Інтегральна оцінка інвестиційної привабливості інноваційних підприємств

ПЛАН

1. Джерела інвестування інноваційної діяльності підприємств
2. Джерела використання інвестиційних ресурсів для інноваційного розвитку підприємств
3. Інтегральна оцінка інвестиційної привабливості інноваційних підприємств
4. Обґрунтування заходів щодо підвищення інвестиційної привабливості інноваційних підприємств

 


1. Джерела інвестування інноваційної діяльності підприємств

 

Інвестування здійснюється насамперед за рахунок науково-технологічного прогресу, що дає можливість здешевити основний капітал і зменшити його витрати на одиницю продукції. Модель теорії інвестиційного процесу К. Маркса включає категорію інноваційної діяльності, яку він передбачив задовго до того, як вона стала актуальною. Він зробив висновок, що інновації є чинником, з одного боку, що протистоїть натиску ринку на виробника, а з іншого – є засобом, що стимулює інвестування. Крім того, інновації нівелюють дію законів спаду виробничих факторів і вирішують проблему обмеженості ресурсів. Заощадження з метою виробничого інвестування, за Марксом, використовуються в результаті конкурентної боротьби за переваги, що дає можливість упровадження нової техніки у виробництво і забезпечення найбільшого прибутку. Інвестиції та інновації дуже близькі галузі ринку, а, отже, будь-яка інвестиційна тактика, яку передбачає підприємство, безпосередньо спрямовуватиме інноваційну діяльність у ту ж цільову сферу його життєдіяльності. Інвестиції та інновації – дві нерозривно пов'язані між собою сфери економічної діяльності, що у найбільшій мірі були і залишаються уражені кризою. Загальна ситуація на ринку склалася таким чином, що інновації, котрі раніше здійснювалися за рахунок централізованих джерел, звелися до мізерно малої величини, у той час як інвестиції, що володіли внутрішньою структурою, втратили її і стали здійснюватися безладно та неорганізовано, стимулюючи тільки короткострокові цілі інвесторів. Вихід з даної ситуації тільки один – подолання наслідків економічної кризи неможливе без інноваційно-інвестиційного бума, відновлення основного капіталу на принципово новій, конкурентоспроможній основі. Отже, капітальні вкладення без інновацій не мають сенсу, оскільки безглуздо відтворювати застаріле обладнання, що не користується попитом і до того ж з високими витратами ресурсів. Таким чином, інновації без інвестиційного забезпечення нереальні.

Найбільш важливим моментом у інвестиційно-інноваційних відносинах різного роду підприємств на ринку, в умовах ризику і невизначеності останнього, є перенесення розглянутих вище теоретичних міркувань на практичний грунт. Головним елементом інноваційно-інвестиційного механізму є фінансове забезпечення інноваційних проектів і відповідних програм. Основна увага приділяється пошуку джерел фінансування. Будь- який західний інвестор перш ніж піти на прямі вкладення чи на надання кредиту, докладно досліджує підприємство, перевіряє його імідж і команду, кваліфікацію менеджерів і працівників та ін. І тільки після цього розглядається бізнес-план, ефективність проекту і т. ін.

Активізація інноваційної діяльності підприємств в умовах ринкової економіки вимагає вкладення коштів у розробку й освоєння інновацій. Для отримання прибутку, підвищення ефективності діяльності підприємства, а також отримання соціально-економічного ефекту необхідне постійне інноваційне оновлення виробництва. При цьому емпірично встановлено таку залежність: чим більше успіх, на який розраховує підприємець у майбутньому, тим більше витрати, до яких він має бути готовий сьогодні. Таким чином, для підприємства фінансування інноваційної діяльності є критичною складовою процесу комерціалізації результатів досліджень і дослідно-конструкторської діяльності. З огляду на це фінансування інноваційної діяльності повинно відбуватися з дотриманням таких принципів: логічність, обґрунтованість та юридична захищеність використаних прийомів і механізмів; різноманітність джерел інвестування; адаптивність та гнучкість, що передбачають постійну перебудову як усієї системи фінансування, так і її окремих елементів на динамічно змінювані умови зовнішнього середовища з метою максимізації ефективності.

Інвестиції в інноваційному процесі відіграють важливу роль на всіх його стадіях, починаючи з пошуку ідеї, маркетингу інновацій, інвестування, виробництва інновацій, просування інновацій, реалізації інновацій, оцінки ефективності інновацій та завершуючи стадією диверсифікації. Виходячи з цього, під інвестиційним забезпеченням розуміються існуючі реальні та потенційні можливості підприємства використовувати зовнішні та внутрішні інвестиційні ресурси за стратегічними напрямками функціонування, розвитку та виявлення привабливих об’єктів вкладання.

Таким чином, при здійсненні інноваційної діяльності підприємство стикається з проблемою її фінансування та пошуку найбільш вигідних джерел формування інвестиційних ресурсів. Для визначення та аналізу можливих джерел інвестування інноваційної діяльності підприємства, а також їх класифікації перш за все необхідно розмежувати поняття «фінансові ресурси» та «фінансові джерела».

Фінансові ресурси - це кошти, які залучаються до інноваційної діяльності [48]. Доповненим з точки зору мети залучення є таке визначення [49]: фінансові ресурси - це всі види активів (коштів), що вкладаються в інноваційну діяльність з метою отримання прибутку. Пересада А.А. [50] вважає, що фінансові ресурси - це грошові кошти, що знаходяться в розпорядженні суб’єкта господарювання і спрямовуються на розвиток підприємницької діяльності, утримання об’єктів невиробничої сфери, на споживання та створення резервів. Таким чином, фінансові ресурси є економічною основою інноваційної діяльності підприємства, які включають зовнішні матеріальні форми фінансових активів.

Щодо змісту поняття «фінансові джерела», то в економічній літературі існують три основні підходи. Перший базується на ототожненні понять «фінансові ресурси» і «фінансові джерела» [51]. Згідно з другим підходом джерелами фінансування інноваційної діяльності виступають суб'єкти різних форм господарювання, а саме: підприємства, фінансово-промислові групи, малий інноваційний бізнес, інвестиційні та інноваційні фонди, органи місцевого самоврядування, приватні особи тощо. Всі вони беруть участь у господарському процесі й тим самим сприяють розвитку інноваційної діяльності. Третій теоретичний підхід розглядає фінансові джерела як дещо первинне по відношенню до фінансових ресурсів, як кошти, з яких формуються останні [52]. На нашу думку, саме третій підхід є більш раціональним з точки зору дисертаційного дослідження. Крім того, слід враховувати наявність особливих відносин, які виникають при формуванні фінансових ресурсів з того чи іншого джерела.

Співвідношення і структура фінансових активів, які залучаються для інвестування, в значній мірі визначаються організаційно-правовою формою господарювання.

Перелік усіх можливих джерел фінансування інноваційної діяльності в Україні подано у ст. 18 Закону України «Про інноваційну діяльність» [21], а саме за рахунок:

коштів Державного бюджету України;

коштів місцевих бюджетів і коштів бюджету Автономної Республіки Крим;

власних коштів спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;

власних чи позичених коштів суб'єктів інноваційної діяльності;

коштів (інвестицій) будь-яких фізичних і юридичних осіб;

інших джерел, не заборонених законодавством України.

Аналіз класифікації джерел фінансування інноваційної діяльності, запропонованої українським законодавством, дозволяє зробити висновок про використання підходу, заснованого на ієрархії бюджетної системи України, а також різноманіття суб'єктів інноваційної діяльності. Аналогічний підхід спостерігаємо і в російському законодавстві з певними особливостями відповідно до федеративного державного устрою Росії.

Розглянемо точки зору фахівців з питання розподілу джерел формування інвестиційних ресурсів щодо інноваційної діяльності за різними ознаками. У роботі [48] у цілому всі джерела фінансування поділено на централізовані (бюджетні) та децентралізовані (позабюджетні). З урахуванням даного підходу проаналізуємо можливі ознаки класифікації джерел інвестування інновацій, які використовують різні автори.

Так, за відносинами до власності автори [23; 24; 18; 53] розрізняють власні, залучені та позичені фінансові ресурси. До власних джерел фінансування інновацій автори [48] відносять прибуток, амортизаційні відрахування, внутрішні господарські резерви підприємства, а також кошти, що виплачуються органами страхування у вигляді відшкодування шкоди, завданої аваріями, стихійним лихом, тощо. Групи позикових джерел фінансування становлять усі види кредитів: кредити банків та кредитних організацій, кошти від емісії облігацій, цільові державні кредити, податкові кредити, кредити міжнародних та іноземних інвесторів. До залучених джерел фінансування належать кошти, отримані від розміщення звичайних акцій, кошти від емісії інвестиційних сертифікатів, вкладення інвесторів до статутного фонду підприємства, а також безоплатно надані кошти.

За видами власності автори [23; 24; 47; 18] розрізняють такі інвестиційні ресурси: державні, суб’єктів господарювання (комерційного та некомерційного характеру), іноземні інвестиції.

Вважаємо, що розглянута ознака класифікації джерел інвестування тісно взаємопов’язана з їх розподілом на внутрішні та зовнішні джерела тобто за засобом залучення. Це найбільш загальний розподіл джерел фінансування інноваційної діяльності підприємства, що зустрічається в економічній літературі. До внутрішніх джерел фінансування відносяться національні джерела, власні кошти підприємств, ресурси фінансового ринку, заощадження, бюджетні інноваційні асигнування; до зовнішніх - іноземні інвестиції в інноваційні проекти, кредити, позики.

Дослідження та аналіз наведених підходів до розподілу джерел фінансування за засобом залучення на внутрішні та зовнішні дозволили виявити суттєву особливість. Автор [54] розглядає рівні формування джерел фінансування з позиції підприємства, виділяючи при цьому лише найвищий та найнижчий рівні - державний і підприємства. Разом з тим державне фінансування інноваційної діяльності здійснюється, як правило, у межах державної підтримки інноваційної активності на національному, галузевому та регіональному рівнях, що, на нашу думку, має знайти своє відображення в класифікації. Автори [48] вважають також, що для визначення структури фінансування інноваційного проекту доцільно було б враховувати також класифікацію джерел фінансування за ступенем генерації ризику. За цим критерієм вони виділяють безризикові джерела та джерела, що генерують ризик. До першої групи належать джерела фінансування, використання яких не збільшує ризики підприємства: прибуток, амортизаційні відрахування, внутрішнє системне цільове фінансування (надходження коштів на конкретні цілі від вищої організації до нижчої). До джерел, що генерують ризик належать позичені та залучені кошти.

Вважаємо, що в умовах ринку не може бути безризикових джерел фінансування, особливо в інноваційній діяльності підприємств, оскільки інноваційним проектам властива найбільша ризикованість у порівнянні з інвестиційними. Виходячи з теорії ризиків дисертант пропонує за ступенем ризику розподіляти джерела фінансування інноваційної діяльності підприємств на низько-, середньо- та високоризикові.

На основі аналізу та систематизації літератури були виявлені такі підходи авторів до класифікації джерел:

- макроекономічний;

- мікроекономічний;

- комбінований.

Більшість економістів поділяють можливі джерела формування інвестиційних ресурсів для інноваційної діяльності за розглянутими ознаками. З урахуванням підходів та дослідження дисертанта пропонується така класифікація джерел інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності (рис. 1.3).

На нашу думку, усі підходи мають право на існування, тому що підприємство – це відкрита, складна, динамічна, соціально-економічна й екологічно відносно незалежна система [47], яка входить у відповідну систему вищого порядку (мезо- та макросистеми). Системи зовнішнього й внутрішнього середовища впливають на результати діяльності сучасного підприємства. Забезпечення ефективності управління інноваційної діяльності підприємства потребує виділення окремих видів та класифікацію джерел інвестиційного забезпечення за ознаками, що відповідають вимогам суб’єкту господарювання на сучасному етапі.

Пропонується до практичного використання підприємствам усіх форм власності та організаційно-правової форми господарювання класифікація за ознаками щодо розподілу джерел інвестиційного забезпечення на:

1) власні, залучені та позикові;

2) внутрішні й зовнішні, що відповідають вимогам до використання цього підходу у системі управління підприємством.

Внутрішні джерела залежать від конкретних параметрів і викликані внутрішніми факторами, умовамита результатами діяльності підприємства. Зовнішніми є джерела, які необхідно залучати в інноваційну діяльність на основі інвестиційної привабливості як підприємства, так і конкретного інноваційного проекту.

 


Рис. 1.3. Запропонована класифікація джерел інвестиційних ресурсів для інноваційної діяльності

 

Отже, для фінансування інноваційної діяльності жодне з розглянутих джерел не може використовуватись як єдиний варіант. Джерела інвестиційних ресурсів різноманітні, але це не означає, що в підприємства є значні можливості для вибору. Головне правильно оцінити позитивні й негативні властивості кожного джерела коштів, визначити реальну ціну джерела для підприємства.

Проведені дослідження джерел інвестування інноваційної діяльності дозволили узагальнити потенційні джерела за їх видами для кожного підприємства (рис. 1.4).

 

 
 

 

 


Рис.1.4. Джерела інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності промислових підприємств

Слід пам’ятати, що залучення тих чи інших джерел для фінансування інноваційної діяльності значно розрізняється залежно від рівня інвестиційної привабливості, властивого кожному окремому підприємству та інноваційному проекту (інноваційному об’єкту). Підприємства, які характеризуються більш високим рівнем інвестиційної привабливості, відповідно мають більше можливостей залучення сторонніх інвестиційних ресурсів для фінансування інноваційного проекту.

 

 

2. Джерела використання інвестиційних ресурсів інноваційної діяльності підприємства

 

Незважаючи на загальне визнання пріоритетності інноваційних процесів для економічного розвитку держави, сучасний стан системи фінансового забезпечення інноваційної сфери України як одного з ключових факторів інноваційної діяльності свідчить про її кризу, неспроможність створити необхідні умови для реалізації існуючого інноваційного потенціалу країни. Значна кількість підприємств внаслідок кризи неплатежів, різкого зменшення фондів відновлення й нагромадження, низького ступеня узгодженості фінансово-кредитної, бюджетно-податкової та цінової політики, недосконалості правової бази мають обмежені можливості щодо мобілізації й подальшого використання коштів для технічного переоснащення та розширення виробництва. На жаль, фінансові умови забезпечення інноваційної діяльності в Україні несприятливі, практично одержати кредит на інноваційний проект можливо лише в іноземних фондах. Вітчизняні банки не ризикують інвестувати не тільки інноваційні проекти, але й виробництво. У найкращому разі банки обслуговують іноземні інвестиційні внески.

Для того щоб стати повноправним суб'єктом ринкової економіки, підприємству необхідно навчитися самостійно здійснювати пошук джерел фінансування, вибір ефективних технологій, здатних забезпечити конкурентоспроможність виготовленої продукції, аналізувати ринки збуту, встановлювати зв'язки з постачальниками й ін. Згідно з Господарським кодексом України [59] суб'єктам господарювання надається достатня самостійність у виробничо-господарській діяльності, включаючи інноваційно-інвестиційну. Підприємства мають право вибору напрямків та обсягів використання прибутку, що залишається після сплати обов'язкових платежів; визначення обсягів фонду оплати праці; перспектив розвитку своєї діяльності; проведення матеріально-технічного постачання й капітального будівництва через систему прямих договорів; інші посередницькі операції; встановлення цін на продукцію і майно.

Аналіз структури джерел фінансування інновацій на рівні підприємства у країнах з ринковою економікою свідчить про те, що частка внутрішніх джерел у загальному обсязі фінансування в різних країнах істотно коливається. Наприклад, США й Великобританія характеризуються високою часткою власних коштів у загальному обсязі фінансування, а Німеччина і Японія відрізняються високою питомою вагою залучених і позичених коштів.

На відміну від розвинених країн, що спираються на сформовану й відпрацьовану фінансову систему, засновану на різноманітності форм і джерел інвестування, в Україні сектор фінансування інновацій ще фактично не сформований. Українська економіка відчуває велику потребу у зростанні капіталу. Підприємство будь-якої форми власності, якщо йому не байдуже власне майбутнє, обов’язково залучає капітал для розширення виробництва, використовуючи при цьому альтернативні способи чи їх комбінації. Для цих цілей необхідний всебічний порівняльний аналіз кожного способу, оцінка його недоліків та переваг, що дасть можливість прийняти правильне рішення щодо інвестування.

Тому доцільно провести більш докладний розгляд кожного з можливих джерел фінансування інноваційної діяльності з погляду мікроекономічного підходу на класифікацію джерел (рис. 2.2).

Сьогодні використання власних коштів для фінансування інноваційної діяльності доступне порівняно великим, постійно працюючим підприємствам, значна частина яких припадає на акціонерні товариства.

 

 


Рис. 2.2. Джерела інвестиційних ресурсів

 

Амортизаційні відрахування - одне з найбільш легко створюваних і використовуваних джерел фінансування інноваційної діяльності в розвинених країнах. Воно становить близько 40% загального обсягу поточних і капітальних витрат підприємств. За рахунок цього джерела фінансується понад 60% інвестицій в основний капітал. Приблизно на такому ж рівні цей показник був у 80-х роках минулого століття в Україні [22]. Перевага цього джерела інвестицій у порівнянні з іншими полягає в тому, що кошти завжди залишаються в розпорядженні підприємства.

В розвинених країнах найзначнішим джерелом власних коштів для здійснення інноваційної діяльності на підприємстві є прибуток. Прибуток як ще одне джерело власних коштів у розвинених країнах припадає 30% капітальних витрат на інвестування. Частина прибутку, що направляється на інвестиційні цілі, акумулюється у фонді нагромадження або інших фондах аналогічного призначення, створюваних на підприємстві. В Україні прибуток поки ще не є надійним джерелом для інвестування, оскільки за останні 10 років він відносно ВВП зменшився з 60 до 40%. За даними Інституту стратегічних досліджень, за рахунок оподаткування прибутку вилучається від 55 до 85% прибутку [60]. Крім того, частка збиткових підприємств у загальній кількості підприємств України, як і раніше, досить значна і становить близько 40%.

Іншим джерелом фінансування інноваційної діяльності можуть бути кошти, одержані господарюючими суб'єктами в результаті реалізації невикористаних або неефективно використаних основних фондів. У планово-адміністративній економіці були створені підприємства-гіганти, що мали величезні виробничі потужності, але зараз інвестиційна та інноваційна діяльність на таких підприємствах ускладнена через високу обмеженість фінансових ресурсів.

Виділяють й інші джерела власних коштів: довгострокові фінансові вкладення минулих років, строк погашення яких закінчується в цьому ж році; страхові суми відшкодування збитків, викликані втратою майна. Однак їхня частка в загальному обсязі власних коштів настільки незначна, що більшість фахівців дане джерело не беруть до уваги.

Використання власного капіталу для фінансування інноваційної діяльності має такі позитивні ознаки: проста процедура залучення; більш висока спроможність регенерувати прибутки (під час їх використання непотрібно сплачувати позиковий процент); зниження ризику банкрутства.

Разом з тим власний капітал має і деякі недоліки: обмеженість обсягів залучення, а отже, і розширення діяльності підприємства під час сприятливих ринкових умов; висока вартість порівняно з іншими альтернативними джерелами фінансування.

Таким чином, підприємство, що використовує тільки власні кошти для фінансування інноваційної діяльності, має найвищу фінансову стабільність, проте обмежує темпи розвитку (оскільки не може забезпечити формування необхідного додаткового обсягу активів у періоди сприятливої кон’юнктури ринку) і не використовує фінансових можливостей приросту прибутку на вкладений капітал.

Серед позикових джерел найбільшу частку становлять кредитні ресурси. Історично кредити, які надаються банками, кредитними й фінансовими установами, є найбільш важливим джерелом для фінансування зростаючих галузей промисловості в багатьох країнах, особливо на ранніх стадіях розвитку компаній. У західній економіці банківська ставка відсотка за кредит є низькою в порівнянні з необхідною віддачею від інвестицій для венчурного капіталу. Звичайно при фінансуванні проектів з високою нормою прибутковості інвестицій, які швидко реалізуються, використовують кредитний механізм. Для фінансування залучають банківські, довго- і короткострокові кредити держави, іноземних і вітчизняних кредиторів у фінансовій формі, а також комерційні товарні кредити у формі лізингу.

У вітчизняній економічній літературі практично всі автори одностайно стверджують, що кредитний механізм в інноваційній сфері, який стихійно сформувався в перехідному періоді, не відповідає сучасним вимогам забезпечення інноваційної діяльності інвестиційними ресурсами.

Для вдосконалення інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності підприємств Україні потрібні нові альтернативні джерела інвестиційних ресурсів, серед яких у першу чергу доцільно розглянути питання розвитку венчурного фінансування, яке в розвинутих країнах є одним з важливих напрямків підтримки середнього та малого інноваційного підприємництва, фінансування науково-дослідних робіт.

Сьогодні США і країни Європи переживають бум венчурного інвестування. Так, у США в минулому столітті венчурними капіталістами вкладалося в середньому 3 - 5 млрд дол США на рік у більш ніж 1000 компаній. А на початку XXI століття ця сума становила 59,5 млрд дол. США уже в 3962 компанії. Аналогічна ситуація спостерігається і в Європі. У Росії венчурні фонди стали створюватися з ініціативи Європейського Банку Реконструкції і Розвитку (ЄБРР).

У розвинених країнах, як правило, венчурні фірми користуються підтримкою держави. Кошти венчурного капіталу спрямовуються в ті сфери, в яких через високий ризик банківський сектор почуває себе непевно. На відміну від банків венчурні фонди можуть надавати свої кошти, не вимагаючи при цьому якого-небудь забезпечення (застави) або спрямовувати їх на купівлю звичайних або привілейованих акцій. Прибуток у венчурного інвестора виникає тоді, коли мене 5 - 7 років з моменту інвестування і він зможе продати пакет акцій, що належав йому, за ціною, яка у кілька разів перевищуватиме первісне вкладення. Венчурне фінансування носить довгостроковий характер. У спробі знизити ризикованість вкладень венчурні фонди диверсифікують портфель проектів. Однак для того щоб компенсувати високий ризик і довгий період окупності інвестицій, венчурний капітал повинен мати високу прибутковість, яка має перевищувати рівень інфляції і прибутковість більш забезпечених типів інвестицій, таких, наприклад, як державні облігації. Таким чином, венчурний капітал підтримує тільки найбільш перспективні компанії [62].

Прикладом ефективного використання венчурного капіталу є сучасні гіганти комп'ютерного бізнесу, такі, як DEC, Apple Computers, Compaq, Sun Microsystems, Microsoft, Lotus, Intel.

Розвиток венчурного фінансування в Україні не можна назвати задовільним. Кількість венчурних інвесторів в державі на сьогоднішній день надто мала, до того ж серед них зовсім відсутні венчурні фонди з вітчизняним капіталом. На сьогоднішній день в Україні діє близько 20 зарубіжних венчурних фондів, інвестиції яких спрямовані на розвиток наукоємних і перспективних виробництв, в основному на хімічну, харчову, машинобудівну та енергетичну галузі. За оцінками Мінекономіки України, обсяг ринку венчурного капіталу становить приблизно 400 млн дол. США. Найбільшими фондами є Western NIS Enterprise Fund (капітал у розмірі 150 млн дол. США), пріоритетними галузями для інвестицій якого стали харчова промисловість, сільське господарство, виробництво будівельних матеріалів; а також Sigma Blazer (капітал у розмірі 100 млн дол. США). Прикладом венчурного фінансування в Україні є кондитерський концерн «А.В.К.» і виробник морозива «Троянда». Венчурне підприємство ТОВ «AVentures» спільно з PHLburg Technologies створило Центр комерціалізації технологій, який фактично займається пошуком замовників на проведення науково-дослідних робіт українськими підприємствами. На жаль, в Україні поки що немає вітчизняних венчурних фондів.

Подолання негативних тенденцій в становленні й розвитку сектора венчурного капіталу, адаптація його до реалій нашої держави дозволить йому стати одним з найперспективніших джерел фінансових ресурсів для активізації інноваційних процесів в Україні.

Одним з учасників механізму мобілізації позичених коштів є пенсійні фонди - порівняно нові учасники фінансового ринку, а й тому в Україні ще недостатньо розвинені на відміну від західних країн, де пенсійні фонди міцно зайняли свою нішу на ринку фінансових послуг і є одним із джерел інвестиційних коштів. Значно більші можливості мають недержавні пенсійні фонди, кошти яких передбачається інвестувати в привабливі цінні папери. В Україні зареєстровано 110 недержавних пенсійних фондів, 15 з них об'єдналися в Асоціацію недержавних пенсійних фондів [63]. За даними Асоціації станом на кінець 2006 р. загальні активи фондів становили 0,03% ВВП, у той час як у розвинених країнах обсяг інвестицій недержавних пенсійних фондів значно перевищує половину ВВП.

Холдингові компанії також можуть бути одним з джерел фінансування інновацій. У світовій практиці холдингові компанії є фінансовими центрами. Перевагою холдингових структур є централізоване фінансово-економічне управління. Холдинги характеризуються високим рівнем акціонерного капіталу. За допомогою холдингу вирішуються економічні проблеми, які підприємство не спроможне вирішити самостійно: розробка та реалізація складних технічних програм, освоєння високих технологій, одержання значних сум кредитів тощо. В Україні є невеликий досвід формування холдингових систем. Формування холдингів в Україні й інших країнах СНД почалося «зверху» шляхом реорганізації колишніх відомств і комітетів. У процесі акціонування підприємств відбувалося об'єднання контрольних пакетів і передача їхньому центру - материнській компанії. Однак майже половина державних холдингових компаній виявилася у 2003 році збитковими, а прибуток інших становив від 20 до 25 тис. грн [64].

Інвестиційні компанії та фонди є інститутами спільного інвестування й розглядаються як альтернативне джерело фінансування інноваційної діяльності.Найбільшого розвитку вони набули в промислово розвинених країнах (США, Канаді, Англії, Франції, Японії). У США близько 6 тис. таких фондів, і на їхню долю припадає близько 10% всіх фінансових активів країни і їхніми інвесторами є 40% населення. Розвиток цих фондів спостерігається і в Європі [65].

На початку 90-х років минулого століття в Україні також почали створюватися інвестиційні фонди й компанії, а вже в 2000 рр. функціонувало 240 інвестиційних компаній і фондів, 204 біржі, 17 бізнес-інкубаторів. Їх поява в Україні пов’язана, головним чином, із приватизацією. Зараз в Україні з тих фондів, які починали працювати ще з приватизаційними майновими сертифікатами у середині 90-х років, функціонує 61. Інвестиційних компаній залишилось 49. Однією із задач інвестиційних фондів і компаній на сучасному етапі є акумулювання інвестиційних коштів з метою їх вкладання в інноваційну діяльність підприємств. Фактором, що зменшує інтерес до інвестиційних фондів і компаній, є те, що в Україні практично діють тільки фонди закритого типу, які становлять 95% від загальної їх кількості.

У групі джерел фінансування інноваційної діяльності підприємства окремо слід розглянути таке джерело, як факторинг. Для економіки України факторинг є новим явищем. Його поява була визначена певними економічними передумовами. Через брак власних коштів підприємств та невірно побудовану політику кредитування стан суб'єктів господарювання в Україні значно погіршився. Зокрема, гостроти набула проблема неплатежів, браку обігових коштів, що, в свою чергу, порушило баланс дебіторської та кредиторської заборгованості. З аналогічною проблемою зіткнулися західноєвропейські компанії 20 - 30 років тому. Саме вони знайшли вихід із неї, використовуючи такий новий продукт ринку фінансових послуг, як факторинг. Відповідно до ст. 350 Господарського кодексу України [259 факторинг є банківською операцією у вигляді придбання банком права вимоги в грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги з прийняттям ризику виконання такої вимоги, а також прийом платежів. Іншими словами, факторинг - це різновид торгово-комісійної операції, що пов'язаний з кредитуванням оборотного капіталу клієнта і полягає в поступці клієнтом-постачальником платіжних вимог за поставлені товари й права одержання платежу за них. Головне завдання факторингу - забезпечити таку систему взаємовідносин із покупцем, за якої постачальник міг би надавати конкурентні відстрочки платежів, не відчуваючи при цьому дефіциту власних обігових коштів. Це можливо завдяки достроковому фінансуванню постачання з відстрочкою платежу банком-фактором у зручному для постачальника режимі. Таким чином, факторингове обслуговування надасть можливість прискорити обіговість грошових коштів у розрахунках і тим самим одержати не лише економію цих коштів, а й підвищити ефективність виробництва. Також будуть певною мірою вирішені проблеми браку інвестиційних ресурсів інноваційної діяльності.

Актуальність розвитку лізингу в Україні обумовлена насамперед потребою величезної кількості вітчизняних підприємств у оновленні обладнання. Для деяких галузей економіки, де знос основних фондів подекуди сягає 80%, лізинг є єдиною можливістю придбати більш досконале обладнання. Це відносно дешевий та доступний інструмент, застосування якого стимулює інновації на виробництві та підвищує конкурентоспроможність товару. Порівнюючи, наприклад, із довгостроковим кредитуванням, лізинг набагато доступніший хоча б тому, що при оформленні лізингу непотрібно оформлювати заставу. Як інвестиційний інструмент лізинг багато в чому визначає макроекономічні показники провідних економічно розвинених країн. В обсязі інвестицій по континентах частка лізингових операцій становить понад 30%. Розрахунки і практика лізингової діяльності показують, що економічна ефективність лізингу становить від 7 до 15% у порівнянні з використанням кредитних ресурсів.

Інвестиційний селенг є однією з нових форм залучення інвестиційних ресурсів, використовуваний деякими компаніями Росії та України. У зарубіжній практиці селенг перетворився на один з найважливіших інструментів фінансування інвестицій та інновацій у різних сферах бізнесу [66]. В Україні ж це джерело поки не може одержати широкого поширення і достатнього розвитку. Цьому перешкоджає низка факторів: нерозвиненість інфраструктури лізингового й селенгового ринків, відсутність необхідного інформаційного забезпечення даного сектора, низька платоспроможність підприємств; брак кваліфікованих кадрів.

У розвинених країнах страхові компанії відносяться до числа інституціональних посередників. Акумулюючи значні кошти у формі страхових резервів, компанії розміщують їх на фінансових ринках. У Великобританії, наприклад, страхові інвестиції становлять майже 53% їхнього загального обсягу. Особливістю вітчизняного страхового ринку є відсутність транснаціональних страхових компаній. Українське законодавство не забезпечує можливостей для їхнього створення, що обумовлено захистом вітчизняної страхової системи від конкуренції з боку іноземних страхових компаній.

Таким чином позиковий капітал характеризується такими позитивними особливостями:

- достатньо широкі можливості залучення;

- забезпечення підвищення фінансового потенціалу підприємства і темпів зростання обсягів його господарської діяльності;

Недоліками позикового капіталу є:

- використання цього капіталу генерує більш високі господарські ризики – ризик зниження фінансової стійкості та зниження кредитоспроможності;

- високий рівень залежності вартості позикового капіталу від кон’юнктури ринку;

- складність процедури залучення.

Підприємство, що використовує позиковий капітал, має більш високий потенціал свого розвитку і можливості приросту фінансової рентабельності діяльності. Крім того, суб’єкту господарювання, що здійснює фінансування інноваційної діяльності за рахунок зовнішніх джерел, можуть бути надані пільги відповідно до чинного Закону України «Про інноваційну діяльність» [21]. Так, згідно зі ст. 17 закону суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:

а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

б) часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;

в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

д) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків.

Джерело фінансування інноваційної діяльності підприємства, як залучені кошти, має велику потенційну ємність та можливість використання. Серед залучених джерел фінансування інвестицій у першу чергу необхідно розглянути можливість використання акціонерного капіталу. Це джерело може бути використане підприємствами та їхніми самостійними структурами (дочірніми підприємствами), створюваними у формі акціонерних товариств. Проблеми фінансування інноваційної діяльності є досить актуальними на сучасному етапі розвитку підприємництва, але питання саме емісійного фінансування розглядаються лише невеликим колом економістів і залишаються невивченими в межах фінансування інноваційної діяльності підприємства.

Сьогодні в Україні емісія цінних паперів підприємством з метою залучення коштів необхідна у зв'язку з економічною ситуацією, що склалася, дефіцитом власних коштів, відсутністю централізованого інвестування, високою вартістю банківських кредитів. Збільшення статутного капіталу відбувається за рахунок додаткових внесків акціонерів, реінвестиції нарахованих дивідендів, індексації балансової вартості основних.

Кожне з цих джерел збільшення статутного фонду та залучення фінансових ресурсів має наслідки як з економічної точки зору, так і з точки зору відносин у самій організації [48]. Розглянемо головні з них.

1) Емісія нових акцій за рахунок додаткових внесків:

- економічні наслідки: реальне збільшення оборотних коштів, поліпшення співвідношення власного та позичкового капіталу. Негативні наслідки: збільшення зобов'язань по системі виплачуваних дивідендів при відсутності адекватного приросту чистого прибутку; виникнення впливових акціонерів з числа конкурентів та використання вкладених коштів на утримання економічного зростання чи на припинення діяльності;

- корпоративні наслідки: зменшення частки в статутному фонді та ступеня впливу тих акціонерів, що не мають можливості нарощувати свої вкладення в підприємство; можливість виникнення нових крупних конкурентів.

2) Реінвестиція дивідендів (виплата дивідендів за акціями):

- економічні наслідки: запобігає відволіканню оборотних коштів на грошові виплати акціонерам, поліпшує співвідношення власного та позикового капіталу;

- корпоративні наслідки: перерозподіл частки в статутному фонді та ступеня впливу на користь тих акціонерів, що погодились спрямувати дивіденди на інвестування до статутного фонду.

3) Збільшення статутного фонду за рахунок індексації основних фондів:

- економічні наслідки: не сприяє реальному зростанню оборотних коштів та збільшенню частки власного капіталу;

- корпоративні наслідки: не має своїм результатом перерозподіл часток, але робить важким скуповування акцій у дрібних акціонерів, тому що збільшує їх суб’єктивну вартість в очах таких інвесторів.

Для підприємства, яке має на меті розширення статутного капіталу для фінансування інноваційної діяльності, значний інтерес становить збільшення статутного фонду за рахунок додаткових внесків акціонерів. Це дає можливість залучати нових інвесторів, які ще не є акціонерами підприємства, але мають значну суму вільних коштів та використовують отримані кошти на розвиток бізнесу.

Інноваційно-активні підприємства іншої форми власності, ніж акціонерні товариства, можуть залучати додаткові кошти і за допомогою джерел позичкового капіталу, тобто шляхом випуску облігацій, які останнім часом створюють конкуренцію комерційним кредитам. Але до випуску облігацій не можуть вдаватися тільки-но створені підприємства.

В Україні, незважаючи на значні масштаби корпоративного сектора, роль цінних паперів, що емітуються ним, у фінансуванні інвестицій незначна. Пояснюється це відсутністю у реальних і потенційних інвесторів можливостей здійснювати капіталовкладення в реальний сектор. Дійсно, нові власники значної частини приватизованих підприємств або не зацікавлені, або неспроможні приступити до їх структурної перебудови, яка потребує інвестицій, котрі мобілізуються за допомогою емісії цінних паперів. Саме емісія цінних паперів може стати альтернативним джерелом формування фінансових ресурсів підприємства щодо інноваційної діяльності. В останні роки українські підприємства все більше використовують цей спосіб фінансування своєї діяльності, про що свідчать дані Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР) за 2007 рік [67]. Згідно з наведеними даними обсяги випусків акцій та облігацій підприємств за останні роки значно зросли, що свідчить про можливість застосування українськими підприємствами емісійного фінансування інноваційної діяльності на перспективу.

В останні роки емісія облігацій стає привабливим способом залучення коштів для підприємств, тому що саме корпоративні облігації виступають як альтернатива комерційним кредитам. Якщо проаналізувати структуру емітентів облігацій, які мають вільний обіг на ринку, то можна зробити висновок, що на ринку представлені облігації фактично з усіх найбільш привабливих галузей (табл. 2.4).

Кількісна структура емітентів облігацій не є рівномірною. Аналіз дохідності облігацій за галузевим принципом показує, що найбільшу дохідність мають облігації високотехнологічних емітентів та фінансових установ. Середня дохідність облігацій високотехнологічних компаній становить трохи більше 21,11%. Це свідчить про привабливість цінних паперів інноваційно активних підприємств, адже високі технології є невід'ємною частиною інноваційної діяльності.

Таблиця 2.4

Галузева структура емітентів облігацій

Галузь Середній термін обігу облігацій до погашення, днів Середня дохідність облігацій, % Середня дохідність облігацій, % Кількість емітентів облігацій
до погашення за один день
Сфера послуг банківська сфера 401,5 17,44 0,075
страхові компанії та торгівці цін-ними паперами 527,5 20,92 0,041
торгівля 605,4 15,73 0,022
будівництво 1070,0 19,21 0,018
телекомунікації та високі техно-логії 635,3 21,11 0,037
Промисловість металургійна 427,8 18,30 0,062
хімічна 302,0 18,50 0,060
нафтогазова 490,4 17,06 0,039
харчова 785,7 17,02 0,030
машинобуду-вання 662,0 17,23 0,026
фармацевтична 666,0 17,96 0,027

 

На основі проведеного дослідження залучення коштів для фінансування інноваційної діяльності підприємства шляхом емісії акцій та облігацій можна зробити такі висновки:

1) акціонерні товариства мають більше можливостей для залучення додаткових інвестиційних ресурсів, тому що можуть випускати як акції, так і облігації;

2) залучення коштів шляхом емісії акцій - вигідний спосіб фінансування «молодих», інноваційно-активних підприємств, оскільки немає обов'язкової умови наявності коштів, необхідних для обслуговування боргових зобов'язань;

3) кошти, отримані від випуску акцій, залишаються в розпорядженні підприємства, а кошти від реалізації облігацій та відсоток за користування ними повинні бути повернені в зазначений термін кредиторові;

4) до емітента облігацій висувають багато вимог, які можуть стати перепоною на шляху залучення інвестиційних ресурсів саме для впровадження інноваційної діяльності на підприємстві.

Для підприємств інших організаційно-правових форм (крім акціонерних товариств) основною формою додаткового залучення капіталу є розширення статутного фонду за рахунок додаткових внесків (паїв) вітчизняних і зарубіжних інвесторів. Необхідно відзначити, що хоча дане джерело коштів і мобілізується за рахунок зовнішніх джерел, для підприємства воно є власним.

Таким чином, проведений аналіз джерел фінансування інноваційної діяльності підприємств свідчить, що сьогоднішня ситуація у фінансовому секторі України характеризується такими ознаками, як відсутність довгострокової стратегії розвитку, неоднаковою захищеністю банківських вкладень інвесторів, великим дефіцитом власних джерел інвестиційних ресурсів, неефективною амортизаційною політикою, нерозвиненістю ринку капіталів. Наведені недоліки зменшують потенційні можливості впровадження інноваційних проектів та гальмують здійснення інноваційної діяльності підприємства в цілому, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми господарювання.

Порівнюючи усі перелічені вище джерела фінансування з точки зору можливості їх залучення для фінансування інноваційної діяльності підприємства, слід зробити висновок, що підвищення техніко-технологічного розвитку підприємства своїми силами, лише за рахунок власних джерел для більшості підприємств є нереальним. З іншого боку, у випадку застосування позикових коштів на проведення інноваційної діяльності, обслуговування боргу може виявитись не під силу підприємству. Отже, для фінансування інноваційної діяльності жодне із розглянутих джерел не може використовуватись як єдиний варіант. Найбільш оптимальним рішенням для підприємства є комбінація джерел, що забезпечить ефективність витрат на інноваційну діяльність, її нерозривність.

Інтегральна оцінка інвестиційної привабливості інноваційних підприємств

Конкурентоспроможність України, як і будь-якої іншої держави, забезпечується інвестиційною привабливістю, та навпаки, інвестиційно приваблива країна завжди буде конкурентоспроможною, оскільки матиме можливість поповнювати свої фінансові ресурси, за необхідності, за допомогою вкладень інвесторів в його діяльність.

Крім того, формування інвестиційної привабливості підприємства необхідно для: забезпечення конкурентоспроможності продукції та підвищення її якості; структурної перебудови виробництва; створення необхідної сировинної бази для ефективного функціонування підприємств; вирішення соціальних проблем; інвестиції необхідні для забезпечення ефективного функціонування підприємств, їх стабільного стану та, у зв'язку з цим, вони використовуються для досягнення подальшого розширення та розвитку виробництва; відновлення основних виробничих фондів; підвищення технічного рівня праці та виробництва тощо.

Оцінювання інвестиційної привабливості підприємства, що є сполучною ланкою між етапом аналізу та етапом прийняття рішень про інвестування коштів, являє собою інтегральну характеристику окремих підприємств як об’єктів перспективного інвестування з позиції сталого розвитку, ефективності використання активів, їх ліквідності та цілої низки інших показників. Крім того, повноцінна оцінка інвестиційної привабливості підприємства повинна включати у собі всі складові цього поняття, а саме, абсолютні та порівняльні методи визначення привабливості підприємства як об’єкта інвестування.

В Україні в основі методики визначення інвестиційної привабливості підприємства використовується Положення «Про порядок здійснення аналізу фінансового стану підприємств, що підлягають приватизації», а також «Методика інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та організацій» [8].

Проте існуючі методики визначення рівня інвестиційної привабливості не у всіх випадках задовольняють потреби інвестора у об’єктивній, неупередженій, доцільній та достатній для прийняття рішення інформації. Спроба виправлення певних недоліків призвела до створення різноманітних методів відносної оцінки інвестиційної привабливості підприємства.

Серед всіх відомих методик оцінки розробка інтегральних показників для визначення інвестиційної привабливості підприємств є першочерговою ідеєю для реалізації на практиці [1]. В той же час, незважаючи на популярність інтегральних моделей, відомо, що в міжнародній практиці для оцінки фінансового стану підприємств широко використовують математичні моделі, за допомогою яких формують узагальнений показник фінансового стану підприємства – його інтегральну оцінку, яка може слугувати індикатором інвестиційної привабливості. Серед них заслуговують на увагу моделі Альтмана, Таффлера, Ліса, Чессера, Беєрмана, Спрінгейта, Бівера.

Сильною стороною інтегрального підходу є його спроможність зіставляти ключові характеристики звіту прибутків і збитків та балансу в єдине представницьке співвідношення. Так, підприємство, що одержує більші прибутки, але є слабким з точки зору балансу, може бути прямо зіставлене з менш прибутковим підприємством, баланс якого врівноважений. За суттю, даний підхід ґрунтується на тому принципі, що ціле більш цінне, ніж сума його складових.

Інтегральна оцінка дає змогу поєднати в одному показнику значну кількістьчинниківрізних за призначенням одиницями виміру та вагомістю Метод інтегральної оцінки інноваційної та інвестиційної привабливості підприємств має недолік пов'язаний з тим що інтегральний показник призводить до втрати логічного зв'язку з його основними елементами тим самим позбавляючи його практичної цінності.

Інтегральна оцінка підприємства може проводитися за різними методиками, проте, кожен з них має суттєві недоліки, більшість з цих методик є достатньо вузько спрямованими, вони оцінюють тільки один бік діяльності підприємства (його фінансовий стан, технічні характеристики, якість роботи маркетингових служб, тощо).

Розробка методики засно­вана на визначенні інвестиційної привабливості підприємства (ІПП) - це ін­тегральна характеристика окремих підприємств як об'єктів майбутнього інве­стування з урахуванням сукупності факторів зовнішнього та внутрішнього впливу, перспективності, вигідності, ефективності і прийнятного рівня ризи­ку вкладення інвестицій у його розвиток за рахунок власних коштів та коштів сторонніх інвесторів. Ми виходили з того, що інвестиційна привабливість підприємства формується під впливом ендогенних і екзогенних факторів. При цьому необхідно брати до уваги мінливість параметрів і специфіку впливу на підприємства з урахуванням його галузевої приналежності, тери­торіального розташування, економічної ситуації та ін.

Методика складається з декількох взаємопов'язаних етапів, які пред­ставлені на рис. 1.

На першому етапі ми пропонуємо обмежити коло факторів впливу за допомогою методу Делфі. Це необхідний захід, оскільки дослідження всій їх сукупності досить складно. В результаті роботи експертної групи у декілька етапів відбираються фактори, що визначають інвестиційну привабливість на різних рівнях, а після - показники їх оцінки.

На другому етапі переходимо до використання багатофакторної регре- сійної моделі, яка оцінює вплив на результативний показник (у даному випад­ку це рентабельність продукції) за ряд років, зовнішніх і внутрішніх по факто­рів.


Рис. 1. Методика оцінки інвестиційної привабливості підприємства

 

Автором обраний цей показник не випадково, оскільки в основі інвес­тиційної діяльності лежить отримання доходу на вкладений капітал, рентабе­льність буде індикатором, що відображає ефективність і прибутковість робо­ти підприємства. А інвестор, розглянувши вплив різних факторів на інвести­ційну привабливість, може прийняти рішення щодо можливості вкладення коштів з метою отримання доходу і зниження ризику втрат. Прогнозування ситуації буде переконливим аргументом вкладення коштів, що дозволяє про­слідкувати тенденцію зміни показника, оскільки інвестор прагнутиме отри­мати дохід від вкладених коштів у довгостроковій перспективі. Крім того, за допомогою моделі можна проводити експрес-аналіз привабливості підпри­ємств, характеризуючи ситуацію в загальному.

На третьому етапі проводиться аналіз внутрішніх і зовнішніх факторів інвестиційної привабливості. Сукупність зовнішніх факторів визначається на основі анкетування, тому вона буде різнитися в залежності від об'єкта дослі­дження. Аналіз внутрішніх факторів обмежується дослідженням негативних складових інвестиційної привабливості, виявлених також емпіричним шля­хом на основі опитування репрезентативної вибірки, що складається з фахів­ців і управлінських працівників підприємств досліджуваної галузі. В якості основних факторів інвестиційної привабливості нами були виявлені наступні.

Оцінка фінансового стану включає в себе кілька стадій:

1) на першій стадії здійснюється аналіз структури вартості майна і ко­штів, вкладених у нього. Одночасно з цим дається оцінка ролі власного капі­талу у формуванні майна підприємства;

2) на другій стадії аналізується майно з позиції його ліквідності. Одно­часно оцінюється вплив структури капіталу у взаємозв'язку зі структурою майна на платоспроможність підприємства;

3) на третій стадії визначається ступінь фінансової стійкості підприємс­тва за такими критеріями, як його забезпеченість власними оборотними кош­тами, фінансова незалежність, раціональність використання чистого прибут­ку та амортизації;

4) четвертим етапом оцінки фінансового стану є аналіз показників ефе­ктивності діяльності підприємства та оборотності його активів.

Аналіз фінансового стану дає можливість скласти загальне уявлення про господарську діяльність підприємства, джерела його фінансування, виявити форми і масштаби інвестиційної діяльності підприємства і дати попередню оцінку підприємства як потенційного об'єкта для вкладення інвестицій.

Привабливість продукції - потенційний інвестор виявляє інтерес до то­го, який з видів виробленої продукції користується найбільшим попитом на конкретному ринку, яка рентабельність продукції, її конкурентоспромож­ність, частка інноваційної продукції та експорту в загальному обсязі відван­таженої продукції та інші показники. Детальний аналіз цих змінних дозво­лить визначити рівень ефективність роботи підприємства і, можливо, визна­чить з напрямком вкладення коштів. Вибір залежить ще й від виду вкладених інвестицій (реальні, портфельні та ін.) та суб'єктивних переваг інвестора.

Зношеність основних засобів підприємства - цей фактор значною мі­рою впливає на результативність діяльності підприємства, якість продукції, що випускається, ефективність виробництва, раціональність використання ресурсів підприємства, і в кінцевому підсумку - на прибутковість діяльності підприємства та його інвестиційну привабливість. Основними етапами аналі­зу в цьому випадку є вивчення структури і динаміки основних засобів під­приємства, а також показників ефективності їх використання. Аналіз основ­них засобів має особливо важливе значення у разі, якщо планується вкладен­ня реальних інвестицій та виробництво інноваційної продукції.

Якість персоналу - цей фактор впливає на результативність діяльності персоналу та якість виконуваної ним роботи, а значить, і на інвестиційну привабливість підприємства. Залежно від складу, результатів діяльності і по­тенційних можливостей персоналу формується кадрова привабливість, яку можна охарактеризувати трьома основними складовими. Вони, по суті, і бу­дуть визначати якість персоналу:

1) ділові якості керівника, його „команди”;

2) оцінка рівня конкурентоспроможності персоналу;

3) якість оновлення персоналу в цілому.

Інвестиційний потенціал підприємства - передбачає дослідження мож­ливості підприємства та рівень інвестування інновацій з власних джерел.

 

Заключним четвертим етапом пропонованого методичного підходу є розробка рекомендацій, спрямованих на підвищення інвестиційної привабли­вості підприємства. На основі отриманих даних приймаються рішення щодо усунення негативного впливу і посилення позитивного впливу факторів на інвестиційну привабливість.

Оскільки завдання інвестора полягає у виборі найбільш привабливого об'єкта інвестування, то для наочності результати оцінки інвестиційної при­вабливості досліджуваних підприємств ранжируються шляхом порівняння показників по кожному фактору між собою і присвоєння місця у відповіднос­ті зі значенням показника. Але при оцінці фінансового стану підприємства підхід є іншим, оскільки ґрунтується на визначенні сумарних коефіцієнтів відхилень значень кожного порівнюваного показника від еталонної величи­ни, в якості якої беруться їх нормативні значення.

В основу розрахунків покладено методику, яка спирається на стандартні статистичні операції, що дозволяють уніфікувати етапи роботи. З метою досягнення співставності показників, вони трансформуються до одного масштабу шляхом ділення кожного із значень показника на максимальну (оптимальну) величину. Розрахунок сумарного коефіцієнта (А) по j-ому підприємству здійснюється за формулою:

Де aij – значення i-го показника j-го підприємства ;

max ai – еталонне (максимальне) з порівнюваних значень i-того показника

 

Найвищий рейтинг у цьому випадку буде в підприємства з мінімальним значенням коефіцієнта.

Кожна складова в системі відіграє певну роль, порядок їх побудови має умовний характер і залежить від пріоритетів інвестора. Зазначені фактори ін­вестиційної привабливості є мінімально достатніми значимими показниками.

Теоретично кількість чинників інвестиційної привабливості може бути біль­ше. Загальний показник потенціалу або ризику розраховується як зважена сума показників часткових видів потенціалу або ризику. Показники підсумо­вуються кожен зі своїм ваговим коефіцієнтом. Підсумковий ранг підприємст­ва у регіоні розраховується за величиною зваженої суми часткових показни­ків. У результаті кожне підприємство характеризується не тільки рангом, але і кількісною оцінкою, що дозволяє встановити величину його інвестиційного потенціалу та властивий йому ступінь ризику.

Таким чином, практична значимість і новизна запропонованої методики полягає в тому, що вона може бути використана і підприємствами для оцінки власного поточного стану, й інвестором для вибору об'єкта інвестування. Методика також враховує мінливість факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, може бути застосовна для підприємств різної галузевої приналежності і в тому числі - на рівні галузі. Представляючи собою алгоритм дослідження і оцінки привабливості об'єктів майбутнього інвестування, вона досить проста в застосуванні, збір даних для аналізу не вимагає значних витрат часу та цілком доступний. Регресійна модель дозволяє скласти прогноз зміни окремих чинників та інвестиційної привабливості підприємства на найближчу перспективу.

Цей процес на підприємстві може бути автоматизований, оскільки модель представлена у вигляді програми. Аналіз може служити для окремих суб'єктів індикатором для коригування дій по формуванню позитивної інвестиційної привабливості.