ТИПОЛОГІЯ ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

 

Самобутність українського народу зумовлюється спе­цифічністю його історичної долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України на окремі частини. Це підсилювалося особливостями тра­диційної етнокультурної основи, котра навіть біля своїх витоків не була цілісною, а складалася з різних етноплемінних об'єднань. Формування в їхніх межах окремих зе­мель та інших етнотериторіальних утворень заклало основу для історико-етнографічного районування. І цей процес сягає давнини: ще літописи вирізняли такі райони, як Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше — Червона Русь, Подол, Покуття, Сівера, Волинь, Чернігівщина, Переяслав­щина, а відтак і Вкраїна. Запоріжжя, Мала Русь.

Процес районування України включає кілька етапів.

Перший (VI—X ст.) — це формування переважно племін­них утворень, зафіксованих у самоназвах населення: по­ляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці та ін.

Другий етап (X—XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля—територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало централь­ній владі, а в подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, По­ділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

Здобуття окремими краями України статусу землі оз­начало не тільки їхню певну суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало свої особ­ливі закони та звичаї, національні права І переваги тощо.

Самостійність земель була відносною, оскільки їхнє полі­тичне управління регулював Київ, який надто часто замі­нював місцевих володарів — князів та дідичів. Щодо еко­номічних зв'язків, то вони не замикалися в рамках землі, регіону І навіть держави — Київської Русі. Переконливим доказом цього може бути виявлене українськими архео­логами існуванняна київському Подолі торговельних колоній — окремих для всіх довколишніх земель, що на той час існували.

Через слабку ізольованість земель на цьому етапі фор­мування регіональної своєрідності культури їхнього насе­лення було не особливо визначеним, хоча процес району­вання у цілому йшов. Він помітно посилюється на третьо­му етапі (XV—XIX ст.) у зв'язку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця ко­лонізація, територіально роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблю­ючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася І політич­ним устроєм, І соціально-економічним розвитком, і конфе­сійною ситуацією.

Межі локальних етнокультурних зон, утворених на цьо­му етапі, як правило, не збігалися з колишніми землями та князівствами, хоч поодинокі винятки й були. Практично без змін залишалися такі давні землі, як Прикарпатська Русь (під назвою Угорської України протягом кількох сто­літь вона була складовою частиною Угорщини), а також Буковина. У більшості ж випадків контури давніх земель­них утворень не збігалися з колонізованими районами, кот­рі були звичайно більшими за територією, включаючи де­кілька земель. Унаслідок історичних нашарувань утворю­вався складний таксономічний ряд етнотериторіальних ут­ворень: великих І більш усталених; невеликих І недостатньо чітких; малих і за походженням найдавніших.

Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області (суперрегіони), які у свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті — історичні зони, на терені яких нерідко формувалися етнографічні райони. Пер­вісною ж одиницею всіх цих формувань, безперечно, була «земля».

Щодо конкретних регіональних утворень, то існує де­кілька наукових підходів до їх вивчення. Вони надзвичайно різноманітні, що зумовлене, з одного боку, числом наукових концепцій, а з іншого — неоднозначністю самого райо­нування — структурно різного у різні проміжки часу.

Одним із перших, хто спробував зрозуміти регіональне багатоманіття України і, отже, зональну специфіку укра­їнської культури, був французький топограф Г. Левассер де Боплан. Він виділяв в Україні XVII ст. вісім регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Серед вітчизня­них дослідників до цієї проблеми звернувся О. Шафонський, який бачив Україну XVIII ст. поділеною на дві части­ни: одна, підкорена Польщею,— Правобережжя, друга, залежна від Росії,— Лівобережжя. Остання, на його думку, включала Полісся (або Литву) та Степ (або Україну). Пізніше ця типологія була дещо конкретизована Я. Марко­вичем. Більш деталізовану картину етнорегіонального роз­витку України подав у першій половині XIX ст. лінгвіст П. Білецький-Носенко: Січ Запорізька («головне місцепе­ребування колишніх запорізьких козаків на островах ріки Дніпра нижче порогів»), Покуття («область Буковини»), Полісся («Чорноросія»), Литва («частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та Білорусії — землі, колись підвладні Великому князівству Литовському») та Цісарщина (область «колишньої Германо-Римської імперії, а те­пер Австрії»), яка включає Галичину та Лодомерію. Дещо інші варіанти висували дослідники на початку нашого сто­ліття. Наприклад, М. Сумцов виділяв такі регіони: Слобо­жанщину, Галичину, Кубаншину, Поділля, Волинь, Київщи­ну, Чернігівщину і Таврію. Як бачимо, крім традиційних зе­мель, він ураховує нові області, що утворилися внаслідок колонізації.

Певний різнобій у типологізацію районування України внесли дослідники нашого часу. Це можна пояснити, по-перше, тим, що підстави для виявлення регіонів ставали дедалі менш чіткими; по-друге — переважно монодисциплінарним підходом до визначення регіонів. Справа в тому, що цією проблемою почали займатися, крім етнографів, ще й демографи, лінгвісти, економісти, історики, антропо­логи, мистецтвознавці. Так, економісти, вивчаючи госпо­дарську сферу життєдіяльності населення України, відпо­відно до цього виділяли на її території такі райони: Пра­вобережжя, Лівобережжя, Західну Україну, Степову Україну і Крим; мовознавці, виходячи з варіативності діалектів і говірок, виділяли чотири зони: південно-східну, пів­денну, південно-західну та північну; мистецтвознавці, до­сліджуючи народну творчість, виділяли українське Поліс­ся, Південно-Східний район, Галичину з Поділлям і Гірську Україну. Намагання подолати монодисциплінарний підхід здійснили у 50-х роках українські етнографи, започаткувавши дискусію з цієї проблеми. В основу району­вання зони поклали аналіз етнографічної інформації за такими показниками: сільськогосподарські знаряддя пра­ці, житло, одяг, обряди, сільська громада,— розглядаючи їх на тлі історичного розвитку України. Проте, на жаль, кожен із дослідників, як і колись, користувався лише од­ним показником, унаслідок чого і були виявлені, власне, не історико-етнографічні регіони, а скоріше ареали поширен­ня окремих явищ культури.

Тільки останніми роками українські етнографи, здійс­нивши ряд комплексних досліджень традиційно-побутової культури населення, змогли наблизитися до найбільш за­гальної типології районування, а саме: Середня Наддніп­рянщина, Поділля, Карпати, Полісся, Полтавщина зі Сло­божанщиною і Південь України. Саме цей варіант був покладений в основу експозиційної зони Музею народної архітектури та побуту України, відкритого під Києвом 1976 року. Ця типологія в подальшому конкретизувалася: скажімо, Полісся поділялося на Лівобережне, Центральне і Західне; Карпати — на Прикарпаття, власне Карпати і Закарпаття.

Не заперечуючи таку систему районування, все ж за­значимо, що вона далеко не повна і не точна, оскільки не враховує чимало земель та регіонів, які зафіксовані істо­ричними документами і зберігаються в народній пам'яті. Більше того — нерідко саме ці регіони якраз і виявляються символами етнічної Історії українців і, отже, своєрідними показниками їхнього менталітету.

Проблема, таким чином, зводиться до розуміння при­роди й механізму творення історико-етнографічних регіо­нів та їхніх складових і зокрема розуміння їхньої струк­тури. Останнє має включати аналіз не тільки історичних особливостей формування регіонів, а й основних індикато­рів: самоназви регіону та його людності, етнічної та кра­йової самосвідомості, регіональної символіки, нарешті, етнорегіональної культури. Виходячи з цього можна дати таке тлумачення: історико-етнографічний регіон — це таке етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, котре за історичною долею та етнічним обличчям його населен­ня є самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворене у крайовій символіці та людській пам'яті.

Конкретизуємо це визначення. Якщо торкатися одного з головних індикаторів регіону — його історичної долі, ана­ліз слід розпочати з розуміння поняття кордону (чи то державного, адміністративного або соціального, чи природно­го), оскільки він є суттєвим фактором ізоляції краю і, отже, однією з умов формування регіонального типу куль­тури. Механізм цього процесу можна показати на прикладі якогось одного регіону — скажімо Поділля.

 

Визначальним моментом зародження регіону, як відо­мо, є його назва, котра зафіксована документально і збе­рігається в пам'яті людей. Щодо Поділля, то як окрема земля воно згадується у багатьох документах XIII—XIV ст. під різними назвами: Подолля, Подоль, Подол—так по­значали «нижню» частину Галицько-Руського князівства, яка у більш ранні часи іменувалася ще «Руссю долішньою». Протягом наступних століть назва землі змінювалася, збе­рігаючи, втім, ключове поняття «Подол». Із 1434 р. Поділ­ля втрачає свою самостійність і цілісність: одна його час­тина під назвою Подільського воєводства увійшла до скла­ду Речі Посполитої, а друга — (Брацлавське воєводство) — до Великого князівства Литовського. Після першого поді­лу Польщі Подільське і Брацлавське воеводства відійшли до Росії, перетворившись на області, потім — намісництва, а в 1797 р.— на Волинську та Подільську губернії. Такий стан зберігався до 1917 p., після ж громадянської війни Подільська губернія була скасована. На її території були створені в 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. Кам'янець-Подільська (з 1954 р.— Хмельницька) області Української РСР. За­хідні землі Поділля увійшли до складу Польщі і в 1939р. бу­ли возз'єднані з Україною, утворивши Тернопільську область.

Як бачимо, нинішнє адміністративне утворення не збе­регло традиційної назви «Поділля», хоч вона і не зникла з народної пам'яті. До цього питання ми ще повернемося, а поки наголосимо, що регіональна самосвідомість насе­лення різних районів Поділля є неоднозначною, що свід­чить, зокрема, про зональність краю.

Зазначені явища — результат постійних змін кордонів регіону, і тут є така закономірність: ті землі, котрі весь час входили до складу власне Поділля, стали ядром фор­мування власне подільської культури і головним чинником збереження крайової самосвідомості населення; І навпа­ки, землі, що час від часу відривалися від Поділля, набули якості перехідних зон до культур суміжних регіонів: во­линської, галичанської, буковинської, наддніпрянської. Яким же чином змінювалися кордони Подільського краю, . котрі могли б дати уявлення про зональне розмаїття культури його населення?

У найдавніші часи територія Поділля займала великий простір у межиріччі Дністра і Південного Бугу — від їхніх

верхів'їв до Чорного моря. У середині ж XV ст. Подільське воєводство (а це лише північно-західна частина давнього Поділля) на півночі обмежувалося р. Горинь, на заході — р. Серет, на півдні — Дністром, на південному сході — р. Мурафа. Брацлавське воєводство (південно-східна части­на давнього Поділля) на півночі межувало з Подільським і Волинським воєводствами, на південному заході — а Мол­давією, на сході — з Київським воєводством. Такий стан майже без змін залишався протягом трьох з половиною століть, до 1795 p., тобто весь період польського пануван­ня. На XVII ст. припадає найменший розмір Подільської землі, що зберігала первісну назву (Поділля), І саме ця територія стала ядром регіону. На заході вона обмежу­валася р. Коропець, па сході — землями, розташованими між р. Мурафа І верхів'ям Бугу поблизу Хмельника. Пів­нічним кордоном слугувала умовналінія, що йшла від вер­хів'їв р. Серет (поблизу Іванчева і Збаража) до верхів'їв Південного Бугу. На півдні кордоном Поділля був Дніс­тер. У таких межах Поділля існувало понад трьох сто­літь— строк, достатній для формування своєрідної куль­тури та стійкої крайової самосвідомості; всі ж інші райо­ни, що час від часу адміністративно відходили від нього, стали перехідними зонами.

 

Постійне «мерехтіння» кордонів характерне і для інших історико-етнографічпих регіонів України, котрі, як і По­ділля, складаються з локальних зон. Це означає, що регіо­нальна культура не одноманітна, вона включає ще й міс­цеві відмінності.

 

Особлива роль в етнічній історії українців належить Середній Наддніпрянщині, з якою пов'язані за­родження українства, його консолідація та здобуття дер­жавності (спочатку Київська Русь, потім Запорізька Січ, Українська Народна Республіка І нарешті — нинішня суве­ренна Україна). У межах сучасного адміністративного по­ділу цей регіон включає Київщину, Черкащину, більшу частину Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей.

Наддніпрянщина в силу історичних умов стала етнічним ядром українців, сформованим на основі трьох східносло­в'янських племен — полян, сіверян та древлян, визначаль­на роль серед яких належала полянам (русі). Саме під назвою Руської землі виступала у давнину Середня Над­дніпрянщина, яка включала три землі: Київщину, Переяс­лавщину та Чернігівщину. До XI ст. вони підкорялися Киє­ву і становили певне цілісне об'єднання. Починаючи з XI ст. зростає роль Чернігівської землі, що сформувалася на території племінних союзів полян і сіверян. У міру зміцнен­ня самостійності Чернігівська земля отримує назву Сіверської, що включала дві землі: Чернігівську та Новгородсь­ку. Остання у XII ст. здобуває «княжий стіл», тобто неза­лежність і відокремлення від Сіверської землі. Внаслідок цього визначилися кордони між Чернігівською та Новгород-Сіверською землями: Чернігову (Сіверщині) стали на­лежати території у пониззі Десни, а Новгороду — в районі Сновська та Стародуба. Новгородська земля дістала на­зву Сновської. Згодом ці дві самостійні області чимдалі віддаляються від Києва, а за етнокультурним розвитком відпадають од колись єдиної Наддніпрянщини.

Отже, основу Середньої Наддніпрянщини по суті скла­дали дві землі: Київщина і Переяславщина, на терені яких відбувалася консолідація українства. Саме цей регіон, а точніше Переяславщина, сформував нову самоназву його мешканців — українці, котра пізніше поширилася на всі землі Південної Русі — від Закарпаття до Слобожанщини. У своїй першооснові Середня Наддніпрянщина займала досить велику територію — весь правий бік Дніпра, який у XII ст. називався «Київською стороною», на відміну від Лівобережжя («Чернігівської сторони»}. Пізніше «Київ­ська сторона» поширилася на значну частину Лівобережжя, в тому числі Переяславщину. Остання з часом втратила статус самостійної землі, злившись із Київщиною, і, ма­буть, через це не збереглася в народній пам'яті як історич­на зона.

На початковій фазі формування Середньої Наддніпрян­щини її територія окреслювалася таким чином. На право­му березі Дніпра північні кордони проходили по вододілу Прип'яті, Березини і Неману, включаючи землі дреговичів і частково в'ятичів Посейм'я. Західний кордон ішов Надгоринням, включаючи міста Володимир, Бужеськ, Шумеськ, Вигощів, котрі тепер належать до Волині. Щодо Волині, то вона у XII ст. тяжіла до Київщини, становлячи одну з частин великокнязівських володінь, і сформувалась як самостійна земля лише у XIII ст.

Далеко сягали і південно-західні рубежі Середньої Над­дніпрянщини— верхів'їв Південного Бугу. Вони були своє­рідним щитом, який прикривав землі великокнязівського столу, зокрема від Галицького князівства, котре претенду­вало на Надбужжя. Поступове ослаблення влади Києва, постійна загроза з півдня та заходу стали причиною того, що область верхнього Надбужжя, котра і без того була слабко пов'язана з Києвом, відокремилася як самостійне князівство. Його назва зафіксована у багатьох документах, що дає підставу для включення до структури історико-етиографічного районування. Проте нетривалість са­мостійного стану Надбужжя, а звідси й нечіткість етнорегіональпої самосвідомості бужан, спонукає віднести його лише до історичної зони — складової частини Поділля.

Подібне явище характерне і для південної частини Се­редньої Наддніпрянщини, що включала декілька історич­них зон — Надросся, Надтясминня та Надпоріжжя. Процес їхнього формування позначений певною специфікою: адже вони були свого роду «окраїнами», порубіжжям із кочо­вими племенами Степу. Ця геополітична ситуація зумови­ла етнічну мішаність їхнього населення.

У районі дніпровських порогів, поблизу о. Хортиця, для охорони купецьких караванів від степовиків ще у X ст. по­чали створюватися укріплені поселения, які особливо зміц­нилися у XII—XIII ст. Поступово на цій основі склалася відносно самостійна земля — Надпоріжжя, котра стала ко­лискою славетної Запорізької Січі.

Давньоруські літописи не згадують про козаків, однак є численні дані про велику кількість втікачів — холопів і смердів із центральних районів Київської Русі, котрі осе­лялися у прибережній смузі степової течії Дніпра. Словом, козацтво як етносоціальне явище виникло набагато рані­ше, ніж отримало свою історичну назву. Щодо останньої, то вона набула поширення лише у XIV ст., означаючи лю­дину вільну, неосілу, яка займається «степовим промис­лом».

Починаючи з XV ст. дещо змінюються склад і райони розселення козацтва. Селяни, опираючись феодальному тискові, що посилювався, масово тікали на околиці: спо­чатку на Поділля та Київщину, а згодом — на південь, у безлюдні степи. Колонізація ішла біч-о-біч із війною. Ва­таги втікачів були завжди озброєні, готові до зустрічі з татарами. Селянин, що вибирався з плугом у поле, брав Із собою шаблю і рушницю. «Рідко коли зсідаємо з коня»,— казали місцеві землевласники.

Свого апогею міграційний рух у ці райони досяг у дру­гій половині XVI ст. після укладення між Польщею та Литвою Люблінської унії, внаслідок чого значна частина українських земель підпала під владу польського короля та шляхти. Поневолення України супроводжувалося поси­ленням феодального гноблення та релігійних пересліду­вань. Найнепокірніші селяни тікали у «Дикий степ», «Гуляй-поле», «Нижню Наддніпрянщину» — спустошені (тур­ками й татарами одвічні слов'янські землі. Тут будувалися військові поселення, створювалося Запорізьке Військо, власне формувалося українське козацтво — унікально явище у світовій історії. Воно поєднувало у собі риси військової та соціальної демократії, відкритої для людей усіх націй та вірувань.

Центром українського козацтва стало Запоріжжя — територія південніше дніпровських порогів, котра в ході національно-визвольної війни весь час збільшувалася до масштабів етнополітичного утворення. Останнє у 1650 р. отримує назву Гетьманщини, пізніше поширену на все Лівобережжя. Гетьманщина проіснувала до 1775 p., тобто до скасування Катериною II Запорізької СІчі. Істо­рична ж пам'ять українського народу зберігає цю назву, поширюючи її на всю Середню Наддніпрянщину, а та­кож назви її історичних зон, зокрема Запоріжжя і Надпоріжжя.

 

Західною окраїною давньої Київської держави була Червона Русь — Чермні, або Червенські, землі, котрі у IX— X ст. мали статус самостійних, а 981 року підкорилися ки­ївському князеві Володимиру Святославичу. Але й після цього вони залишалися порівняно самостійними. Це було, власне, кілька земель: Холмщина, Перемшилянщина, Теребовлянщина та Звєнигородщина. У XII ст. вони були об'єднані князем Володимиром в одне князівство — Га­лицьке (воно мало різні назви: Галичька земля, Галичина, Галиція).

Основною територією Галичини були землі кар­патських хорватів (дослідники вважають, що останні беруть початок від стародавнього племені карпів, які дали назву всьому західному краю України); з Галичем були пов'яза­ні також південні землі тиверців і землі уличів (улуців), котрі в основному мешкали в пониззі Дністра та Дунаю.

Утворення об'єднаного Галицько-Волинського князів­ства (1199 p.), яке увібрало території дулібів, волинян, кар­патських хорватів І тиверців, певною мірою спиралося на традиції політичних зв'язків та етнічної спорідненості пів­денно-західних племен Русі. Водночас дрібніші князівства у складі цього об'єднання зберігали свої давні осередки як адміністративні центри — Галич, Перемишль, Белз та ін. У XII ст. Галицько-Волинське князівство досягло най­більшої міці, складаючи конкуренцію Київській Русі й ви­ступаючи могутнім щитом проти Польщі та Угорщини. За Ярослава Осмомисла його територія сягала р. Сян, пониз­зя Пруту й Дністра, Проте вже на початку XIII ст., охоп­лене смутою, воно потрапляє, в залежність від Угорщини, а з 1387 p.— Польщі. Тим самим завершувалося майже 400-річне перебування Галичини та Українських Карпат у складі Київської Русі. Протягом наступних століть Га­личина була відірвана від інших українських земель, під­лягаючи під назвою «Руське воєводство» Польщі, а після її першого поділу у 1772 р.— Австрії (прибравши назву «Східна Галичина»), потім (з 1914 р.) знову Польщі, воз­з'єднавшись з Україною лише 1939 року.

Відповідно до нинішнього адміністративного поділу України Галичину складають Львівська область, більша частина Івано-Франківської, Луцька, а також західна час­тина Тернопільської області. Деякі сучасні дослідники Іме­нують Галичину ще й Прикарпаттям, однак із ними навряд чи можна погодитися, оскільки це характеризує радше при­родно-географічні особливості краю, ніж історико-етнографічні. Народна ж пам'ять зберегла саме первинну його назву, як і всі пов'язані з цим символи та атрибути. Тому логічним є відродження саме галичанських цінностей ку­льтури та історії, як і відповідної крайової самосвідомості та самоназви населення — галичани.

Самобутня історична доля українців і таких історико-етнографічних регіонів, як Підкарпатська Русь та Північна Буковина, котрі розвивалися дещо ізо­льовано від інших земель України. Цьому сприяли як географічні, так і політичні чинники: адже за хребтами Лі­систих Карпат на заході й півдні та за р. Тисою на півночі розташовувалися агресивно настроєні сусідні держави. Під­карпатська Русь, наприклад, перебувала під владою Угор­щини з XII ст. (у XIII—XIV ст. завершилося підкорення всіх її земель) до 1940 p.; Буковина з 1141 р. входила до складу Галицького, потім Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала частиною Молдавського князівства, пізніше — Румунії. От­же, незважаючи на схожість природних та економічних умов, розвиток культури на цих землях був локалізований, що й зумовило їхню регіональність.

Разом із тим населення вказаних регіонів мало спіль­ну основу — єдність походження, тобто приналежність до східного слов'янства. Про це свідчать, зокрема, численні русинські назви, що побутували там тривалий час, почи­наючи з XI—XII ст., коли на цих землях мешкали білі хор­вати й тиверці. У XIII ст. в Підкарпатську Русь проника­ють волохи, а в передгір'я Буковинських Карпат—нащад­ки молдаван і румунів. Проте слов'янський субстрат усе ж превалював. У Молдавському літописі XVII ст., напри­клад, указується, що Чернівецька та Хотинська цинути (повіти) Північної Буковини були населені русинами (ук­раїнцями) повністю.

Як Підкарпатська Русь, так і Північна Буковина (її на­зва вперше згадується у грамотах XIV ст. і походить, як вважають дослідники, від природних особливостей краю — букових лісів) складалися з окремих земель — жуп. Вони являли собою своєрідніродові громади. Пізніше на їхній основі угорською владою були створені адміністративні одиниці — комітати. Найбільш давні з них (отже, слов'ян­ські) — Бережський, Боржавський, Уманський, Маремороський — набули значення історичних зон Закарпаття (За­карпатської Русі, Прикарпатської України). Нині ж деякі зони, скажімо, Мараморош, становлять частину етнічної території українців за межами України, входячи до складу Румунії.

Витоки Буковини йдуть від Шипинської землі, яка збе­рігала свою автономію у складі Молдавського князівства. В середині XV ст. ця автономія була скасована, а сама земля поділена на цинути, з яких Хотинська та Чернівець­ка дістали назву «Буковина» (нині — територія Чернівець­кої області). Це, власне, лише частина Буковини (північ­на), що залишилася у складі України; інша частина (південна) входить нині до Румунії. За культурно-господарськими особливостями Північна Буковина поділяється на три зони: Карпатську (гірську), Серетсько-Прутську (передгірську) та Пруто-Дністровську (рівнинну).

Крайня частина Східних Карпат — верхів'я Дністра та Попруття — це земля, що віддавна називалася Покут­тям. Щодо її статусу, зокрема адміністративного, то він визначався сучасниками по-різному: то як «південно-схід­на частина Галичини», то як «область Буковини». Етнічна історія Покуття дійсно знала такі ситуації — входження до складу різних князівств або підкорення тими чи іншими державами. Саме така історична особливість краю визна­чила його відмінність від суміжних регіонів, складовою ча­стиною яких Покуття час від часу було.

Ця самобутність і дає підставу вважати Покуття історико-єтнографічним регіоном України. Його обриси як ре­гіону були окреслені ще у XVII ст. Г. Левассер де Бопланом. Східний кордон починався від с Івана, що на Дністрі, включав Червоноградщину, потім ішов на південь до с. Снятина і вздовж лівого берега Черемоша досягав його вер­хів'їв. Західним кордоном був Карпатський хребет, який відділяв Буковину й Галичину від Угорщини та Трансильванії. На північному заході кордон проходив по р. Свиша. Отже, Покуття на сході межувало з Поділлям І Молдаво-Волощиною, на півдні й заході — з Трансильванією, на пів­нічному заході — з Червоною Руссю. Такі саме обриси має Покуття і в наш час— між Галичиною, Поділлям та Буко­виною, включаючи частину Івано-Франківщини.

 

Північні області України, які межували з Білоруссю та Росією, здавна ототожнювалися з Поліссям — одним з історико-етнографічних суперрегіонів. Щодо його конту­рів, то серед учених на цю тему й досі точаться дискусії. У цілому переважають два протилежних погляди. Перший сформувався під впливом географів, котрі під Поліссям розуміли усю лісисту місцевість, а це — майже вся Біло­русь, значна частина України, а також Смоленщина та Брянщина. Звідси й деякі етнографи, в тому числі українські, відносили до Полісся всю Північ України: Волинську та Рівненську області, а також північні райони Хмельницької, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської облас­тей. На відміну від них представники іншого підходу праг­нули локалізувати Поліський регіон переважно басейном Прип'яті.

Ключ до розв'язання цієї проблеми слід шукати серед усталених показників будь-якого регіону: самоназви краю, його етнічної Історії, крайової самосвідомості населення. Щодо першого показника — етнотопоніма, то назва «Поліс­ся» присутня у найдавніших літописах, зокрема Іпатіївському. Пізніші джерела згадують цей край під різкими назва­ми, які, проте, мали єдиний корінь і звичайно вживалися у поєднанні з назвами сусідніх земель для підкреслення їх­ніх природних особливостей. У самостійному ж значенні По­ліссям згодом почали називати Верхню Надприп'ятщину, до якої входили Турово-ПІнське та Чернігівське князівства,

Більш точні відомості про Полісся дають картографи XVII ст.—Г. Гаррітсон і Г. Левассер де Боплан. Перший відносив до нього райони від Бреста до Мозиря і від Пін­ська до Волині; другий —область, обмежену на півночі, сході й заході Прип'яттю та Горинню. Така локалізація Полісся підтверджується етнічною історією цього краю: са­ме тут сусідили різні східнослов'янські племена: поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дреговичі,— зона етнокуль­турного контактування яких проходила якраз по лінії Го­ринь — Прип'ять - Ясельда, утворюючи етнорегіональне ядро. Проте розвиток Полісся як регіону затримувався че­рез соціально-політичне становище краю, який лежав на пограниччі двох сильних князівств — Київського і Володимиро-Волинського, які тривалий час суперничали між со­бою, створюючи у Надприп'ятщині та Погоринні нестабіль­ну ситуацію. Більше того: ця територія час від часу потрап­ляла у залежність від Київського, Галицько-Волинського та Чернігово-Сіверського князівств, тому її контури ставали розпливчастими. Затримували самовизначення регіону і подальші політичні події — входження у XIV сі. українсь­ких земель до Великого князівства Литовського.

Локалізації Полісся сприяло зміцнення сусідніх кня­зівств, котрі увібрали деякі землі, що колись належали до цього краю. На заході це було Галицько-Волинське кня­зівство, на сході — Новгород-Сіверське і Чернігівське. По­силенню такої тенденції сприяла й політика Великого кня­зівства Литовського, яке розглядало Волинь як відносно самостійну землю. Згодом це стало поштовхом для форму­вання Волинського історико-етнографічног о регіону, який географічно примикав до Полісся. У східній його частині Велике князівство Литовське також орієнтувалося на автономність князівств, зокрема Київщи­ни і Сіверщини, а у північній — Чорної та Білої Русі.

Унаслідок цього Полісся як локальний регіон оформи­лося в басейнах річок Горині, Прип'яті та Десни. У XVII ст. воно було поділене на дві частини: лівобережна потрапила до сфери впливу Росії, правобережна — Польщі. Звідси сформувалися дві історичні зони Полісся: Наддеснянська (Чернігівська, або Лівобережна) і Прип'ятська (Правобережна), рубежем яких є Дніпро. Відповідно до нинішнього адміністративного поділу України Полісся як історико-етнографічний регіон включає північні райони Жи­томирської та Київської областей і Чернігівську область. Північно-східні землі України, що межують із Білорус­сю та Росією (Сумська та Чернігівська області), коріння яких сягає давньої Сіверської землі, становлять окремий історико-етнографічний регіон — Сівєрщину. Він є сво­го роду перехідною зоною від Русі до Московії, від України до Росії. Його населення сформувалося на основі етнічного об'єднання сіверян і родимичів, які жили уздовж Десни, Сейму та Сули і були генетично пов'язані з літописною «сіверою». Нинішні їхні нащадки утримують у своїй пам'яті давню самоназву «севрюки», як і специфічні риси традицій­но-побутової культури.

Південно-східні землі були остаточно освоєні українця­ми порівняно недавно, у XVII—XVIII ст., внаслідок коло­нізації Слободи, Дикого поля, Гуляй-поля, Донщини та ін., після упертої боротьби проти кримських татар і Туреччини. Вирішальна роль в освоєнні цих земель належить запорізь­ким та причорноморським козакам, а у більш віддалені ча­си — населенню Київської Русі. Як свідчать давні історики (Прокопій, Йордан), давньоруські літописи, а також араб­ські автори, всі ці «полудневі» землі ще з V—VI ст. були слов'янськими, а пізніше становили частину Київської держави — від Подунав'я до Дону та Тмутороканської землі (Кубані).

Історична пам'ять зберігає цілу низку великих і малих припливів і відпливів української людності у цьому регіоні: відсування під натиском печенігів у X ст.— і новий рух у степи в середині XI ст., коли ослабла печенізька орда; "зно­ву відплив з кінця XI ст. під натиском половців—і знову повернення у XII ст. з упадком половецької сили; татарсь­ка навала ХШ ст., що принесла страшенне знищення всьо­му українському Подніпров'ю, змінилася колонізаційними успіхами XIV—XV ст., коли орда занепала у міжусобицях; кримські спустошення кінця XV — першої половини XVI ст. у свою чергу змінив масовий селянський колонізаційний рух за участю козаччини наприкінці XVI — у XVII ст. Це повторюється у XVIII і навіть у XIX ст., коли селяни-втікачі залюднюють величезні простори Чорномор'я, Бессарабії та Кавказу... «Усі ці зміни, колонізаційні хвилювання, флуктації,— писав Михайло Грущевськии,— мали величез­ний вплив на українську етніку, полишили глибокі сліди в фізіономії української народності. Вони протягом століть рядом таких перетурбацій неустанно вимішували україн­ську людність, приводячи її до одностайніших форм. Най­виразніше це проявилося в мові: старі архаїчні діалекти вціліли лише на окраїнах, найменше зачеплених колоніза­ційними хвилями,— ці архаїзми можна зустріти в західно­му, гірському та північному поясах; решта українських діалектів мають вже пізнішу, новоутворену основу, яка значно відрізняється від давньої. Це новоутворення стало основою української мови і є результатом цього вимітання української людності, яке рідко де у якого народу мало місце в таких величезних розмірах».

Населення «полудневих» земель визначалося особливою спільністю етнічного життя, і тому не даремно дослідники об'єднують їх в один Історико-етнографічний регіон — Пів­день України. Однак таке об'єднання видається не зовсім правомірним, оскільки окремі його землі (Подунав'я, Причорномор'я, Приазов'я, Нижня Донщина, Крим та ін.) мають суттєві відмінності — і у складі населення, і в етнічній історії, і в традиційно побутовій культурі. Точні­шим убачається визначення Півдня України як Історико-етнографічного суперрегіону, котрий включає декілька ре­гіонів: Бессарабію, Таврію, Причорноморсь­ке козацтво (Нижню Наддніпрянщину), Донщину. ЦІ самоназви вони отримали в різні часи, але як Історико-етнографічні регіони сформувалися порівняно недавно, у XVII—XVIII ст. Історично нетривале існування такого утворення, як Новоросія, дещо штучно вплетеного в етнічну історію південних українців, не дає підстав для її виділення в окремий регіон. Ядро ж Українського Причор­номор'я становили так звані "задніпровські місця»— Укра­їнська лінія. Нова Слобода, Нова Сербія і Слов'яносербія. З перемогою Росії над Туреччиною був підкорений Крим, який у 1783 р. був перетворений на Таврійську область, а пізніше на губернію, яка включала ще й деякі землі Пів­нічного Причорномор'я: Бердянський, Мелітопольський та Дніпровський повіти. Внаслідок міграційних хвиль уріз­номанітнилася етнічна мозаїка населення: до туземних кримських татар додалися українські та російські пересе­ленці, котрі розселялися переважно у степових районах.

Етнічна історія Таврії (або Тавріди —так колись на­зивався Кримський півострів за ім'ям легендарного племе­ні таврів) надзвичайно складна. Як писав іде Геродот, крім таврів, тут проживали кіммерійці, які в VII ст. були витіс­нені скіфами, одночасно тут утворилися грецькі колонії, потім на півострові побували готи, гуни, хозари, печеніги, половці. Після навали Батия Таврія підпала під вплив та­тар.

Самобутність Таврії та її культури не обмежується ре­гіональною специфікою, а пов'язується з етнокультурними процесами всього східного слов'янства І Східної Європи в цілому. Адже Таврія була перехідним містком до Сходу і східної культури, а в IX—XI ст.— географічно найближчим вогнищем візантійської культури, особливо для слов'янсь­ких колоній Північного Причорномор'я. В подальшому ет­нокультурні процеси Візантії та слов'янства, Сходу та Ук­раїни набували обопільного характеру.

До південно-західних земель України належить такий своєрідний регіон, як Бессарабія, котрий сформувався вна­слідок міграцій українців, а частково й інших народів (ро­сіян, гагаузів, молдаван) після перемоги над Туреччиною. А втім на цій землі вже у V ст. жили східнослов'янські пле­мена, зокрема лутичі й тиверці. Знав цей край і інші наро­ди: кимврів, скіфів, тиритів, римських колоністів, готів, об­рів, болгар.

Назва «Бессарабія» згадується у XV ст. у волосько-бол­гарських грамотах. Під цією назвою розумілася Волощина разом із придунайськими землями. У пізніших документах вона поширюється на Буджак, або Ногайські степи. В се­редині XIV ст. територія Бессарабії увійшла до Молдавсь­кого князівства, а на початку XVI її частини— Будж;ак і Хотинська земля — були підкорені Туреччиною. Згідно з Бухарестською мирною угодою 1812 р. Бессарабїя була приєднана до Росії, на її основі створено намісництво, а піз­ніше— губернія. У 1924 р. Бессарабія ввійшла до складу Молдазської автономної республіки, а після утворення Мол­давської РСР — до складу України.

На території Бсссарабії в її південно-східній частині (між Бєлгородом і Килією) виділяєтеся історична зона Бу­джене (у перекладі з турецької — кут), із XVI по XVIII ст. заселена переважно ногайцями, В Україні вони були відо­мі під назвами «буджаки», «буджакські татари» або «буджак-татари». Цей бунтівливий народ, який не визнавав ні хана, ні турків, постійно гасав по пустельних степах, гра­бував християн і продавав їх на галери. Основний склад сучасного населення Буджаку почав формуватися у XVI— XVII ст. Це — українці (зокрема «руснаки», що прибули з Галичини, «малороси» — зі Східної України та «козаки», котрі переселилися сюди після скасування Запорізької Сі­чі), а також молдавани, гагаузи, цигани і росіяни, переваж­но старообрядці.

Етнічна територія українців збільшувалася і за рахунок їх розселення у східних і півдеино-східних вільних землях, урятованих від татарських набігів. Це — Слобожанщина (вона включає Харківську, частково Сумську і східні райони Полтавської області), що освоювалася з середини XVІІ ст. переселенцями переважно з Правобережжя, котрі одержували від уряду певні пільги— слободи; це і Донщина, або Подоння (Донецька й Луганська облас­ті),—земля, котра заселялася кількома міграційними хви­лями і остаточно сформувалася наприкінці XVIII— па по­чатку XIX ст. Вона включає лише частину етнічної тери­торії українців, інша частина нині входить до суміжних областей Російської Федерації.

 

Таким чином, на багатовіковому полотні етнічної Істо­рії України та українців яскраво проступають барви регіо­нальної самобутності, втім, нанизаної на спільну генетичну та історико-етнографічну основу. Це і спільність походжен­ня, що сягає корінням у сиву давнину, і єдність етнічної са­мосвідомості, і спільність самоназви—все, що визначає українців як націю.

 

Література:Летопись по Лаврентьевскому списку. Санкт-Петербург. 1897; Летопись по Ипатскому списку. Санкт-Петербург, 1871; История Русоп или Малой России. Москва, 1846; Симашкевич М. Историко-географический и этнографический очерк Подолин Ц Подольские епархи­альные ведомости. 1875; Сумцон М. Ф. Слобожани; Історико-етнографічна розвідка. Харків, 1918; Ляскоронский В. И. Гильом Леваосер-де-Боплан и его исторнко-географические труды относительно Южной Россин. Киев, 1901; Толочко П.П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ—XIII веков. Киев, 1980; Титов В. С.

Историко-этнографическое районирование материальной культуры бе­лорусов. Минск, 1983; Горленко В. Ф. Етнографічне районування // Географічна енциклопедія. Київ, 1989. Т. 1; Украинские Карпаты. Ки­ев, 1989; Крип'якевия I. П. Історія України. Львів, 1990; Грушевський М. Історія України-Русн. Київ, 1991. Т. І.