Правові наслідки невідповідності
Змісту правочину законодавству
Зміст правочину становлять права та обов'язки, про набуття,
зміну або припинення яких учасники правочину домовилися. Зміст
договору чи іншого правочину закріплюється у його статтях
(пунктах).
У ст. 203 ЦК ( 435-15 ), в якій визначено основні критерії
чинності правочину, зазначено, що зміст правочину не може
суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а
також моральним засадам суспільства. У судовій практиці нерідко
виникають питання, чи застосовується зазначене правило до актів
іншого галузевого спрямування, як-то: трудового, сімейного,
законодавства про соціальне забезпечення. Більшість
нормативно-правових актів, зокрема ЦК, мають комплексні положення,
які містять норми різних галузей права.
Відповідно до статей 203, 204 ЦК ( 435-15 ) підстави і
наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково
законами. Проте положення зазначених статей необхідно
застосовувати з урахуванням ст. 4 ЦК ( 435-15 ). Виходячи з
буквального тлумачення норм статей 4 та 203 ЦК ( 435-15 ), зміст
правочину має відповідати: ЦК ( 435-15 ); іншим законам України,
які приймаються відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР )
та ЦК ( 435-15 ); актам Президента України у випадках,
встановлених Конституцією ( 254к/96-ВР ); постановам Кабінету
Міністрів України; актам органів державної влади України, органів
влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в
межах, встановлених Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законом.
Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права,
правочини не повинні суперечити положенням законів, галузевих
законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих
відповідно до Конституції ( 254к/96-ВР ).
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК ( 435-15 ) недодержання сторонами
або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених
частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК ( 435-15 ), як правило, має
наслідком визнання правочину недійсним.
Термін "нікчемність правочину", передбачений ЦК ( 435-15 ),
до прийняття цього Кодексу ( 435-15 ) у вітчизняному законодавстві
не вживався. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК ( 435-15 ) нікчемний
правочин є недійсним через його невідповідність вимогам
законодавства. Такий правочин недійсний з моменту його вчинення
незалежно від того, чи визнав його таким суд. Що ж стосується
оспорюваного правочину, то він може бути визнаний недійсним лише
за рішенням суду.
Нікчемні та оспорювані правочини розрізняються:
- ступенем важливості дефектів у складі правочину;
- характером прав та інтересів, які порушено у зв'язку з
укладенням правочину;
- судовим порядком встановлення недійсності правочину й
незалежністю встановлення недійсності правочину від судового
рішення;
- строками позовної давності, які встановлені для звернення
до суду з приводу визнання правочину недійсним.
Судам потрібно мати на увазі, що з огляду на ч. 2 ст. 215 ЦК
( 435-15 ) підстави недійсності правочину, встановлені нормами ЦК
( 435-15 ) та інших законодавчих актів, повинні мати імперативний
характер. Тому за такими вимогами є неприпустимим укладення
мирових угод як таких, що суперечать законодавству.
При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з
посиланням на ст. 203 ЦК ( 435-15 ) необхідно враховувати, що ця
стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності
правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК
( 435-15 ) немає спеціальної підстави (норми) для цього.
Застосування правових наслідків
Недійсності правочину
Визнання правочину недійсним пов'язане з анулюванням майнових
наслідків його вчинення і встановленням наслідків, передбачених
законом. Тому належне вирішення цього питання має велике значення
не тільки для учасників таких правовідносин, а й для третіх осіб.
Норма ч. 1 ст. 216 ЦК ( 435-15 ) є загальною. Зокрема,
відповідно до ч. 3 ст. 216 ЦК ( 435-15 ) вона застосовується, якщо
законом не встановлено особливі умови застосування наслідків
недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів
недійсних правочинів.
Згідно зі статтями 215 і 216 ЦК ( 435-15 ) суди вправі з
дотриманням правил підсудності розглядати позови: про визнання
оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його
недійсності; про встановлення нікчемності правочину і застосування
наслідків його недійсності.
Звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину
позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого
факту. Звернення окремо з такою вимогою, без застосування
наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому у випадку
пред'явлення такого факту вона підлягає розгляду, власне кажучи, з
констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності
правочину, або відмови в цьому.
Разом з тим, якщо позивач не заявляв окремо вимогу про
встановлення нікчемності правочину, а посилається на її
нікчемність при обґрунтуванні іншої пред'явленої вимоги, суди не
вправі посилатися на відсутність рішення про встановлення
нікчемності правочину, а повинні дати оцінку таким доводам
позивача в мотивувальній частині рішення або ухвалити додаткове
рішення.
Стосовно положення ч. 2 ст. 215 ЦК ( 435-15 ) про те, що суд
не вимагає визнання правочину недійсним, якщо його недійсність
встановлена законом, необхідно зазначити, що така потреба може
виникнути у разі, коли: сторони виконали певні умови нікчемного
правочину, який нотаріально посвідчений; він порушує права третіх
осіб; він зареєстрований у державних органах тощо. У таких
випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину,
можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності
правочину, зобов'язано державні органи скасувати його реєстрацію
тощо.
Визнані недійсними правочини не створюють для сторін тих прав
і обов'язків, які вони мають встановлювати, а породжують наслідки,
передбачені законом. І хоча реституція не передбачена у ст. 16 ЦК
( 435-15 ) як один із способів захисту, проте норма ч. 1 ст. 216
ЦК ( 435-15 ) є імперативною і суд має забезпечити зазначені в ній
правові наслідки. Реституцію цілком можна вважати окремим способом
захисту цивільних прав, які порушуються у зв'язку з недійсністю
правочину, оскільки у ст. 16 ЦК ( 435-15 ) немає вичерпного
переліку способів захисту цивільних прав.
Потрібно враховувати, що наслідком визнання правочину
недійсним не може бути його розірвання. Застосування наслідків
недійсності оспорюваного правочину можливе лише за наявності
рішення про визнання такого правочину недійсним.
Дискусійним є питання, чи може суд застосовувати наслідки
недійсності правочину в разі відсутності вимог про це у позові.
Очевидно, що так, оскільки у ст. 216 ЦК ( 435-15 ) зазначено, що
недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що
пов'язані з його недійсністю, тому для захисту майнового права, з
урахуванням принципів добросовісності, справедливості та
розумності, наслідки, визначені в законі, повинні застосовуватися
незалежно від того, чи наведені вони у позовній заяві.
Вважаємо, що суд з власної ініціативи не може застосовувати
такі правові наслідки недійсності правочину:
- передбачені іншими (спеціальними) статтями ЦК ( 435-15 )
(моральна шкода тощо);
- ті, що не були зазначені у позовних вимогах та не були
досліджені в суді.
Якщо неможливо визнати частково виконаний оспорюваний
правочин недійсним з моменту його укладення, зі змісту якого
випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє (наприклад,
правовідносини за договорами підряду, надання послуг й ін.), суд у
рішенні зазначає про припинення такого правочину на майбутнє.
Трапляються непоодинокі випадки, коли суди, розглядаючи спір
і визнаючи правочини недійсними, не застосовували передбачені
ст. 216 ЦК ( 435-15 ) правові наслідки, які містились у позовних
заявах.
Так, наприклад, скасовуючи рішення Хортицького районного суду
і повертаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції,
апеляційний суд Запорізької області зазначив про порушення судом
вимог п. 5 ч. 1 ст. 311 Цивільного процесуального кодексу України
( 1618-15 ) (далі - ЦПК).
Згідно з матеріалами справи позивач М. оспорював договори
дарування і купівлі-продажу квартири. Визнавши їх недійсними, суд
першої інстанції не застосував реституцію, хоча позивач просив
повернути сторони в первісний стан. Суд першої інстанції залишив
поза увагою ці позовні вимоги, не дослідив під час судового
розгляду конкретні обставини вчинення цих правочинів, не перевірив
доводи відповідача С. щодо фактичної суми правочину. Вирішення цих
питань та їх належна правова оцінка, як зазначив у рішенні
апеляційний суд, мають суттєве значення при застосуванні вимог
закону щодо правових наслідків недійсності правочину.
Частина правочину може бути визнана недійсною відповідно до
ст. 217 ЦК ( 435-15 ) за умови, що правочин відбувся б і без
зазначеної частини та за наявності згоди всіх учасників правочину
(наприклад, набувача за правочином купівлі-продажу).
Також слід звернути увагу на конкуренцію між реституцією та
віндикацією при визнанні правочинів недійсними.
На відміну від норм ч. 1 ст. 216 ЦК ( 435-15 ) норми гл. 29
ЦК ( 435-15 ) є спеціальними. У них закріплено основні способи
захисту права власності, що можуть застосовуватися власником
майна, зокрема з метою повернення майна в натурі, переданого за
недійсним правочином (наприклад, віндикація). Вважаємо, що ст. 330
ЦК ( 435-15 ) чітко розмежовує випадки, в яких належним способом
захисту порушеного права є визнання правочину недійсним та
застосування наслідків його недійсності, від випадків, коли має
заявлятися позов про витребування майна з чужого незаконного
володіння. Якщо майно передане власником за правочином, який є
нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину
недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності
правочину має пред'являтися тоді, коли майно залишається у
набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно
можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом
захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який
набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно
іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.
Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще
декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі
правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в
останнього набувача. Проте в цьому випадку немає перешкод для
задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на
витребування майна з чужого володіння не потребує визнання
недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника,
воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за
власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза
його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування
реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи
положення ст. 216 ЦК ( 435-15 ), є можливим тоді, коли предметом
спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).
У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити
питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним
витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі
сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи,
яка є винною в недійсності правочину.