Поняття галузі права міжнародних організацій та її джерела 9 страница
Проблема делімітації ВЕЗ між державами з протилежними або суміжними узбережжями вирішується за правилами, аналогічними тим, що встановлені Конвенцією 1982 р. для континентального шельфу. Україна це питання щодо Росії вирішує в пакеті з проблемою делімітації континентального шельфу.
Україна в 1995 р. прийняла Закон "Про виключну (морську) економічну зону України"1, що деталізує положення Конвенції 1982 р. і відповідає їй.
Питання №126. Континентальний шельф
Конвенція 1982 р. визначила континентальний шельф прибережної держави як "морське дно і надра підводних районів, що розташовані за межами її територіального моря на усьому просторі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої підводної окраїни материка або на віддалі 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, коли зовнішній кордон підводної окраїни материка не поширюється на таку віддаль" (п. 1 ст. 76).
У випадках, коли підводна окраїна материка поширюється більш ніж на 200 морських миль, допускається проведення зовнішнього кордону континентального шельфу на віддаль 350 морських миль від вихідних ліній, але не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати, котра являє собою лінію, що з'єднує глибини з 2500 метрів.
У сучасному розумінні континентального шельфу тісно пов'язані три ознаки, що дають у сукупності можливість і правову підставу чіткого визначення зовнішнього кордону континентального шельфу прибережної держави і її прав на нього.
По-перше, таке визначення підтверджує зв'язок континентального шельфу з фізичним фактом природного продовження сухопутної території прибережної держави. На це було звернено увагу ще у 1969 р. у рішенні Міжнародного суду ООН у справі про континентальний шельф у Північному морі121.
По-друге, воно встановлює залежність континентального шельфу як правової категорії від геоморфологічного явища зовнішньої межі підводної окраїни материка.
По-третє, воно передбачає критерій дистанції, котрий дозволяє прибережній державі, незалежно від наявності природного продовження її сухопутної території у фізичному розумінні, поширювати свою юрисдикцію на континентальний шельф шириною до 200 миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря.
Визначення, яке міститься в п. 1 ст. 76 Конвенції 1982 р., не поширюється на питання делімітації континентального шельфу між державами з протилежним або суміжним узбережжям (п. 10 ст. 76). Таке розмежування повинно здійснюватися узгодженням згідно зі справедливими принципами і з урахуванням усіх обставин таким чином, щоб залишити кожній стороні, при можливості, всі ті частини континентального шельфу, які є природним продовженням її сухопутної території в морі та під морем, не втручаючись у природне продовження сухопутної території іншої сторони. Часто таке розмежування викликає спори між державами (наприклад, спори між Данією, Голландією і ФРН, між Грецією і Туреччиною).
Згідно з Конвенцією 1982 р., прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права з метою розвідки та розробки його природних ресурсів. Ці права є виключними: якщо прибережна держава не освоює природні ресурси свого шельфу, "ніхто не може робити це без чітко вираженої згоди прибережної держави" (ст. 77).
Суверенні права прибережних держав на континентальний шельф не зачіпають правового статусу покриваючих вод відкритого моря; повітряного простору над цими водами. А відтак здійснення цих прав не повинно перешкоджати здійсненню судноплавства, повітряних польотів та інших прав і свобод, передбачених Конвенцією 1982 р. для відкритого моря, наприклад, право інших держав прокладати кабелі та трубопроводи на континентальному шельфі.
Важливо наголосити на факті - з географічної точки зору шельф починається від берега моря, з юридичної - від зовнішнього кордону територіального моря, оскільки територіальне море, морське дно і його надра в межах територіального моря входять у склад державної території прибережної держави.
Питання №127. Відкрите море
Чинне міжнародне право, безумовно, визнає існування відкритого моря як простору з особливим міжнародно-правовим режимом. Відповідно до ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. термін «відкрите море» охоплює «всі частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». У Конвенції ООН із морського права 1982 р. відкритим морем названі всі частини моря, «які не входять ні у виключну економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь-якої держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу» (ст. 86).
Становлення міжнародно-правової свободи відкритого моря відбувалося поступово. До часу першої кодифікації морського права в Конвенції про відкрите море 1958 р. були закріплені свобода судоходства, свобода риболовства, свобода прокладання підводних кабелів і трубопроводів, свобода польотів над відкритим морем. Конвенція допускає існування й інших свобод, «що визнаються відповідно до загальних принципів міжнародного права» (ст. 2). Конвенція ООН з морського права 1982 р. доповнила свободи відкритого моря двома новими: свободою будувати штучні острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права, і свободою наукових досліджень (ст. 87). Свободами відкритого моря можуть користуватися всі держави, незалежно від того, чи мають вони морське узбережжя.
Свобода судноплавства та свобода польотів над відкритим морем є найбільш повними в переліку свобод відкритого моря. Але, як і всі свободи відкритого моря, їх надають із врахуванням обов'язків держав дотримуватися певних правил. Так, здійснення судноплавства має бути підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі. Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються відповідно до норм міжнародного повітряного права.
Свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода виникла як звичаєво-правова, держави активно користувались нею із середини XIX ст. У 1884 р. в Парижі була підписана перша багатостороння конвенція з охорони підводних телеграфних кабелів. Під час кодифікації міжнародного морського права свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода була закріплена в ст. 26 Конвенції про відкрите море 1958 р. і статтях 112-115 Конвенції ООН з морського права 1982 р.
Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря за межами континентального шельфу підводні кабелі та трубопроводи. Ніхто не вправі заважати державі в реалізації нею цієї свободи. Вона ж, у свою чергу, зобов'язала належним чином брати до уваги вже прокладеш по дну моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх ремонту і, по можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та риболовства. Прибережна держава за певними виключеннями не може перешкоджати прокладанню або підтримав, не у справності іноземних підводних кабелів або трубопроводів на континентальному шельфі. Визначення траси для проходження іноземних трубопроводів на континентальному шельфі здійснюється за згодою прибережної держави. Розрив, пошкодження підводного кабелю або трубопроводу тягнуть відповідальність власника відповідно до міжнародного права та національного законодавства.
Свобода риболовства - це найдавніша та загальновизнана свобода відкритого моря. Свобода риболовства означає, що всі живі ресурси відкритого моря знаходяться в загальному та рівному користуванні всіх держав світу. Міжнародні договори, що укладаються в галузі користування такими ресурсами, не можуть завдавати жодним чином збитків державам, що не беруть у них участь. Але у випадках встановлення в міжнародних договорах обмежень із метою збереження ресурсів держави повинні дотримуватися цих обмежень. Свобода риболовства не торкається особливого режиму риболовства у виключній економічній зоні.
В останні роки в міжнародному праві, особливо в Конвенції ООН з морського права 1982 p., свобода риболовства все більше розглядається крізь призму охорони тваринного світу. З цією метою на держави покладено зобов'язання зберігати та керувати живими ресурсами відкритого моря1, а також вживати щодо своїх громадян заходи з метою забезпечення збереження таких живих ресурсів2. Реально забезпечити ці положення Конвенції виявляється досить складно, оскільки практично вони не знаходяться в галузі ефективного міжнародного контролю. До того ж ця норма не має прямої дії. У зв'язку із цим достатньо згадати негативну позицію низки держав щодо міжнародних обмежень китового промислу.
Питання 128. Правовий режим дна морів і океанів за межами континентального шельфу (район)
ПІ Конференція ООН з морського права затвердила новий інститут міжнародного морського права - міжнародний район морського дна (Район) і визначила режим його використання, що відобразилось у Конвенції ООН з морського права 1982 р. (частина XI). Пов'язано це було з успіхами в науково-технічному розвитку, які дали змогу освоювати не тільки ресурси континентального шельфу, а й глибоководні райони Світового океану.
Під терміном "Район" розуміється дно морів і океанів та його надра за межами дії національної юрисдикції, тобто за межами континентального шельфу. Термін "ресурси" Району означає всі тверді, рідкі або газоподібні мінеральні ресурси, включаючи поліметалеві конкреції, на його морському дні або в його надрах (ст. 133). Діяльність у Районі здійснюється з метою розвідки і розробки його ресурсів. Після того як ресурси видобуті, вони розглядаються як корисні копалини.
Район і його ресурси оголошені загальною спадщиною людства (ст. 136). Тому жодна держава не може претендувати на суверенітет або суверенні права чи здійснювати їх щодо будь-якої частини Району чи його ресурсів, і жодна держава, фізична або юридична особа не може привласнювати яку б то не було їх частину. Жодні домагання такого роду або здійснення суверенітету чи суверенних прав і жодне таке присвоєння не визнаються (п. 1 ст. 137).
Усі права на ресурси Району належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна (Орган). Ці ресурси не підлягають відчуженню. Проте корисні копалини, що видобуваються в Районі, можуть відчужуватися, але лише відповідно до положень частини XI Конвенції 1982 р. і норм, правил та процедур Органа (п. 2 ст. 137).
Відповідно до ст. 140 діяльність у Районі здійснюється на благо всього людства і з особливим урахуванням інтересів та потреб держав, що розвиваються, і народів, які не досягли повної незалежності або у іншого статусу самоврядування. Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигід, одержуваних від діяльності в Районі, через відповідні механізми на недискримінаційній основі.
Район відкритий для використання виключно в мирних цілях всіма державами, як прибережними, так і тими, що не мають виходу до моря (ст. 141). При цьому в Конвенції 1982 р. передбачається, що діяльність у Районі повинна здійснюватися з урахуванням необхідності захисту морського середовища (ст. 145) та інтересів усіх держав у сфері торговельного і військового судноплавства та рибальства (ст. 147).
За положеннями ст. 139 держави-учасниці зобов'язуються забезпечити, щоб діяльність у Районі, яка ведеться ними, їхніми державним підприємствами, фізичними або юридичними особами, що мають національність або перебувають під ефективним контролем цих держав-учасниць або їхніх громадян, здійснювалася відповідно до частини XI Конвенції 1982 р. Якщо недотримання цих положень призведе до завдавання збитків, держави-учасниці відповідають за це.
Відповідно до положень Конвенції 1982 р. Орган покликаний організовувати й контролювати діяльність з розвідки й розробки ресурсів Району, здійснювану Підприємством Міжнародного органу з морського дна (Підприємством), або державами-учасниця-ми, або державними підприємствами, що перебувають під їхнім контролем, або фізичними чи юридичними особами на основі контрактів на розвідку й розробку ресурсів Району, які видаються Органом. Підприємство, як і власники контрактів, здійснює свою діяльність у Районі на підставі затверджуваних Органом планів роботи і несе перед Органом ті самі зобов'язання, що і власники контрактів. Розвідка й розробка ресурсів Району Підприємством можуть здійснюватися разом з державами, що розвиваються, або в рамках спільних підприємств з освоєння ресурсів Району. Ця система розробки ресурсів Району одержала назву паралельної, тому що в ній поряд з Підприємством можуть брати участь держави - учасниці Конвенції 1982 р. і суб'єкти господарської діяльності цих держав.
Орган повинен проводити таку політику щодо діяльності в Районі, щоб запобігати її монополізації й сприяти розширенню участі в освоєнні ресурсів усіх держав, незалежно від їхніх соціально-економічних систем і географічного положення.
Згадані вище принципові положення щодо Району повинні бути розвинені й конкретизовані в нормах, правилах і процедурах діяльності Органу.
Головними інституціями Міжнародного органу з морського дна є асамблея, що складається з членів Органу; рада, що обирається асамблеєю й нараховує 36 членів; секретаріат. У початковий період після набуття Конвенцією 1982 р. чинності ефективна робота головних інституцій забезпечується такими допоміжними структурами Органу: юридичною й технічною комісією, фінансовим комітетом.
Загальна політика Органу визначається асамблеєю в співробітництві з радою. За загальним правилом рішення в Органі приймаються консенсусом. Рішення асамблеї або ради, що мають фінансові або бюджетні наслідки, приймаються на основі рекомендацій фінансового комітету.
Питання №129. Міжнародні протоки і канали
Протока - це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою. Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних. Визначальним моментом для віднесення тієї або іншої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є: розташування протоки на світових морських шляхах; її інтенсивне використання протягом досить тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма державами; така протока повинна з'єднувати морські простори, що користуються статусом відкритого моря, і бути або єдиним, або найбільше коротким шляхом між такими просторами. Причому з різноманітних ознак міжнародних проток на перше місце висувався критерій важливості для міжнародного судноплавства. Конвенція ООН з морського права 1982 року встановила такі види проток, використовуваних для міжнародного судноплавства: протоки між одною частиною відкритого моря або економічної зони, у котрих будь-які судна користуються правом безперешкодного транзитного проходу з метою безперервного і швидкого проходу або прольоту через протоку (Ла- Манш, Магелланова, Сингапурська і ін.
); протоки між островом і континентальною части ною прибережної держави, у котрих застосовується право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу в територіальні і внутрішні води; протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, у котрих також засто совується право мирного проходу; протоки, правовий режим яких регулюється спеціальними міжнародними угодами (Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.). Незалежно від правового статусу вод протоки, а вони можуть належати як до внутрішніх морських вод, так і до територіального моря прибережної держави, відповідно до загальних принципів міжнародного права, у протоках забезпечується свобода судноплавства, що не зачіпає, проте, суверенітет прибережної держави. З іншого боку, держави, що гра-ничать із протокою, не повинні перешкоджати транзитному проходженню або прольоту над протоками морських і повітряних суден інших держав і повинні відповідним чином оповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства або прольоту. У протоках установлюється режим мирного проходу. Водночас держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в межах, передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний проходи суден і літальних апаратів через протоку, зокрема, установлювати правила щодо: безпеки судноплавства; запобігання забруднення із суден; недопущення рибальства; навантаження і розвантаження товарів, посадки і висадки осіб у порушення митних, фіскальних, санітарних або імміграційних правил і т.
п. Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави. Принципи правового режиму міжнародних каналів: повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи; свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації; обов'язок користувача додержуватися норм міжнародного права і національного законодавства держави-власниці каналу. Режим судноплавства більшостю каналів характеризується такими основними рисами: канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів усіх держав; адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів; установлюються правила проходження каналу. У воєнний час воюючим державам у каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, вантажити і розвантажувати військові вантажі і т.д.; стосовно території каналу забороняється блокада. Детально правовий режим каналів регулюється національним правом відповідної держави і міжнародних договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналі 1888 року. Найбільш значними каналами, що мають до того ж суттєве значення для судноплавства, є Суецький канал, Панамський канал, Нільський канал і деякі інші.
Питання №130. Поняття та джерела міжнародного повітряного права
Міжнародне повітряне право — це галузь сучасного міжнародного права, що регулює міжнародні польоти повітряних апаратів (суден) тієї або іншої національної (державної) приналежності.
Тим часом у вітчизняній доктрині міжнародного права запропоноване значне число визначень міжнародного повітряного права, що суттєво відрізняються одне від одного. Наведемо для порівняння два таких визначення. Так, у двотомнику «Міжнародне повітряне право» 1980 року видання говориться, що міжнародне повітряне право, яке є галуззю міжнародного права, «являє собою систему норм, що регулюють відносини між державами в зв'язку з використанням повітряного простору з метою здійснення міжнародних повітряних сполучень і забезпечення їхньої безпеки». У «Курсі міжнародного права» у семи томах міститься наступне визначення: «Міжнародне повітряне право — це частина міжнародного права, що представляє собою систему норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права в зв'язку з використанням повітряного простору цивільною авіацією». Водночас, підкреслюється далі, велика група норм міжнародного повітряного права пов'язана з регулюванням міжнародних польотів як таких, незалежно від того, із якими цілями вони здійснюються. Це призвело до формування в міжнародному повітряному праві особливого інституту «міжнародних польотів», отже, вказівка у визначенні цієї галузі міжнародного права на регламентацію відносин у зв'язку з використанням повітряного простору цивільною авіацією характеризує її предмет і сутність більш чітко.
Слід мати на увазі, що цивільна авіація держави використовує повітряний простір цієї держави для перевезення пасажирів і вантажів насамперед в межах її території, що, природно, не є і не може бути предметом міжнародно-правового регулювання. Лише міжнародні польоти породжують потребу в такому регулюванні.
Повернемося тепер до визначення міжнародного повітряного права, запропонованого на початку цієї глави, і дамо йому етимологічну характеристику. Насамперед саме найменування «міжнародне повітряне право» визначає питання про просторову сферу його застосування. Мова йде про простір, що має юридичний статус повітряного простору. Нагадаємо при цьому ще раз, що точної межі між повітряним і космічним просторами не встановлено. Трудність такого встановлення пояснюється, зокрема, тим, що апарати «Шаттл» або «Буран» здійснюють політ як у космічному просторі, так і (особливо при приземленні) у повітряному просторі. Інакше кажучи, при цьому вступають у дію як космічне, так і міжнародне повітряне право.
Далі, слід враховувати юридичну неоднорідність повітряного простору. Виходячи з правового статусу повітряного простору, можна стверджувати, що його статус у міжнародному праві є двояким: з одного боку — це частина простору, є інтегральною частиною конкретної держави, з іншого боку — це простори, що знаходяться за межами державної території.
Таким чином, частина його, розташована над сухопутною і водною територією держави, включаючи її територіальне море, є невід'ємною частиною території, що знаходиться під суверенітетом держави, де їй належить виняткова юрисдикція стосовно всіх фізичних і юридичних осіб та інших об'єднань, що знаходяться в межах її території, із належним урахуванням її відповідних міжнародних зобов'язань.
Інша ж частина повітряного простору, розташована над відкритим морем і Антарктикою, є недержавною, міжнародною територією з усіма юридичними наслідками, що випливають звідси.
Отже, юридичний статус державного повітряного простору полягає в тому, що він знаходиться під суверенітетом держави, тобто в його межах діє виняткова юрисдикція певної держави. Держава самостійно і вільно встановлює його правовий режим з урахуванням своїх міжнародних зобов'язань, що випливають із підписаних нею міжнародних договорів або інших джерел міжнародних зобов'язань.
Юридичний же статус міжнародного повітряного простору полягає в його непідпорядкованості суверенітету певної держави, тобто у відсутності в його просторових межах виняткової юрисдикції будь-якої держави. Цей простір вільний для досліджень і використовується в мирних цілях усіма громадянами, будь-якими фізичними і юридичними особами, але з урахуванням міжнародних зобов'язань держав.
Тому в основі регулювання міжнародних польотів лежать два основні принципи: а) принцип повного і виняткового суверенітету держави над повітряним простором над його територією; б) принцип нерозповсюдження суверенітету держави на повітряний простір, розташований над недержавною, міжнародною територією.
Відповідно, правовий режим повітряного простору держави встановлюється її внутрішнім правом з урахуванням міжнародних зобов'язань держави відповідно до загальних (універсальних), багатосторонніх або двосторонніх угод, учасницею яких вона є, а іноді відповідно до односторонніх юридичних актів держави, визнаних іншими державами, яких вони стосуються. Правовий режим недержавного, міжнародного повітряного простору установлюється винятково міжнародним правом. У його основі свобода польотів над такими просторами, підтверджена, зокрема, Конвенцією ООН з морського права 1982 року і здійснювана відповідно до умов цієї Конвенції й інших норм міжнародного права.
Вищевикладені принципові початки мають на увазі міжнародно-правове регулювання міжнародних польотів відповідно до запропонованого визначення галузі міжнародного повітряного права. Тому наступним підлягаючим характеристиці терміном є термін «міжнародний політ». Основне джерело сучасного повітряного права — Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року (Чиказька конвенція) містить визначення терміна «міжнародне повітряне сполучення», як означаюче повітряне сполучення, здійснюване через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави (стаття 96).
Відповідно більш короткий і більш кращий термін «міжнародний політ» — це політ через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави. Інакше кажучи, це політ з території однієї держави на територію "іншої або інших держав. Саме такі міжнародні польоти і потребують регулювання і регулюються міжнародним повітряним правом.
Нарешті, оскільки міжнародне повітряне право регулює взаємовідносини між державами з приводу здійснення їх національними повітряними апаратами (суднами) міжнародних польотів, істотного значення набуває визначення національності повітряних суден, чому присвячений розділ III (статті 17-21) Чиказької конвенції. Відповідно до основних положень цього розділу повітряні судна мають національність тієї держави, у якій вони зареєстровані. Кожне повітряне судно, зайняте в міжнародній аеронавігації, має відповідні національні і реєстраційні знаки. Така суть сучасного міжнародного повітряного права відповідно до запропонованого його визначення.
Питання 131. Правове регулювання міжнародних перельотів над державною територією
Міжнародне повітряне право - це сукупність спеціальних принципів і норм, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права щодо використання повітряного простору цивільною авіацією.
Серед спеціальних принципів, що регулюють діяльність міжнародної цивільної авіації, можна виділити такі:
• принцип повного і виключного суверенітету держав над їх повітряним простором;
• принцип свободи польотів повітряних суден усіх держав у міжнародному повітряному просторі;
• принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації.
Його основним джерелом є спеціальні міжнародні угоди, у тому числі двосторонні міждержавні (міжурядові). Першою багатосторонньою угодою про повітряні сполучення стала Паризька конвенція про регулювання повітряної навігації 1919 року, згодом переглянута та оновлена протоколами 1929 року. Договірні держави зобов'язались надавати у мирний час право мирного прольоту через повітряний простір, що знаходиться над їхніми сухопутними територіями і територіальними водами.
Варшавська конвенція 1929 року з уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, встановила обов'язкові для сторін основні умови договору повітряного перевезення, перелік та однакові форми документів, які використовуються при перевезенні (авіаквитки пасажирів, багажні квитанції тощо). Нею визначено головні принципи і межі відповідальності авіаперевізника за шкоду, заподіяну пасажирові або вантажу.
Одним з основних джерел міжнародного повітряного права є Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1994 року з доповненнями. Вона встановлює, що повітряні судна, які діють на регулярних міжнародних повітряних лініях, можуть здійснювати польоти через усю територію або в межах території держави тільки за спеціальним дозволом або з іншої санкції цієї держави і відповідно до умов такого дозволу чи санкції.
Держави можуть надати одна одній ряд транзитно-комерційних прав за Чиказькою конвенцією, що мають умовну назву "П'яти свобод повітря", а саме:
1) право транзитного безпосадочного перельоту через повітряний простір договірних держав;
2) право транзитного перельоту через повітряний простір договірних держав і здійснення при цьому посадок з некомерційною метою у певних пунктах їх території;
3) право привозити на територію певної договірної держави пасажирів, багаж, пошту та вантаж з території договірної держави, національність якої має повітряне судно, що здійснює перевезення;
4) право вивозити з території певної договірної держави пасажирів, багаж, пошту та вантажі на територію тієї договірної держави, національність якої має повітряне судно, що здійснює перевезення;
5) право привозити на територію певної договірної держави, а також вивозити з неї пасажирів, багаж, пошту та вантажі з будь-яких інших договірних держав.
Правове регулювання міжнародних польотів над державною територією здійснюється також шляхом укладення двосторонніх угод про повітряний транспорт. Значний вплив на договірну практику держав мають і угоди "бермудського типу", зокрема, ті їх положення, які стосуються встановлення тарифів і розподілу обсягів перевезення між учасниками конкретної угоди.
Кожне повітряне судно повинно мати розпізнавальні знаки, які визначають його національність. Також важливе юридичне значення має факт реєстрації судна і тому одночасна реєстрація повітряного судна у двох державах забороняється.
Повітряне право України має комплексний характер, оскільки містить норми конституційного права (встановлюються повний і виключний суверенітет України над її повітряним простором), адміністративного права (встановлюється порядок використання, сертифікації та реєстрації повітряних суден і аеродромів, правил безпеки польотів), цивільного права (регулюється перевезення пасажирів багажу, встановлюються цивільно-правова відповідальність перевізника за збереження багажу і вантажу, а також шкоду, заподіяну пасажирам та іншим особам), трудового права (визначає права членів екіпажу). Специфіка відносин щодо використання повітряного простору зумовила необхідність об'єднання відповідних правових норм в єдиному законодавчому акті, повітряному кодексі.
Питання 132. Правове регулювання міжнародних повітряних сполучень
Більшість міжнародних повітряних сполучень здійснюється з комерційною метою: перевезення пасажирів, багажу, вантажів і пошти за певну плату. Некомерційні міжнародні польоти виконуються значно рідше (перевезення офіційних делегацій, науково-дослідні польоти, повітряні подорожі приватних осіб на своїх літаках і т. ін.).