Інтелект та його структура 7 страница
Для розуміння відмінностей дружби дорослих людей від юнацької дружби важливо звернути увагу на такі моменти: у дорослих процес формування свідомості завершений; більш розширена і диференційована сфера спілкування і діяльності; з’являються нові інтимні уподобання.
У юнака функція самосвідомості перебуває на першому місці, часто проявляється юнацький егоцентризм. Саме тому виникає потреба в психологічному дзеркалі, сповіді, тоді як у дорослих спілкування має більш предметний характер. В юності дружба стоїть на першому місці, оскільки старшокласник ще не має сім’ї, професії тощо.
Спочатку друг – це двійник, потім – співрозмовник. Спочатку дружба відтісняє батьківський вплив, а потім їй самій доводиться потіснитися іншому почуттю – коханню. Емоційна напруженість дружби зменшується з появою кохання. Однак це почуття дуже часто підсилює потребу в другові, з яким можна порадитися, поділитися переживаннями.
Виникнення почуття закоханості пов’язане зі статевим дозріванням, бажанням мати дуже близького друга, потребою в сильній персональній емоційній прихильності. Закоханість, перше побачення часто стають відповіддю на внутрішню потребу кохати, бути дорослим. Юнацька мрія про любов виражає прагнення до емоційного контакту, розуміння, душевної близькості.
Для старшокласників власні переживання інколи більш важливі, ніж об’єкт захоплення. Закоханість часто нагадує епідемію через наслідування, орієнтацію на поведінку однокласників. Спілкування з популярною в класі дівчиною або хлопцем є засобом самоствердження в очах ровесників. Юнаки чіткіше, ніж дівчата, розмежовують кохання і дружбу.
У цей період формується сексуальна орієнтація. Юнацька сексуальність і її конкретні прояви пов’язані з комунікативними рисами особистості та специфічними нормами соціального середовища. Поведінка юнаків щодо представників протилежної статі значною мірою залежить від уявлення про свою статеву роль та про те, якою повинна бути кохана людина. Потреба в саморозкритті та еротичні бажання часто не збігаються. Старшокласник може проявляти еротичний потяг до одного об’єкта, а бути закоханим в інший. Дівчата почувають себе у спілкуванні з юнаками більш вільно і впевнено, ніж юнаки з дівчатами. Старшокласників хвилює нормативний, ритуальний бік взаємин з представниками протилежної статі, оскільки вони вперше переживають це почуття. Часто психосексуальні труднощі стають причиною юнацької самотності.
Підготовка старшокласників до шлюбу і сімейного життя –одне з основних завдань школи. Старшокласники повинні знати і усвідомлювати соціальну суть сім’ї та її наслідки для особистого життя, засвоїти певну суму знань з психології, соціології сім’ї і шлюбу, фізіології. Школа повинна формувати адекватні шлюбно-сімейні уявлення, сприяти вихованню і самовихованню необхідних для життя в шлюбі якостей.
3. Формування особистості старшокласника
Основним досягненням в становленні особистості старшокласника є відкриття власного світу, яке проявляється в формі переживання своєї індивідуальної цілісності та неповторності. Внутрішній світ стає для нього цінністю. Здійснюється бурхливий розвиток самосвідомості. На думку Е. Еріксона, юнацький вік будується навколо кризи особистісної ідентичності – почуття індивідуальної самототожності, єдності. Індивід знаходиться в процесі нормативної кризи самовизначення, вибирає із варіантів розвитку той єдиний, який може вважати своїм. Рівень ідентичності тісно зв’язаний з індивідуально-особистісними рисами старшокласників. Для них характерним є глибокий самоаналіз, самооцінка всіх якостей і здібностей. Якщо у підлітковому віці самооцінка визначалася зовнішніми показниками досягнень, то в 16 років з’являються власні критерії значущості. Школярі оцінюють себе з позиції своєї внутрішньої шкали цінностей, більше розуміють себе, ніж підлітки. Настрій стає більш стійким і усвідомленим. Самооцінка стає вищою, ніж у підлітковому віці. Зростає самоповага, виникає почуття власної гідності, відбувається стабілізація особистості.
Разом з усвідомленням своєї унікальності приходить почуття самотності. Звідси зростають потреба у спілкуванні та потреба зіставити себе з образом типового ровесника. Усвідомлення своєї унікальності передує розумінню глибокого зв’язку з іншими людьми.
Старшокласник, пізнаючи навколишній світ, повертається до себе, здійснює пошук відповіді на складні питання життя: «Для чого я живу?», «У чому сенс життя?». У пошуках сенсу життя виробляється світогляд (система зрозумілих і стійких переконань), розширюється система цінностей, формується моральний стрижень. Юнацька моральна свідомість містить внутрішні протиріччя. Юнацький максималізм, категоричність оцінок вживаються з демонстративним скепсисом. Юнаки легко піддаються моральному релятивізму: якщо все є відносним, значить усе дозволено, все можна зрозуміти і виправдати. Іде складний процес пошуку символу віри, за допомогою якого юнак об’єднав би правила поведінки. Старшокласники прагнуть не тільки оцінити моральну сторону свого внутрішнього світу, а й свідомо розвивати її.
Юнацький період – період статевого самовизначення. Самооцінка і самосвідомість залежить від стереотипних уявлень про те, якими повинні бути справжні чоловік і жінка. Формується почуття дорослості у зв’язку із статевою ідентифікацією (почуття дорослої жінки чи дорослого чоловіка).
Успішне самовизначення передбачає спеціальний період, коли молоді люди отримують право придивитися до різних соціальних ролей, не віддаючи перевагу жодній з них. Це період проб і помилок. Бажання отримати новий досвід часто поєднується зі страхом перед життям. Найбільші труднощі юнацької рефлексії полягають у поєднанні ближньої і дальньої часової перспективи. Запитання «Хто я?» передбачає оцінку не тільки наявних рис, а й перспектив розвитку: «Ким я стану?», «Що буде зі мною в майбутньому?».
У старшокласника виникають важливі особистісні якості: усвідомленість, самостійність, незалежність. Він ставить і активно вирішує найбільш складні життєві проблеми. Рефлексія власного життєвого шляху, прагнення до самореалізації призводить до появи нових соціальних потреб: знайти своє місце серед інших, виділитися, бути особливим, відігравати певну роль у суспільстві. Отже, новоутвореннямцього віку є самовизначення себе в людському суспільстві, усвідомлення своїх можливостей і прагнень, свого призначення в житті.
4. Пізнавальні процеси і розумовий розвиток старшокласника. Формування професійних інтересів
Навчання старшокласників передбачає радикальну перебудову змісту і методів навчання, максимальне врахування індивідуальних особливостей та інтересів учнів, що дає простір їх власній розумовій і соціальній ініціативі. Розумовий розвиток старшокласника полягає у формуванні індивідуального стилю розумової діяльності.
У навчанні формуються загальні інтелектуальні здібності, понятійне теоретичне мислення. Юнацьке мислення характеризується схильністю до теоретизування, створення абстрактних узагальнень, захоплення філософськими міркуваннями. Абстрактна можливість здається старшокласнику більш цікавою і важливішою, ніж дійсність. Руйнування універсальних законів і теорій стає улюбленою розумовою грою старшокласника. У мріях юнаки програють різні варіанти свого майбутнього життєвого шляху. Філософська спрямованість юнацького мислення пов’язана не тільки з формально-логічними операціями, а й з особливостями емоційної сфери юнаків. Широта інтелектуальних інтересів часто пов’язана з відсутністю системи.
Збільшується обсяг уваги, здатність довго зберігати її інтенсивність і переключатися з одного об’єкта на інший. Юність психологічно більш рухлива і схильна до захоплень. Разом з тим, увага стає більш вибірковою, залежить від спрямованості інтересів.
Старшокласники починають оцінювати навчальну діяльність з позиції свого майбутнього. У них змінюється ставлення до окремих предметів, що зумовлюється інтересами, нахилами, намірами отримати певну професію.
Робота з підготовки до вибору учнями професії повинна стати органічною частиною всього навчально-виховного процесу. Вона складається з наступних напрямів:
5. Готовність старшокласника до самостійного життя
Закінчуючи школу, старшокласник повинен бути соціально і психологічно готовим до вступу в доросле життя. Ця готовність полягає в наявності здібностей, знань, умінь і навичок, які дали б змогу реалізуватися йому в суспільстві як неповторній особистості.
Показниками готовності випускника школи до самостійного життя є:
1. Знання законів життя і готовність їх дотримуватись з метою самореалізації, самовираження та самоствердження.
2. Освіченість, яка полягає в наявності знань з різних сфер суспільного життя, життєвого досвіду, стійких і реалістичних поглядів на життя, політичні події; усвідомленні свого місця в житті, обов’язків і прав; сформованості національної самосвідомості, знанні історичного минулого і перспектив розвитку свого народу і держави, готовності захищати їх інтереси.
3. Розсудливість, що виявляється в умінні не піддаватися негативному впливові, аналізувати явища, події, раціонально долати складні життєві ситуації.
4. Здатність до праці. Свідченням її є виконання різних видів робіт, уміння раціонально використовувати свій час, оволодіння навичками ведення домашнього господарства, готовність забезпечити себе матеріально. Основним виявом цієї здатності є обрання професії, яка відповідає можливостям особистості і потребам суспільства.
5. Особистісна культура, яка виявляється в адекватній оцінці своєї особистості, знанні своїх сильних сторін і недоліків. Важливими ознаками особистісної культури є впевненість у собі, вміння самореалізуватися, керувати своїм настроєм, контролювати себе, дбати про своє здоров’я (правильно харчуватися, займатися фізкультурою, дотримуватися особистої гігієни, режиму сну, праці і відпочинку), відсутність шкідливих звичок (куріння, вживання спиртних напоїв, наркотиків тощо), заняття самовихованням, наявність різнобічних інтересів.
6. Готовність до сімейного життя, свідченням якої є усвідомлення особливостей ролей дружини чи чоловіка, обов’язків щодо виховання дітей.
7. Любов і повага до батьків, допомога їм, доброзичливе ставлення до старших.
8. Культура спілкування, яка полягає в умінні будувати стосунки з іншими людьми, здатності доброзичливо, справедливо, гуманно ставитися до них. Вона передбачає також розуміння людей, уміння об’єктивно оцінювати їхні вчинки, давати поради, вибачати помилки, допомагати у складних життєвих ситуаціях.
Отже, головним досягненням у соціально-психологічному розвитку старшокласників є внутрішня духовна сила, самоусвідомленість, розсудливість, готовність до самостійного дорослого життя, здатність бути суб’єктом власного життєвого шляху, висока особистісна культура, яка виявляється в усіх сферах життєдіяльності молодою людини.
Питання для самоконтролю
1. На яких підставах ранню юність називають перехідним віком?
2. Охарактеризуйте основне новоутворення раннього юнацького віку.
3. Проаналізуйте основні напрями розвитку самосвідомості старшокласників.
4. Які чинники зумовлюють розвиток спонукальної сфери у період ранньої юності?
5. У чому полягають особливості спілкування у ранній юності?
6. Охарактеризуйте досягнення в пізнавальному розвитку на етапі ранньої юності.
7. Охарактеризуйте соціальну ситуацію розвитку в період ранньої юності.
8. Від чого залежить професійне самовизначення старшокласників ?
9. У чому виявляються особливості юнацької дружби?
10. Які показники свідчать про готовність випускника школи до самостійного життя?
РОЗДІЛ 9. ПСИХОЛОГІЯ НАВЧАННЯ, ВИХОВАННЯ ТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Освіта – це те, що залишається,
коли все, що ти вивчив – забуте.
Б. Скіннер, амер. психолог
Методичні вказівки
Основне завдання даного розділу – розкрити психологічну сутність навчання, як специфічного виду діяльності, що його здійснює педагог, виховання, як цілеспрямованого впливу на особистість, специфіку педагогічної діяльності.
Як наукова категорія, поняття «навчання» розглядається у тісному зв’язку з такими категоріями як освіта, виховання, викладання й учіння. Навчання й виховання утворюють цілісне поняття освіти, яке є інтегральним педагогічним механізмом соціального розвитку індивіда.
З психологічного погляду категорії навчання і освіта не є тотожними, оскільки остання ширша за обсягом і включає в себе ще й виховання. Навчання необхідно розглядати і в парі з такою категорією, як учіння (навчальна діяльність). Разом вони утворюють єдину цілісність процесу педагогічної взаємодії. Сам процес навчання складається принаймні з двох функціонально різнорідних видів активності педагога. По-перше, це діяльність по передаванню або ретрансляції учнівській аудиторії науково-практичної інформації, яка становить зміст навчання; по-друге, це активність педагога по орієнтації навчальної діяльності учнів на ефективне засвоєння змісту навчання, що передбачає організацію, стимуляцію та управління такою діяльністю.
У психолого-педагогічній літературі відзначається тенденція розширеного тлумачення категорії навчання, що дає змогу включати в поняття навчання як викладання, так і учіння.
Аналіз категорії навчання буде неповним без усвідомлення її зв’язку з категорією розвитку. Для психолого-педагогічної науки проблема взаємозв’язку навчання й розвитку є одним із центральних методологічних питань. Розв’язання питання про взаємовідношення цих двох наукових понять має велике значення не лише для психології, а й для педагогіки.
Слід звернути увагу студентів на існуючі в педагогічній психології види навчання та їх характеристику, а також на основні інноваційні технології навчання, які співіснують у світовому дидактичному просторі поряд з усе ще домінуючою традиційною технологією організації освітнього процесу.
Навчальна діяльність має свою структуру і включає мотиваційний, орієнтовний, виконавчий, рефлексивно-оцінковий, змістовний компоненти.
Структура та спрямованість окремих компонентів навчальної діяльності дуже різниться у межах різних вікових періодів.
Виховання є основною ланкою соціалізації. Воно органічно пов’язане з навчанням і разом із ним є складовою частиною системи освіти, в межах якої здійснюється спрямована соціалізація людського індивіда. Якщо навчання зосереджене на педагогічному патронажі становлення пізнавальних здібностей людини та її компетентності в різних сферах предметного буття, то виховання має за основну мету розвиток мотиваційно-потребової та емоційно-вольової сфер особистості, формування її соціальної компетентності, моральної свідомості та моральних звичок і способів поведінки.
Розкриваючи психологічні механізми становлення зазначених царин особистості, психологія виховання виявляє загальні закони активного її формування, а також принципи, психолого-педагогічні умови та специфіку організацій виховного процесу на різних етапах соціалізації сучасної людини.
Вивчаючи закономірності психічної активності людського індивіда в умовах виховного впливу, психологічні умови активного виховання, самовиховання особистості, а при суспільній необхідності і перевиховання її, психологія виховання досліджує механізми дії цих впливів на формування психосоціальних якостей людини (її статусу, ролей, внутрішньої позиції, ціннісних орієнтацій, мотивацій характеру, світоглядних переконань).
Теоретичну основу систем виховання складають психологічні і педагогічні учіння, які панують у науковому світі. Філософські, релігійні й соціально-політичні концепції створюють основу методології виховного процесу.
Важливо усвідомлювати, що різні соціально-визначені цілі виховання по-різному визначають його зміст і характер його методики. Будь-яке виховне завдання розв’язується лише через активні відповідні дії всіх учасників виховного процесу.
З точки зору сучасної психології одиницею виховного процесу як процесу взаємодії двох активних суб’єктів (вихователя й вихованця) є виховний вплив. При цьому вихованець одночасно виступає й об’єктом (тобто тим, на якого спрямований вплив), і суб’єктом виховання,за яким визначається спроможність активно впливати на перебіг виховного процесу. Адекватний добір форм виховного впливу визначається як особистісними особливостями вихователя й дитини, так і психологічною ситуацією, що склалася.
Важливим питанням даної теми є психологічний механізм перетворення зовнішнього виховного управління у внутрішню систему самоуправління і самовиховання. Необхідно звернути увагу студентів на природу феномену самовиховання, його етапи та методи.
Вивчення даної теми має особливе значення для подальшої професійної діяльності студентів як майбутніх суб’єктів педагогічної діяльності.
Сучасне науково-психологічне дослідження будь-якого суб’єкта педагогічної діяльності передбачає психологічний аналіз його професійної компетентності. Цей термін поєднує в собі три основні сторони феномена педагогічної праці: педагогічну діяльність, педагогічне спілкування й прояви особистості педагога, які вважаються окремими процесуальними показниками (або блоками) такої компетентності.
Педагогічна праця є одним із найскладніших видів людської діяльності. Ефективне здійснювання її вимагає наявності певних психологічних якостей, а також оперування широкими й різнобічними професійними знаннями й вміннями, на основі яких педагог виробляє власне практичне рішення. Як і будь-якій іншій діяльності, такій діяльності притаманні: умотивованість, цілепокладання і предметність, а її специфічною ознакою є продуктивність.
Структура педагогічної діяльності включає цілі і завдання (це, по суті, ті самі цілі, конкретизовані в певних умовах), які реалізуються сукупністю певних дій, умінь (гностичні, конструктивні, організаційні, комунікативні та ін.).
Особистість учителя – це стрижньовий, системоутворюючий блок професійної компетентності педагога. Саме він визначає характер цілей і завдань педагогічної діяльності. Це система його ціннісних орієнтацій, мотивів і стилю індивідуальної діяльності та спілкування. Вона визначає унікальність і неповторність людини. У структуру особистості вчителя входять такі якості, як спрямованість і мотивація. Особистість учителя визначають і педагогічні здібності, які забезпечують успішне виконання професійних функцій.
Слід звернути увагу студентів на основні принципи, орієнтуючись на які педагог може дійти верхніх щаблів педагогічної майстерності.
9.1. ПСИХОЛОГІЯ НАВЧАННЯ
Мета:
- навчальна: розкрити зміст і сутність категорії навчання, дати характеристику навчальної діяльності та її структури, показати роль навчання в психічному розвитку особистості;
- розвивальна: розвивати мотиваційний компонент навчальної діяльності студентів;
- виховна: виховувати пізнавальні інтереси студентів.
Студент має:
знати основні поняття психології навчання, структуру навчальної діяльності, сучасні освітні технології, чинники ефективності навчання та способи активізації навчальної діяльності школярів;
вміти визначати основні характеристики навчальної діяльності, використовувати сучасні освітні технології та способи активізації навчальної діяльності учнів на практиці.
План
1. Поняття научіння, навчання, учіння.
2. Рівні та типи научіння.
3. Психологічні основи освітніх технологій.
4. Загальна характеристика навчальної діяльності та її структури.
5. Типи та види навчання.
6. Чинники ефективності навчання.
7. Способи активізації навчальної діяльності школярів.
Основні поняття: учіння, навчання, научіння, освіта, самоосвіта, теорія поетапного формування розумових дій, проблемне навчання, програмоване навчання, прийоми розумової діяльності.
Література
Базова:
1. Вікова та педагогічна психологія : навч. посіб. / [О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін.]. – К. : Просвіта, 2001. – С. 5-40.
2. Гамезо М.В. Возрастная и педагогическая психология / М.В. Гамезо, Е.Л. Петрова, Л.В. Орлова. – М. : Логос, 2003. – С. 286-341.
3. Зимняя И.А. Педагогическая психология : учебник [для вузов] / И.А. Зимняя. – М. : Логос, 2002. – С. 191-262.
4. Кутішенко В.П. Вікова та педагогічна психологія : курс лекцій / В.П. Кутішенко. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – С. 5-14.
5. Психологический словарь / [под ред. В.П. Зинченко, Б.Г. Мещерякова]. – М. : Педагогика-Пресс, 2001. – 440 с.
6. Семиченко В.А. Психологія педагогічної діяльності : навч. посіб. / В.А. Семиченко. – К. : Вища шк., 2004. – 335 с.
7. Столяренко Л.Д. Педагогическая психология / Л.Д. Столяренко. – Ростов н/Д : Феникс, 2003. – С. 143-162.
Допоміжна:
1. Долинська Л.В. Психологія конфлікту : навчальний посібник / Л.В. Долинська, Л.П. Матяш-Заяц. – К. : Каравела, 2010. – 304 с.
2. Заброцький М.М. Педагогічна психологія : курс лекцій / М.М. Заброцький. – К. : МАУП, 2000. – 100 с.
3. Коротаева Е.В. Обучающие технологии в познавательной деятельности школьника / Е.В. Коротаева. – М . : Сентябрь, 2003. – 173 с.
4. Крысько В.Г. Психология и педагогика в схемах и таблицях / В.Г. Крысько. – М., 1999. – 384 с.
5. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики / А.Н. Леонтьев. – М.. 1972. – 496 с.
6. Філоненко М.М. Психологія спілкування : підручник / М.М. Філоненко. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 224 с.
7. Хрестоматия по психологии / [под ред. А.В. Петровского]. – М., 1985. – 447 с.
Стислий зміст теми
1. Поняття научіння, навчання, учіння
Одне з основних завдань сучасної школи – зробити навчальний процес не тільки процесом засвоєння знань, оволодіння уміннями і навичками, а й процесом розвитку мислительних процесів та виховання особистості кожного учня, становлення його творчої активності. У світлі цих завдань перед педагогічною психологією постають такі нагальні проблеми: підвищення якості навчання; критерії і показники розумового розвитку дитини кожного вікового періоду; зміст та методи навчання; контроль і оцінка результатів навчання; розвиток творчого мислення; формування уміння вчитися тощо.
Визначимося з основними поняттями психології навчання.
Научіння –процес і результат здобування індивідуального досвіду. Це поняття виникло в зоопсихології в працях американського психолога Е.Л. Торндайка та інших. Шляхом научіння може здобуватися будь-який досвід у людини і нові форми поведінки у тварин. Біхевіористи вважають, що існує єдиний механізм научіння у людини і тварини.
Вітчизняні психологи научіння у тварин трактують як інтенсивний процес зміни вродженого видового досвіду і пристосування його до конкретних умов існування. Научіння у людини розглядається як стійка, доцільна зміна діяльності, яка виникає завдяки попередній діяльності і не викликана безпосередньо вродженими фізіологічними реакціями організму.
Навчання –цілеспрямовано організоване научіння. Це процес взаємодії між тим, хто навчає і тим, кого навчають, унаслідок чого зявляються знання, уміння, навички, здійснюється психічний і особистісний розвиток учнів, цілеспрямована передача підростаючому поколінню інтелектуального і професійного досвіду.
Учіння –цілеспрямоване засвоєння соціального досвіду, активна діяльність особистості, ціль якої – научіння. Вона є зовнішньою (предметною, перцептивною, символічною) і внутрішньою (розумовою, мнемічною, перцептивною). Є первинне учіння (через проби і помилки) і вторинне, яке носить власне інтелектуальний характер.
Навчальна діяльність –це учіння школяра, що відбувається в умовах навчання. Навчальна діяльність формується в процесі навчання. Це один із основних видів діяльності особистості, спеціально спрямований на оволодіння способами предметних і пізнавальних дій, узагальнених за формою теоретичних знань (В.В. Давидов). А.К. Маркова вважає, що учіння стає навчальною діяльністю, якщо учень у процесі здобування знань оволодіває новими способами навчальних дій, які випливають із самостійно поставлених навчальних завдань, засвоює прийоми самоконтролю і самооцінки своєї навчальної діяльності. Г.С. Костюк зазначає, що процес учіння як набування індивідуального досвіду відбувається через дії дитини. Учіння стає компонентом ігрової та початкової трудової діяльності дітей-дошкільників. Воно стає провідною діяльністю в житті більшості дітей, коли вони вступають до школи. Учіння стає навчальною діяльністю в міру того, як складаються його цілі, завдання, зміст, мотиви, способи дій та їх результати. Усвідомлюючи й приймаючи цілі учіння, школяр стає суб’єктом навчальної діяльності.
2. Рівні та типи научіння
Научіння відбувається на різних рівнях. Одні форми научіння здійснюються автоматично і мимовільно. Для інших потрібне таке програмування, на яке може бути здатний лише розвинутий мозок вищих ссавців і особливо людини.
1-ий рівень – научіння на рівні реактивної поведінки(реактивна поведінка – реакція організму на той або інший подразник). Типи научінню на цьому рівні:
1) звикання – процес, унаслідок якого організм змінюється на рівні рецепторів, навчається ігнорувати повторний або постійний подразник;
2) сенсибілізація – процес, протилежний звиканню; підвищення чутливості нервової системи до подразників;
3) імпринтінг – спадково запрограмоване формування прив’язаності новонародженої тварини до першого об’єкта, який рухається;
4) умовні рефлекси, що виникають унаслідок формування зв’язку між специфічним стимулом, який спричиняє той або інший вроджений рефлекс, і індиферентним стимулом, через що індиферентний подразник сам по собі починає викликати цей рефлекс.
2-ий рівень – научіння на рівні оперантної поведінки(оперантна поведінка – це дії, для вироблення яких необхідне активне «експериментування» організму з навколишнім середовищем і, як результат, встановлення зв’язків між різними ситуаціями). Вироблення певних форм поведінки здійснюється закріпленням тих дій, наслідки яких для організму бажані, та відмовою від дій, які призводять до небажаних наслідків.
Типи научіння на цьому рівні:
1) метод проб і помилок – індивід, зустрічаючись із перешкодами, відмовляється від неефективних дій, знаходить правильне рішення;
2) формування реакцій – поведінка формується внаслідок дії підкріплюючого фактору;
3) научіння методом спостереження:
- наслідування – це спосіб научіння, при якому організм відтворює дії моделі, не завжди розуміючи їх значення;
- вікарне научіння – засвоєння форми поведінки іншої особи, включаючи розуміння наслідків цієї поведінки.
3-ій рівень – когнітивне научіння.Оцінка ситуації здійснюється з урахуванням минулого досвіду і можливих її наслідків:
1. Латентне научіння (мозок створює когнітивні карти, за допомогою яких організм визначає найбільш адекватні реакції).
2. Научіння складним психомоторним навичкам (побудова когнітивних стратегій, спрямованих на вироблення чітких послідовних рухів і на їх програмування, залежно від бажаного результату; поліпшення координації та інтеграція різних елементів навички; високий рівень уміння, вироблення навичок стає автоматичним).
3. Научіння шляхом інсайту (прийняття спонтанного рішення: певна інформація пам’яті об’єднується і використовується в новій ситуації).
4. Научіння шляхом роздумів (аналізуються дані, між ними встановлюються зв’язки, будуються гіпотези):
- процеси: абстрагування та узагальнення;
- перцептивне научіння як довгострокова зміна сприймання об’єкта або події внаслідок попереднього сприймання цього самого об’єкта шляхом висунення гіпотез;
- концептуальне научіння як научіння, в якому беруть участь два мислительні процеси: абстрагування та узагальнення.
Научіння в людини починається з моменту її народження і є складним і багатоступеневим процесом, що відбувається на різних рівнях.
3. Психологічні основи освітніх технологій
Зупинимося на аналізі психологічних теорій розвиваючого навчання.
Таблиця 16
Психологічні теорії розвиваючого навчання
| Теорія загального розвитку школяра в початковому навчанні Л.В. Занкова | Принципи навчання на основі теорії Л.В. Занкова: 1) принцип провідної ролі теоретичних знань у початковому навчанні; 2) принцип усвідомлення учнями всіх ланок процесу учіння; 3) принцип навчання на високому рівні трудності; 4) принцип навчання швидким темпом; 5) принцип цілеспрямованої та систематичної роботи над загальним розвитком усіх учнів, у тому числі й найслабкіших. Розвиток індивідуальності кожного учня відповідно до його можливостей. |
| Теорія навчальної діяльності (В.В. Давидов, Д.Б. Ельконін) | Принципи розвиваючого навчання, висунуті В.В. Давидовим та Д.Б. Ельконіним: 1) наукові поняття, які створюють загальний принцип вирішення завдань, є головним змістом навчальної діяльності учнів; 2) засвоєння наукових понять має таку динаміку: аналіз умов їх формування, з’ясування загального принципу, застосування його до конкретних випадків; 3) принцип змістовного узагальнення: знання загального характеру передують знанням конкретного характеру, здобування знань здійснюється шляхом сходження від загального до конкретного; 4) науково-теоретичний характер навчальної діяльності: основним змістом навчання повинні бути наукові, а не емпіричні знання; теоретичні знання становлять основу мислення і впливають на практичне виконання дій; 5) засвоєння школярами наукових понять у процесі навчальної діяльності. |
| Теорія поетапного формування розумових дій (Н.Ф. Тализіна, П.Я. Гальперін) | Перехід зовнішньої, практичної дії у внутрішню, розумову дію є складним багатоетапним процесом: 1-ий етап – попереднє ознайомлення з ціллю дії, створення мотивації у школярів; 2-ий етап – створення схеми ООД (орієнтаційна основа діяльності – система орієнтирів і вказівок, користуючись якими людина виконує певну дію); 3-ій етап – виконання дії в матеріальному і матеріалізованому вигляді як зовнішня практична дія з реальними предметами або за допомогою певних моделей – схем, креслень; 4-ий етап – формування дій на рівні голосного мовлення або в письмовому вигляді без опори на матеріальні засоби; 5-ий етап – формування дій на рівні мовлення про себе, дія починає автоматизуватися; 6-ий етап – виконання дій у розумовій діяльності. Цю теорію називають теорією управління. Відповідно до неї, процес навчання – це процес управління, в якому учень є об’єктом управління. Управління здійснюється шляхом програмування зовнішньої діяльності учнів через забезпечення мотивації та пропорційного зворотного зв’язку. Недоліки концепції: а) учень розглядається як об’єкт управління; б) теорія єдина для всіх учнів і не враховує їх вікових особливостей. |
| Гуманістична теорія К. Роджерса | Завдання вчителя – допомогти учням досягти повного самоздійснення. Учень повинен бути суб’єктом діяльності. Автор виділяє такі практичні методики, які здатні полегшити процес навчання: 1) надати школярам свободу вибору навчальної діяльності; 2) спільне прийняття вчителем і учнем рішення щодо визначенням обсягу і змісту навчальної роботи; 3) альтернатива механічному заучуванню – метод навчання шляхом відкриття, метою якого є розвиток здатності до учіння; 4) особистісна значущість роботи учнів у класі може бути досягнута шляхом імітації на уроці реальних життєвих ситуацій; 5) широке застосування в школі різних форм групового тренінгу, метою якого є допомога учням в аналізі свого емоційного життя і техніки міжособистісного спілкування; використання програмованого навчання. |
4. Загальна характеристика навчальної діяльності та її структури