Органи по перевірці відповідності законів Конституції і їхнє значення
Конституційний контроль входить до числа ефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю насамперед у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали з'являтися закони, іменовані конституціями. Як і інші закони, конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають конституції і грають вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.
Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право визнавати суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в наші дні, що він не повинний застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. У інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.
Лише в останні 40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру того, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відбивали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття “конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини - на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.
Права і свободи людини у системі
цінностей
Верховенство закону розуміє не тільки пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта у відношенні підзаконних актів, скільки широкий аспект прав і свобод, закріплених за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більш того вона зобов'язана послідовно і точно забезпечити реалізацію цих прав і захищати їх. У цьому зв'язку принципове значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її рішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.
Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі, міститься в міжнародних актах. Це насамперед Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.
Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах закріплений і гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинуватості. Презумпція ж невинуватості означає, що справді демократична держава визнає, що всі питання, пов'язані з винністю або невинністю громадян у вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тільки в судовому порядку. Більш того, при розгляді кримінальних справ по яким може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі вимагати, щоб його судив суд присяжних.
Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята ООН у 1948 році складається з 30 статей. У ній проголошується, що "усі люди народжуються вільними і рівними по своїй гідності і правам. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один одного в дусі братерства". Далі в ній вказується на неприпустимість жорстокі, що принижує людську гідність, відношення і покарання. У статті 6 Декларації признається право кожної людини на визнання його правосуб'єктності, тобто надання людині можливості одержувати права і здійснювати обов'язки, передбачені законодавством.
Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і незалежний суд. У Декларації також вказується на неприпустимість втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканність їхнього житла, таємницю кореспонденції і т.п. Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані і шануватися всіма державами (свобода думки, совісті і релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захистку в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок і т.д. ). Політичний і ідеологічний плюралізм - відмітна ознака правової держави. Без такого плюралізму воно просто немислимо. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили в особі своїх політичних організацій ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій. [22]
Політичний і ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму товариства, дозволяє кожному його члену самому вирішувати питання про свою схильність до тієї або іншої політичної організації, і ідеологічної упередженості. Звідси стає зрозумілим, чому держава не повинна нав'язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї або іншої політичної організації.
Усі права і свободи, перераховані в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається насамперед прийняттям і проведенням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також варто зазначити Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенцію про права дитини. [23] Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свобод людини - це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, військові злочини, а також злочини проти людства.
Взаємні обов'язки і відповідальності особистості і держави. Соціальна і юридична захищеність особистості
5.1. Взаємні обов'язки особистості і держави
Взаємні права й обов'язки держави й особистості складають одну з ознак правової держави. Держава й особистість взаємопов'язані і взаємозалежні: держава не може існувати без особистості, а особистість - без держави. Правова держава забезпечує особистості захист її прав і свобод, захист від антисоціальних елементів, надає можливість брати участь у громадському житті країни. Особистість забезпечує державі її існування, розвиток і процвітання. У правовій державі саме особистість є основою усього, а свобода і незалежність особистості стоять на першому місці в системі цінностей держави. При цьому варто пам'ятати, що свобода в правовій державі це не свобода робити те, що хочеться, а свобода робити те, що може і повинно піти на користь суспільству і державі. Свобода в правовій державі - це усвідомлена необхідність, вона обмежується самими людьми, щоб дати таку ж ступінь свободи й іншим людям. В сутності в правовій державі основною ідеєю існування людини повинен стати “розумний егоїзм” - я роблю те, що я хочу робити але при цьому мої справи не повинні шкодити іншим людям. Свобода в правовій державі є обмеженою тільки для того, щоб усі люди змогли нею скористатися. У правовій державі повинний обов'язково дотримуватися принцип формальної рівності - усі рівні перед законом. Дотримання цього принципу веде до обмеження свободи одних для того, щоб нею змогли скористатися інші. “...Де немає принципу формальної рівності, там немає і права як такого. ”[24] А де немає права, там не може існувати і правова держава.
Правове положення і взаємовідносини всіх суб'єктів суспільного, політичного і державного життя повинні бути чітко визначені правовими законами, захищені і гарантовані всією конструкцією правової державності. Якщо не визначене правове положення хоча б одного суб'єкта не визначене або визначено не чітко, те це створює поле для зловживань, ігнорування правових основ, а якщо правові основи ігноруються в одній ланці, вони негайно порушуються й в інших ланках.
5.2. Соціальний захист особистості.
Панування права вимірюється ступенем розвиненості і гарантованості свобод особи, юридичним характером її взаємозв'язків із суспільством і державою. Основним гарантом свобод особи є держава, але тому що держава поняття абстрактне, то вона знаходить своє вираження в чиновницькому апараті. Відповідно, фактично свободи особи захищає бюрократичний чиновницький апарат, що зовсім не зацікавлений у цьому. Користуючись правом захисту свободи людини, апарат може привласнити собі більшу свободу, ніж йому належить по Конституції. Для стримування апетитів чиновників і для більш ефективного захисту прав людини необхідно залучати суди, що повинні складатися з представників самого народу. Тоді буде виключатися сама можливість домовитися між різними гілками бюрократичного апарата. Тільки суд, заснований на представництві в ньому народних виборних, може захистити громадян від чиновницької сваволі і зберегти їхні права і свободи.
Особистість, крім цього, повинна бути соціально захищена, і перше місце в соціальному захисті особистості повинно належати державі. Саме держава повинна забезпечувати особистості пенсійний утримання по старості або по інвалідності, право на працю і на відпочинок, на безкоштовне медичне обслуговування й освіту. При цьому не заперечується, що усе те ж саме можуть здійснювати і комерційні або інші структури. Тобто фірма може за свій рахунок надати своїм службовцям можливість відвідувати поліклініку або виплачувати пенсію по інвалідності.
Становлення правової держави в Україні.
Наша держава, Україна , теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства .
Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому .
Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду .
Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим коректором між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).
Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими цілями“ історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії“. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних“.
У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених будівнитством нового суспільства, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“.
Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:
-визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;
-узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.
Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експерементувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження “згори“.
З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності“ як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.
Висновок
Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити що права людини - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати «людський вимір» до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є деяким нормативним виміром її соціально культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей.
При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьма дисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими і процесуальними юридичними науками.
Таким чином, спираючись на міжнародне гуманітарне право, можна відзначити, що:
· Права людини - вища цінність, їх повага і дотримання - обов'язок держави.
· Забезпечення прав і свобод несумісне з дискримінацією по будь-якому принципу.
· Здійснення прав і свободи людини не повинно порушувати права і свободи інших осіб.
· Основні права і свободи повинні бути єдині на всій території держави.
· Особисті, економічні, політичні, соціальні, культурні права рівноцінні, у єдиній системі цих прав немає ієрархії.
· Колективні права невід'ємні від прав індивіда, вони не повинні суперечити індивідуальним правам, обмежувати правовий статус особистості
· Права людини можуть бути обмежені законом тільки в тому випадку, якщо є пряма погроза державної і суспільної небезпеки, здоров'ю і моральності населення, права і закони інших осіб.
Нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави, для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати такі принципи:
1) верховенство закону в усіх сферах соціального життя;
2) обов’язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян;
3) захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності;
4) взаємна відповідальність особи і держави;
5) контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.
Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих на побудову правової держави, стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.
Література
1. Аристотель. Политика. -М., 1911.
2. Монтескье Ш.Л. Избранные произведения. — М.: Политиздат, 1955.
3. Конституція України.
4. Гуменюк А.Р. О едином правовом пространстве как условии формирования правового государства. - М., 1994
5. Фаткуллин Ф. Н. Основные учения о праве и государстве.: Учебное пособие. – Казань: Изд. КФЭИ, 1997.
6. Хропонюк В. Н. Теория государства и права.: Учебное пособие для высших учебных заведений . – М. 1995.
7. Спиридонов Л.И. Теория государства и права. - С-Пб., 1995
8. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. М., 1996
9. Комаров С. А. Общая теория государства и права: Учебник. – М.: Юрайт, 1997
10. А. Б. Венегеров. Теория государства и права: Часть 1. Теория государства. – М.: Юристъ, 1995.
11. Макаров О.В. Соотношение права и государства. –С-Пб., 1995.
12. Общая теория государства и права: Учебник./ Под ред. В. В. Лазерева. – М.: Юристъ, 1996
13. Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство : Введение в теорию. - М., 1993.
14. В.Н. Лазарев. Общая теория права и государства. М. 1994.
15. Конституционное право зарубежных стран. Учебник.М.1995.
16. Дробязко С.Г. Роль законодательства в создании материально-технической базы коммунизма. Минск, 1971.
17. Туманов В.А. Права человека и исполнительная власть. // Советское государство и право. 1990. № 2.
18. Нерсесянц В.С. Правовой характер взаимоотношений личности, общества и государства // Социалистическое правовое государство: проблемы и суждения. М., 1989.
[1] Аристотель. Политика. М., 1911. — С. 155.
[2] Монтескье Ш. Избранные сочинения. М., 1955. — С. 289.
[3] Кант И. Сочинения. Т. 4. Ч.2. — С. 233.
[4] Конституція України. — Ст. 1.
[5] Т. А. Гуменюк - О едином правовом пространстве как условии формирования правового государства. М.1994.С.32
[6] Фаткуллин Ф. Н. Основные учения о праве и государстве: Учебное пособие. – Казань: Изд. КФЭИ, 1997.С.45
[7] Хропанюк В. Н. Теория государства и права.: Учебное пособие для высших учебных заведений . М. 1995.С.78
[8] Спиридонов Л.И. Теория государства и права. СПб., 1995.С.89
[9] Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. М., 1996.С.96
[10] Комаров С. А. Общая теория государства и права: Учебник. – М.: Юрайт, 1997.С.126
[11] А. Б. Венегеров. Теория государства и права: Часть 1. Теория государства. – М.: Юристъ, 1995.С.123
[12] Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. - М., 1996.С.150
[13] Макаров О.В. Соотношение права и государства 1995.СПб.С.145
[14] Там же. С.356
[15] Общая теория государства и права: Учебник./ Под ред. В. В. Лазерева. – М.: Юристъ, 1996.С.187
[16] Фаткуллин Ф. Н. Основные учения о праве и государстве.: Учебное пособие. – Казань: Изд. КФЭИ, 1997.
[17] Хропонюк В. Н. Теория государства и права.: Учебное пособие для высших учебных заведений . – М. 1995.С.153
[18] Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство : Введение в теорию. - М., 1993. С.135
[19] .В.Н. Лазарев. Общая теория права и государства. М. 1994 г.С.247
[20] Конституционное право зарубежных стран. Учебник.М.1995.С.203
[21] Дробязко С.Г. Роль законодательства в создании материально-технической базы коммунизма. Минск, 1971. — С. 70.
[22] Туманов В.А. Права человека и исполнительная власть. // Советское государство и право. 1990. № 2.
[23] Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. - М., 1996.
[24] Нерсесянц В.С. Правовой характер взаимоотношений личности, общества и государства // Социалистическое правовое государство: проблемы и суждения. М., 1989.