Другий етап громадівського руху

Наприкінці 60-х років, користуючись послабленням адміністративного тис­ку, українська інтелігенція почала відновлювати громади та їх діяль­ність, зокрема в Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

Вступ до громад не афішувався, засідання відбувалися таємно, а діяльність мала напівлегальний характер.

На початку 70-х років громадівці працюють над підготовкою і виданням кількох томів "Народных южнорусских сказок", зібраних Іваном Рудченком, байок Леоніда Глібова, збірок народних пісень з мелодіями, опрацьованими Миколою Лисенком, історич­них пісень і дум. Павло Житецький велику увагу приділив ви­вченню правописної системи української мови, яка пов'язувала­ся з розвитком літературної мови, а отже, і з політикою. У січні 1873 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора-літописця. Наступного місяця почало працювати Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, яке ставило завдання всебічного вивчення рідного краю, зібрало і видало різно­манітний матеріал з історії, географії, природознавства, статис­тики й економіки краю. Велася робота по підготовці історії україн­ської літератури та українсько-російського словника. Організо­ваний і проведений відділом Географічного товариства влітку 1874 р. III Археологічний з'їзд продемонстрував перед ученим світом високий науковий потенціал українських вчених, більшість яких входила до громад. Фактично друкованим органом київсь­кої громади в 1874-1875 pp. стала газета "Киевский телеграф".

Емський указ

Активізація громад викликала нову хвилю занепокоєння в великодержавницьких колах і місцевих інсинуації реакціонерів. Для перевірки діяльності громад була створена спеціальна комісія, результа­том роботи якої стало видання Емського указу 1876 р. Ним за­боронялось українське слово, закривалося Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Заборонялося писати, співати та грати на сцені українською мовою, друкувати підручники, перекладати на українську мову твори класиків ро­сійської та світової літератури. Не дозволялося навіть друкува­ти тексти до музичних творів на "малоруському наріччі".

Було закрито газету "Киевский телеграф".Активні діячі ук­раїнофільського руху почали зазнавати переслідувань. Рятуючись від них, Павло Чубинський виїхав до Петербурга, Федір Вовк, Сергій Подолинський і Михайло Драгоманов - за кордон.

З посиленням урядових репресій після вбивства народниками Олександра II громадівці були змушені уникати дій, які б дали підставу звинувачувати їх в антиурядових чи сепаратистських настроях. Дехто занепав духом, зневірився в можливості розв'язати політичні та національно-культурні проблеми України і відійшов від активної громадської роботи. Лідери громадівців зосередилися на літературній, художній, науковій чи викладацькій роботі. Хоч і поступово, ідея "неполітичної культури" реалізува­лась і давала свої результати. Активізувались наукові дослідження, підвищувалася національна самосвідомість, українська культу­ра завойовувала нові позиції. А суспільно-політична думка, про­пагована в галицьких виданнях, вільних від цензури російського уряду, привертала дедалі більшу увагу як прогресивної українсь­кої, так і російської інтелігенції.

Михайло Драгоманов

За дорученням і на кошти громадівців Драгоманов організував видання українською мовою пропагандистської і науково-популярної літератури, призначеної для України. Спеціальні агенти переправляли її через австрійсько-російський кордон для неле­гального поширення.

З 1878 р. Драгоманов організував у Женеві видання спочатку безцензурного збірника, а потім - журналу під назвою "Грома­да" (1878-1879, 1880, 1882). Тут друкувалися матеріали про гно­бительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські і робітничі виступи, народницький рух. Важлива увага приділя­лася культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.

У журналі "Громада" Драгоманов остаточно сформулював ідею федералізму як справедливого суспільного устрою україн­ського народу. Він не закликав до негайного розриву зв'язків між народами Росії, але вважав можливим їх дальший розвиток лише на засадах федералізму. Політичні свободи громадян і народів мали гарантувати політично вільні й самостійні у вирішенні місцевих справ громади вільних людей, об'єднаних для спільної праці на спільній землі або фабриці чи заводі. Драгоманов не виступав за створення незалежної України, а лише за її політичну автономію, в якій мала втілитись і автономія національна. Він був по­борником дружби і рівності всіх народів. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і Прудона про соціалізм і одночасно відкидав вчення Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.

Гостре незадоволення народників викликала критика Драго­манова їх централізму, їхньої терористичної тактики. Не сприймаючи крайнощів народовольського руху, Драгоманов водно­час виступив на захист народників під час розгорнутого на них урядом гоніння. Він закликав уряди зарубіжних країн не видава­ти революціонерів, виступав проти цькування їх у російській пресі й випаду Антоновича, який назвав народників "держимордами під червоними знаменами і столоначальниками від революції"".

Одночасно Драгоманов критикував і громадівців, закликав їх перейти від просвітництва і етнографізму до політичної бороть­би за автономію України в рамках федеративної Російської дер­жави. Старі громадівці не погодились із закликами Драгоманова і припинили асигнування "Громади", внаслідок чого та переста­ла виходити. Але Драгоманов на цьому не зупинився і переніс акцент своєї діяльності на західноукраїнський національно-ви­звольний рух, через нього впливаючи на настрої інтелігенції всієї України.

Молоді громади

Громадівці й народники ставили перед собою різні стратегічні завдання. Але в практичній діяльності вони часто спілкувалися, а то й співпрацювали. Особливо зміцніли їхні зв'язки в першій половині 70-х років, коли в громадівський рух включилась маса патріо­тичної молоді. Молодогромадівські гуртки з'явилися в Харкові, Чернігові, Полтаві, Києві, Єлисаветграді, Одесі. До їхнього скла­ду входили переважно студенти, вчителі гімназій і народних шкіл, гімназисти, семінаристи тощо. Завдяки віковим особливостям і посиленому почуттю патріотизму молодогромадівці прагнули як­найшвидшого розв'язання пекучих політичних проблем і тому не хотіли обмежуватися культурно-освітньою діяльністю. По­ступово багато хто з них переходив на позиції народників, віддаючи свій молодий запал, сили й навіть життя справі повалення са­модержавства, ліквідації залишків кріпосництва й завоювання політичних свобод.