Міжгалузеві й галузеві принципи 23 страница


РОЗДІЛ XIX

ва, а на другу покладає юридичні обов'язки або ж передбачає на­явність прав і обов'язків для обох сторін.

Воно також вказує на вид поведінки, тобто на те, що можна або необхідно робити (якісна характеристика), і на її міру (кількісна характеристика). Отже, в такому приписані поєд­нується якісна і кількісна характеристика поведінки.

Як класичний припис норма права може вбирати в себе всі ос­новні способи впливу на поведінку суб'єктів суспільних відносин, тобто дозвіл, веління, заборону. Така норма права акумулює всі основні властивості права, тобто нормативність, формальну визна­ченість, системність, відображення міри соціальної свободи і рівності, загальнообов'язковість.

Таким чином, норма права як класичний припис про модель поведінки є не чим іншим, як логічною нормою, тобто виявленим логічним шляхом загальним правилом поведінки, що втілює ор­ганічні зв'язки між нормативними приписами і має всі власти­вості, які характеризують його як державно-владний регулятор суспільних відносин.

§ 2. Структура норми права

Структура норми права являє собою її внутрішню побудову, для якої характерний усталений зв'язок компонентів, які її утво­рюють: диспозиції, санкції і гіпотези.

а< Диспозиція — це така частина норми права, в якій викладений зміст правила поведінки. В ній сформульовані права й обов'язки, яких суб'єкти суспільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпотезою норми. Вона є центральною частиною нор­ми права в тому розумінні, що інші дві частини є похідними від неї, логічно обумовленими диспозицією. Разом з тим це не означає можливості існування диспозиції норми права без санкції та гіпоте­зи, оскільки без них вона втрачає свої регулятивні властивості.

Залежно від ступеня визначеності диспозиція поділяється на абсолютно визначену і відносно визначену.

Абсолютно визначена диспозиція містить чітко і вичерпно ви­кладене правило, що позбавляє суб'єктів суспільних відносин можливості вибору варіантів поведінки (наприклад, п. З ст. 9 За­кону України «Про податок на додану вартість» вказує на те, що суб'єкти підприємницької діяльності, які створюються після на­брання чинності цим Законом, незалежно від виду діяльності і за-282


НОРМИ ПРАВА

 

планованих обсягів операцій... зобов'язані зареєструватися як

 

тники податку за місцем їх знаходження в податковому органі). Відносно визначена диспозиція містить загальні ознаки по-інки, в межах якої можуть діяти суб'єкти (наприклад, викори­стання землі в Україні є платним, про що йдеться у ст. 36 Земель­ного кодексу).

Санкція — це така частина норми права, яка встановлює не­вигідні наслідки на випадок невиконання правила, визначеного в диспозиції. Вона є логічно завершальним елементом структури норми права, який обумовлений існуванням диспозиції. Санкція є виразом осуду і примусу, який застосовується державою до суб'єкта суспільних відносин при порушенні ним вимог норми

права.

Залежно від ступеня невигідності наслідків санкції поділя­ються на штрафні, правопоновлюючі та заходи попереджуваль­ного впливу.

Штрафні (каральні) санкції передбачають найбільш не­вигідні наслідки для правопорушника (позбавлення волі, позбав­лення батьківських прав тощо).

Правопоновлюючі санкції спрямовані не на покарання право­порушника, а на відновлення попереднього стану, порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушником покладе­них на нього і невиконаних або неналежним чином виконаних обов'язків (відновлення на попередній роботі (посаді) незаконно звільнених робітників; сплата аліментів; відібрання індивідуально визначеної речі в боржника і передача її кредиторові тощо). До заходів попереджувального впливу відносять привід, арешт майна, затримання як підозрюваного.

За сферою використання санкції поділяються на: конституцшно-правові (визнання конституційним судом за­кону таким, що не відповідає конституції);

— цивільно-правові (визнання договору недійсним, стягнення неустойки);

— адміністративно-правові (штраф, позбавлення спеціального права, наданого громадянину, наприклад полювання);

дисциплінарні (винесення догани або звільнення з роботи);

кримінальні (виправні роботи, позбавлення волі).

За_ ступенем визначеності розрізняють абсолютно визначені і відносно визначені санкції.

Абсолютно визначені санкції чітко і вичерпно вказують на вид і міру державного примусу (звільнення з роботи, чітко визна­чений розмір штрафу).


розаіл ХІХ


НОРМИ ПРАВА


 


Відносно визначені санкції передбачають мінімальні і макси­мальні або лише максимальні межі невигідних наслідків (позбав­лення волі строком від ... і до ..., виправні роботи строком до ...). Залежно від складу санкції поділяють на прості, складні й альтернативні.

Прості санкції передбачають один невигідний наслідок (штраф; стягнення пені). £7 Складні санкції тягнуть за собою кілька невигідних наслідків (позбавлення волі з конфіскацією майна).

Альтернативні санкції містять кілька наслідків, один з яких може бути застосованим до правопорушника (позбавлення волі або виправні роботи; позбавлення волі, або виправні роботи, або штраф).

Гіпотеза — це така частина норми права, яка вказує на ті фактичні обставини (місце, час, стан тощо), наявність або відсутність яких є умовою виникнення передбачених у диспозиції прав і обов'язків.

Залежно віл свого складу гіпотези також поділяються на

 

сті, складні й альтернативні. Прості гіпотези вказують на одну обставину як умову дії ми (наприклад, дитина, батьки якої на момент її народження є громадянами України (гіпотеза), є громадянином України). Складні гіпотези вказують на дві або більше обставин як на кумову дії норми (ст. 76 Конституції дає перелік вимог, які став­лять перед кандидатом в народні депутати).

« Альтернативні гіпотези пов'язують дію норми з однією із декількох перерахованих у законі обставин (ст. 81 Конституції вказує на обставини, коли будь-яка з них може призвести до при­пинення повноважень народного депутата).

За ступенем визначеності розрізняють абсолютно визначені і відносно визначені гіпотези.

Абсолютно визначені гіпотези чітко і вичерпно вказують на обставини, з наявністю або відсутністю яких пов'язана дія норми (ст. 77 Конституції чітко визначає умови проведення позачерго­вих виборів парламенту).

Відносно визначені гіпотези найбільш загально, абстрактно формулюють обставини, які є умовою дії норми (наприклад, ст. 111 Конституції передбачає, що Президент може бути усуне­ний з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину).


1 § 3. Спеціалізовані норми права:

природа, особливості і значення в правовому регулюванні

У масиві норм права існує значна за обсягом група правових приписів, що не є нормою права як класичної моделі поведінки. В теорії права їх називають спеціалізованими нормами права. їх існування зумовлено специфікою самого права. Вони мають пев­не самостійне значення в регулюванні суспільних відносин. На відміну від класичного правила поведінки вони: — виконують субсидіарну (додаткову) функцію в правовому ре­гулюванні;

— позбавлені традиційної логічної структури, що характерна для норм права як класичного приписання;

— виступають як зразок, еталон поведінки, зміст якого визна­чається змістом виконуваної функції (так, норми, що закріплю­ють принцип законності, орієнтують суб'єктів на здійснення пра­вомірної поведінки).

Спеціалізовані норми права неоднакові за своєю природою і функціональним призначенням. Вони можуть бути поділені на відправні та інші спеціалізовані нормативні приписи. Відправні спеціалізовані норми досить неоднорідні за своїм ха­рактером, змістом та цільовим призначенням. Вони охоплюють норми-начала, визначально-установчі норми, норми-фікції, норми-принципи, норми-презумпції тощо. їх особливе призначен­ня полягає у встановленні вихідних засад, основ правового регу­лювання суспільних відносин. Завдяки їм визначаються цілі, зав­дання, принципи, межі і методи правового регулювання, закріп­люються правові категорії і поняття. До інших спеціалізованих норм можуть бути віднесені: норми-строки, норми-фікції, норми-конструкції, оперативні норми. Оскільки спеціалізовані нор­ми права досить різноманітні, то при здійсненні їх класифікації важливо розкрити зміст і призначення кожної з них. Норми засади — це правові приписи, які закріплюють підва­лини конституційного ладу держави, основи соціально-еко­номічного, політичного і державного життя, взаємовідносини держави і особистості, форми власності та ін. Ці норми зосеред­жені насамперед у конституції (наприклад, «Україна є унітар­ною державою» — ст. 2 Конституції України, «Україна є рес­публікою» — ст. 5 або «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність» — ст. 3) і дістають свій розвиток та логічне ви-


 
НОРМИ ПРАВА

 

РОЗДІЛ XIX

раження в інших вихідних правових нормах і передусім у нормах-принципах.

Норми-принципи — це правові приписи, які виражають і закріплюють принципи права. Принципи права — це незаперечні вимоги, що пронизують правову систему суспільства, законодав­ство, окремі його галузі і юридичну практику. Норми-принципи розглядаються як результат нормативного узагальнення держав­но-правових явищ, вони виражають зміст і закономірності роз­витку цих явищ. Регулююча роль принципів права нерозривно пов'язана з їх законодавчим закріпленням. Принцип права, закріплений у законодавчому приписі, стає нормою-принципом. Норма може закріплювати принцип повністю або його частину, елемент. Правовий принцип може закріплюватись у кількох стат­тях або, навпаки, в одній статті можуть бути розміщені кілька принципів. Так, ст. 8 Конституції України закріплює кілька прин-ципів-норм: принцип верховенства права, верховенства консти­туції, прямої дії норм конституції.

Норми-принципи можуть виступати як нормативно-правова основа вирішення юридичної справи, зокрема при виявленні про­галин у праві. З метою їх подолання суди використовують норми-принципи для вирішення справи за аналогією. На них можна по­силатись також при вирішенні конкретної юридичної справи — для обґрунтування змісту правозастосовчого акта, підтверджен­ня непорушності якогось законодавчого положення або поси­лення авторитетності прийнятого рішення.

Визнаначально-установчі норми — це правові приписи, які ви­значають мету, завдання окремих інститутів або галузей права (завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції — ст. 2 Закону «Про Конституційний Суд України»). Норми-дефініції— це норми, які містять визначення право­вих категорій і понять. їхня юридична природа полягає в тому, що вони дістають чітке закріплення в правовому акті, наприклад, визначення злочину, або військового злочину, або службової особи в кримінальному праві (статті 11, 401 КК України). Ці нор­ми виконують, головним чином, орієнтаційну і інформаційну функцію в правовому регулюванні. їх відсутність у системі права позбавила б законодавство ясності, вкрай ускладнила б процес його застосування.

Норми-презумпції — це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (на­приклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у 286


скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знан­ня закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах. Норми-строки— Це такі правові приписи, які вказують на час, настання або проходження якого тягне певні юридичні на­слідки (наприклад, строк позовної давнини). Строки бувають ма­теріально-правовими і процесуально-правовими. Більшість стро­ків — це певні проміжки часу, що вимірюються годинами, днями, місяцями, роками. Однак вони можуть визначатися також і вка­зівкою на випадки або обставини, що мають настати (повноліття людини). З точки зору Регулятивного призначення норми-строки мають винятково субсидіарний (додатковий характер). Норми-преюдиції— це нормативні приписи, зміст яких набу­ває свого вираження в проголошенні установки на те, що виклю­чається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Норми-фікції — це закріплений у правових актах норматив­ний припис, що умовна проголошує факт (чи обставину), який не є встановленим. Так, ст. 21- ЦК України визначає, що днем смерті громадянина, який оголошений померлим, вважається день на­брання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов'язкові.

Норми-конструкції це нормативні приписи, які узагальню­ють складні за своїм складом юридичні явища. Так, у юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чітко визначеного законодавчого закріплення і встанов­люється сукупністю положень, які розміщені в різних статтях Кримінального кодексу норми-конструкції органічно пов'язані з нормами-дефініціями. Вони сприяють встановленню визначе­ності і чіткості механізму Правового регулювання.

§ 4. Інші види правових норм

Розгляд права як системного явища не передбачає сприйняття норм, що його утворюють, як однорідної маси нормативних при-


 


РОЗДІЛ XIX


НОРМИ ПРАВА


 


писів. Норми права за своїм змістом досить різноманітні, що обу­мовлено спеціалізацією права. Б механізмі правового регулювання кожна з них призначена вирішувати специфічні завдання, реалізо­вувати ті чи інші функції права. Виходячи з цієї обставини, в теорії права норми права класифікують за певними критеріями. Залежно від функціонального призначення норми права поділяють на регулятивні і правоохоронні.

Регулятивні (правпустанпвчі) норми права безпосередньо спрямовані на здійснення правового регулювання суспільних відносин шляхом наділення їх учасників правами і покладанням на них юридичних обов'язків. Регулятивні норми права визначають міру правомірної поведінки суб'єктів.

Виходячи з характеру передбачених нормою суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, регулятивні норми права, у свою чергу, поділяються на зобов'язальні, заборонні і уповноважувальні. — Зобов'язальні норми права встановлюють обов'язок суб'єктів суспільних відносин здійснювати певні позитивні дії, наприклад, ст. 9 Закону України «Про систему оподаткування» встановлює обов'язки платників податків і зборів. Закріплення змісту обо­в'язкової поведінки досягається за допомогою таких термінів, як: «повинен», «зобов'язаний», «має обов'язок». — Заборонні норми права встановлюють обов'язок суб'єкта су­спільних відносин утримуватися від здійснення дій певного роду. Так, ст. 15 Конституції передбачає заборону цензури в Україні, а ст. 112 Кодексу України про шлюб і сім'ю прямо забороняє без зго­ди усиновителів (органів опіки і піклування) повідомляти будь-які відомості про усиновлення. Деякі з приписів, що закріплюють ці норми, розпізнаються завдяки таким термінам, як: «не допус­кається», «заборонено», «неповинно», «не може бути». Уповноважувальні норми права встановлюють право на здійс­нення тих чи інших можливих позитивних дій і надають громадя­нам, організаціям та установам свободу розпоряджатися цим пра­вом. Наприклад, ст. 19 Кодексу про шлюб і сім'ю надає право по­дружжю за своїм бажанням обрати собі прізвище. У тексті відповідних приписів містяться такі терміни, як: «має право», «мо­же». Уповноважувальні норми права надають суб'єктам права сво­боду розпоряджатися своїми правами, однак не зобов'язують ці права реалізовувати.

. Змістом правоохоронних норм є попередження суб'єктів права про обов'язок утримуватися від скоєння певної дії або бездії і встановлення санкції за порушення цих обов'язків. Ці 288


норми і відповідні приписи містять визначення виду державно-примусових заходів захисту суб'єктивних прав (конституційних, цивільно-правових, дисциплінарних, адміністративних, криміна­льних) і на регламентацію міри юридичної відповідальності за­лежно від того, наскільки тяжким виявилося правопорушення. Водночас слід зазначити, що поділ правових норм на зобов'я­зальні, заборонні та уповноважувальні певною мірою має віднос­ний характер. Цей висновок ґрунтується на врахуванні двосторо-нього характеру кожної правової норми, яка передбачає для од­них осіб певні уповноваження або заборони, а для інших — відповідні їм обов'язки зобов'язаних суб'єктів. Наведений поділ відбиває лише зовнішню (текстову) відмінність у приписах, у яких та чи інша норма викладена.

За методом правового регулювання .норми права, поділяють на імперативні, диспозитивні, рекомендаційні, заохочувальні.

Імперативні норми права — це такі категоричні, строго обо­в'язкові нормативні приписи, які безпосередньо визначають по­ведінку суб'єктів суспільних відносин, позбавляючи останніх пра­ва самостійно визначати для себе певні права та обов'язки. Так, статті 15-17 Кодексу про шлюб і сім'ю визначають умови укладен­ня шлюбу, що не можуть змінюватися за розсудом осіб, яким во­ни адресовані.

Диспозитивні норми права характеризуються тим, що вони діють у сфері, де суб'єктам права надається можливість са­мостійно встановлювати для себе певні взаємні права й обов'язки. Ці норми діють у разі, коли сторони не скористалися такою мож­ливістю. Тоді викладене в диспозиції норми правило набуває для них імперативного характеру. Диспозитивні норми найпоши­реніші в цивільному праві, метод правового регулювання якого заснований на автономії сторін (наприклад, ст. 29 Кодексу про шлюб і сім'ю України).

Рекомендаційні норми права — це такі нормативні приписи, за допомогою яких держава рекомендує самоврядувальним органі­заціям певний спосіб дій. У цих нормах вказується на варіант по­ведінки, бажаний для суспільства і держави. Надаючи можливість діяти певним чином, вони також вказують на бажаність рекомен­дованої моделі поведінки. Адресат такої норми, діставши рекомен­дацію про бажаний напрямок розвитку суспільних відносин, суб'єктом яких він є, зобов'язаний залежно від припису норми: 1) розглянути ці пропозиції і прийняти їх до виконання;


РОЗДІЛ XIX

2) обґрунтовано відмовитись;

3) прийняти позитивне рішення, але основні положення норми
конкретизувати, виходячи із реальних можливостей, резервів
своєї організації.

Специфіка регулятивного впливу цих норм на суспільні відно­сини полягає в тому, що для їх реалізації здебільшого необхідна їх конкретизація в локальних правових актах (статутах, положеннях, рішеннях).

Юридична обов'язковість цих норм полягає в тому, що: по-пер­ше, факт видання такої норми зобов'язує самоврядувальну ор­ганізацію обговорити запропоновану в нормі рекомендацію, по-друге, рекомендаційні норми попередньо санкціонують ті норма­тивні рішення, які будуть прийняті на їх основі. У. Заохочувальні норми права — це такі нормативні приписи, які передбачають певні засоби заохочення (матеріальні або нема­теріальні) для суб'єктів права за здійснення ними бажаних для держави і суспільства діянь. Заохочення — це результат вико­наних належним чином юридичних або суспільних обов'язків (на­приклад, п. 5.1.21 ст. 5 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачає звільнення від оподаткування надання бла­годійної допомоги) або досягнених результатів, які перевищують звичайні правові вимоги (наприклад, ст. 146 Кодексу законів про працю передбачає можливість застосування до працівників за особливі трудові заслуги заохочення: нагородження орденами, почесними грамотами тощо). Сутність заохочувальних норм по­лягає не у встановленні для суб'єктів права певної моделі поведінки, а відкріпленні стимулів до поведінки, яку вони звичайно юридично не зобов'язані здійснювати. Ці норми стимулюють у суб'єктів суспільних відносин прояв соціально активної, пра­вомірної поведінки.

Залежно від характеру двох найбільших за обсягом складових елементів права, що характеризуються особливістю предмета і методу правового регулювання, норми права класифікують на норми матеріального і процесуаль­ного права.

Функціональне призначення норм матеріального права поля-4ає в первинній регламентації поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин, що потребують своєї організації. Вони ви­значають зміст первинних прав і обов'язків суб'єктів права, їх правове становище і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин.


НОРМИ ПРАВА

Функціональне призначення норм процесуального права по­лягає в правовому регулюванні організаційних відносин, забезпе­ченні процедур, форм реалізації або охорони норм матеріального права.

Відмінність норм процесуального права від норм матеріального права знаходить свій вияв у таких ознаках: по-перше, процесуальні норми завжди мають процедурний характер: по-друге, процесу­альні норми в першу чергу адресовані суб'єктам, наділеним дер­жавно-владними повноваженнями щодо прийняття та застосуван­ня норм матеріального права; по-третє, для процесуальних норм характерний специфічний зміст їх структури. Специфіка санкції процесуальних норм полягає в тому, що передбачені нею невигідні наслідки знаходять свій вияв у скасуванні правозастосовчого акта, який було прийнято з порушенням норм процесуального права. За предметом правового регулювання норми права можна та­кож поділити на норми галузей права: конституційного, цивіль­ного, трудового, адміністративного, кримінального тощо.

§ 5. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта

Способи викладення норми права в статтях нормативно-пра­вового акта можуть бути різними. Інколи норма права може бути викладена в одній статті нормативного акта, але частіше вони за своїм змістом не збігаються. Розбіжності, які існують у питанні співвідношення норми права і статті нормативного акта можуть виникати залежно від обсягу нормативного припису, викладено­го в статті нормативного акта, і залежно від способу викладення в статті нормативного акта структурних частин норми права.

Залежно від_обсягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акту можуть траплятися такі варіанти:

в одній статті нормативного, акта викладена повністю одна норма права, тобто текстуально вони збігаються (ст. 145 КК України);

в одній статті нормативного акта викладені два або більше нормативні приписи (ст. 185 КК України);

в одній статті нормативного акта викладена частина норми права норми знаходяться в інших статтях або нор­мативних актах (ст. 121 КК України).

Залежно від способу викладення в статті нормативного акта структурних частин норми права розрізняють:

291


РОЗДІЛ XIX


прямий спосіб викладення, який передбачав розміщення усіх структурних частин норми в одній статті (ст. 117 ККГУкраїни); відсилочний спосіб викладення В статті викладається частина

норми і дається посилання на іншу статтю нормативного акта, в якій розміщена відсутня частина норми (ст. 118 КК України);

бланкетний спосіб викладення. Він передбачає викладення частини норми права в одній статті нормативного акта, що ж до відсутньої частини норми, то робиться відсилка не до іншої статті цього ж нормативного акта та до іншого нормативного акта. Так, статті 414-421 Кримінального кодексу України встановлюють кримінальну_відповідальність за порушення різного роду правил, зміст яких необхідно шукати у відповідних нормативних актах (правил караульної служби, правил несення бойового чергуван­ня, уставних правил внутрішньої служби тощо).


Розділ XX

ФОРМИ ПРАВА

§1. Поняття і види форм права

Під формою права розуміють способи зовнішнього вира­ження і закріплення правових норм. В юридичній літературі ра­зом з поняттям «форма права» використовується поняття «джерело права». Джерело права в матеріальному розумінні — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст пра­ва (передусім система соціально-економічних відносин). Джере­ло права в ідеалістичному розумінні — це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право. Джерело права в спеціально-юридичному розумінні — це і є власне форма права, тобто зовнішня форма вираження і існування норм права. Переважання тих чи інших форм права в державі залежить від специфіки правової системи, історичних традицій, національних особливостей, якості правотворчості, рівня правової культури суспільства тощо. Найпоши­ренішими формами права в більшості правових систем є правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові акти, нормативні правові договори.

Правовий звичай — це визнане державою правило поведінки, яке склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосу­вання протягом тривалого часу. Звичай стає правовим тоді, коли він дістав санкцію (офіційне схвалення) держави. Санкціонуван­ня звичаю відбувається не шляхом запису його змісту в законі, а шляхом сприйняття судовою і адміністративною практикою або шляхом посилання на нього в законі. Для правового звичаю ха­рактерно те, що він, як правило, має локальний характер, віднос­но невелику сферу поширення; є консервативним за своєю при­родою, закріплює результати тривалої суспільної практики і мо­же відбивати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі передсуди; тісно пов'язаний з релігійними і традиційними нормами.

Відомий французький юрист Р. Давід розрізняє три види звичаїв_(залежно від їх ролі в правовій системі):

1) звичаї secundum legem (в_доповнення до закону), які допо­магають тлумачити норми закону;


РОЗДІЛ XX


ФОРМИ ПРАВА


 


2) звичаї praeter legem (крім закону), які застосовуються в
разі прогалин у праві;

3) звичаї abversus legem (проти закону), сфера поширення
яких обмежена, оскільки колізії між законом і звичаєм вирішу­ються на користь закону1.

Правовий прецедент — це принцип, який покладений в осно­ву рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи, що в майбутньому стає загальнообов'язковим правилом при вирішенні всіх аналогічних справ. Судовий преце­дент і судова практика визнавалися формами права ще в Старо­давньому Римі. Починаючи з XIII століття, прецедентне право набуває поширення в Англії, де воно утворюється королівськими судами.

Прецедент з'являється тоді, коли за судом визнається_право офіційного формулювання правових норм. Прецедент має обов'язковий характер для всіх нижчих судів, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. В судовому рішенні слід вирізня­ти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішен­ня справи і «сказане між іншим. Ratio decidendi і становить правило, якого в подальшому слід до­тримуватись суддям2. Прецедент характеризуеться_казуїстичністю, він створюється на основі вирішення конкретних поодиноких казусів, випадків; множинністю; певною неузгодженістю і неупорядкованістю. Але водночас, як децентралізований спосіб правового регулювання, він здатний враховувати особливості кожної конкретної ситуації.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них — судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як «Судові звіти», «Щотижневі судові звіти», «Всеанглійські су­дові звіти» та інші.

У США щорічно видається 350 томів збірників судової прак­тики. Нині правовий прецедент розкриває своєрідність англосак­сонської правової системи і застосовується в Англії, США, Ка­наді, Австралії, інших країнах. В англійському праві розрізняють обов'язкові (пов'язуючі) і переконливі прецеденти. Англійські судді при вирішенні конкретних справ або посилаються на вже

' Давид Р. Основньїе прасовьіе системьі современности. - М., 1988. ' Там само; Кросе Р. Прецедент в английском праве. - М., 1985.


існуючі прецеденти (деклараторний прецедент), або утворюють нову норму права (креативний прецедент)1.

У США ставлення до прецеденту як форми права є простішим: Верховний Суд США і верховні суди штатів не зобов'язані йти за власними рішеннями і можуть змінити свою практику.

У країнах романо-германської правової системи судова прак­тика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судо­вий прецедент офіційно не визнавався формою права. Наприкінці XX століття за умов зближення англо-саксонської і романо-гер­манської правових систем прецедент фактично перетворюється на джерело права в цих країнах, про що свідчать, наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права.