойлович, відомі художники Г.Левицький, Д.Галяховський, Л.Тарасевич, І.Мігура, М.Карнавський.

Значна увага приділялася в академії вихованню студентів. Принципи виховної ро­боти грунтувалися на гуманістичнихтрадиціяхбратських шкіл — всестановості й рівності всіх у навчанні. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, вихованню у студентів почуття гідності, взаємоповаги. Морально-виховні принципи академії були зафіксо­вані у її найважливіших документах—академічних інструкціях.

Важлива роль у вихованні учнів належала студентській конгрегації (від лат. — зби­раю, об'єдную). Вона існувала ще у Київській братській школі під назвою «дитячого братства». Петро Могила перейменував братство в конгрегацію.

Конгрегацій було дві — для старших і для молодших учнів. Вступ у конгрегацію був добровільним і урочистим. Підчас вступу давалася клятва бути вірним традиціям ака­демії, збагачувати її славу, ніколи на забувати свою aiina mater і підтримувати її матері­ально. Конгрегація мала свою печатку і, у разі потреби, могла виступати в суді як само­стійна організація.

Маючи гарячу віру в просвітницькі ідеали, розум і моральні можливості людини, діячі Академії прагнули до соціальних перетворень шляхом виховання й освіти молодо­го покоління.

Помітну роль відіграла Києво-Могилянська академія у справі поширення про­світництва серед широких народних мас. Випускники академії, які ставали священика­ми, обов'язково повинні були брати участь в організації шкіл у своїх приходах. Учите­лювали в приходських школах дяки, які виконували й церковні обов'язки. Серед них було багато «мандрівних» (або «мандрованих») дяків, які переходили із села в село, із міста в місто. Вони навчали дітей, переписували книги, складали твори, в основі яких лежали традиції народної творчості. Часто це були талановиті музиканти, співаки, ху­дожники.

Академія справляла значний вплив на організацію і розвиток в Україні шкіл підви­щеного типу— колегіумів. 1700 р. був заснований Чернігівський колегіум. Засновни­ком його був випускник Києво-Могилянськоїакадемії, чернігівський архієпископ Іван Максимович. Майже всі викладачі цього колегіуму були вихованцями академії.

У низці цих навчальних закладів був і Харківський колегіум, заснування якого по­в'язане з ім'ям вихованця Києво-Могилянськоїакадемії бєлгородського єпископа Єпи-фанія Тихорського. Відомостей про нього маємо небагато, але відомо, що це була непе­ресічна особистість, освічена людина з передовими поглядами і невтомною енергією. 1722 р. він заснував школу при Бєлгородському миколаївському монастирі. Через деякий час (1726 р.) школу перевели до Харкова. Із заснуванням колегіуму тісно пов'я­зане становлення Харкова як центру Слобідської України. Колегіум проводив значну просвітницьку роботу у великому регіоні. Його викладачі й вихованці були активними учасниками культурного та громадсько-політичного життя краю. За тривалий період існування колегіуму з нього вийшло чимало діячів, які в подальшому відіграли визнач­ну роль у розвитку української культури. Випускники колегіуму працювали також у російських світських і духовних навчальних закладах. Посаду ректора Московської ака­демії обіймали вихованці Харківського колегіуму Г. Антонськийта І. Селунський, К. Флорінський був префектом цього колегіуму, С. Лебединський - префектом Астра­ханської семінарії, згодом ректором Казанської академії, І. Башинський був ректором Катеринославської, а І. Савченко — ректором Курської семінарії. Тривалий час у мос­ковському університеті працював І. Двигубський, який тричі обирався його ректором. Ректором Московського університету був і М.Т.Каченовський, який був ще й видавцем і редактором журналу «Вестник Европы» (разом із поетом В.А.Жуковським). Вихован-

цями Харківського колегіумубули: відомий професор, доктор медицини І.І.Базилевич, академік В.В.Петров, відомий поет М.І.Гнєдич, доктор медицини Н.К.Карпінський та багато інших. Зрештою, з Харківським колегіумом пов'язана діяльність Г.С.Сковоро­ди, чи не найяскравішої постаті в українській культурі другої половини XVIII ст. Творчість Г.С. Сковороди залишила помітний слід в історії української літератури та філософії. Великий гуманіст-просвітитель, енциклопедично освічена людина, він зба­гатив українську культуру оригінальними творами, філософськими трактатами і діало­гами. Жоден з його творів не був надрукований за життя філософа, але вони були дуже поширеними в Україні у рукописних списках. Оригінальна філософія Г.С.Сковороди не була запозичена від тодішніх європейських філософських течій, вона виросла з ук­раїнської духовної традиції. У його філософії втілилось пробудження української лю­дини і суспільства кінця XVI11 ст.

Світоглядна позиція мислителя знайшла своє втілення не тільки в його філософсь­ких ідеях, а, передусім, у способі життя філософа. Як українець він з болем у серці сприймав втрату свого, рідного і протистояв насадженню російського духу. Гостро відчу­ваючи трагедійність національного життя, Сковорода прагнув знайти вихід із станови­ща у творенні самобутньої релігійності. Філософ уособлював такі риси українства, як покірність і прихильність до життєвих нестатків, відсутність претензій на свою зна­чимість усвіті, перевагу внутрішніх переживань над зовнішньою діяльністю. Саме ці особливості сприяли формуванню особливостей його релігійності, що і знайшло відоб­раження у світобаченні Сковороди.

У 90-х роках XVIII ст. у Слобідській Україні діяв просвітницький гурток, який відіграв важливу просвітницьку роль не тільки у цьому регіоні, а і загалом установленні національної культури. Називали цей гурток «Попівська академія». Організатором його був сумський поміщик О.О. Пал іцин, членами гуртка — відомі громадські діячі, худож­ники, літератори, архітектори — В.Н.Каразін, М.І.Ушинський, О.І.Кордашевський, В.Я-рославський. Бував в академії і Г.С.Сковорода. Метою діяльності гуртка було вивчення здобутків західноєвропейської культури і просвітницька діяльність.

У другій половині XVIII ст. внаслідок посилення соціального гніту, закріпачення і розорення селян і козаків більшість шкіл на Лівобережній і Слобідській України при­пинили своє існування. На правобережній Україні і західноукраїнських землях, які за­лишалися під владою Польщі, шкіл було небагато. У результаті постійних обмежень і переслідувань з боку феодалів і католицької церкви братські школи почали занепадати. Діти шляхти, багатих міщан, духовенства навчалися у василіанських школах, які були створені уніатським орденом василіан в Умані, Каневі, Львові, Володимирі-Волинсь-кому, Теребовлі та інших містах. На Буковині та у Закарпатті існували лише окремі школи при церквах і монастирях. Після першого розділу Польщі у 1772 р. Австрія за­хопила західноукраїнські землі, а у 1774 р. — Буковину. Після шкільної реформи 1776-1783 pp. у західноукраїнських містах організовуються державні початкові (триві­альні) і неповні середні (головні) школи, де навчання велося німецькою мовою. У селах при церквах існували школи з польською, німецькою і дуже рідко — з українською мовою навчання. У Східній Україні просвітництво розвивалося тими ж шляхами, що і в