Філософський зміст проблеми буття. Проблема єдності світу

Практикою, наукою, в тому числі і філософією, доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані і взаємопов’язані. Але існує й метафізична точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад, вважав, що коли з світу послідовно вилучати всі матеріальні тіла, то все, що залишиться, й буде простір і час. Тобто він виступав за існування абсолютно «чистого» простору і часу, розглядаючи їх як звичайний склад, де розміщуються матеріальні тіла. Насправді ж, якщо вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не залишилось би нічого, а для цього не потрібно ні простору, ні часу. На це звернув увагу А. Ейнштейн, який створив загальну і часткову теорію відносності, де довів органічний зв’язок геометрії простору і часу з характером поля тяжіння (взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної), а також внутрішній зв’язок самого простору і часу, зміни їхньої метрики залежно від швидкості руху системи. У цьому полягає один з аспектів доказу єдності матеріального світу.

Інший аспект єдності світу перевіряється через призму вирішення основного питання філософії. Мова йде про те, на якому принципі ми будуємо філософсько-світоглядну систему — на основі принципу монізму чи дуалізму і плюралізму.

Для буденної свідомості поняття “буття” констатує існування різноманітних процесів і явищ (людей, ідей, предметів). Існувати — означає мати визначеність і бути зафіксованим у думці.

Буття як філософська категорія вимогає усвідомлення сутності, засад існування, тобто відповіді на питання: що означає або що таке “існувати”, “бути”? Які особливості буття різних класів явищ (перш за все “людського існування”)?

Оцінка буття задає основні напрямки орієнтації людини у світі, які виражені позиціями філософії буття і філософії свободи.

Філософія буття визнає наявність буття, тобто обґрунтовує залежність людського існування від одвічної, нескінченої реальності (Бог, Космічний Розум, Дух, матерія).

Філософія свободи оголошує людське існування автономним, самодостатнім, яке не потребує допомоги одвічної реальності. Вона доводить, що людина сама творить себе та історію.

Філософське розуміння проблеми буття історично змінювалося: в античну філософію цю проблему вів Праменід (V-IV ст.. до н.е.). В його тлумаченні буття — це Абсолютна Думка (Божество, Доля), яка упорядковує світ, забезпечує йому сталість і надійність;

в середньовічній філософії справжнім буттям є Бог — творець світу і людини;

у філософії епохи Відродження буття ототожнювалось з природою;

у філософії Нового часу людське буття оголошувалось суб’єктивним, залежним від свідомості і буття самої людини (Р. Декарт: “Я мислю, отже, я існую”). Філософія буття поступається в цей час місцем філософії свободи;

в марксистській філософії буття позначає реальність, яка існує об’єктивно, поза і незалежно від свідомості людини;

у сучасній західній філософії визначальним залишається суб’єктивне розуміння буття: в філософії життя буття — це біологічне життя в його розвиткові; в екзистенціалізмі справжнім буттям є людина, для постмодерну сенс життя розкривається у спілкуванні людей.

Філософи, які визнають реальність буття, по-різному інтерпретують його сутність. Вчення, які стверджують первинність і справжність трансцендентного (потойбічного) буття (Бога, Абсолютної Ідеї, Логосу) називаються ідеалістичними.

Вчення, які визнають єдино існуючим зовнішній світ, який чуттєво сприймається людьми, виражають матеріалістичну тенденцію в філософії.

Буття по різному характеризується і в залежності від розуміння його стану. Вже антична філософія задає основні варіанти такого розуміння:

Парменід характеризував буття як дещо одвічне, стійке, нерухоме, яке знаходиться за світом кінцевих речей і явищ. Тривалий час у філософії панувало саме таке розуміння буття.

Геракліт вважав буття таким, яке безупинно змінюється, розвивається. Ця позиція була близькою до філософії марксизму, а зараз її відстоює філософія постмодерну.

Платон стверджував існування “світу ідей” і “світу речей”. Справжнє буття, за його думкою, має одвічний, незмінний “світ ідей”. Мінливий “світ речей” він відмовлявся вважати буттям і називав його світом становлення.

Філософська матеріалістична традиція виділяє наступні основні взаємопов’язані форми буття:

Буття природного, яке проявляється як:

а) “перша природа”, тобто об’єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від суспільства; сукупність природних умов існування людського суспільства;

б) “друга природа” — сукупність штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто речей і явищ, створених людиною в процесі перетворення “першої природи”.

Буття соціального — система суспільних процесів, яка створюється різноманітними відносинами, які виникають між людьми у перебігу їхньої діяльності (на виробництві, у побуті, родині, державі тощо) і пов’язує індивідів та їхні розрізнені дії в єдине ціле.

Буття людини — це система її багатоманітних зв’язків із усім оточуючим. Буття людини перш за все виражається: природною основою, суспільними відносинами, активною трудовою діяльністю, психікою і духовністю.

Буття духовного охоплює процеси свідомості та несвідомого, включаючи інформацію, яка зберігається в природних і штучних мовах. Духовне функціонує у двох основних взаємопов’язаних проявах:

а) як свідомість індивіда — потік унікальних переживань, вражень, думок, переконань, ціннісних установок окремої людини;

б) як продукт духовного обміну людей, відносно незалежний від індивідів. Він втілений в суспільно значущих відносно стійких духовних утвореннях (наукових ідеях і теоріях, моральних нормах, правилах спілкування та ін.), зафіксованих у наукових працях, літературі, в творах мистецтва тощо.

ВИСНОВКИ З третього ПИТАННЯ: