Тема 7. Інтерпретація результатів експериментального дослідження психіки
• поняття про інтерпретацію результатів експерименту;
• складові інтерпретації експериментальних результатів;
• особливості обробки результатів експериментального досліджен
ня у психології;
• типи пояснення результатів психологічного дослідження;
• проблема узагальнення результатів дослідження;
• типові помилки узагальнення експериментальних даних.
Під інтерпретацієюрозуміють сукупність значень (смислів), які приписуються певним чином різним даним. Отже, інтерпретувати експериментальні дані означає надати певний смисл отриманим у дослідженні результатам [12].
Виокремлюють такі рівні інтерпретації даних експериментального дослідження психіки:
• змістовий, який передбачає якісний аналіз сукупності емпірич
них об'єктів (наприклад, учасників малої групи) і стосунків між ними
(наприклад, міжособистісних взаємин), побудову моделі реальності
(наприклад, соціометричну);
• формальний, який полягає у кількісному аналізі сукупності ре
зультатів вимірів, коли кожному об'єкту приписується певний фор
мальний символ (як правило, число) таким чином, щоб зв'язки між
елементами системи відображали відповідні відношення між емпірич
ними об'єктами (наприклад, кількість виборів у групі певного її чле
на співвідноситься з його статусом у цій групі) [3].
Інтерпретація результатів експериментального дослідження передбачає оцінку правильності прийняття рішення про експериментальний ефект насамперед на основі міркувань щодо достовірності статистичного рішення, ймовірності помилок 1-го і 2-го роду, а також щодо особливостей переходу між різними рівнями гіпотез: статистичних і експериментальних, експериментальних і теоретичних. При цьому важливо зіставити ймовірність основного і конкуруючих психологічних пояснень фактів, які були отримані в експерименті.
Необхідними є також міркування щодо припустимих рівнів узагальнення в психологічній реальності, що досліджувалася в експерименті, можливості переносу виявленого ефекту на інші ситуації, попу-
ляції тощо. Часто це також розв'язання питання про співвідношення випадкового і закономірного стосовно даної сфери психічної реальності.
Крім того, необхідним є співвіднесення обґрунтованості зроблених узагальнень з іншими теоретичними позиціями чи "здоровим глуздом", з іншими інтерпретаціями, які можна припустити, маючи на увазі асиметрію висновків щодо істинності узагальнених тверджень.
Отже, складовими інтерпретаційного етапу експериментального дослідження в психології є обробка даних, їх пояснення і узагальнення [12].
Обробка даних у цілому спрямована на переведення "сирих" даних у значущі результати, пошук основних параметрів розподілу даних — показників центральної тенденції (моди, медіани, середнього арифметичного тощо) і дисперсії значень навколо цієї центральної тенденції.
Першим кроком обробки є упорядкування даних, тобто їхня класифікація і групування через табулювання (складання таблиць, в яких результати розбиті по групах "сирих" значень, частот або відсотків), геометричне зображення залежностей між змінними (побудова полігонів частот, гістограм, графіків, графів, діаграм тощо).
Далі, як правило, проводиться статистична обробка даних. Зокрема, у функціональних експериментах на основі графічного зображення даних проводиться пошук закону, який пов'язує залежну і незалежну змінні:
У = (х),
(як, наприклад, закон Вебера — Фехнера, що пов'язує інтенсивність подразника і силу відчуття). Крім того, здійснюється пошук значущих відмінностей з метою висновку про неможливість прийняття чи відхилення статистичної нуль-гіпотези або встановлення наявності та інтенсивності зв'язку між змінними. За необхідності проводиться факторний, кластерний, дисперсійний аналіз тощо [2].
Пояснення експериментальних результатів полягає в кожному конкретному випадку у визначенні можливості характеристики встановленого типу відношень як часткового випадку вже відомого закону. Тобто при поясненні дослідник орієнтований на пошук більш широкої системи зв'язків, в яку можна долучити експериментальні факти.
Взагалі розпізнають такі схеми пояснень:
• дедуктивна схема, за якої те, що пояснюється, являє собою логічний наслідок певних пояснювальних посилань;
• Імовірнісна схема, за якою те, що пояснюється, хоча І не випливає
формально з пояснювального, але уявляється ймовірним за певних
значень пояснювальних посилок;
• функціональне пояснення через висвітлення функції, яку відіграє
те, що пояснюється, у складній системі дійсності;
• генетичне пояснення через виведення характерних властивостей і
особливості того, що пояснюється, як результату його попередніх ета
пів [11].
Детально проблема пояснення в психології розглянута Ж. Піаже, який зазначає такі ознаки причинного пояснення, як можливість дедуктивного виведення і відповідність цього логічного зв'язку певному "реально існуючому" зв'язку [9].
Виходячи з цього, Ж. Піаже виокремлює три фази поясненняекспериментальних результатів, які були отримані в "істинному" (лабораторному) експерименті:
1) встановлення загальних фактів або законів, констатація певної
залежності; висновок про її вид;
2) дедуктивне виведення наслідку із причини (формально-логічний
підхід), коли даний закон виводится з інших, що його пояснюють;
3) змістовий підхід, тобто побудова реальної моделі ("субстрату"
дедукції), або, інакше кажучи, реальності, на яку поширюється дедук
ція, що дає можливість зрозуміти, як виявиться встановлена законо
мірність у реальних фактах; при цьому субстратом може виступати
поведінка особистості, група, суспільство в цілому.
Для експериментів, які проводяться з практичними цілями, логіка пояснення іноді спрощується. У цьому випадку встановлені психологічні закономірності безпосередньо співвідносять з їхніми проявами в реальній діяльності. Наприклад, у випадку перевірки гіпотези про більшу ефективність нового методу навчання порівняно з традиційними отримання відповідних даних в експерименті прямо інтерпретується як доведення того, що новий метод навчання є "кращим", ніж традиційні [4].
Існує багато форм психологічного поясненняунаслідок існування різноманітних моделей психічної реальності, серед яких виокремлюють:
• психофізіологічний редукціонізм, коли навіть для складних психіч
них проявів прагнуть віднайти психофізіологічні механізми, як, на
приклад, Г. Айзенк, який виокремлені ним базові характеристики ти
пів особистості — "інтроверсію — екстраверсію" пов'язує з рівнями
кіркової активності, а "стабільність — нейротизм" — із силою реакції автономної нервової системи; особлива увага при цьому звертається до лімбічної системи, яка, на думку вченого, впливає на мотивацію й емоційну поведінку [11];
• психологічнийредукціонізм, тобто пояснення дій через зведення їх
до одного й того ж причинного незмінного принципу, наприклад, у
рамках фрейдизму активність людини пояснюється через переміщен
ня психічної енергії лібідо з органічної діяльності на власну (нарци-
сизм) і на інших людей;
• соціологічне зведення, коли психічний розвиток трактується як
результат взаємодії в ході соціального життя (як, скажімо, в соціо-
метрії Дж. Морено);
• непсихологічне зведення — фізикалістське, коли психічні феноме
ни порівнюються з фізичними структурами (наприклад, теорія поля
К. Левіна), або органічне, коли психологічні явища зводяться до фізі
ологічних реакцій (наприклад, асоціації як елементарний психологіч
ний механізм зводяться до умовних рефлексів);
• конструктивістські типи пояснення, за допомогою яких, не зво
дячи до простого, будують конструкції в галузі поведінки чи психіч
ної реальності, зокрема пояснення генетичного типу, представлене у
теорії Ж. Піаже, в якій формування певних систем психічних операцій
і, відповідно, різних рівнів інтелекту пояснюється через необхідність
урівноваження процесів асиміляції й акомодації, тобто компенсацію
зовнішніх порушень рівноваги під впливом середовища шляхом їх
нього перетворення [9; 12].
Можна також виокремити історико-генетичний підхід до пояснення експериментальних фактів дослідження психіки, запропонований Л. Виготським, який ввів новий пояснювальний конструкт — "зона найближчого розвитку". Тут, як уже зазначалося раніше (див. тему 1), йдеться про опосередкований характер вищих психічних функцій, при цьому "опосередкованість" передбачає становлення "психологічних знарядь" як стимулів-засобів, спочатку пов'язаних із взаємодією з партнером у ситуації спілкування, а потім звернутих суб'єктом на себе як засіб управління власною психікою.
Таке розуміння психічної реальності задало нові теоретичні схеми пояснень, зокрема стосовно діяльнісного опосередкування психіки (О. Леонтьєв, П. Гальперін, О. Запорожець, Д. Ельконін, В. Давидов).
У вітчизняній психології пояснення відбувається на основі генети-ко-моделюючого підходу, згідно з яким інтерпретація експерименталь-
них даних щодо закономірностей психічного розвитку розглядається як необхідний логічний наслідок присвоєння суб'єктом способів побудови вищих психічних функцій у процесі перетворення ним певного змісту; при цьому способи перетворення виступають психологічними механізмами предметної діяльності суб'єкта [5].
Останнім часом розвивається також вчинковий підхід як пояснювальна модель психічного розвитку особистості й відповідних експериментальних фактів, що отримуються під час дослідження даного процесу [9].
Усі ці підходи розкривають різні типи можливих міркувань щодо природи психічної реальності, тлумачення змісту встановлених експериментальних даних.
Формальний аспект пояснення передбачає оцінку придатності гіпотези, що перевіряється в експерименті, на основі співвіднесення отриманого емпіричного результату й оцінки валідності реалізованих форм експериментального контролю (табл. 12).
Таблиця 12