Західноукраїнські землі та українська еміграція у 20-ті роки XX століття

Культура. Наука.

Головним осередком української науки залишалося Наукове товари­ство ім. Т.Г.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-х - 30-х роках було понад 200 науковців. Серед них літературознавець В.Гнатюк, історик І.Крип'якевич, археолог Я.Пастернак, музикознавець Ф.Колесса, математик В.Левицький. Радянськими членами НТШ обрані ака­деміки ВУАН Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та ін.

Для літературного процесу була характерна політизація. Прихиль­ники «пролетарського», соціалістичного напряму, з орієнтацією на СРСР групувалися навколо журналів «Вікна» та «Нові шляхи»: Я.Галан, П.Козланюк, А.Крушельницький та ін.

Письменники націоналістичних поглядів згуртувалися навколо журналу «Вісник», редагованого Д.Донцовим. До цієї групи належали автор роману «Волинь» Влас Самчук, Ю.Клен, поети «квадриги» -Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, Л.Мосендз. Найбільшим був табір літераторів ліберальних поглядів. їх дотримувалися П.Карманський, Ю.Шкрумеляк, БЛепкий, І.Вільде, Н.Королева та ін.

Широке визнання здобули західноукраїнські художники і скульп­тори О.Новаківський, О.Кульчицька, П.Холодний, М.Паращук, ком­позитори С.Людкевич, Н.Нижанківський, піаністка Л.Колесса та ін.

У Західній Україні, а найбільше в Галичині, існували також сильні польські та єврейські культурні осередки. Світової слави зажила львівсько-варшавська філософська школа.


Політична історія

 

Політика коренізації

З 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чин­ників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журна­лів та книг мовами корінних національностей.

Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, на­маганням спрямувати національне відродження в соціа­лістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям v Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80% населення республіки ста­новили українці, решту — представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необ­хідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із3702 відповідальних працівників губернського, окруж­ного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб. Ще менше було українців серед відпо­відальних працівників республіканського рівня. Прак­тичними кроками щодо українізації стали директиви ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 p., які проголошу­вали рівність мов й у зв'язку з цим необхідність надання допомоги для розвитку української мови, піднесення її до рівня російської.

Значна увага приділялась вивченню української мови студентами. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хіміч­ний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею підручників, нерозви­неністю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — 23; 70% загального тиражу книг були україномовними. У 1924 р. 3,5 млн. підручників українською мовою було видано 4 млн., що дало змогу перевести 12 тис. шкіл на навчан­ня українською мовою. У 1927 р. україномовних шкіл було 78%, технікумів — 39%. Майже 75% місцевих дер­жавних установ і організацій, в тому числі від ЗО до 60% республіканських наркоматів і відомств, розпочали діло­водство українською мовою. Однак українізація партій­ного, профспілкового й комсомольського апаратів відбу­валася повільно.

Для практичного керівництва політикою українізації була створена спеціальна комісія на чолі з В. Затонським, до якої ввійшли також Влас Чубар, Микола Скрип­ник, Олександр Шумський та ін.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для забезпечення потреб представників інших національностей, які проживали компактно, під керів­ництвом Комісії у справах меншостей ВУЦВК (1924— 1930) відбулося національне районування території рес­публіки. Було організовано 12 національних районів (ні­мецьких, болгарських, російських і польських), 167 ро­сійських, 153 німецьких, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських національних сільрад. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. На той час у республіці працювало 566 шкіл з ні­мецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — та­тарською та ін. Усе це створювало умови для національ­но-культурного відродження народів України.

Наприкінці 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що, згідно з поясненнями офіційної влади, було зумовлено загрозою «націонал-ухильництва» і на­ціоналізму.


Семененко