Передумови формування господарства латиноамериканських країн та притаманні їм проблеми
Сучасному господарству латиноамериканських країн притаманні деякі найбільш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати економічне обличчя регіону. Одна з них - багатоукладність економіки. У сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні латифундизму та пов'язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці латифундизм ліквідовано. Крім того, у сільському господарстві багатьох країн активно розвиваються капіталістичні виробничі відносини з притаманною їм найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено кооперативні та державні господарства.
Певна багатоукладність спостерігається і в промисловості. Майже половину робочої сили регіону становлять ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8% вартості промислової продукції. Поряд з цим існують великі промислові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин, звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства.
Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучасного господарства латиноамериканських країн, якої багатьом із них не вдається подолати, полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами суспільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток сучасної обробної промисловості - все це істотні фактори, що спричиняють традиційну орієнтацію національних господарств на ринки розвинутих країн. Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в переважній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському господарстві та монопродуктивність у видобувній промисловості. Звичайно, розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо сприяв подоланню вузької спеціалізації. Однак на кінець 70-х років єдиний продукт у восьми країнах і два продукти у восьми країнах давали від 50 до 98% експорту, а на початок 90-х років становище майже не змінилося.
90-і роки XX ст. характеризуються помітними зусиллями латиноамериканських країн щодо перебудови всіх аспектів суспільного життя. Зазнавши кризи зовнішньої заборгованості 80-х років (що супроводжувалася гіперінфляцією, стагнацією виробництва, падінням рівня життя), країни регіону дійшли необхідності масштабного регулювання економіки і створення умов для більш сталого й динамічного розвитку. Невід'ємною і складовою частиною цієї політики стали програми й моделі економічної та валютно-фінансової стабілізації[13, c. 91-94].
Основні напрями таких програм були спільними для латиноамериканських країн: зниження митних тарифів і запровадження ліберального законодавства щодо іноземного капіталу, дерегулювання фінансового сектора, різке зниження бюджетних видатків у поєднанні з великомасштабними програмами приватизації, жорстка бюджетна політика. Водночас конкретний зміст заходів на національному рівні відрізнявся певною своєрідністю. Так, одна з особливостей мексиканської моделі полягала в тому, що її реалізації не загрожували соціальні ризики - гарантією були періодично поновлювані угоди уряду з профспілками та підприємцями, так звані "пакти стабілізації, конкурентності та зайнятості". У здійсненні стабілізаційної програми брали активну участь не тільки виконавці, а й законодавчі структури, що сприяло прискоренню реформування фінансово-економічної сфери та інших сегментів національної економіки. Завдяки таким угодам (це актуально і для України) був створений соціально-політичний клімат, щоб полегшити подолання фінансової кризи у країні та вирішити інші важливі завдання.
В Аргентині й Бразилії центральною ланкою антикризових програм стали грошова та валютні реформи. В Аргентині гіперінфляційний вибух 1989-1990 pp. викликав створення валютної системи, за якої курс національної грошової одиниці був "прив'язаний" до долара США, причому ця "прив'язка" здійснювалася таким чином, що обмежувала можливості маневру у сфері монетарної політики. У Бразилії, де діяв досить складний, але ефективний механізм індексації, який дозволяв господарському комплексу функціонувати навіть за умов високого рівня інфляції (понад 40% щомісяця), пішли іншим шляхом. Одними з ключових елементів стабілізаційної програми були деіндексація економіки та введення валютного коридору, в межах якого періодично здійснювалися мінідевальвації з метою коригування обмінного курсу національної валюти з урахуванням інфляційного зростання внутрішніх цін. Таким чином, незважаючи на різницю у тактичних заходах, у всіх випадках переважала лінія на стабілізацію фінансового сектора; "приборкання" інфляції та оздоровлення кредитно-грошової системи розглядались як необхідна умова підвищення ефективності ринкових механізмів і прискорення господарського зростання[3, c. 3-7].
Серйозні, а по цілому ряду напрямів й успішні, спроби на національному рівні збіглися з позитивними зрушеннями у вирішенні деяких і найактуальніших зовнішньо-фінансових проблем, що стояли перед латиноамериканськими країнами. Йдеться про реалізацію Плану Брейді, яка дозволила їм скоротити непосильні поточні зобов'язання щодо зовнішнього боргу і конвертувати їх в облігації з подовженими строками погашення під гарантії цінних паперів казначейства США. Певну роль відіграла й реформа регулювання американського ринку цінних паперів, яка помітно спростила для латиноамериканських компаній процедуру розміщення своїх акцій за кордоном, забезпечивши тим самим додатковий канал припливу зарубіжних ресурсів. Одночасно помітно зросла активність зарубіжних інвесторів в особі пенсійних та взаємних фондів, страхових компаній; вони в умовах діючих з початку 90-х років низьких кредитних ставок у США збільшили обсяги своїх операцій на латиноамериканських ринках, де можна було розмістити гроші на досить вигідних умовах. Найвагомішим стимулом для іноземних інвесторів стала широка приватизація державних підприємств, акції яких у рамках нових законодавчих актів могли придбати й зарубіжні фірми.