Лекція 31 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ

Освітній рух широких народних мас Початкова освіта Середня й вища осві­та

Наука

Література

Драматургія й театр

Музика

Образотворче мисте­цтво

Народна творчість, побут і звичаї

 

Освітній рух широких народних мас. Розвиток культури України другої половини XIX ст. характеризувався рядом особливостей. Перетворення у промисловості, сільському господарстві й торгівлі, певні демократичні зрушення за­гострили потребу суспільства у професійно підготовлених кадрах робітників і чиновників, а також ідеологів, здатних задовольнити духовні запити народу. Небувало пожва­вився інтерес широкої громадськості до історії, мови, куль­тури. Національна інтелігенція стала впливовою інтелек­туальною силою, здатною спрямовувати культурний поступ нації й вести її за собою. Активно кристалізувалася само­свідомість української нації, яка ставила на порядок ден­ний нові й нові національно-культурні завдання. В таких умовах уряд Російської імперії вже не міг ефективно конт­ролювати національно-культурні процеси неросійських на­родів і спрямовувати їх у русло денаціоналізації. Видавані ним заборони виявились малоефективними й фактично не могли зупинити природний процес еволюції національних культур. Боротьба демократичних і прогресивних національних сил проти русифікаторської політики царизму ви­значала зміст розвитку культури України другої половини XIX ст.

Більшість простих людей усвідомлювала необхідність знань у практичній сфері й неможливість задовольнити її шкільною системою. Після реформи 1861 р. народ почав брати справу освіти у власні руки. Так зародився широ­кий народний рух за організацію шкільної мережі поза контролем царських чиновників. Селяни, робітники, а та­кож сільські громади самостійно відкривали народні шко­ли й виділяли на їх утримання необхідні кошти. На 1863 р.

у Харківському учбовому окрузі налічувалося 247 і в Київ­ському—103 громадські однокласні школи, у створенні яких власті не брали участі. Коли ж чиновники Міністер­ства освіти робили спроби перешкодити розширенню ме­режі народних шкіл, громадськість одразу наполягала на відкритті при них додаткових класів.

Селяни й робітники, не задовольняючись однокласними, почали домагатися ще й двокласних шкіл і скасування заборони мати їх більш як одну на повіт. Причому діяли люди послідовно й рішуче, поступово ламаючи опір шкіль­них чиновників і Міністерства освіти. В цьому вони часто знаходили розуміння й підтримку земських діячів. Одним із аспектів освітньої діяльності широких народних мас були вимоги збільшення державних і земських асигнувань на освіту, перетворення утримуваних ними шкіл на міністер­ські, відкриття позашкільних закладів народної освіти.

Одночасно народні маси виступали за перебудову зміс­ту освіти, поглиблення шкільних програм. Висувались ви­моги запровадити викладання природознавства, хімії, фі­зики, астрономії, географії, історії. Під тиском громадсько­сті при окремих школах відкривались ремісничі класи та курси городництва і садівництва. Батьки учнів виступали проти засилля церковних дисциплін у церковних школах і відмовляли їм у матеріальній підтримці, захищали прогре­сивних учителів від поліцейсько-бюрократичної сваволі, добивалися права жінок на освіту, створення жіночих шкіл або жіночих відділень при загальноосвітніх навчальних закладах.

Вимагаючи демократизації школи і освіти, робітники, селяни й національно свідома інтелігенція обстоювали право навчати дітей рідною мовою. Навесні 1861 р. в міс­течку Куземиному Зіньківського повіту Полтавської губер­нії відкрилося початкове училище з українською мовою ви­кладання. В ньому працювали кваліфіковані педагоги з ко­лишніх студентів Петербурзького університету й Петер­бурзької гімназії. Незважаючи на різні утиски й розгул реакції, училище завдяки підтримці місцевої громадськості проіснувало до 1866 р. Широку популярність здобула ук­раїнська школа у с. Денисівці Лубенського повіту тієї ж губернії, створена у 1863 р. В. Лесевичем. Вона мала ве­лику бібліотеку з шкільними підручниками й дитячою літе­ратурою, творами Тараса Шевченка, Івана Котляревсько­го, Марка Вовчка та інших класиків української літера­тури. Тільки у 1866 р. властям удалось її закрити. Але на­ступного року під тиском громадськості вони мусили відмі­нити своє рішення, правда, при цьому заборонили в ній українську мову. Подібні українські школи Існували і в ін­ших губерніях.

Характерно, що сільські громади, на відміну від одинаків-інтелігентів, сміливіше ставили перед властями питання про дозвіл викладати в школах українською мовою. При забороні українського слова Валуєвським циркуляром 1863 р. та Емським указом 1876 р. селяни Гадяцького по­віту Полтавської губернії вимагали у властей дозволу на навчання дітей національною мовою. А в Золотоніському повіті такі ж вимоги ставила наприкінці XIX — на початку XX ст. абсолютна більшість місцевих селян. Народна іні­ціатива у другій половині XIX ст. стала основним чинни­ком культурно-освітнього розвитку української нації.

Початкова освіта.У другій половині XIX ст. значні змі­ни відбулися в освіті, духовній основі культури народу. На час скасування кріпацтва кількість навчальних початкових закладів була явно недостатньою для задоволення потреби населення у знаннях. У 1856 р. діяло 1320 початкових шкіл, або одна школа припадала на 9,6 тис. жителів, а один учень — на 150 чол. Навчання велося за старою методи­кою, рівень знань учнів залишався невисоким. Введення під впливом масового культурно-освітнього руху і потреб часу «Положення про початкові народні училища» 1864 р. реформувало освіту. До початкових народних училищ було віднесено елементарні школи всіх відомств, міські й сіль­ські, що утримувались за рахунок казни, громад і приват­них осіб. У них викладали закон божий, читання, письмо, чотири арифметичні дії й, де можливо було, церковні співи. Навчання тривало 2—3 роки, обов'язково російською мо­вою, могло бути платним або безплатним. Всі народні учи­лища, що раніше перебували у віданні різних відомств, підпорядковувалися Міністерству освіти, а церковно-приходські школи — синоду. Для керівництва навчально-ви­ховною роботою шкіл створювались повітові й губернські училищні ради, вводилася посада попечителя народних учи­лищ. Школа мала позастановий характер.

Під впливом різних чинників мережа початкових освіт­ніх закладів у другій половині XIX ст. значно розширилася. Вирішальну роль у цьому відіграли прогресивна інтеліген­ція, селяни, робітники, громади і земства. Почавши освіт­ню діяльність приблизно з 70-х років, земства на 1898 р. довели кількість своїх шкіл до 3179. Як правило, вони мали краще фінансове забезпечення, а відповідно й кращі при­міщення, кращих учителів і багатші бібліотеки. В окремих випадках земства дивилися крізь пальці на викладання шкільних предметів українською мовою, а то й добивались офіційного її запровадження в навчальний процес. Усього ж в Україні в 1897 р. налічувалося 16798 початкових шкіл усіх типів, які, однак, не могли охопити навчанням усіх дітей. Значна частина населення все ще залишалась неписьменною. Навіть у 1897 р. в різних українських губер­ніях уміли писати тільки від 15,5 до 27,9 % усіх жителів.

Терор народників змусив урядові кола звернути увагу на духовенство як силу, здатну забезпечити мир і спокій у суспільстві. З цією метою кабінет міністрів у 1881 р. за­твердив рішення про поширення впливу духовенства на всі типи училищ. Спеціальними правилами 1884 р. були ство­рені церковнопарафіяльні школи, головна увага в яких при­ділялася вихованню покори властям і дотриманню церков­них канонів. Навчання тривало, як правило, два роки. Церковнопарафіяльні школи розташовувалися переважно в сільській місцевості й підпорядковувалися синоду. В йо­го ж віданні перебували й школи грамоти.

Разюча темрява народу покликала до життя появу си­стеми позашкільної освіти дорослих. Вона з'явилася з іні­ціативи і діяла завдяки безкорисливій діяльності прогре­сивної громадськості, об'єднаної в різні освітні товариства, комітети, комісії. Зокрема, в останній чверті XIX ст. актив­ну діяльність розгорнуло відкрите в 1869 р. Харківське то­вариство грамотності. Серед його учасників плідно працю­вала відома просвітителька Христина Алчевська, яка розробила і впроваджувала на практиці ефективну ме­тодику навчання дорослих учнів.

Мережа позашкільної освіти дорослого населення скла­далася з недільних шкіл, вечірніх та повторних класів, на­родних читань і народних бібліотек. Перші недільні школи з'явилися з ініціативи прогресивної студентської молоді у 1859 р. в Києві. їх засновниками стали студенти універ­ситету на чолі з Федором Вороним, а також Яків Бекман, Митрофан Муравський. Незабаром такі школи виникли і в інших містах. Значну роль в організації недільних шкіл відіграли попечитель Київського учбового округу Микола Пирогов і професор історії Університету св. Володимира Платон Павлов. До 1862 р. по всій Україні діяло 111 не­дільних шкіл. Викладачами у них працювали, як правило, студенти, вчителі, прогресивне чиновництво та творча інте­лігенція. Вони ж готували для недільних шкіл підручники й посібники. Навчання мало переважно світський харак­тер і в більшості випадків виходило за межі програм по­чаткових навчальних закладів. Крім типово шкільних пред­метів, у них викладалися географія, історія, природознав­ство, основи сільського господарства, гігієна. Вчителі вели викладання українською мовою, добивались її офіційного визнання в школах.

Перші недільні школи швидко здобули популярність се­ред народу й водночас викликали невдоволення царської адміністрації й реакціонерів усіх мастей. У 1862 р. власті нібито за виявлену революційну пропаганду закрили всі недільні школи. Але через два роки під тиском громад­ськості мусили знову дозволити їх існування. Положення про початкові народні училища прирівнювали недільні шко­ли до загального типу початкових навчальних закладів з чітко визначеним завданням: «стверджувати в народі ре­лігійні й моральні поняття і поширювати початкові знання». Вони призначалися для робітників і ремісників, які. не мали можливості одержати освіту звичайним способом. Над ними встановлювався пильний нагляд міністерських чинов­ників, а з 1891 р. ще й духовного відомства. Недільні шко­ли почали відроджуватися тільки з 70-х років. Хоча, наприклад, приватна недільна школа Алчевської в Харкові не припиняла своєї роботи, незважаючи на всі перешкоди, протягом усієї другої половини XIX ст. Самовіддана пів­столітня праця на ниві народної освіти висунула Алчевську в один ряд з найвідомішими педагогами свого часу. На кі­нець 90-х років кількість недільних шкіл у Полтавській гу­бернії зросла всього до 15, Харківській і Чернігівській — до 10 в кожній.

Прості люди могли навчитися писати й читати у вечір­ніх класах. Вони призначалися для осіб, котрі не могли від­відувати щоденні чи недільні школи, а також для відстаю­чих учнів. Вечірні класи почали створювати у першій по­ловині 70-х років з ініціативи селян, робітників і вчителів Борзенського повіту Чернігівської губернії. Потім вони з'явились і в інших губерніях. Сучасники, особливо вчителі, відзначали широку популярність таких форм позашкільної! освіти серед неписьменних дорослих селян і робітників. Але у зв'язку з активізацією діяльності народників вечірні класи у другій половині 70-х років були закриті й відро­дилися тільки наприкінці 80-х. Заняття з дорослими учня­ми велися 1 — 2 рази на тиждень протягом одного-двох ро­ків, як правило, взимку, у вільний від роботи час.

Для людей, які в дитинстві навчались у школах, але з часом забули грамоту, організовувалися повторні класи. Вони мали на меті, з одного боку, запобігти рецидивам неписьменності, а з іншого — дати більш повну освіту тим, хто нещодавно закінчив трирічний курс початкової школи. Тут вивчались ті ж предмети, що й у початковій школі, але в ширшому обсязі. Учні читали художні твори, релігійно-моральні та популярні статті тощо.

На початку 60-х років у Києві, Харкові та Полтаві, а згодом і в інших містах почали проводитися народні читання. Але під час масових репресій проти всього україн­ського вони були заборонені й припинили існування. Лише під тиском прогресивної громадськості уряд у 1876 р. дав дозвіл на відновлення народних читань у губернських міс­тах, у 1888 р.— в селах і в 1894 р.— у повітових містах, фабричних і заводських селищах. При місцевих товарист­вах грамотності й земських установах почали працювати спеціальні Комісії, які займались організацією читань для народу, добором відповідної літератури та ілюстрацій. Крім них, таку ж діяльність вели товариства тверезості. Для читань використовували переважно світську літерату­ру, зокрема різні оповідання, поеми, казки, байки, а також праці про ведення сільського господарства та промислів. їх відвідувало багато як дорослих, так і дітей, особливо в сільській місцевості. До 1896 р. у Полтавській губернії народними читаннями було охоплено 40 тис. слухачів. Приблизно таке ж саме спостерігалось і в інших губерніях.

Продовжувала існувати невелика кількість досить доб­ре забезпечених літературою публічних бібліотек. Перші народні (безплатні) бібліотеки з'явились у 1859—1861 pp. в Києві, Харкові, Полтаві та деяких повітових містечках. Але разом з недільними школами вони були закриті влас­тями в 1862—1863 рр. Щоб паралізувати народну ініціа­тиву в цій справі, в 1865 р. уряд передав питання про їх відкриття на розсуд міністра народної освіти або губерна­тора. З 1867 р. за ними встановлювався подвійний нагляді Міністерства внутрішніх справ і Міністерства народної осві­ти, а з 1871 p.—ще й духовного відомства. В ході боротьби уряду з опозицією й народниками бібліотеки зазнавали різ­них утисків. їх закривали, вилучали літературу,1 звільняли з роботи, а то й заарештовували бібліотекарів.

Після погрому народні бібліотеки почали відроджува­тись на початку 70-х років. Одну з них відкрило в 1871 р. Харківське товариство грамотності в с. Липцях. її книжко­вий фонд становив 109 примірників книжок різного жанру. В організації таких закладів брали участь повітові та гу­бернські земства, а також сільські громади. До 1898 р. у селах і містечках Лівобережжя та Слобожанщини від­крилось 307 народних бібліотек, один заклад припадав на 32 населені пункти. Відвідувачі читали ту літературу, яку їм нав'язували власті через «Каталоги дозволених книг». Це були в основному твори Олександра Пушкіна, Івана

Тургенева, Миколи Гоголя, Льва Толстого та інших видат­них російських літераторів. Фактично не допускалися на полиці книжки українських літераторів, особливо писані українською мовою. Поряд із легальними в окремих випад­ках існували й нелегальні бібліотеки громадівців і народ­ників.

Дещо в іншому становищі перебувала початкова освіта на західноукраїнських, землях. У 1869 р. уряд Австро-Угор­щини провів шкільну реформу, за якою встановлювалося загальне обов'язкове початкове навчання дітей від 6 до 14 років. Усі школи передавалися з відання церкви під контроль світських властей. Пізніше для керівництва осві­тою у Східній Галичині було створено шкільні округи, які підпорядковувалися головній крайовій раді. За новим шкільним законом (1895) школи ділились на два типи — нижчі (сільські одно-, дво- й трикласні) та вищі (міські чотири-, п'яти- й шестикласні). Навчальних закладів ні в Галичині, ні в Закарпатті, ні на Буковині явно не виста­чало. Внаслідок цього, а також через тяжке матеріальне становище селян приблизно 66,4 % всього населення Схід­ної Галичини в 1890 р. залишалось неписьменним.

На відміну від російського, австро-угорський уряд до­зволяв викладання українською мовою в школах. Але його реальна політика відкривала широкі можливості для дена­ціоналізації українців, в тому числі й у школах. Сфера ко­ристування українською мовою звужувалася. Кількість навчальних закладів з українською мовою викладання у Східній Галичині зменшилася з 1292 у 1869 р. до 572 у 1871 р. Натомість дітям українців нав'язувалась поль­ська мова. Під впливом її засилля в установах і побуто­вому спілкуванні чимало українців віддавали своїх дітей до польських чи змішаних, польсько-українських, шкіл. Усе це призвело до поступового скорочення україномовних на­вчальних закладів. У 1900 р. вже діяло 4250 класів із поль­ською і 2250 класів з українською мовами викладання. В школах Закарпаття українську мову щодалі більше ви­тісняла мадярська, а на Північній Буковині — румунська. Проте в цілому становище з викладанням української мови у шкільній мережі західноукраїнських земель було дещо кращим, ніж у тих українських регіонах, що перебували у складі Російської імперії. Це сприяло кращому збере­женню українцями Східної Галичини національних особли­востей.

Середня й вища освіта. Згідно зі статутом 1864 р. се­редню освіту давали гімназії двох типів: класична — з ви­кладанням давніх латинської та грецької мов і реальна — без давніх мов. Обидві мали семирічний термін навчання. Випускники класичної гімназії могли вступати до універси­тетів, реальної — тільки до вищих спеціальних навчальних закладів. У реальних гімназіях більше часу відводилося на вивчення математики, природознавства, фізики та космо­графії, креслення, а також двох європейських мов. У кла­сичних— перевагу надавали стародавнім мовам і фор­мальній логіці. Російська мова й література, географія, іс­торія в гімназіях різних типів мали приблизно однакову кількість годин.

Для свого часу статут гімназій 1864 р. був досить про­гресивним. За ним доступ до середньої освіти мали хлоп­чики всіх станів і віросповідань. Розширювалися права та функції педагогічних рад гімназій. Директор не міг відмі­няти їхні рішення, а лише оскаржувати їх попечителю уч­бового округу. Кожна гімназія повинна була мати бібліо­теку з книг, допущених для навчальних закладів спеціаль­ними каталогами, У зв'язку із загостренням політичної обстановки й розвитком економіки уряд вносив серйозні корективи в свою освітню політику.

У відповідності зі статутом гімназій і прогімназій 3871 р. було реформовано середню освіту. Всі чоловічі гімназії пе­ретворювалися на класичні, реальні —ліквідовувалися. Навчання тривало вісім (сьомий клас був дворічний) ро­ків. Викладання латинської й грецької мов займало 41,2 % усього учбового часу. Значні зміни в середній освіті ста­лись у 80-х роках: була значно підвищена плата за навчан­ня, обмежено доступ до гімназії євреям, у 1887 р. видано документ, відомий під назвою «циркуляра про куховарчи­них дітей», який зобов'язував директорів гімназій і про­гімназій утримуватися від прийому до їхніх закладів дітей прислуги, дрібних крамарів тощо.

Швидко формувалася мережа середньої спеціальної освіти. Під впливом економічної необхідності й освітньої діяльності ділових кіл у другій половині XIX ст. було від­крито 6 середніх комерційних училищ у Києві, Одесі та Харкові. Діяло 28 навчальних закладів сільськогосподар­ського профілю, 24 — педагогічного. Підготовку фельдше­рів, медичних сестер, акушерок і зуболікувальних техніків здійснювали 13 медичних закладів, функціонувало 14 ху­дожніх і музичних училищ.

Під впливом загальноєвропейського освітнього процесу зароджується жіноча середня освіта. Положення 10 травня 1860 р. запроваджувало жіночі училища Міністерства на­родної освіти двох розрядів: першого — з шестирічним тер­міном навчання, другого — з трирічним. Вчитись у них могли дівчата усіх станів. За своїми програмами до них наближалися єпархіальні жіночі школи з семирічним тер­міном навчання. В 1870 р. уряд видав «Положення про жі­ночі гімназії», за яким вони поділялись на заклади Міні­стерства народної освіти й відомства імператриці Марії. Навчання тривало вісім років. Випускниці мали право вступу до університетів. Існували також жіночі прогімна­зії з чотирирічним терміном навчання.

Кількість гімназій була незначною й не могла охопити навчанням усіх бажаючих. Серйозно гальмувала розвиток середніх навчальних закладів висока плата за навчання. Наприкінці 90-х років існувало 129 гімназій, із них 52 чо­ловічі і 77 жіночих.

Середню освіту давали також заклади закритого ти­пу— інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, при­ватні пансіони. Але доступ до них мали виключно діти дворян.

У гіршому становищі перебувала середня освіта на за­хідноукраїнських землях. Наприкінці XIX ст. гімназії, пе­реважно з польською мовою викладання, діяли тільки у Львові й Перемишлі. По всій Східній Галичині існувало лише п'ять реальних середніх шкіл. У явно незадовільному стані перебувала середня освіта на Закарпатті й Північній Буковині.

Повільно розширювалася в Україні мережа вищих на­вчальних закладів, насамперед університетів. У другій по­ловині XIX ст. до Харківського й Київського додався Ново­російський університет, відкритий в Одесі у 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. Тривалий час університети діяли за досить прогресивним статутом 1863 р. Він істотно розши­рив їхню автономію, права університетських рад і профе­сорських колегій. Увів виборність посад ректорів, деканів і професорів. Створення студентських організацій у межах вузу заборонялось. У зв'язку з активною участю студент­ської молоді у народницькому русі й особливо після вбив­ства Олександра II царський уряд посилив наступ на авто­номні права університетів і взяв під пильний контроль їхнє внутрішнє життя. Статут 1884 р. ліквідував автономію уні­верситетів, виборність адміністративних і викладацьких посад, запроваджувалася перевірка професорсько-викла­дацького складу на благонадійність.

Університети мали приблизно однакову структуру. В них діяли історико-філологічний, фізико-математичний, юри­дичний і медичний (крім Новоросійського) факультети. Деякі з них мали відділи. Багато уваги приділялось ви­вченню юридичних наук—класичного римського права, тогочасного права тощо. Поряд [з читанням теоретичних курсів у 60-х роках започатковано практичне навчання сту­дентів математичного й природничого відділів у лабора­торіях.

Кількість студентів невпинно зростала. Змінювався їх­ній соціальний склад: зменшилося число вихідців з дворян і збільшилося представників духовенства, купецтва, інтелі­генції, буржуазії, а також селян і робітників. Навчання було платним, що гальмувало доступ до вищої освіти дітям недостатньо матеріально забезпечених батьків.

З відкриттям у Києві в 1878 р. жіночих курсів зароджу­ється вища жіноча освіта. Але проіснували такі курси не­довго.

З'явилися вищі спеціальні навчальні заклади для підго­товки фахівців із різних галузей промисловості й духовної сфери. Ніжинський юридичний ліцей у 1875 р. був перетво­рений на історико-філологічний інститут ім. кн. Безбородька і тривалий час готував учителів класичних мов, росій­ської мови й словесності та історії для середніх шкіл, У Харкові в 1885 р. відкрито перший в Україні Південно­російський технологічний інститут. У Києві політехнічний інститут з'явився в 1898 р. У Катеринославі в 1899 р. по­чало діяти вище гірниче училище. Харківське ветеринарне училище у 1873 р. було реформоване у ветеринарний ін­ститут.

На західноукраїнських землях вищу освіту продовжував давати Львівський університет із чотирма факультетами— філософським, юридичним, богословським і медичнім. В 1875 р. засновано Чернівецький університет з юридич­ним, філософським і богословським факультетами. У 1877 р. Львівську технічну академію перетворено на політехнічний інститут. У 1897 р. у Львові засновано Академію ветери­нарної медицини.

Наука. В другій половині XIX ст. бурхливо розвиваються наукові дослідження різних галузей людського буття. Високого рівня розвитку досягли природничі науки, які в ба­гатьох випадках визначали характер економічних змін і технічних нововведень. Завдяки цьому економіка України в другій половині XIX ст. швидко наближалась до світового рівня, а в окремих галузях і перевершувала його. В Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Про­фесор Харківського університету О. Ляпунов посідав про­відне місце в розробці проблем стійкості й рівноваги руху механічних систем. Математики — професори Київського університету стали фундаторами нової алгебраїчної теоре­тичної школи.

Значні успіхи мала фізика, М. Умов успішно розробляв проблеми хвильових процесів і земного магнетизму, М. Авенаріус—молекулярної фізики, М. Пильчиков—магнітних аномалій і магнітних вимірів. М. Бекетов створив у Харків­ському університеті перші в Україні фізико-хімічне відді­лення й лабораторію фізичної хімії.

На передові позиції в світі вийшла біологічна наука. Праці І. Мечникова, І. Сеченова, О. Ковалевського стали помітним надбанням світової науки й високо цінувалися сучасниками. Працюючи в Новоросійському університеті, І. Мечников розробив учення про фотоцитоз і разом із мікробіологом М. Гамалією заснував в Одесі першу в краї­ні бактеріологічну станцію. Не знайшовши належного ро­зуміння на батьківщині, Мечников переїхав до Парижа й там за створення в Пастерівському інституті вчення про імунітет став першим українським лауреатом Нобелівської премії. Світової слави своєю працею «Операції на поверхні тіла», а також винайденням багатьох медичних інструмен­тів зажив хірург Ю. Шимановський.

Природничі науки розвивались і на західноукраїнських землях. Плідно працювали львівські вчені-геологи Ю. То­карський та Ф. Ціркель. Помітні зрушення відбулися в сільськогосподарських науках.

На новий рівень розвитку піднеслися суспільні науки.. Найвизначнішим українським філософом-мислителем Ук­раїни другої половини XIX ст. став Памфіл Юркевич (1827—1874). Тривалий час він працював у Київ­ській духовній академії, а з 1858 р.— професором і з 1861 р. завідувачем кафедрою філософії Московського універси­тету. Вчений створив своєрідну концепцію під назвою «фі­лософія серця», яка базувалася на філософській спадщині Григорія Сковороди. Талановитий учений і викладач, Юркевич рішуче виступив проти вульгарно-матеріалістичної праці Михайла Чернишевського «Антропологічний принцип у філософії». За це Чернишевський та інші матеріалісти, які займали тоді сильні позиції, розгорнули проти нього жорстоку кампанію, яка фактично знищила вченого. Одним із видатних позитивістів був В. Лесевич, а відомим психо­логом і логіком — Г. Челпанов. Визначним вітчизняним теоретиком і методологом історії філософії став уродже­нець Москви О. Гіляров (1855— 1938). З 1887 р. він зв'язав своє життя з Києвом і Київським університетом. У 90-ті роки вчений розробляє філософське вчення, назване «синехологічним». його центральна ідея — загальна єдність, зв'я­зок усіх елементів дійсності з їхньою духовною єдністю в світі.

Активізувалась розробка економічних проблем на ка­федрах університетів. Значний вплив на економічну думку справили теорії економіста М. Бунге, зокрема про вартість і капітал, а також послідовний захист ним принципу при­ватної власності як основи розвитку економіки. Вчений критикував економічні теорії Карла Маркса. Почалася наукова діяльність одного з ідеологів «легального марк­сизму» Михайла Туган-Барановського. Одним із перших популяризаторів марксистського економічного вчення став доцент Київського університету Микола Зібер. Йому належить також велика заслуга в дослідженні істо­рії общинного землеволодіння в народів світу, а також ста­новища робітництва й селянства в Росії. Разом із тим уче­ний послідовно відкидав марксистську теорію класової бо­ротьби, вчення про диктатуру пролетаріату й соціалістичну революцію. Соціально-економічну історію розвитку України досліджував Сергій Подолинський, відмовляючись при цьому від вульгарного соціалізму. З появою земств почала швидко розвиватися статистика. Провадилися переписи на­селення, його економічного становища, а також ремесел і кустарних промислів, накопичувався різноманітний статис­тичний матеріал. Широке визнання наукових кіл здобули статистичні праці костромича за походженням і щирого українолюба Олександра Русова «Ніжинський повіт», «Опис Чернігівської губернії», «Народна освіта в Херсон­ській губернії» та ін. Починається наукова діяльність осно­воположника вітчизняної антропології Федора Вовка, Значний внесок у кримінальне право й історію звичаєвого права України зробив професор Київського університету Олександр Кістяківський.

Помітні зрушення відбувались в історичній науці. Вони проявлялись в небувалому розширенні джерельної бази історичних досліджень, розробці нових проблем минулого й глибшому проникненні в закономірності та особливості історії України. Микола Костомаров своїми ос­новними працями «Богдан Хмельницький», «Руїна» та ін. фактично започаткував наукову розробку історії України другої половини XVII — початку XVIII ст. із залученням матеріалів як вітчизняних, так і зарубіжних архівів. Основ­на заслуга у виданні багатьох збірників документів, у тому числі «Сулимівського архіву», «Щоденника генерального підскарбія Якова Марковича», «Мотижинського архіву», належить Олександру Лазаревському. Крім того, його наукові праці «Малоросійські посполиті селяни», «Люди старої Малоросії», «Павло Полуботок» та інші по-новому висвітлювали соціальні відносини на селі, запровадження кріпацтва, становище й еволюцію козацької старшини, її ставлення до наступу російського уряду на права Гетьман­щини.

Великий вплив на розвиток історичної науки справив історик, археолог, етнограф і археограф Володимир Антонович. У своїх працях «Про походження ко­зацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні», «Дослід­ження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—-1798 pp.», «Дослідження про гайдамацтво за акта­ми 1700—1768 pp.», «Нарис історії Великого князівства Литовського» та інших учений обґрунтовував національну особливість минулого українського народу. Зі своїх учнів Дмитра Багалія, Петра Голубовського, Михайла Грушевського, Митрофана Довнар-Запольського він створив «київ­ську школу» істориків, яка заклала підвалини сучасної історичної науки.

Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька робота ко­рифея української історичної науки Михайла Гру-шевського. Одним з найавторитетніших дослідників історії українського козацтва став Дмитро Я в о р-н и ц ь к и й. Його тритомна «Історія запорозьких козаків» привернула увагу як фахівців, так і широкого читацького загалу своїм багатющим матеріалом і новими підходами до висвітлюваної проблеми.

Розвивалися філологічні науки. Професор Харківського університету Олександр Потебня започаткував так званий психологічний напрям у вітчизняному мово­знавстві, висвітлював питання загального мовознавства, історичного синтаксису та діалектології. Великий автори­тет мали мовознавчі праці Павла Житецького й Костя Михальчука. В Чернівецькому університеті почала працювати кафедра української мови й літератури, очолювана Степа­ном Смаль-Стоцьким, а в 1900 р.— кафедра української літератури у Львівському університеті.

Література. Переборюючи тиск царизму й великодер­жавного шовінізму, пристосовуючись до різних заборон, розвивалась українська література. При цьому вона зна­ходила розуміння й підтримку передової російської, поль­ської та угорської громадськості, незадоволеної ставленням політичних режимів до національних культур. Після смерті Тараса Шевченка найпомітнішою постаттю в літератур­ному житті України став Пантелеймон Куліш. Він прагнув збагатити літературу оригінальними жанрами, ввести її в загальноєвропейський літературний процес. Ку­ліш створив перший національний історичний роман «Чор­на рада», присвячений подіям в Україні 1663 р. Розгортання сюжету подається поряд із яскравим описом одягу, по­буту й народних звичаїв українського народу. Високого громадського звучання набули його альманах «Хата», збір­ки поезій «Досвітки», «Хуторна поезія» та інші твори.

Формується реалістичний напрям у літературі, започат­кований у творчості Марка Вовчка. З-під її пера вийшла перша українська соціальна повість «Інститутка» з реалістичним зображенням кріпаків, що не мирилися з рабством і прагнули позбутися його. У «Народних опові­даннях» письменниця устами своїх героїв засуджувала крі­посницький лад, захищала знедолених людей. її повісті й оповідання були надзвичайно популярні не тільки з Украї­ні, а й за її межами, перекладалися багатьма європейськи­ми мовами.

В другій половині XIX ст. розгорнулась активна літера­турна діяльність засновника української реалістичної бай­ки Леоніда Глібова. Перебуваючи під впливом ро­сійського байкаря Івана Крилова, письменник разом із тим спирався на український грунт, розвінчував гноблення лю­дини людиною, висміював здирництво й кріпацтво. Гума­ністичними мотивами була пройнята творчість засновника громадянської і пісенно-романсової лірики Степана Руданського. його знамениті «Співомовки» позначені народним гумором, дотепністю, оптимізмом, мудрістю й волелюбством. Разом із тим поет склав чимало пісень і серед них «Повій, вітре, на Вкраїну», «Мене забудь», які стали взірцем пісенно-романсової лірики, його перу належать також історичні поеми. Чи не найяскравішим викриваль­ним твором української літератури є повість Анатолія Свидницького «Люборацькі», в якій показано занепад кіль­кох поколінь старосвітської сім'ї священика, недоскона­лість навчання й виховання молоді.

Значний резонанс у суспільстві мав доробок письмен­ників Олександра Кониського, Ганни Барвінок та Олекси Стороженка.

У 70 — 90-х роках українська література більше звертається до художнього відображення соціальних і психоло­гічних проблем суспільства, збагачується творами багатьох талановитих літераторів. Іван Нечуй-Левицький написав понад 50 романів, повістей, оповідань і казок ви­сокої художньої цінності та правдивості, його соціально-побутові твори «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» та інші зображували життя та побут знедолених людей, їхнє не­стримне прагнення до кращої долі. Соціально-психологіч­ними мотивами позначена й творчість Панаса Мир­ного. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він викривав соціальну несправедли­вість, недосконалість реформи 1861 р. Багатостраждальна доля жінки-селянки постає перед читачем у повісті «Повія». Своєю художньою майстерністю Панас Мирний став урі­вень з видатними майстрами слова світу, зажив широкої слави у себе на Батьківщині та за кордоном.

Наприкінці XIX ст. починається літературна діяльність Михайла Коцюбинського. У своїх ранніх творах він звертається до життя представників соціальних низів суспільства й силою художнього слова протестує проти несправедливих порядків, нездатності частини інтелігенції поліпшити життя народу.

Значних висот досягла поезія Якова Щоголева, Михай­ла Старицького, Дніпрової-Чайки, Олени Пчілки, Павла Грабовського, Івана Манжури, Лесі Українки та ін.

Переживає піднесення й література західноукраїнських земель. Юрій Федькович написав 400 поетичних і прозових творів про життя і побут гуцулів Буковини й Га­личини, прославляв борців за щастя народу. Твори Федьковича здобули велику популярність, перекладалися ба­гатьма європейськими мовами.

Квінтесенцією літературного життя всієї України стала діяльність Івана Франка. Його літературна й науко­ва спадщина становить близько 5 тис. різноманітних праць. Важливе місце в них посідає робітнича тематика, насампе­ред показ тяжкого матеріального становища нафтовиків, їхньої готовності до боротьби проти соціальної несправед­ливості. Соціальним протестом позначено чимало творів Франка, зокрема вірші «Вічний революціонер» і «Каме­нярі». Високою художньою майстерністю вирізняються соціально-побутові поеми «Наймичка», «Марійка», «Смерть убивці» тощо. Багато в чому під впливом Франка форму­валися погляди Михайла Павлика, а також С Коваліва, Н. Кобринської та ін.

Драматургія й театр.Усупереч офіційній політиці ца­ризму до високого інтелектуального рівня піднялися дра­матургія й театр. З'являється багато драматичних творів на українську тематику. Михайло Старицький на­писав 25 п'єс і серед них «Не судилось», «Ой, не ходи, Гри­цю, та й на вечорниці», «У темряві» тощо. Героїку україн­ського народу, незламну силу волі й патріотизм автор відобразив у п'єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші». Вагомий внесок у драматургію зробив Марко Кропивницький своїми творами на соціально-побутову тематику. Його п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глнтай, або ж павук» мали незмінний успіх на театральних сценах багатьох сіл і міст України. Нових висот досягла драматургія Івана Карпенка-Карого. Його драми й комедії позначені особливою соціальною гостротою та яскравістю образів. Його найкращі твори—«Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» ста­ли неоціненним надбанням української культури. В центрі уваги автора — доля людини, кривда і безправ'я, форму­вання підприємця капіталістичного типу і соціальні пороки сучасного йому суспільства. І це при тому, що цензура до­зволяла ставити п'єси лише селянської тематики.

Писали для сцени й письменники-прозаїки. Так, пере­роблена Старицьким комедійна п'єса «На Кожум'яках» під новою назвою «За двома зайцями» не сходить зі сцени й до сьогоднішніх днів. Часто йшла в багатьох театрах і драма Панаса Мирного «Лимерівна» та ін. У 90-х роках україн­ська драматургія збагачується п'єсами на історичну тема­тику Бориса Грінченка «Степовий гість» і «Ясні зорі». Теат­ральний репертуар поповнювали також твори Федьковича, Франка та інших літераторів.

У другій половині XIX ст. великого поширення набули аматорські театри, гуртки та групи. Вони діяли в багатьох містах, містечках і навіть селах. Подеколи вони мали до­сить високий професійний рівень, зокрема аматорські те­атри недільної школи в Полтаві у 1861 — 1862 pp. та Чер­нігові під назвою «Товариство кохаючих рідну мову» в 1861 — 1866 pp., театральний гурток студентів Київського університету, заснований Михайлом Старицьким і Мико­лою Лисенком у 1859 р. В аматорських гуртках Бобринця та Єлисаветграда почався творчий шлях майбутніх кори­феїв українського професійного театру Кропивницького й трьох братів Тобілевичів, відомих під прізвищами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського й Панаса Сакса-ганського. Взагалі Єлисаветград став своєрідною театраль­ною Меккою України, куди тяглися найкращі акторські сили і де вперше побачили світ п'єса Шевченка «Назар Стодоля», опера Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» та інші видатні твори.

Аматорський театр розвивався в несприятливих умо­вах переслідування українського слова й культури. Емський указ 1876 р. взагалі заборонив вистави на «малоруському наріччі», не дозволялося навіть друкувати на ньому тексти до музичних творів. Але аматорський театр став уже на­стільки популярним в Україні та Росії, що проти цих забо­рон масово виступили не лише актори, письменники, буржуазія, а й навіть прогресивне чиновництво, в тому числі й київський та волинський генерал-губернатори. Під їхнім тиском уряд у 1881 р. мусив передати питання про дозвіл на постановку українських вистав на розсуд місцевих гу­бернаторів. Це відкрило дещо ширші можливості для роз­витку театрального мистецтва.

У 1882 р. з ініціативи Кропивницького в Єлисаветграді відкрився професійний театр. У тому ж році він побував з виставами в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочер­каську, Ростові-на-Дону, скрізь пропагуючи духовні над­бання українського народу. В 1883 р. посаду директора української трупи обійняв Старицький, Кропивницький за­лишився режисером і актором. Крім нього, до трупи входило чимало талановитих акторів — М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, Ф. Левицький, Л. Ліницька та ін. Вони створили незабутні сценічні образи за п'є­сами Шевченка, Квітки-Основ'яненка, Кропивницького, Старицького й Карпенка-Карого. В 1885 р. трупа поділи­лася на два окремих колективи.

Протягом другої половини 80—90-х років діяло кілька провідних театральних колективів — Старицького, Кропив­ницького, Садовського — й близько ЗО невеликих «росій­сько-малоросійських» груп. Вони виступали на сценах не тільки України. Трупа Кропивницького своїми виставами в 1886 р. здобула велику популярність у Петербурзі, а Ста­рицького в 1886 і 1887 pp.—у Москві. Успішно проходили їх гастролі також у Білорусії, Грузії, Польщі. Трупа Г. Дер­кача майже 20 років гастролювала по центральних містах Росії, побувала на Уралі, в Сибіру, а в 1893 р. дала виста­ву в Парижі.

Створювались російські театральні трупи, якї гастро­лювали по різних містах України й Росії. У Києві в 1891 р. М. Соловцов заснував перший постійний російський театр. Він мав високопрофесійних акторів і ставив переважно п'єси Гоголя, Толстого і Чехова.

Розвивалося театральне мистецтво й в Східній Галичині. Перший український професійний театр відкрився у Львові в березні 1864 р. Його антрепенером, актором і одночасно режисером став Омелян Бачинський. Репертуар складався переважно з творів провідних українських драматургів Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Котляревського. Зі своїми виставами він побував у різних містах Східної Галичини, Буковини й Закарпаття. Із втягненням колективу в полі­тичну боротьбу між «народовцями» й «москвофілами» рівень вистав знижується, й тільки після приходу в 1875 р. на посаду режисера Кропивницького діяльність театру пожвавлюється. На його сцені знайшли своє прочитання п’єса Гоголя «Ревізор» і «Одруження», Карпенка-Карого «Без­таланна» і «Мартин Боруля», Франка «Украдене щастя» І «Учитель». Ставилися й інші твори українських драматур­гів, а також зарубіжних класиків Шіллера, Мольера, Сарду.

Музика. Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість композитора й оперного акто­ра в Петербурзі С. Гулака-Артемовського. Його опера «Запорожець за Дунаєм» ставилася на сценах ба­гатьох театрів. Саме вона поклала початок класичної ук­раїнської опери.

Значний внесок у професійну українську музику зробив композитор і музичний теоретик П. Сокальський. На сце­нах театрів часто йшли його опери «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький» та інші, пройняті народним мелосом. Плідно працював П. Ніщинський, в доробку яко­го особливе місце зайняли «Вечорниці», класичний зразок українського музичного мистецтва. Ряд музичних творів І серед них «Українську симфонію» та кілька романсів на­писав композитор М. Калачевський.

Корифеєм української музики став Микола Лисерко. Сформувавшись на кращих музичних традиціях Лейпцигської та Петербурзької консерваторій, Лисенко ра­зом з тим увібрав у себе багатющу музичну спадщину свого співучого народу й підніс музичне мистецтво на не­бувало високий рівень. Своїми теоретичними працями в га­лузі народнопісенної творчості він започаткував українську музичну фольклористику. Інтерпретував багато поезій Шевченка. Його діяльність поширювалася на різні жанри музичного мистецтва. Лірично-фантастичний характер мають опери «Різдвяна ніч» і «Утоплена», історико-героїчний — «Тарас Бульба». Лисенко став автором перших ди­тячих опер «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна, або снігова краля». Широку популярність здобули його опера «Чорноморці», написана за п'єсою Якова Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані», музика до п'єси Котля­ревського «Наталка Полтавка» та багато інших. Йому на­лежить чимало романсів на слова Адама Міцкевича, Ген­ріха Гейне, Лесі Українки, Івана Франка, а також окремих творів для фортепіано.

На західноукраїнських землях музичне мистецтво пред­ставляли композитори М. Вербицький, В. Матюк, А. Вахнянин, на Північній Буковині — І. Воробкевич та ін.

 

Образотворче мистецтво. Серед образотворчих видів мистецтва важливе місце займала архітектура. Хоча міста 1 в другій половині XIX ст. продовжували забудовуватись хаотично й різностильово, але в них з'являлися й споруди значної архітектурної цінності, У Києві в 70-х роках ви­росли готель «Континенталь», будинок театру Соловцова, а в 1897— 1901 pp.— за проектом архітектора В. Шретера оперний театр. У 1862— 1882 pp. за участю О. Беретті постав Володимирський собор у Києві. Йому ж належать проекти ряду будівель по Володимирській вулиці. У Хар­кові активно працював архітектор О. Бекетов. Чимало унікальних споруд з'являється в Одесі: у 1884—1887 pp.— міський театр за проектом архітекторів Ф. Фельнера і Г. Гельмера, в 1894 — 1899 р.— нова біржа (тепер Одеська філармонія, архітектор О. Бернардацці). Відбудовується Севастополь. У Львові зводиться ряд споруд за проектами архітектора Ю. Захаревича, у тому числі будинок Львів­ського політехнічного інституту (1872— 1877). Плідно пра­цювали також Ю. Гохбергер, 3. Горголевський та інші львівські архітектори.

Нові риси з'явились у скульптурному мистецтві. Широ­ковідомим було ім'я Л. Позена, який у малих формах ху­дожньо зображував різні типи людей та їхні заняття. Це, зокрема, композиції «Шинкар», «Кобзар», «Переселенці», «Запорожець у розвідці» тощо. Йому ж належить і ряд погрудь сучасників. Став відомим майстерно виконаними бюстами Салтикова-Щедріна, Гоголя і Шевченка скульп­тор П. Забіла. Набагато ширший діапазон мала творчість В. Едуардса з Одеси: він розробляв теми як соціально-по­бутового, так ї портретного характеру.

Розвивалася й монументальна скульптура, але пов'язана вона була переважно з пам’ятниками царям і вищим сановникам. Високим мистецьким рівнем вирізнявся па­м'ятник Богдану Хмельницькому в Києві (1888) Михайла Микешина. Скульптурне мистецтво західноукраїнських зе­мель перебувало під значним впливом віденської, мюнхен­ської та римської художніх шкіл. Помітний вплив на його розвиток справив краківський скульптор П. Філіппі після переїзду до Львова у I860 р. Високою майстерністю та пси­хологічним розкриттям образу виділялися К. Островський, Т. Баронич, О. Северин та інші, а в галузі монументально-декоративного мистецтва — Т. Рігер.

Важливим видом образотворчого мистецтва залишався живопис. Побутовий жанр продовжували послідовники Шев­ченка М. Жемчужников, Іван Соколов та Костянтин Трутовський. В 70 — 90-х роках він став соціально насиченішим ї рєльєфнішнм. Селянською тематикою в цей час захоплювався М. Кузнецов. Значних успіхів у розробці побутового жанру й краси української природи досяг К. Костанді. Його полотна «У хворого товариша», «Гуси», «Рання весна», «В люди» та інші стали окрасою національної куль­тури. Художньою довершеністю позначені картини співця природи й народного побуту України М. Пимоненка. Серед його робіт найбільший успіх мали «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрута» тощо. Приблизно з 70-х років починає розроблятися міська тема. Побутові сюжети, а також героїка, волелюбність, нескоре­ність і природний гумор притаманні полотнам Іллі Рєпіна «У волосному правлінні», «Вечорниці», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» та ін.

Розвивався пейзажний живопис. Ним активно займалися В. Орловський, Є. Світославський, Г. Ладиженський та ін. Але вершиною пейзажного живопису стала творчість Сер­гія Васильківського. Його близько 3,5 тис. полотен — це своєрідний гімн українській природі. Серед них почесне місце займають «Ранок», «Отара в степу», «Степ на Ук­раїні», «На Харківщині».

Менш поширений був портретний живопис, хоч ї в цьо­му жанрі працювали митці, які вправно володіли худож­ньою технікою, вміли глибоко проникнути у психологію об­разу. Це — Пимоненко, Констанді, Васильківський та інші художники. Батальний живопис започатковує Микола Самокиш своїм першим полотном «Повернення російської ка­валерії після атаки під Аустерліцом».

Як і інші види мистецтва, живопис західноукраїнських земель зазнавав впливу художніх шкіл Австрії, Німеччини й Польщі, хоч у цілому він продовжував залишатися на­родним. Ліричністю й глибиною зображення вирізнялися картини К. Устияновича «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», йому належить також вдало виконане полотно «Шевченко на засланні». Переважно портретним живопи­сом займався Т. Копистинський, пейзажами — Т. Романчук. Почалась творча діяльність Івана Труша.

Розвивалося графічне мистецтво. Станковою графікою захоплювалися всі художники України, в тому числі Шев­ченко, Соколов, Жемчужников, Трутовський. Високого рів­ня досягла портретна графіка в роботах М. Мурашка, П. Мартиновича, О. Сластіона. В Одесі започатковується жанр карикатури. Його основоположник А. Красовський у 1874 р. організував видання серії карикатур «Одеська вудочка».

Народна творчість, побут і звичаї. Розвивалась також народна творчість — усна поезія, музичний фольклор, при­кладне мистецтво. Народна пам'ять зберегла найкращі здо­бутки попередніх поколінь і одночасно збагатилася нови­ми. Досить поширеними стають наймитські заробітчанські пісні, створені людьми в коротких перепочинках між робо­тою. Тому вони й відображали тяжке життя простих лю­дей, роботу в наймах чи на заробітках. Водночас розви­вався казковий жанр, збагачувався героїчний епос думами про Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кри­воноса та інших народних ватажків. В істеричних піснях знайшла відображення боротьба проти загарбників і гно­бителів. Зароджується фольклор, в якому відображуються насамперед тяжкі умови праці на фабриках, заводах і в сільському господарстві. Усна народна творчість доповню­валась приказками, прислів'ями і анекдотами, суть яких визначалась прислів'ям — «Народ скаже, як зав'яже».

Народна музична творчість проявлялася здебільшого в думах, виконуваних у супроводі бандури, кобзи чи ліри. Вершин у цьому досяг кобзар Остап Вереса й, ми­тець із колосальною пам'яттю, чудовим голосом і високою виконавською майстерністю. Розквітає також талант коб­зарів Павла Братиці й Михайла Кравченка. Поширеними серед народу були козачок, гопак, дудочка та інші танці. Грали, крім згаданих музичних інструментів, також на цимбалах, сопілках, скрипках, басолях. Жодне свято не обходилося без троїстої музики — скрипки, цимбал, бу­бона.

Декоративно-прикладне мистецтво розвивалось у вигля­ді кустарних промислів. Досить поширеним було художнє ткацтво, в якому наприкінці XIX ст. почали активно вико­ристовуватися фабричні нитки й барвники. В кожному селі майстрині вміли ткати килими, шити й вишивати. Високого рівня досягла художня кераміка. Оригінальний посуд ви­робляли жителі 500 населених пунктів України. Серед них виділялися Опішня на Полтавщині, Бубнівка на Поділлі, Сокаль на Львівщині тощо. На Полтавщині, Чернігівщині, Буковині та Галичині багато майстрів займалося різьблен­ням по дереву. Вироби гуцульських та інших умільців здо­бували широке визнання на виставках у Відні, Празі, Па­рижі. Існували також кольорова обробка металів, виготов­лення писанок, малювання та інші промисли, які зберігали народні традиції й одночасно примножували культурні надбання попередніх поколінь.

Під впливом нових умов змінився побут українців. Тра­диційні землеробські знаряддя замінялися новими, більш

досконалими. Заводські металеві плуги в другій половині XIX ст. дедалі більше витісняли двоколісний плуг, хоч за Своєю конструкцією багато в чому були схожі на нього. У бідняцьких господарствах продовжували застосовувати Примітивні дерев'яні плуги, сохи і рала, катки, ціпи, лопати-віялки тощо. Коса витісняє в багатьох випадках серп І починає широко використовуватись на збиранні колосових культур. Поряд із водяними млинами й вітряками дедалі більше з'являлося механічних.

Певні зміни відбулись й у народному житлі. В залеж­ності від матеріального становища господарів сільські хати ділилися в основному на двокамерні (хата — сіни) й три­камерні (хата — сіни — комора). Але з часом більше ста­вало останніх. На рубежі двох століть у сінях почали від­городжуватися місця для кухні. Менших змін зазнало вну­трішнє планування хати. Фактично воно залишалося таким самим, як і за середньовіччя. У промислових селищах для колективного проживання робітників почали зводитись ка­зарми з місцевого матеріалу. На Донбасі й Катеринославщині вони будувалися переважно з каменю, в інших регіонах — з дерева чи саману. Приміщення обігрівалися печа­ми, в них ставились дво- чи триярусні нари, для сімейних пар відгороджувалися кутки, повітря було затхлим, спов­неним випарів людських тіл, одягу й взуття. Жодних норм санітарії не існувало. Деякі підприємці виділяли для сімей­них робітників окремі кімнати з вікном і грубкою в довгих казармах. Окремі робітники будували землянки або мазан­ки, поблизу них — сараї й погреби, заводили крихітні го­роди чи сади, які допомагали їм вижити в складних умовах.

У народному одязі видимих змін не сталось. Але в його виготовленні дедалі більше використовувалися фабричні тканини, нитки, ґудзики тощо. Наприкінці століття селяни Почали закупати у великій кількості міські сорочки, косо­воротки, пальта, полушубки, картузи, чоботи, черевики. Жінки вбиралися, крім традиційного народного одягу, в са­рафани, міські спідниці, блузки, пальта тощо.

Значні зміни відбувалися в сімейному побуті. Патріар­хальна велика сім'я збереглася тільки на Поліссі та в гір­ських селах Закарпаття, а в інших регіонах вона вже по­ступилася місцем малим сім'ям. Головою родини був бать­ко, а в окремих випадках — дорослий старший син. Прями­ми спадкоємцями батьківських надбань виступали діти, насамперед сини. Батьки залишалися жити, як правило, при молодшому синові, якому відповідно виділялася біль­ша частина майна. Сім'я виступала основною виховною інстанцією, де дітям змалку прищеплювалися чесність, по­рядність, працелюбність і повага до старших. У сім'ї діти невимушено й непомітно переймали вікові традиції народу в побуті, звичаях, обрядах.

Шлюбний вік починався для дівчат із 16, хлопців — із 18 років. Згода дітей на шлюб не була обов'язковою, її давали батьки. Шлюб супроводжувався весіллям із суво­рим дотриманням традиційних звичаїв та обрядів, що було характерним і для інших сімейних подій. Широко відзна­чалися також релігійні свята, в основі яких лежали пра­давні світоглядні засади предків.


Лановик