Проблема методу філософствування 3 страница

Уявляється, що аналіз цього суперечливого співвідношення може допомогти нам розібратися з феноменом суперечності, протиріччя взагалі. Кожна річ своєю появою та існуванням кидає виклик «апейрону» та іншим речам. А вони, у свою чергу, ки­дають виклик цій речі. Остаточну перемогу одержує «апейрон», який Анаксімандр ще іменує «Все». Окрема річ, зрештою, у певний час зникає в ньому, немов платячи цим штраф за свої бешкетування.

У процесі саморуху кожної особливої, специфічної системи відбувається добір найбільш оптимальних варіантів співвідношення, {56}

 

узгодження її з близьким та віддаленим середовищем. Внаслідок відбувається активне відображення (у значенні — фіксування, втілення) властивостей середовища у формі конкретного мате­ріального об’єкта. Отже, будь-яка річ зримо являє собою сама себе і незримо — щось те, що знаходиться поза нею, деяке середовище її виникнення й існування, а в остаточному підсумку — увесь світ. Якщо виходити зі згаданого вище визначення основного питання філософії, наданого в «Сучасному філософському словнику», ми вже в кожній речі маємо справу з єдністю матеріального й ідеального (світу видимого і світу невидимого). Чи дійсно це так? Саме так, якщо ідеальне розуміти у двох значеннях — відда­леному, родовому і конкретному, видовому. Тільки в другому значенні ідеаль­не безпосередньо пов’язане з мисленням, у першому ж значенні ідеальне є його передумовою.

Буття — це нескінченна система взаємних відображень речей, властивостей і процесів. Тому не тільки, як поетично вис­ловлюються, у краплі роси відбивається сонце, але й у кожній окремо взятій речі чи системи речей відбивається увесь світ. Тому будь-яка річ, подібно до Субстанції, що її породила, містить у собі і матеріальне, і ідеальне. Саме це виразив Лейбніц у своїй монадології.

Отже, будь-яка форма руху (те, що в Тейяра зветься «зов­нішнє, тангенціальна енергія») є одночасно і певна форма ві­дображення(за Тейяром, «внутрішнє, радіальна енергія»), розвиток же форм руху є добір найбільш оптимальних варіантів пристосування системи до навколишнього матеріального середовища, до умов існування [27].

Зникнення речі може бути подвійним: по-перше — повне зник­нення, смерть і по-друге — перехід у вищу форму буття як підпорядкований їй елемент. Доречно тому залучити до розгляду проблеми важливу і конкретно-загальну ознаку форм руху — «знятість» попередніх (нижчих) основних форм руху як субстрат­ної основи наступних (вищих). Ця «знятість» виявляється у тому, що при історичному переході однієї форми руху в іншу відбувається радикальне розв’язання внутрішнього протиріччя попередньої форми. У певному значенні це означає кінець специфічної форми розвитку в лоні нової, вищої. Старі, нижчі форми отримають у цьому самому лоні постійне сприятливе середовище й у наслідок цього немов заспокоюються, «косніють». Моделлю {57}

 

другого типу заперечення є жива клітина в організмі, яка оточує себе біологічними мембранами, що створюють у ній специ­фічний клімат тим, що вони вибірково пропускають до неї ко­рис­ні речовини та виводять непотрібні.

У зв’язку з цим можна сказати, що людина біологічно не розвивається, розвивається вона лише соціально. Так само слід сказати, що тварини і рослини розвиваються не хімічно (у цьому відношенні живій системі якраз надзвичайно важливо збе­регти постійність, гомеостаз), а біологічно і т. ін.

Недарма людину здавна звуть мікрокосмосом: адже вона вміщує в собі, у знятому стані, і механічну, і фізичну, і хімічну, і біологічну форми руху. Така складна структура людини і є результатом відображення нею всієї сукупності форм руху світу в процесі еволюції і добору.

Відображення, як загальна властивість усіх форм руху, виявляє себе в них де в чому однаково, а у чомусь по-різному.

У добіологічній формі руху воно начебто безсумнівно, носить загалом матеріальний характер. Однак не будемо обмежуватися цим твердженням, бо вже тут, у «літосфері», ідеальне, як ми покажемо далі, незримо є присутнім як деяка реальна можливість.

Що це за «можливість»? По-перше, це притаманна речі можливість незримо містити у своїй структурі відображення зниклого середовища як системи, органічною частиною якої колись була сама ця річ. По-друге, це можливість досягнення будь-якою системою ідеальної за ефективністю форми, яка служить своєрідним «еталоном» подібних систем. По-третє, це можливість будь-якої речі вступати у безкрайню безліч відносин, у яких ця річ може виявити безмежне розмаїття своїх властивостей. По-четверте, це можливість нижчої форми ідеального до­рости в еволюційному процесі до вищої форми ідеального — свідомості і мислення.

Постараємося у подальшому викладенні розгорнути зміст сказаного.

Отже, вже в «літосфері» відображення виявляється в діалектичній єдності видимої і невидимої його форми. У біологічній формі руху відображення набирає характеру інформаційного відображення. Тут ідеальна представленість відображеного в тому, що його відображує, виявляється вже більш чітко: інформація {58}

 

 

стає між ними ланкою, що опосередковує, що надає відображенню випереджаючий і варіаційний характер.

У соціальній формі руху можливість ідеального відображення стає дійсністю — у вигляді свідомості і мислення. Еволюційна схема П. Тейяра де Шардена якраз і описує цей факт немов наростання ідеальності з переходом від нижчих форм руху до вищих. Насправді ж тут відбувається не кількісне наростання того ж самого незмінного феномена, а кількісне і якісне наростання передумов можливості виникнення ідеального у власному значенні цього слова — з ідеального в широкому значенні цього слова. З ідеального, уплетеного в матеріальне, — в ідеальне, що відокремилося від матеріального як відносно самостійна форма.

Тепер проаналізуємо сказане більш докладно й уважно на конкретних прикладах усіх трьох основних форм руху.

Ось перед нами звичайний кварц у вигляді гірського кришталю. Він є сполукою SiО2і має характерну форму кристала-шестигранника (так звана гексагональна сингонія), а ось — той же кварц, але утворений не поблизу поверхні землі, як кришталь, а дуже глибоко, в умовах надвисоких температури та тиску. Кристал такого кварцу вже належить до кубічної сингонії і за формою своєю більш схожий на алмаз, ніж на кварц. Що сталося? На великій глибині атоми кремнію та кисню, під впливом специфічної фізико-хімічної обставини, значно зблизилися, перегрупувалися. У внутрішній будові як звичайного, так і незвичайного кристалів кварцу відображені фізико-хімічні обставини їх утворення. Навколо кристала кварцу, силою виверження викинутого на поверхню землі, вже немає глибинного фізико-хімічного середовища, а сам кристал, що відображає це середовище, є. У ньому, у його будові матеріально зникле середовище присутнє незримо.

Ця невидимість, ідеальність виявляє свою діалектичну подвійність. По-перше, фізико-хімічне середовище в кристалі присутнє не безпосередньо, матеріально, а опосередковано, «ідеально», тобто є присутнім у своєму інобутті, у вигляді свого наслідку. По-друге, будова кристала «ідеально» пристосувалася до глибинного фізико-хімічного середовища і тим самим дала можливість цьому мінералу, як матеріальній системі, зберегти своє існування.

Знову доводиться захоплюватися діалектичним чуттям розмовної мови, що відображає спільність здавалося б настільки{59}

різних явищ, поєднуючи їх одним словом — «ідеальне»! Проте треба розуміти, що насправді слово «ідеальне» у розмовній мові є присутнім у двох значеннях — у абстрактному і конкретному.

Якщо ми будемо говорити про ідеальний у широкому, абстрактному значенні, то побачимо таке: а) середовище «ідеально» є присутнім, відображається у внутрішній структурі системи; б) остання ж «ідеально», тобто успішно, відбиває (відкидає) прагнення середовища цю систему в собі «розчинити». Перша сторона взаємо­дії, що відображає, є подобою відображення будь-якого пред­мета у воску чи глині, друга — подоба «відбиття, відтиску ворога». А в цілому, це — єдиний процес узгодження системи із середовищем, утворення своєрідної надсистеми: «сис­тема-середовище». Легко зрозуміти, що теж ж саме відбувається й усередині системи, яка тепер уже сама постає в ролі середовища, відносно до її елементів. Налагоджується і знов порушується узгоджена система систем, деяка подоба відомої іграшки-сувеніру «мотрьошки». Порушення, збудження надходить і «зсередини» і «ззовні». Так, виникнення сучасної гло­баль­ної екологіч­ної проблеми має своєю причиною виникнення та вибухоподібний розвиток у лоні природи — людини та створеної нею, її працею, соціальної системи. Порушення встановленої на нашій планеті відносної природної рівноваги можливе і ззовні: під впливом сонця, планет, місяця, комет, метеоритів, — усього безмежного космосу.

Розглянувши деякі діалектичні універсальні характеристики відображення на прикладі неживого предмета, мінералу, на прикладі його взаємодії із середовищем, перейдемо до більш високої, біологічної форми руху. Перед нами вже не мінерал, а морська тварина медуза. За 10—15 хвилин до початку шторму вона здатна спіймати характерні дрібні коливання води і відій­ти у відкрите море, запобігаючи тим самим можливості бути викинутою на скелі. Необхідні «відомості» медуза виробляє за допомогою так званого «вуха» — подібної до колби стеблинки, наповненої рідиною, у якій плавають камінці, що зачіпають нер­вові закінчення медузи під час виникнення у морській воді, безпосередньо перед штормом, специфічних коливань.

Що відбувається у цьому випадку? Відображення набуває випе­реджаючого (поняття, висунуте відомим фізіологом П. К. Анохіним) характеру. Живий організм на відміну від кристала здатний{60}

 


до своєрідного «передчасного настроювання» на основі закладеної у ньому програми поведінки.

Як можна бачити, особливості відображення як такого збері­гаються, але в ньому з’являється нова особливість, яка дозволяє живій системі набагато успішніше пристосовуватися до авколиш­нього середовища. Це — інформація. Що таке інформація?

В інформації іноді схильні бачити не просто відношення, що містить які-небудь відомості, тобто є одночасно і повідомленням, а деяку таємничу «міру організації систем». Ряд дослідників вважають інформацію загальною властивістю всіх матеріаль­них систем, при цьому говорять про якійсь «зв’язаний», «пасив­ний» її стан у добіологічній формі руху. Це, на наш погляд, явне непорозуміння. Інформація може мати які завгодно властивості, але вона при цьому повинна зберігати свій головний зміст — «бути повідомленням». А ним інформація може бути тільки при обов’язковій наявності її «відправника» та «одержувача», причому і той, і цей повинні «працювати в одному ключі», тобто розуміти один одного. Таким чином інформація є
діалектичною єдністю і спілкування, і повідомлення. Поки що практика свідчить про те, що такій вимозі задовольняють лише біологічні і соціальні, тобто живі, системи. Зірка із зіркою
говорить тільки у вірші Лермонтова, та й то у переносному значенні.

Якщо у навколишньому світі є ще якась інша інформація, тоді вона продукується живими і мислячими істотами, можливо, набагато більш розвиненими, ніж ми, і розрахована на собі подібних істот.

Нехай нас не турбує існування технічних інформаційних сис­тем — ЕОМ і кібернетичних пристроїв: адже це — всього лише знаряддя праці людини, і саме за волею людини вони стали інформаційними системами. Отже, не треба змішувати інформацію, як одну з форм відображення, з відображенням загалом. Будь-яке явище природи, у тому числі давним-давно минуле, залишає після себе в іншому явищі та предметі так звані «сліди». У піщанику ми знаходимо чіткий відбиток листа давно вимерлої рослини, на гранітному валуні — подряпини специфічної форми: автограф льодовика, що колись відступив. І ось звичайно кажуть: людина може вилучати збережену в цих слідах інформацію. Чи це так? {61}

Сучасній освіченій людині так звані викопні скам’янілості дійсно «несуть» інформацію про древню рослину або тварину. Але ось питання: звідки приноситься ця інформація? Чи з самих слідів безпосередньо? Скам’яніла кістка навряд чи викличе у собаки особливі емоції. Дитина теж не розбереться у переважній більшості цих «слідів».

Неосвічена забобонна людина назве закам’янілий залишок черепашки белемніта «чортовим пальцем». Те, що цілком звичайно та зрозуміло для нас, коли ми дивимося на скам’янілі черепашки, було аж ніяк не очевидно під час 300-літньої суперечки, що точилася навколо цих скам’янілостей у період зарод­ження наукового природознавства.

Інформація не черпається і не видобувається з відбитків, слідів, тобто з відображень, з тієї простої причині, що там її немає. Доки людина не знала нічого про льодовики, про їхню здатність рухатися і викарбовувати примерзлою до льоду галькою сліди на кам’яному ложі, для неї (людини) ці подряпини не були сигналом, що несе інформацію. Шляхом тривалого споглядання та узагальнення людство «розпредметило» ці подряпини, усвідомило суть їхнього походження та зафіксувало зрозумілу закономірність у наукових працях, обернувши тим самим подряпину на камені на знак, що говорить про колишній рух льодовика. Початківці — геолог і географ, як правило, малюнок такої подряпини вперше бачать у підручнику, а потім уже знаходять її у природі. Усі ці так звані сліди обернулися на інформацію (додамо: інформацію від однієї людини до іншої) тільки у сфері людської діяльності і культури. Інформація не видобувається з природних відбитків, а за їхньою допомогою виробляється у процесі людської діяльності.

Медуза теж не одержує інформації від шторму, що набли­жається, (у ньому її немає), а сама виробляє її задля своєї генетичної поведінкової програми. Одержати інформацію вона може тільки від іншої медузи. Жива система наче створює навколо себе незриму захисну оболонку, крізь яку, з одного боку, «проціджуються» усі зовнішні впливи, і яка, з іншого боку, обумовлює зворотний вплив організму на оточуюче його середовище. Інформація виконує функцію повідомлення, яке дозволяє системі зберігати або примножувати її загальний енергетичний потенціал. Вона є формою спілкування, відносин, зв’язку елементів живої системи. {62}

 

 

Тому життя у будь-якому його виявленні є сукупністю інфор­маційних відносин. Життя — це інформаційний спосіб існування білкових тіл. Елементарний інформаційний акт, що забезпечує елементарний процес життя — це синтез білків у рібосомах. Адже відомо, що уся різноманітність білків зумовлюється послідовністю розташування амінокислот у ланцюжку білкової молекули. Молекули ДНК та РНК це — своєрідні матриці, у яких закодована програма тих і тільки тих білкових молекул, які є енергетично стійкими у цих умовах середовища.

Отже, самооновлення білків можливе тільки на основі інфор­маційного обміну, що опосередковує речово-енергетичний обмін організму із середовищем. Будь-який зовнішній, у відношенні до органічної системи, вплив обов’язково повинен перетворитися на її внутрішній стан — інформаційний зв’язок.

Придбаний життям, що зароджується, ще один важливий спосіб інформаційного відношення — самоподвоєння молекул ДНК — послужив основою розмноження клітини. З’явилися стійкі види одноклітинних живих істот, а згодом і багатоклітинних організмів.

Основна думка тут така: будь-який «стрибок», перелом в еволюції живої природи зумовлюється появою нової форми виробництва (системи виникнення, передавання, збереження та використання) інформації. Так, збереження і передача генетичної інформації за допомогою спор та насінь дала початок рослинному світові, а використання для передачі інформації рухів часток та хвиль оточуючого середовища (запахів, звуку, світла) дало початок світові тварин.

Пояснимо, у чому полягає внутрішнє протиріччя процесу виробництва інформації. Відображення (згадаємо термін академіка П. К. Анохіна) повинне випереджати енергетичний дискомфорт, а тим більше — енергетичний розвал біологічної системи. Природний добір у біосфері — це добір способів виробництва інформації. Піймала лисиця зайця, — отже, не спрацювало його випереджальне відображення. А в лисиці, навпаки, спрацювало. Якщо раптом станеться так, що лиси переловлять усіх зайців, це буде означати, що зникне специфічний спосіб виробництва інформації, який погано забезпечував випереджальне відображення. А це означає, що зникне певний вид тварин. {63}

 

Оскільки у боротьбі за існування виживають зайці з гарним зором і слухом, дуже швидкою реакцією і довгими ногами, остіль­ки вид існує і постійно удосконалюється. Якщо припустити, що в боротьбі з лисами в одного чи декількох зайців з’явиться принципово новий спосіб утворення і (чи) використання інформації, то це буде означати початок виникнення нового виду.

Суперечність між біологічною системою (організмом, видом, популяцією тощо) і оточуючим середовищем — це суперечність специфічного, притаманного даній системі способу виробництва, зберігання та використовування інформації в умовах середовища, які постійно змінюються. Може чи не може явище
навколишнього середовища обернутися усередині живої системи на інформацію, що служить справі самозбереження цієї системи, тобто «упереджає» шкідливий чи використовує бла­го­творний вплив цього явища, — от у чому суть цієї су­переч­ності.

Зовнішнє протиріччя між системою і середовищем реалізується за допомогою внутрішнього протиріччя між способом виробництва і способом використання інформації. Відзначимо, що в інформаційному русі наявність внутрішнього, незримого аспекту відображення виявляється більш чітко, ніж у нижчих формах руху.

Життєвість живої системи визначається стійкістю притаманного їй визначеного замкненого інформаційного циклу. Зовнішнє явище може вчинити на нього вплив троякого роду: 1) залишитися непомітним, якщо вплив не має для системи енергетичного значення; 2) бути згубним, якщо цей цикл в умовах, що змінилися, не забезпечує енергетично вигідного існування системи; 3) через механізм мутацій викликати зрушення у циклі убік його більшої енергоємності, що і буде означати прогрес даної біологічної системи.

Якщо вироблена інформація не використовується системою для її життя і розвитку, то вона фактично не є інформацією. Вироблення і використання інформації суть два полюси діалектичної тотожності. Це те саме і не те саме. Якщо зроблена інфор­мація безперешкодно використовується для постійного самовідновлення специфічних білкових структур, система благоденствує. Якщо ж на шляху її використання виникає яка-небудь перешкода, то загострюється невирішеність протиріччя, і система {64}

 

 

починає чахнути і, зрештою, може припинити своє існування, якщо це протиріччя так чи інакше не буде вирішене.

Яким би шляхом не відбувалося вирішення протиріччя, воно здійснюється тільки усередині інформаційного циклу системи, за рахунок зміни (удосконалювання) одного з його компонентів (придбання, збереження, використання інформації). Найчастіше новопридбана властивість, що розв’язує певне протиріччя, зачіпає цілий комплекс інформаційних елементів. Так, інтен­сивне розмноження протистоїть несприятливому впливові середовища і як удосконалення передачі, і як удосконалення збереження генетичної інформації.

Усяка якісно нова інформація, що виникла в живій системі, заходить у суперечність зі старим способом інформаційного виробництва усередині системи. Якісно нова інформація тільки тоді добра, коли вона може бути використана. Тварина може володіти найдосконалішим чуттям, що дає йому інформацію про наближення ворога, але ця інформація залишиться цілком марною, якщо не буде використана, тобто якщо у цієї тварини немає якоїсь захисної реакції: вона не може утекти, сховатися в раковину, націлити на агресора роги тощо.

Отже, внутрішнім протиріччям розвитку живої системи є протиріччя між властивим їй способом придбання (вироблення) і способом реалізації інформації, причому ведучою, революційною стороною виступає спосіб придбання інформації.

Розгляд відображення на рівні живих систем дозволяє зрозуміти його суть уже набагато глибше. Стрибок із неживої природи в живу можна пояснити тим, що з’являється принципово новий спосіб взаємодії системи із середовищем — пристосування першої до мінливих впливів останньої, яке відбувається за допомогою вироблення (через природний добір) енергетично оптимальних варіантів поведінки та фіксування їх у генетичній інформаційній програмі.

З усього вищесказаного очевидно, що відображення — це найважливіший момент, найважливіший аспект будь-якого процесу взаємодії. Відображення не можна розуміти тільки як «слід», як пасивний результат впливу однієї системи на іншу. Важливо підкреслити його діалектичну подвійність, яка, на наш погляд, і служить джерелом розвитку всього сущого. Причому мудра людська мова чудово уловлює цю подвійність. {65}

 

Відображення — це одночасно (і в тому самому відношенні) і відбиток, (відображення як віддзеркалення),і матеріальне відкидання «розчинюючого» впливу ззовні (відображення як відбивання, відкидання ворога). Інформація — це і спілкування-повідомлення, тобто обмін знаннями, досвідом, — як це роблять бджоли, що виконують одна перед одною складний танець, чи як це роблять мурахи, що обмацують один одного вусиками, і воно ж є спілкуванням у більш широкому розумінні, що означає усі види діяльності особнів усередині вулика чи мурашника і т. ін. Другий вид спілкування був би зовсім неможливим без першого — чисто інформаційного. Більше того, це не різні процеси, а те ж саме у своєму «ідеальному» і матеріальному проявах: зміст інформації, переданої однією бджолою другій бджолі, сам по собі незримий, він стає таким тільки в матеріальних рухах тіла і вчинках бджіл, які передають і сприймають інформацію.

Зберігаючи свої загальні характеристики і риси, відображення в процесі своєї еволюції отримує в той же час усе більшу глибину і значимість, отримує все більше і більше ступенів свободи. І, нарешті, виникає вища з відомих нам форм відображення — відображення, властиве соціальній формі руху. Саме головне, що на цьому рівні свого розвитку відображення явно розпадається на матеріальне і на ідеальне відображення. Якщо раніше ми удавалися до лапок і різних слів, що пояснюють, таких, як «передумова», «ідеальне в широкому і вузькому значенні», то тепер, у соціальній формі руху, ми в механізмі відоб­раження бачимо власне ідеальне відображення, мислення, яке відпаростилося від матеріальної, «протяжної» частини відображення і отримало відносно самостійне значення. До речі, варто підкреслити: не можна і чисто матеріальну частину відображення вважати чимось абсолютно самодостатнім: вона теж залежить від своєї протилежності — ідеальної частини відображення, і тільки у своїй діалектичній єдності вони складають цілісну систему — субстанцію, causa sui.

Соціальна форма руху матерії виникає шляхом знаходження принципово нового способу відображення, тобто принципово нового способу взаємодії системи із середовищем. Це — трудовий спосіб відображення, чи взаємодії.

Окремі елементи трудової діяльності зустрічаються й у тваринному світі, але елементи ці не складаються в особливу якісно {66}

нову систему, вони відіграють роль усього лише одного зі способів пристосовування до навколишнього середовища, роль невеликого корисного додатку до генетичної програми (інстинкту) поведінки. Це не більш ніж перша, ще боязка, здійснювана природою проба такого способу взаємодії.

Людина відрізняється від тварини тим, що вона не просто користується природними речами як знаряддям взаємодії із середовищем, вона набуває здатності створювати ці знаряддя. Створення знаряддя праці потребує кооперованих зусиль ба­гатьох людей. Труд, із самого початку, має колективний характер. У живий досоціальній природі також існують «колективи» — мурашники, термітники, бджолині та осині рої тощо, однак поведінкові програми в них — це генетичні програми, вони передаються у спадщину. Тому кожна з цих спільнот організмів скоріш за все нагадує єдиний живий організм, що складається з дивних живих «клітин», які періодично розповзаються і розлітаються, а потім знову збираються разом.

Людина, що зароджується, використовує принципово новий спосіб здобування, збереження та використання інформації. Цей спосіб подібний до функціонування певного колективного мозку. Отже, в певному розумінні, ноосфера свій абстрактний історичний початок узяла вже з давніх часів — з виникнення перших людських колективів. У спадщину, у генах, цей спосіб виробництва інформації не передається. Кожна людина, починаючи з дитячого віку, повинна підключатися до навчання способам орієнтації і поведінки в системі складно структурованого трудового процесу та суспільних відносин: виробничих, побутових, таких, що навчають, таких, що виховують тощо.

Елементи прижиттєвого навчання знову-таки є й у вищих тварин, однак, виробництво і застосування людиною знарядь праці як головного способу відносин із природою та з іншою людиною робить цей спосіб виробництва, збереження та використання інформації основним і ведучим у соціальній системі. При цьому вся ця суспільно-трудова інформація «записується» не у генах, а у штучних символах: жестах, ритуалах, словах, малюнках, тобто у мові.

Саме мова, спочатку мова ритуалів і жестів, а в розвиненому стані — членороздільна мова служить засобом матеріалізації схем людської діяльності. Позначене у біологічній формі руху{67}

роздвоєння цілісного процесу відображення стає реальністю. Матеріальний спосіб відображення середовища, тобто формування та удосконалювання структури трудових операцій та суспільних відносин, супроводжується як ідеальним винаходом самих цих операцій і відносин, так і ідеальним їх відображенням. Людина за допомогою системи символів створює ідеальний образ соціальної системи. У чистому вигляді таке «відображення відображення» виникає не одразу: тривалий час свідомість (ідеальна форма відображення) залишається вплетеною у трудову діяльність. У наявності спочатку нерозрізнена, синкретична, а пізніше — розрізнена єдність матеріального та ідеального відображення — реального діяння і думки, тобто мисленого руху за логікою предмета.

Отже, чуттєво-предметна діяльність виявляється для нас ключем до розкриття таємниці мислення. Природна кмітливість первісної людини поступово почала перетворюватися на власне мислення. Багаторазово повторювані дії поступово привели до закріплення у досвіді прийомів виготовлення знарядь праці, навички їхнього використання передавалися з покоління в покоління. Це означало виникнення так званої родової пам’яті.Родова пам’ять була тісно пов’язана зритуалом.Вона і зберігалася і передавалася за допомогою ритуалу.

Наступний важливий етап у виникненні ідеальної форми відображення пов’язаний з розвитком членороздільної мови. «Чуттєво-практичне» мислення, наче розчинене в стихії людської діяльності, здобуває форми «словесного» мислення. Перейти від першого до другого дуже складно. І навіть зараз своє вміння нам легше показати, продемонструвати за принципом «роби, як я», ніж пояснити на словах і тим більше звести до визначених правил. Останнє вимагає вже дуже високого рівня розвитку свідомості.

Зі сказаного можна бачити, що у своєму початку людський спосіб інформаційного відображення ще в чомусь схожий на тваринний спосіб відображення. Адже навчання за принципом «роби, як я» якоюсь мірою є вже й у вищих тварин. Якщо взяти з лісу маленьке ведмежа, а потім, коли той підросте, знову відвезти його в ліс, то цей звір загине, тому що виявиться там безпорадним, бо порівняно зі своїми дикими однолітками він багато чого робити не вміє, не навчений. {68}

 

 

Свого часу вченими був проведений цікавий експеримент. Новонароджені звірки — річкова видра і павіан були поміщені в неприродні для них умови. Вони не бачили ні лісу, ні ріки і харчувалися не тією їжею, якою харчуються їхні дикі родичі. Коли звірки зросли, їх без усякої підготовки помістили в природні умови. Підросла видра відразу ж пірнула в ріку, піймала рибу і, повернувшись на сушу, стала цю рибу поїдати. А от павіан заплутався в ліанах, заскалив собі лапи колючками і через якийсь час став репетувати від страху і голоду, хоча їжа знаходилася буквально поруч із ним: достатньо йому було тільки перевернути один з каменів, як він знайшов би під ним личинки жуків — одні з улюблених ласощів павіанів.

Розгляд генезису свідомості чітко демонструє виняткову важ­ливість мови у цьому процесі. Можна із впевненістю сказати, що принцип «роби, як я», не будучи підкріпленим мовою, веде до тупика.

Ми постійно живемо в круговороті, що в узагальненій формі можна було б висловити як процес, що складається з послідовного ряду перетворень: «річ—діло—слово—діло—річ» [28, 222].

Ідеальне є присутнім у цьому кругообігу, як певна незрима цементуюча підстава.Людина з народження занурюється в колективний досвід такого постійного перетворення, що зберігається і передається від покоління до покоління завдяки слову. І зараз (а в стародавності — особливо) вимирання дорослого населення було би вимиранням людства. Відповідно до вислову індіанців Південної Америки, «коли вмирає стара людина, горить ціла бібліотека».