Тема 1. Становлення і розвиток експериментального методу в психології. Рецензенти: М. Й. Боришевський, д-р психол

О. І. Бондарчук ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Курс лекцій

Київ 2003


ББК 88я73 Б81

Рецензенти: М. Й. Боришевський, д-р психол. наук, проф. Ю. О. Приходько, д-р психол. наук, проф.

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 3 від 30.04.02)

Бондарчук О. І.

Б81 Експериментальна психологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2003. — 120 с.: іл. — Бібліогр. у кінці розд.

І8ВМ 966-608-236-5

У пропонованому курсі лекцій розкрито особливості використання експе­риментального методу в психології, охарактеризовано основні етапи експери­ментального дослідження психіки, а також можливості квазіексперименту й кореляційного підходу у виявленні закономірностей психічної реальності.

Для студентів — майбутніх психологів, викладачів і всіх, хто бажає підви­щити компетентність у психологічному експериментуванні.

ББК 88я73

© О. І. Бондарчук, 2003
© Міжрегіональна Академія
І8ВМ966-608-236-5 управління персоналом (МАУП), 2003


ВСТУП

Хоча в сучасній літературі існують різні думки щодо ролі експери­менту в здобутті психологічних знань, безперечно, саме експеримен­тальний метод може бути певною "точкою відліку", у зіставленні з якою можна оцінити інші методичні підходи до пізнання психічної реальності. Тому вивчення особливостей застосування експеримен­тального методу в психології є важливим компонентом професійної підготовки психолога, що допомагає йому дослідити не тільки ті чи інші психічні явища, а й причини їх виникнення, науково обґрунтова­но прогнозувати прояви певних психічних закономірностей.

Метою вивчення дисципліни "Експериментальна психологія" є оволодіння знаннями, а також набуття вмінь і навичок експеримен­тального дослідження психіки. Згідно з цим у запропонованому курсі лекцій намагаємося розв'язати такі основні завдання:

• розкрити особливості становлення і розвитку експериментально­
го методу в психології;

• висвітлити типи, основні етапи й умови проведення експеримен­
тального методу дослідження психіки;

• навчити студентів аналізувати й оцінювати валідність проведе­
них психологічних експериментів, достовірність отриманих результа­
тів і можливість їхнього застосування у психологічній практиці;

• сформувати у студентів навички та вміння експериментального,
квазіекспериментального й кореляційного дослідження психіки.

Головну увагу при цьому приділено складанню програми експери­менту, насамперед плануванню й аналізу шляхів досягнення "чисто­ти" проведення експерименту, досягнення його внутрішньої і зовніш­ньої валідності. Особливо наголошено на окремих типах емпірично­го дослідження психіки, які за логікою здобуття фактів психічної реа­льності наближаються до експерименту (йдеться передусім про квазіексперимент і кореляційне дослідження).

У першій темі висвітлено особливості становлення й розвитку екс­периментального методу в психології. При цьому ми не ставили собі за мету висвітлити історію запровадження експериментального методу в психології загалом, а лише ті базові моменти, які, на нашу думку, до­зволяють глибше зрозуміти специфіку психологічного експерименту.

Для вивчення дисципліни "Експериментальна психологія" і, від­повідно, опанування цього курсу лекцій необхідно володіти основа­ми загальної, соціальної, вікової і педагогічної психології, психодіаг­ностики; методами математичної статистики й особливостями їхньо-


го використання у психологи, знати методологічні принципи прове­дення емпіричного дослідження у психології.

Закріпленню знань і глибокому засвоєнню матеріалу сприятимуть відповіді на запитання та завдання до кожної теми, а також вивчення наукових джерел, список яких наведено наприкінці кожної теми.


Тема 1. Становлення і розвиток експериментального методу в психології

• передумови запровадження експерименту в психології;

• етапи становлення експериментального методу в психології;

• роль основних напрямів психологічної науки у становленні психо­
логічного експерименту;

• розвиток експериментального дослідження психіки у вітчизняній і
зарубіжній психології;

• предмет і завдання експериментальної психології;

• експериментальний метод у психології на сучасному етапі.

Знання є наукове тоді, коли його можна підтвердити в емпіричному дослідженні, результати якого є інваріантними щодо простору, часу, особистісних характеристик дослідника. Стосовно психологічних знань розв'язання цього завдання ускладнюється якісною своєрідністю і неповторністю внутрішніх психічних явищ, для яких досить складно знайти адекватні об'єктивні, зовнішні щодо психіки показники. Тому для впровадження експериментального методу в психологію потріб­но було створити певні передумови, які б забезпечували можливість експериментального (об'єктивного) дослідження психіки.

Впровадження експерименту в психологію було зумовлено насампе­ред розвитком філософії, яка збагатила психологію методологічними принципами дослідження психіки, зокрема принципами детермінізму, розвитку, системності тощо. П. Фресс зауважує з цього приводу, що саме в межах філософії була висунута ідея виміру в психології. Так, X. Вольф ще у XVIII ст. ввів у вжиток не тільки сам термін "психологія", а й поняття про психометрію. Він запропонував вимірювати психічні явища за їхньою тривалістю та інтенсивністю і, наприклад, вважав, що можна виміряти величину задоволення усвідомлюваною нами до­сконалістю, а величину уваги — тривалістю аргументації, за якою людина здатна прослідкувати [14].

Важливе значення для розвитку експериментальної психології мали й досягнення в біології, зокрема еволюційне вчення Ч. Дарвіна, який у своїй праці "Походження видів" (1859) порушив питання, що безпосередньо стосувалися впровадження експерименту в психоло­гію. Так, він доводив не тільки фізичну, а й психологічну неперерв­ність видів, стверджуючи, відповідно, можливість порівняння виявле­них емпірично як фізичних, так і психічних особливостей тварин і


людей. Зокрема, у праці "Вираження емоцій у людини і тварин" (1872) він зробив висновок, що емоції людини можна розглядати як наслі­док тих дій тварин, які були корисними за своєю суттю. Тому очевид­ності набула можливість експериментальних досліджень причин і за­кономірностей психічних явищ.

1898 р. Е. Торндайк порушив питання про інтелект тварин, приве­рнувши, відповідно, увагу дослідників до зоопсихології, яка стала підґрунтям для експериментального дослідження психіки біхевіорис-тами, допомагаючи зрозуміти (хоча б на підставі аналогії з тварина­ми) деякі функції людської психіки.

Але безпосередньо експериментальне вивчення психіки розпоча­лося завдяки успіхам фізіології і, зокрема, нейрофізіології, у рамках якої було визначено матеріальні передумови функціонування психі­ки. Згідно з цим слід насамперед відзначити цілий ряд відкриттів, зроблених протягом XIX ст.: розрізнення чутливих і рухливих нервів (1822), відкриття того факту, що центром рухів — рефлексів є мозок, а також закону специфічної енергії нервів, відповідно до якого ми пі­знаємо не безпосередньо речі, а лише збудження самих нервів (Й. Мюллер, 1838), виявлення існування спеціальних нервів не тільки для п'яти основних відчуттів, а й для їхніх якостей — кольору, висоти звуку тощо (Г. Гельмгольц, 1860). У ці ж роки було відкрито, що нер­вовий імпульс є електричною хвилею, яка заряджена негативно (М. Бернштейн, 1849-1866), при цьому швидкість передачі імпульсу становить 50 м/с (Г. Гельмгольц, 1850). Тоді ж було висунуто ідею моз­кової локалізації (Ф. Галль), відкрито центр мови (П. Брока, 1861), а також те, що спинномозкові рефлекси гальмуються центральними ме­ханізмами (І. Сєченов, 1863).

Інтенсивно розвивалися фізіологічна оптика й акустика (Г. Гельм­гольц, 1855-1866), у рамках якої було розроблено теорію сприйман­ня, або так звану теорію неусвідомлюваних умовиводів. Згідно з цією теорією кожне сприймання є більшим ніж актуальне сенсорне дане, причому додаток виникає за рахунок неусвідомлюваних асоціацій, на ґрунті повторів у попередньому досвіді.

Із цих наукових досліджень випливала й була підтверджена емпі­рично залежність наукових спостережень від попереднього досвіду спостерігача. У зв'язку з цим, зокрема, широко відома історія звіль­нення асистента обсерваторії в Гринвічі за помилки в обчисленнях, при цьому пізніше було доведене існування особистого рівняння в пер-цептивній діяльності, яке й зумовило запізнення реакції і, відповідно, ненавмисні помилки в обчисленнях [14].


Значний внесок у впровадження експерименту в дослідження психі­ки зробила психофізика, в якій на ґрунті досліджень П. Бугера та Е. Вебера були виявлені зв'язки між стимулами й інтенсивністю відчут­тів (Г. Фехнер, 1860). На думку П. Фресса саме Г. Фехнер заснував екс­периментальну психологію, створивши експериментальні методики виміру порогів відчуттів, які до цього часу знаходять застосування в усіх дослідженнях, присвячених перцептивним процесам, і є першим етапом підготовки майбутнього психолога-експериментатора. Саме Г. Фехнер застосував до помилок виміру в психології закон Лапласа — Гаусса, відкривши двері для проникнення у психологію ідей імовірнос-ті [7; 14].

Отже, перед ученими різних галузей знань виникли психологічні проблеми — проблеми помилок відчуттів і взагалі участі психіки у звіті суб'єкта про свій досвід. Тому не дивно, що першими вченими-експериментаторами у психології стали фізики (Г. Фехнер, Г. Гельм-гольц) і фізіологи (В. Вундт, І. Сєченов, І. Павлов), а їхні праці стали природничо-науковою основою для запровадження експерименту в психологію.

Особливо слід відзначити, що ці вчені формували експерименталь­ні методи, які могли бути застосовані й під час вивчення психічних явищ.

Становлення експериментальної психології пов'язують з 1879 р., коли В. Вундт у Лейпцигу створив перший інститут психології, тобто першу експериментальну психологічну лабораторію.

Разом з тим очевидно, що це досить умовна дата. Адже праці Е. Вебера, Г. Фехнера, Г. Гельмгольца є по суті психологічними експе­риментами. Недарма Б. Ананьєв характеризував "Елементи психофізи­ки" Г. Фехнера як одну з фундаментальних праць в історії експеримен­тальної психології [1]. Слід зауважити, що задовго до 1879 р. І. Сєченов застосовував психофізіологічні та психологічні методи у своїх дослі­дженнях.

Тому в історії становлення експериментальної психології можна умовно виокремити два періоди[7]:

долабораторний, у якому провідними є психофізика та психофі­
зіологія (Г. Гельмгольц, І. Сєченов, Г. Фехнер);

лабораторний, у якому, залежно від методологічних підходів,
розрізняють етапи, пов'язані з розвитком:

1) фізіологічної та інтроспективної методології у вигляді вундтів-ської експериментальної психофізіології та ряду її різновидів;


2) експериментальної інтроспекції, започаткованої вюрцбурзькою
школою;

3) французького патопсихологічного підходу,

4) двох напрямів, які розвивалися паралельно — біхевіоризм і геш­
тальтпсихологія',

5) діалектико-матеріалістичний підхід у вітчизняній психології.
Роботи, які проводилися В. Вундтом і його численними учнями

(Е. Крепелін, Е. Тітченер) у рамках першого із зазначених підходів, сто­сувалися в основному простих реакцій, а їхньою кінцевою метою було вивчення під час цих реакцій "змісту" свідомості, про який екс­периментатор робив висновок на підставі інтроспективного звіту до­сліджуваного. В. Вундт виключав із експериментального вивчення вищі психічні процеси як такі, що недоступні пізнанню в експеримен­ті. Але вже 1885 р. Г. Еббінгауз експериментальне досліджує пам'ять, використовуючи кількість повторень як міру запам'ятовування, а 1897 р. — інтелект або розумову обдарованість, використовуючи ме­тод доповнення. Хоча за організацією його дослідів інтроспекція не виключалася, а інтроспективні дані суттєво доповнювалися експери­ментальними [5; 14].

У цьому ж напрямі йшли дослідження видатного французького психолога А. Біне, який також вивчав вищі психічні функції — мис­лення, інтелект, зібрав величезний фактичний матеріал про різні пси­хічні явища практично в усіх галузях психології (загальній, патопси­хології та клінічній психології, дитячій і педагогічній психології, де­фектології та психометрії, психології індивідуальних відмінностей, експериментальній педагогіці тощо). Відомими є також дослідження Ф. Гальтона, який, крім створення експериментальних методик (по­рогів слухової чутливості, асоціативного експерименту), розробив ос­нови статистичних методів обробки експериментальних даних, ви­вчав проблему успадкування здібностей (зокрема, вплив інтелекту на порядок народження) [7].

Експериментальна інтроспекція була створена одним з учнів В. Вундта О. Кюльпе, який, на відміну від В. Вундта, вважав, що можна експериментальне вивчати вищі психічні функції, зокрема мислення. У своїх експериментах він використовував інтроспекцію як основний метод: досліджувані міркували про щось, а потім описували свій до­свід. Але, вивчаючи судження, за допомогою яких описувався процес розв'язання проблеми, дослідник знаходив масу образів, проте нічо­го, що відповідало би його кінцевому результату. Звідси випливало існування мислення без образів ("чисте мислення"), яке протиставля-


лося іншим його формам, а залежність мислення від мовної і практич­ної діяльності ігнорувалася. У результаті стало зрозумілим, що інтро­спекція є обмеженим засобом емпіричного пізнання психіки [14].

У цей час відкриття І. Павловим умовних рефлексів (1903) приве­ло до виникнення біхевіоризму. Дж. Уотсон, засновник цього напря­му, який, до речі, був зоопсихологом, зауважував, що труднощів інт­роспекції для тварин не існує і запропонував підхід зоопсихологів до вивчення фактів поведінки тварин застосувати до людей. При цьому поведінка розглядалася як результат научіння. Такий підхід започат­кував цілий ряд експериментальних досліджень за схемою "стимул — реакція", а пізніше за схемою "стимул — проміжна змінна — реакція" (К. Халл, Б. Скіннер, А. Бандура).

На цей же час активно розвивалася гештальтпсихологія. Зокрема, учень О. Кюльпе М. Вертгеймер експериментальне дослідив ілюзії руху (1912), виявивши, що складний психічний образ не є простою су­мою його складових. Е. Рубін 1915 р. експериментальне довів існу­вання розрізнення фігури та фону.

Пізніше близькі позиції до гештальтпсихологів зайняв К. Левін і його школа, які поширили принцип системного, цілісного підходу до експериментального дослідження психіки, заклали основи експеримен­ту в соціальній психології, поступово переходячи від дослідження перцептивного поля до поля діяльності й загалом до поля життєвого простору особистості [7; 14].

У Франції поширився патопсихологічний підхід до експеримен­тального дослідження психіки, засновником якого був Т. Рібо. На його думку, хвороба — найтонший експеримент, який здійснено природою за певних обставин і такими засобами, яких не має в своєму розпоря­дженні людина (йшлося про дослідження хвороб пам'яті, волі, особис­тості, уваги). Учень Т. Рібо П. Жане при цьому стверджував, що для того щоб поширити на людей емпірично встановлені закономірності поведінки, необхідно не тільки залишити місце для свідомості, а й роз­глядати її як особливу форму, що надбудовується над елементарною поведінкою, не забуваючи при описі поведінки таких явищ, як віра. Водночас (під впливом позитивізму О. Конта) у такому підході спосте­рігалася переоцінка ролі наукового факту, фактографія [11].

Значний внесок у становлення експериментального методу у віт­чизняній психології пов'язують насамперед із відкриттями І. Павлова і працями І. Сєченова та В. Бехтерева, які базувалися на природничо-матеріалістичній парадигмі вивчення психіки. На відміну від В. Вундта, який проголошував незалежність психіки і зовнішнього


світу, І. Сєченов стверджував детермінізм, обумовленість психіки зовнішнім світом.

В Україні у 80-ті роки XIXст. було відкрито кілька експеримента­льних психологічних лабораторій. Так, у Харківському університеті при клініці нервових хвороб створюється психологічна лабораторія під керівництвом психіатра і психолога П. Ковалевського. І. Сікорсь-кий (Київ) започаткував експериментальне вивчення особливостей психічного розвитку дітей раннього віку. 1900 р. була відкрита експе­риментально-психологічна лабораторія під керівництвом К. Твар-довського у Львівському університеті.

Одним із перших у вітчизняній та світовій психології на значенні експерименту наголошував М. Ланге — професор Новоросійського університету (Одеса), який очолював експериментально-психологічну лабораторію при філософському факультеті цього університету. Б. Теплов у статті до 100-ї річниці від дня народження М. Ланге зазна­чав, що характерною рисою М. Ланге як експериментатора було те, що він ніколи не проводив експериментів тільки задля накопичення фактів [6]. Експеримент для М. Ланге був основою перевірки гіпотез принципового характеру. Він експериментальне досліджував психо-моторику, увагу, сприймання, встановивши, зокрема, закон перцепції щодо послідовності фаз сприймання від менш диференційованого до більш диференційованого, які пов'язувалися з філогенетичним розвит­ком людини і, отже, вносили у психологічний експеримент ідею роз­витку. Інтроспекція ж, як стверджував М. Ланге, не може вловити ста­дії процесу, а тільки його кінцевий результат. М. Роговій зазначає, що саме М. Ланге фактично здійснив синтез експериментальної психоло­гії з ідеєю розвитку [11].

Новий крок у запровадженні експерименту в психології зробив Л. Виготський, провівши дослідження процесів утворення понять, ак­тивного запам'ятовування, особливості розвитку психічних процесів на основі історико-генетичного підходу. За Л. Виготським експериме­нтально-генетичний метод, на відміну від суб'єктивного методу кла­сичної емпіричної психології, відкривав об'єктивні шляхи вивчення психіки та свідомості, давав змогу побачити "живий" процес відпра­цювання історичних форм поведінки та психіки, перетворення їх на ін­дивідуальний досвід. Згідно з його культурно-історичною концепці­єю вищі психічні функції є прижиттєвим утворенням у результаті ово­лодіння зовнішніми засобами культурної поведінки та мислення, які


Л. Виготський назвав знаками. Він стверджував, що винахід і викори­стання засобів при розв'язанні будь-якого завдання, яке стоїть перед людиною (запам'ятати, порівняти що-небудь, вибрати тощо), з психо­логічного боку являє собою аналогію з використанням знарядь [2].

Значний внесок у запровадження експерименту в психологію зро­били О. Лурія, С. Рубінштейн, Б. Теплов, О. Леонтьєв [9; 12; 15]. З 40-х років у працях П. Гальперіна послідовно розробляється проблема ор­ганізації та проведення формуючого експерименту — дослідження психіки у процесі керованого впливу [8].

У ці роки в Україні був створений Інститут психології, який очо­лив Г. Костюк. Він активно використовує експериментальний метод у дослідженні психіки. Так, наприклад, у відомому експерименталь­ному дослідженні процесу створення образу при сприйманні предме­та в утруднених умовах моделлю процесу стало сприйняття предмета, розташованого в темній камері, що короткочасно освітлювався за допомогою спеціальної лампи, через що досліджуваний не мав мож­ливості роздивитися і побачити предмет повністю, сприймаючи його як щось невизначене, недоступне свідомості [10]. С. Максименко за­уважує, що за зовнішньою простотою досліду стоїть досить складний предмет діяльності експериментатора, який містить кілька компонен­тів. Це, по-перше, чутливість зорового аналізатора, який через малу потужність енергії зовнішнього впливу не був здатний перетворити її на факт свідомості; по-друге, становлення абрису предмета сприйман­ня із невизначеними межами та з порожнинами в цілісному образі; по-третє, пізнавальні дії, завдяки яким створюються гіпотези-образи, які поступово стають правдоподібними; по-четверте, розвиток обра­зу внаслідок віднесення його до певної категорії, вербалізації тощо; по-п'яте, творчість, "аналіз складових психіки, що забезпечують пе­рехід від перцептивних завдань до складніших проявів пізнавальної духовної та продуктивної діяльності" [10,14\.

Пізніше С. Максименко дослідив можливості експерименту у про­цесі спеціально організованого навчання, Я. Коломінський — у соці­альній педагогічній психології, Д. Узнадзе — у дослідженні установ­ки тощо. Оригінальну методику психофізіологічного експерименту створили Б. Теплов, В. Небиліцин. Поступово експериментальний метод у різних своїх видах проникнув практично в усі галузі психоло­гічної науки.

На сьогодні існує кілька підходівдо розуміння предмета експери­ментальної психології. Це, по-перше, його ототожнення з предметом


МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

МАУП