Методы пед. взаимодействия

В педагогике выделяют следующие методы педагогического взаимодействия:

Требование, перспектива, поощрение, наказание. Общественное мнение. Требование наиболее распространенный метод который обеспечивает стимулирование тех или иных поступков путем проявления личного отношения педагога к воспитаннику в процессе обучения. Виды требований: 1.непосредственные - обращены к учащимся от которых учитель добивается определенных действий. 2.опосредованные - учитель своими требованиями обращается к ученикам через их товарищей.

Формы требований 1. прямое - обращение педагога содержит четкое конкретное указание выраженное в решительной настойчивой манере. 2. косвенное - цель не выражена прямо, а завуалирована и в качестве стимулов используется не само требование, а психологические факторы.

3 гр.кост.треб.

1.Выражения положительного отношения - просьба, доверие, одобрение.

2. Отрицательные - совет, намек и условное требование.

3. Осуждение, выражение недоверия, угроза.

Перспектива обеспечивает путем выдвижения перед ним увлекательных целей. Становящимися их личными стремлениями, интересами и желаниями.

Поощрение и наказание обеспечивает коррекцию поведения.

Поощрение - это способ педагогического влияния на личность, который выражает позитивную оценку воспитателем на поведение воспитанников с целью закрепления позитивных качеств и стимулирование деятельности.

Наказание - способ психолого-педагогической коррекции поведения или меры влияния на воспитанника за поступок.

Цель наказания - вызвать у учащегося намерение не повторять плохого. Виды: замечание, выговор, лишения удовольствий.

 

24. Конфліктні ситуації. Причини їх виникнення. Особливості конфліктних ситуацій у різних вікових групах.

Конфликт - форма соц. взаимодействия между двумя и более субъектами (индивид, группа, сам участник) которая возникла в связи непонимания. Конфликт возникает не сразу, зарождение конфликта мы можем увидеть в каком либо инциденте. Типовые педагогические конфликты: конфликт во время урока; конфликт учащегося с кем сидит; конфликт с учителем физкультуры; трудные дети в классе; конфликты внешкольные; конфликты среди лидеров.

Технология разрешения конфликта: 1.устронить конфликтную ситуацию; 2.исчерпать инцидент. Действия в конфликтной ситуации 1. Что делать? 2. Где находится причина конфликта? 3. Когда приступать к действиям? 4. Каким образом вести себя? Правила: 1. Конфликтная ситуация это то что надо устранить. 2. Конфликтная ситуация всегда возникает раньше конфликта. 3. Формулировка должна подсказывать что делать. 4 . Задавайте себе вопросы до тех пор пока не дойдете до 1 причины. 5. Сформировать конфликтную ситуацию своими словами. По возможности не повторяя слов из описания конфликта. Конфликты негативно сказываются на всех процессах жизнедеятельности школы, отрицательно влияют как на самих конфликтующих, так и на всех окружающих участников образовательного процесса. Заниматься своевременной диагностикой и профилактикой конфликтных ситуаций, конфликтов крайне необходимо.

Предупреждение конфликтных ситуаций, конфликтов, несомненно, будет способствовать повышению качества учебного процесса. Учителя, ученики и родители станут тратить интеллектуальные и нравственные силы не на борьбу с оппонентами, а на свою основную деятельность.

Предупреждение конфликтных ситуаций, конфликтов способствует повышению качества образовательного процесса, положительно влияет на психическое и физическое здоровье учителей, учеников и родителей, формирует у них опыт неконфликтного разрешения трудных ситуаций, возникающих в общении.

В педагогическом процессе складываются различные типы взаимодействий в системах «ученик-ученик», «учитель-ученик», «учитель-родитель». Принимая во внимание особенности педагогического взаимодействия, в котором конфликтность является устойчиво присутствующим явлением, следует признать целесообразным, что для предупреждения конфликтных ситуаций между учителями, учениками и родителями необходимо создание определенных педагогических условий. Предупреждение конфликтных ситуаций характеризуется тремя важнейшими аспектами: 1 Эффективным (эмоционально-чувственным), регулирующим симпатии- антипатии субъектов; 2) когнитивным (информационным), способствующим осознанию субъектом действительности; 3) конативным (поведенческим, действенным), определяющим последовательность реального поведения.

 

 

29.Ідея народності виховання в історії вітчизняної педагогіки (Сковорода, Ушинський). Боротьба з офіційною теорією народності російського самодержавства.

Принцип народності в педагогіці, як відомо , вперше обґрунтовано Я.А. Коменським, який обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Сковорода значно ширше трактує поняття «народності». Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами. Мовою, культурою, кажучи сучасною мовою, ментальністю народу. На відміну від своїх попередників. Сковорода висуває ідею "спорідненого", тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у людей неоднакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяль­ність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу. Природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості.

На думку Ушинського, народне виховання – таке виховання, яке проникає в побут, характер , поведінку й усе життя народу. В освіті і надавав перевагу гуманітарному напряму, вивчення рідної мови ставив на чолі гуманної освіти та називав її великим народним вчителем. У. опублікував статті « Про народність у суспільному вихованні».

Принципи: 1.Для всіх соціальних слоїв, вероісповідань. Общепартійная, общеобов"язкова.2. Рідна мова. Українські діти в Українських школах (Ушинський) »Краса світу відкривається через красу слова.» (Ушинський) 3.Сковорода і Ушинський.: Мова має бути головною синтетичною мовою в початковій школі. 4.В навчальний план обов'язково повинні входити предмети, в яких розповідається про життя та історичні досягнення свого народу, про умови їх проживання, про його відмінності та схожість з іншими народами (історія, етнографія, географія, культура, мистецтво) 5. Народна школа не має ізолювати дитину від других народів, а має формувати уявлення про спільний світ і народ як сім'ю народів. »Мова - засіб умиротворення, гармонізації, досягнення общечоловічності.» Ушинський.6.Нар. школа - школа співпраці дітей і школи, особистості і школи, дитини та вчителя.

 

 

25. Майстерність вчителя у роботі з батьками.

Робота з родиною - вплив на виховний потенціал родини; об'єктом уваги є не сама родина, а сімейне виховання. Тут необхідно таке:

вивчення сімейної атмосфери, що оточує учня, його стосунків із членами родини; психолого-педагогічна освіта батьків через систему батьківських зборів, консультацій, бесід; організація спільного проведення вільного часу дітей і батьків; захист інтересів і прав дитини в так званих важких родинах.

Педагогам (особливо класним керівникам) важливо дотримуватись таких правил:

Батьки та діти не повинні почувати себе об'єктами вивчення. Робота з батьками повинна бути цілеспрямованою, планомірною й систематичною. Методи цієї роботи повинні бути взаємозалежні з методами виховання дітей. Психолого-педагогічні методи повинні бути різноманітні, застосовуватись у комплексі. При вивченні родини школяра педагог насамперед звертає увагу на такі дані: Загальні відомості про батьків, інших членів родини, житлові умови, матеріальну забезпеченість. Інтерес до справ школи. Загальні відомості про дітей (вік, інтереси, рівень вихованості). Виховні можливості родини (рівень педагогічної культури батьків).Форми та методи роботи з батьками повинні бути спрямовані на підвищення педагогічної культури батьків, на зміцнення взаємодії школи та родини, на посилення їхнього виховного потенціалу. Методи роботи: спостереження, бесіда, тестування, анкетування.

Значне місце в системі роботи класного керівника з батьками учнів приділяється психолого-педагогічній освіті. Форми психолого-педагогічної освіти:

Лекція (форма, що докладно розкриває сутність тієї чи іншої проблеми виховання. Головне в лекції - аналіз явищ, ситуацій).

Конференція (передбачає розширення, поглиблення й закріплення знань про виховання дітей).

Батьківські конференції (загальношкільні, класні) мають величезне значення в системі виховної роботи школи. Батьківські конференції повинні обговорювати насущні проблеми суспільства, активними членами якого стануть і діти. Проблеми конфліктів батьків і дітей та шляхи виходу з них, наркотики, сексуальне виховання в родині - ось теми батьківських конференцій.

Практикум (форма вироблення в батьків педагогічних умінь з виховання дітей, ефективного розширення виникаючих педагогічних ситуацій, тренування педагогічного мислення батьків).

Відкриття уроку (мета - ознайомлення батьків з новими програмами з предмета, методикою викладання, вимогами вчителя. Такі уроки дозволяють уникнути багатьох конфліктів, викликаних незнанням і нерозумінням батьками специфіки навчальної діяльності).

Індивідуальні тематичні консультації (обмін інформацією, що дає реальне уявлення про шкільні справи та поведінку дитини, її проблеми).

Індивідуальна консультація повинна мати ознайомлювальний характер і сприяти створенню доброго контакту між батьками та вчителем. Учитель повинен дати батькам можливість розповісти йому все те, із чим вони хотіли би познайомити вчителя в неофіційній обстановці, та з'ясувати важливі відомості для своєї професійної роботи з дитиною.

Відвідування родини (індивідуальна робота педагога з батьками, знайомство з умовами життя).

Батьківські збори (форма аналізу, осмислення на основі даних педагогічної науки, досвіду виховання). Мета - обговорення задач навчально-виховної роботи класу, планування виховної роботи, визначення шляхів тісного співробітництва родини та школи, розгляд актуальних педагогічних проблем.

Класні батьківські збори проводяться один раз на чверть, при необхідності їх можна проводити частіше. Батьківські збори повинні стати школою освіти батьків, повинні розширювати їхній педагогічний світогляд, стимулювати бажання стати хорошими батьками. На батьківських зборах аналізуються навчальні досягнення учнів, характеризуються їхні можливості, ступінь просування класу в навчальній діяльності. Батьківські збори - це можливість демонстрації досягнутих дитиною успіхів. Розмова на зборах повинна йти не про оцінки, а про якість знань і рівень інтелектуальних зусиль, що відповідають пізнавальній та моральній мотивації. До батьківських зборів необхідно готувати виставки творчих робіт учнів, їхніх досягнень, і не тільки в навчальній діяльності.

 

26. Сутність педагогічної творчості, характеристика її основних компонентів.

Творчість - це процес створення чогось нового на основі перетворення пізнаного : нового результату або оригінальних шляхів і мета дій його одержання .Л.І. Рувинський дає визначення педагогічній творчості як пошуку вчителем нових рішень, постановки нових завдань, застосування нестандартних прийомів діяльності.

Мета педагогічної творчості вчителя полягає у створенні сприятливих психолого-педагогічних умов для розвитку потенційних можливостей кожного учня в навчально-виховному процесі. Ефективність розвитку дитини значною мірою визначатиметься освітнім середовищем, скоординованою діяльністю всіх суб'єктів, причетних до її виховання.

Педагогічна творчість учителя - це педагогічна діяльність, спрямована на розвиток потенційних можливостей кожного учня у навчально-виховному процесі для якої притаманні: виникнення протиріччя, проблемної ситуації; наявність об'єктивних (соціальні, матеріальні) і суб'єктивних (знання, уміння, особистісні якості, мотивація, творчі здібності) умов для творчості; об'єктивна чи суб'єктивна новизна й оригінальність процесу та результату; соціальна та особиста вага і прогресивність (педагогічна творчість учителя робить певний внесок у розвиток суспільства та особистості); діалектична взаємозумовленість впливу на розвиток як дитини, так і самого вчителя зовнішнього і внутрішнього саморуху особистості (виховання й самовиховання, розвиток і саморозвиток тощо).

Особливості педагогічної творчості: обмеженість часу ; необхідність завжди давати позитивні результати; публічність обставин творчості; співтворчість усіх учасників процесу тощо.

Основні умови перетворення діяльності вчителя у творчу: усвідомлення себе як творця в педагогічному процесі; усвідомлення сутності, значення і завдань власної педагогічної діяльності, її мети; сприймання вихованця як особистості в педагогічному процесі (як об'єкт і суб'єкт виховання); усвідомлення власної творчої індивідуальності.

Найважливіші риси педагогічної креативності вчителя:

високий рівень соціальної і моральної свідомості; пошуково-проблемний стиль мислення; розвинені інтелектуально-логічні здібності (вміння аналізувати, обґрунтовувати, пояснювати, виділяти головне тощо); проблемне бачення; творча фантазія, розвинена уява; специфічні особисті якості (сміливість, готовність до ризику, цілеспрямованість, допитливість, самостійність, наполегливість, ентузіазм); специфічні ведучі мотиви (необхідність реалізувати своє "я", бажання бути визнаним, творчий інтерес, захопленість творчим процесом, прагнення досягти найбільшої результативності в конкретних умовах праці); комунікативні здібності; здатність до самоуправління; високий рівень загальної культури.

п'ять підсистем у творчій педагогічний діяльності.

1. Дидактична підсистема характеризує ступінь володіння вчителем змістом навчального матеріалу, формами, методами, засобами ефективної організації навчальної творчої діяльності учнів;

2. Виховна підсистема характеризує творчу педагогічну діяльність учителя із забезпечення психолого-педагогічних умов для формування кожного учня як особистості через активну життєву діяльність вихованців, їх творчий розвиток, самореалізацію своїх потенційних можливостей у різних видах діяльності;

3. Організаційно-управлінська підсистема характеризує творчу педагогічну діяльність учителя з розвитку здатності до самоуправління і комунікації;

4. Підсистема самовдосконалення характеризує творчу педагогічну діяльність учителя з підвищення своєї професійної та загальної культури, із самовиховання і саморозвитку професійно-значущих якостей, педагогічної колективності, створення своєї творчої лабораторії;

5. Громадсько-педагогічна підсистема характеризує професійний, громадський та особистісний рейтинг учителя.

Творчість є необхідною складовою праці вчителя. Під час роботи з учнями вчитель передбачає педагогічні ефекти, впливає на уяву, увагу, пізнавальну діяльність учнів, а також звертається до педагогічного перевтілення, що робить його діяльність творчим процесом..

 

 

27 Методи активації творчої діяльності учнів.

Прямое обучение творческому мышлению невозможно, но вполне реально косвенное влияние на него за счет создания условий, стимулирующих или тормозящих творческую деятельность. Условия или факторы, влияющие на течение творческой деятельности бывают двух видов: ситуативные и личностные.

К ситуативным факторам, отрицательно влияющим на творческие возможности человека, относят: лимит времени; состояние стресса; состояние повышенной тревожности; желание быстро найти решение; слишком сильная или слишком слабая мотивация; наличие фиксированной установки на конкретный способ решения; неуверенность в своих силах, вызванная предыдущими неудачами; страх; повышенная самоцензура; способ предъявления условий задачи, провоцирующий неверный путь решения, и др.

К личностным факторам, негативно влияющим на процесс творчества, относят конформизм; неуверенность в себе; а также слишком сильную уверенность; эмоциональную подавленность и устойчивое доминирование отрицательных эмоций; отсутствие склонности к риску; доминирование мотивации избегания неудачи над мотивацией стремления к успеху; высокую тревожность как личностную черту; сильные механизмы личностной защиты и ряд других.

К методам стимуляции творчества более широкое распространение получила методика мозгового штурма А.Осборна, основной смысл которой заключается в разделении между разными людьми генеративной части мыслительного акта и части контрольно–исполнительной (одни участники генерируют гипотезы с запретом любой критики, а другие позже оценивают их реальную значимость). На ее основе был создан метод синектики (соединение разнородного в одном), предполагающий обучение испытуемых умению генерировать аналогии разного типа и другим приемам, позволяющим увидеть знакомое в незнакомом и незнакомое в знакомом.

Широкое распространение получают разного рода тренинги, прежде всего тренинг уверенности в себе, тренинг сензитивности и др.

Для развития творческого мышления имеет смысл наряду с традиционными методами использовать метод проблемного обучения, который является аналогом научного творчества: ставится проблема, осуществляется поиск путей ее решения, а результат решения проблемы – новое знание.

Проблемное обучение – это система методов и средств, обеспечивающих возможности творческого участия в процессе усвоения новых знаний, формирование творческого мышления и познавательных интересов личности. По степени проблемности различают три основных уровня проблемного обучения: проблемное изложение, при котором сам преподаватель ставит проблему и находит ее решение; проблемное обучение, при котором преподаватель ставит проблему, а поиск ее решения осуществляется совместно с учащимися; творческое обучение, предполагающее активное участие учащихся в формировании проблемы и поиск ее решения. Эта форма обучения наиболее целесообразна при организации и проведении учебно-исследовательских и научных работ.

Показателем эффективности проблемного обучения служит существенное повышение качества усвоения учебного материала и возможностей его практического использования в профессиональной деятельности.

Отдаленным показателем эффективности проблемного обучения является формирование творческих способностей и познавательной мотивации, обеспечивающей возможности самообразования.

Нужно использовать активные методы обучения, дискуссии, анализ конкретных ситуаций, умение формулировать гипотезы и искать ответы на них, использовать проблемный творческое задание, научить ребенка творчески мыслить, самостоятельно решать проблемное задание. Также надо на уроках использовать средства искусства, круглый стол, элементы мозговой атаки. Для активизации творческой деятельности используют: юмор, артистизм учителя, заинтересованность учителя, тем делом которым учитель предлагает заняться ученикам. Также нужно использовать педагогические игры.

 

28. Вікові та індивідуальні особливості особистості та їх урахування в педагогічному процесі.

Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.

У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший шкільний вік — від 6-7 до 11-12 років, середній шкільний вік (підлітковий) — від 12 до 15 років, старший шкільний вік (юнацький) — від 15 до 18 років.

Кожній віковій групі характерні певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні властивості, які називаються віковими особливостями.

Молодший шкільний вік. Важливими показниками готовності дитини до навчання є звичка до розумових зусиль, зосередженість у роботі, вміння слухати вчителя і виконувати його вказівки. Пізнавальна діяльність молодшого школяра в основному проходить у процесі навчання. Пам'ять у молодших школярів наочно-образна. Мислення розвивається у них від емоційно-образного до образно-логічного.

Підлітковий вік. Проходить бурхливий ріст і розвиток всього організму. Статеве дозрівання не є визначальним для особистості підлітка, але вносить нові переживання і думки в їхнє життя. Сприймання перебуває в стадії становлення, тому якість його різна. Поліпшується продуктивність і зростає якість пам'яті. Для підлітка характерна розкиданість інтересів. Важливе місце в його житті відіграють різні форми спілкування, велике прагнення до дружного спілкування. Особливість підліткового періоду вимагає певної диференціації в організації життя хлопців і дівчат. Під кінець підліткового періоду перед учнями реально вимальовується завдання вибору професії.

Юнацький вік. Це період формування світогляду, самосвідомості, характеру і життєвого самовизначення. Пізнавальна діяльність сприяє формуванню світогляду. Пам'ять старшокласника характеризується зрілістю. Мислення здатне абстрагувати й узагальнювати навчальний матеріал. Мова збагачується науковими термінами, стає виразною і точною. Вперше старшокласники переживають почуття кохання. У них стають стійкими професійні інтереси. Прагнення до самовиховання стає рисою особистості.

У кожній віковій групі є значні індивідуальні відмінності, які визначаються природними задатками, різними життєвими умовами і вихованням дитини. Ці особливості називаються індивідуальними.

Індивідуальні відмінності — психологічні риси, що відрізняють одну людину від іншої.

Формуються вони протягом життя людини, в процесі її діяльності й виховання. Але є й вроджені особливості, до яких належать типологічні риси вищої нервової діяльності, що є фізіологічною основою темпераментів.Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика людини, яка виражається в силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу її психічних процесів.

Виділяють такі типи темпераменту: сангвінік (сильний, врівноважений, рухливий), холерик (сильний, неврівноважений), флегматик (сильний, врівноважений, інертний), меланхолік (слабкий, гальмівний).

Властивості типу нервової системи, які відображаються у темпераменті, позначаються на динамічній характеристиці виявлення здібностей.

Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності.

Кожній людині притаманні загальні здібності, які виявляються в усіх видах діяльності (розумові здібності, пам'ять, увага) і спеціальні (музичний слух, творча уява тощо). Для успішної життєдіяльності важливе оптимальне поєднання загальних і спеціальних здібностей. Маючи певну залежність від природи, вони є набутими феноменами. Визначальними для їх розвитку є умови життя, взаємини людини з оточуючим середовищем.

У процесі навчання і виховання, під впливом конкретних умов життя і в зв'язку з особливостями вищої нервової діяльності людини формуються позитивні або негативні індивідуальні риси та якості пізнавальних процесів, почуттів, волі, спрямованості особистості, її характеру. Вони позначаються на успіхах у навчанні, поведінці особистості в колективі.

Тому в педагогічному процесі потрібно зважати на індивідуальні особливості емоціонально-вольової сфери учнів, тактовно, але послідовно й неухильно, долати негативні вияви їх почуттів і поведінки.

Результативність навчально-виховного процесу значною мірою залежить від врахування індивідуальних особливостей характеру кожного учня.

Характер — сукупність стійких психічних властивостей людини, які виявляються у її поведінці й діяльності.

Урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні та вихованні — це не пристосування мети і змісту навчання і виховання до окремого учня, а пристосування прийомів, методів і форм педагогічного впливу до індивідуальних їх особливостей з метою забезпечення запрограмованого рівня розвитку особистості. Індивідуальний підхід створює найсприятливіші можливості для розвитку пізнавальних можливостей, активності, схильностей і обдаровань кожного учня. Такого підходу потребують насамперед діти, які виявляють неадекватну поведінку, обмежені, нерозвинені здібності, мають чітко виражені відхилення в розвитку.

30. Культура і техніка мовлення вчителя.

Мова — найважливіший засіб спілкування вчителя з учнями, головний інструмент педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на свідомість і поведінку учнів. Важливі показники мовної культури педагога — змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна виразність, яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна літературна вимова, вільне, невимушене оперування словом, фонетична виразність, інтонаційна різноманітність, чітка дикція, правильне використання логічних наголосів та психологічних пауз; взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою. Важливими у мовленні педагога є постановка голосу, його тон. Одне й те ж слово можна сказати так, що воно прозвучить впевнено або нерішуче, приємно або неприємно тощо. «Я став справжнім майстром тільки тоді, — зазначав А. Макаренко, — коли навчився говорити «Іди сюди» з 15—20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі». З учнями треба розмовляти так, щоб вони відчували в мові педагога його волю, душу, культуру.

Культура мовлення це вміння активно використовувати сучасну літературну мову, з усіма багатими можливостями стильової диференціації з притаманними літературній мові нормами.

1.Орфоепіческая норма - правильна постановка наголосу, правильна артикуляція звуків, відсутність акценту.

2. Граматична норма - правильне освіта слів і пропозицій.

3. Стилістичні норма - дотримання всіх особливостей стилю.

Основні комунікативні якості мовлення учителя: правильність, логічність, чистота, ясність, виразність, емоційність.

Функції мовлення вчителя: забезпечення повноцінної передачі знань; забезпечення ефективної навчальної діяльності; забезпечення продуктивних взаємовідносин між учителем і учнем; самопрезінтація атракції - функція нравитися; мотиваційна; психотерапевтична функція - не нашкодь словом.

_______________________________________________________________

 

Билет 30

Культура і техніка мовлення вчителя.

-Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоутвердження його особистості.

-Мовлення вчителя – це мовлення, пристосоване для розв’язання специфічних завдань, що виникають у педагогічній діяльності, спілкуванні

-Отже, рівень майстерності мовленнєвої діяльності вчителя визначається рівнем культури його мовлення і спрямуванням його комунікативної поведінки:-По-перше, професійне мовлення вчителя повинно відповідати вимогам культури мови. Це важливий показник рівня його інтелігентності, освіченості, загальної культури. Його умовою є знання мови, адже мовлення є засобом існування, використання мови.-По-друге, професійне мовлення вчителя має бути своєрідною “словесною дією”, мета якої – здійснення інтелектуального, емоційно-вольового, морального впливу на учнів-Третя умова ефективності професійного мовлення вчителя – його спрямованість, зверненість до учнів. Головна мета спрямованості мовлення – викликати учнів на діалогу з учителем, залучити їх до співпраці, створити атмосферу співроздумів і співпереживання.

Обов’язковою передумовою ефективності професійного мовлення вчителя є також володіння його технікою.

-Компоненти техніки мовлення – голос, темп, дикція, інтонація – визначаються як акустична система відтворення людини людиною. Вони виконують при цьому важливі функції: створюють імідж людини, який закріплюється у свідомості довколишніх; дають змогу виявити психічну індивідуальність людини, визначити її емоційний стан.

-Існуються такі шляхи у формуванні мовленнєвої культури: 1. Самоконтроль і розвиток культури мовлення, створення установки на оволодіння літературною мовою в різних ситуаціях спілкування. 2. Самоконтроль і розвиток умінь виразного мовлення. 3. Самоконтроль і розвиток комунікативних умінь, здібностей, соціальних установок у спілкуванні. 4. Розвиток загальних психофізичних особливостей своєї особистості, які є передумовою оволодіння вміннями професійно-педагогічного мовлення.

 

31. Загальні психолого-педагогічні ознаки театральної і педагогічної діяльності, відмінності професійних навичок вчителя та актора.

Майстерність педагога та актора визначається трьома взаємозумовленими складниками: теорією, технікою і методами роботи над матеріалом , його організацією і впровадженням у дію. Якщо теорію можна опанувати відносно легко й швидко, то методом і технікою слід оволодівати поступово, поетапно, напруженим тренуванням як основою професійної підготовки і актора, і вчителя. «Талант — це щаслива комбінація багатьох творчих здібностей людини у поєднанні з творчою волею». Творчі здатності актора: спостережливість, вразливість, пам'ять (афективна), темперамент, фантазія, уява, внутрішній і зовнішній вплив, перевтілення, смак, розум, відчуття внутрішнього і зовнішнього ритму й темпу, музикальність, щиросердість, безпосередність, самовладання, винахідливість, сценічність тощо. Потрібні виразні дані, щоб утілювати набутки таланту; тобто гарний голос, виразні очі, обличчя, міміка, лінії тіла, пластика і т. ін. Безумовно, ці властивості потрібні й педагогові — головній дійовій особі в театрі одного актора. Брак бодай однієї з перелічених ознак послабить педагогічний вплив. Іншими словами, педагогові не завадить мати найкращі якості обдарованого актора. У педагогічній діяльності стосунки з аудиторією залежать від самопочуття педагога. Подібне спостерігається і в мистецтві театру. Творчому самопочуттю і актора, і педагога, особливо в перші роки їхньої діяльності, заважає м'язове напруження. Своєрідні судоми м'язів найбільше руйнують органіку творчої природи, погіршують здатність мислення, заважають вияву естетичних почуттів. Тому таким важливим для актора і педагога є розслаблення, або релаксація. Тут може зарадити лише спеціальний тренінг. Педагог і актор мусять знати і відчувати аудиторію, з якою працюють, розуміти, на кого орієнтуватися і кому допомагати. Слід знати особливості людської реакції залежно від віку, статі, професійної спрямованості і тощо. Педагогічна дія у навчально-виховному процесі вигідно відрізняється від такої дії в театрі наявністю постійного колективу. Тому педагогові, справляючи вплив на особистість, важливо використовувати психологічну силу колективу, пам'ятати про постійний рух його, «закон поступу», безперервний розвиток.

Звичайно, вибудувати педагогічну дію за принципом театральної на уроці — справа зовсім не проста. Ще важчою вона є в межах школи.

Колективна дія акторського ансамблю на сцені зовсім інша, ніж педагогічна дія в класі, де педагог-актор має відразу стати педагогом-режисером, передавши свої акторські функції учням. Постає питання, як зробити учнів діяльними, не байдужими до вчителя, до теми уроку. Більше того, як зробити їх щасливими від перебування на уроці, у школі, від спілкування з учителем на уроці і учителями в школі. Для вчителя важливо, починаючи зі студентських років, опановувати курс практичного педагогічного мистецтва.

Педагогічну дію поєднує з театральною їхня органічність, що спрямовує процес творчості за законами самої природи. Це означає, що і актор, і педагог, як і в житті, мусять набути досвіду по-справжньому бачити, слухати, мислити, переживати, а не уявлятися такими, що мислять, переживають, діють. Проте в органічності прихована і відмінність між актором та педагогом, а отже, й між відповідними діями. Якщо актор має навчитися правильно сприймати, оцінювати, знаходити рішення і впливати на суб'єктів, які його оточують, в умовах художнього узагальнення, то педагог, концентруючи в собі акторсько-режисерські можливості, — доводити результати свого впливу до художнього узагальнення. Якщо акторові доводиться на сцені по-новому вчитися всього, що йому вже знайоме в житті, то педагогові слід навчатися бути природним, самим собою, тобто вчителем з поглибленим баченням життя через призму своєї професії. Та йому не завадить і систематично тренувати органічність дії для умов публічності. Досконалість і акторської, і педагогічної професії слід відкривати в їх труднощах.

 

32. Загальна характеристика невербальних засобів спілкування.

Невербальні засоби спілкування — елементи комунікативного коду, які мають немовну (але знакову) природу і разом із засобами мовного коду служать для створення, передавання і сприйняття повідомлень.

Невербальні повідомлення мають певні особливості. Як правило, вони:

— неструктуровані. Їх неможливо розкласти на окремі складники; це вияв темпераменту людини, її емоційного стану, самооцінки, соціальних статусів, належності до певної групи, субкультури тощо;

— прив'язані до умов спілкування; декодуються «тут і тепер» у межах конкретного контексту й ситуації;

— неіптенціональні, спонтанні (інтенціональні, «відпрацьовані» лише у професійних акторів);

— більшою мірою вроджені, ніж набуті; як правило, засвоюються кожним носієм певної культури шляхом спостережень, копіювання невербальної поведінки інших людей;

— витворюються під домінантним впливом правої півкулі головного мозку.

Під час невербального спілкування комуніканти отримують інформацію:

1) про особистість комунікатора:

— темперамент;

— емоційний стан у даній ситуації;

— його «Я» (образ і самооцінку);

— особистісні якості;

— комунікативну компетенцію (як він починає комунікацію, підтримує її, виходить з неї тощо);

— соціальний статус;

— належність до певної групи або субкультури;

2) про стосунки комунікантів:

— соціальну й емоційну близькість чи віддаленість;

— характер стосунків (домінування — залежність, прихильність — неприхильність тощо);

— динаміку стосунків (бажання підтримувати спілкування, перервати його, «з'ясувати стосунки» тощо);

3) про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дає змогу їм регулювати процес інтеракції:

— комфортність;

— спокій;

— інтерес до спілкування чи бажання завершити його (нервування, нетерпіння) тощо.

Невербальні засоби спілкування поділяються на 3 групи:

1.Кінетіческіе (міміка, понтаміміка, жестикуляція) всі жести поділяються на рухові і мовні. Мовні жести включають в себе: комунікативні жести - ті які замінюють елементи мови (жести: привітання, заперечення, заборони); описово образотворчі жести - супроводжують мовлення, доповнюють, але втрачають сенс поза мовного контексту; модальні жести - висловлюють ставлення до людей, явищ, процесам, предметів (жести подиву, радості ).

2.Фонноціонние невербальні засоби це рух нашого голосу, але без словесного супроводу (сміх).

3.Проксеміческіе - положення людини в просторі при спілкуванні. Важлива дистанція спілкування. Положення обьектов