Селянське ополчення в 1848—49 pp

Протиавстрійське повстання мадярів змобілізувало проти себе не тільки загрожену в своїх основах двоєдину монархію, але й увесь немадярський світ, що найшовся в межах «країв корони св. Стефана».

Запротестували проти мадярської гегемонії хорвати, словаки, румуни, а південні словяне, під проводом Єлячіча станули на прю з мадярами, зі зброєю в руці. Рівночасно на мадярському пограниччю в Стирії, До­лішній Австрії, Моравії та Істрії зорганізувалися добровольчі куріні, що мали охороняти ті краї перед інвазією мадярських повстанчих ва­таг. В тій то концентраційній самооборонній системі, не забракло й організації українських сіл. Прикордонні округи — сяніцький, самбірський, стрийський, станиславівський та коломийський, змобілізували українське селянство в ополченські, напів військові відділи, що їх зав­данням було — спинювати натиск мадярських повстанців на Галичину, та не допустити до обєднання їх з повстанчими загонами поляків з цьо­го боку Карпат.

Напади мадярських повстанців на прикордонні галицькі місцевости, почалися вже в листопаді 1848 р. але де далі, вони ставали частіші та нагальніші. Регулярні військові частини, яких більшість вимаршерувала з краю до Італії, не всилі були забезпечити Галичини й тому уряд попав на думку використати для тієї мети українських, прикордонних селян, Селяне, що в польсько-мадярській, повстанчій спілці бачили останню спробу рятунку панів-дідичів перед демократизацією устрою, пішли з запалом на заклик австрійських «крайсгавптманів» і виставили цілу низку озброєних загонів, що з нараженням здоровля й життя обороняли карпатське пограниччя перед мадярською інвазією. Вистане зав­важити, що один тільки станиславівський округ виставив 17.810 опол­ченців, озброєних в старі кремяні рушниці, списи, коси й сокири. Дальші напади мадярських повстанців на Галичину, що в зустрічі з ав­стрійськими регулярними військами йшли від перемоги до перемоги, натрапили на рішучий опір українських селян і їм то мусів австрійський уряд завдячувати, що повстанче полумя не огорнуло собою й Галичини. сучасника, в 15. ч. «Зорі Галицької» з 1849 p.:

«Знаєте вже про те — читаємо там — що в цілому нашому краю, в горах і попід гори, зорганізований ляндштурм (краєва оборона). В кожному селі, що належить до ляндштурму мусить бути кождий від 20—50 літ озброєний і на даний знак має збиратися на визначене місце; у кожному селі є один командант, а кілька, або кільканацять сіл мають свого надкоманданта і творять один ляндштурмовий округ. До округа Богородчан належить більше чим 10 сіл, що можуть поставити більше чим 5.000 людей. Нині (17 січня) посходилися вони всі озброєні в спи­си й коси та ждуть на генерала, що має їх переглянути. Досить значний відділ війська творять міські хлопці. Хоча слота, сніговиця з дощем, всі оживлені та веселі. Приявний при тому окружний комісар оповідав, що в горах, на делятинському гостинці, стоїть крім ляндштурму, 1000 стрільців-гуцулів з гарматою, вилитою нашим Дуткевичем. Тому почу­ваємося досить сильні, щоби ставити опір кожному напорові з боку Мадярщини».

З іншого допису «Галицької Зорі», що появився вже при нагоді роз-вязання організації селянської самооборони довідуємося, що «оборона була поділена на округи, з одним надкомандантом в окружному центрі Такі округи складалися з 10—14 сіл. Кожне село мало свого команданта і старшин, відповідно до скількости озброєних людей, а також десятників і сотників. Кожне село висилало до окружного центра одно­го або двох озброєних людей, т. зв. ордонанс, щоби, як будуть які осібні прикази від команданта, повідомляти комендантів у селі. В кожному се­лі була також варта, що стримувала проїзших, а незнайомих питала за паспортами. Крім цього, від самої границі, від села до села, були розставлені стовпи тривоги, пообвивані соломою й запускані смолою й живицею. На випадок наближування ворога їх запалювали, а озбро­єні селяне збіралися на призначені місця.

Кожне село становило осібний відділ; більші мали свої прапори, в містах мали й барабани. Був навіть відділ кінноти».

Про перегляд ополченцв у Богородчанах, пише в своїх спогадах сучасник подій о. А. П. Шанковський:

«На правому крилі уставилося поверх 300 гуцулів з рушницями через плечі, на маленьких гірських кониках. Коло них уставлено 600 піших гуцулів і підгірян, озброєних власними гвінтівками, кремяними крісами та стрільбами, відібраними від польської гвардії. Далі стояло, в трьох рядах, до 8.000 селян, поділених уже не на сотні, а на громади, а кожним таким відділом проводив селянин, вислужений жовнір. На лівому крилі уставилося біля 400 кінних селян з рівнин, озброєних у коси й списи». Два тижні по перегляді відбувся святочний вимарш ополченців з Богородчан. Головну увагу звертала на себе гармата на жовто-синій ляфеті з обслугою, одягнутою в сині кабати з жовтими ви­логами, сірі шаравари та баранкові шапки з жовтими верхами.

По капітуляції мадярських повстанців (13 серпня 1849) перед ро­сійським генералом Рідігером, ополченська організація прикордонних селян сталася зайвою. Сповнивши своє призначення вповні, вона ще якийсь час відбувала пограничну сторожу й щойно в пізну осінь 1849 р, була розвязана. Селяне склали зброю й розійшлися по хатах у переко­нанню, що не тільки сповнили свій обовязок перед державою, але й за-маніфестували свій український патріотизм.

Перша українська військова формація в Галичині В універсалі з 1 січня 1849 р. писала Головна Руська Рада м.і.: «Мир вам братя! Але.,, хто хоче спокою, хай бере за зброю! Коли в сусіда хата горить, годі у власній спати! Бутні мадяри, забажали нараз піднестися коштом пониження злучених з ними словянських народів. Підняли бунт проти свого монарха й царя нашого й примусили його виступити зброй­ною силою, в обороні слабших, своєї поваги й цілости та слави Ав­стрійської Держави, За нашою стіною розгорілася страшна війна. А по­жар той для нас тим небезпечніший, що й на нашому обістю вже тліє. Бо й у нас, як знаєте, є такі, що задумують подібний неспокій. Багато з них пішло за гори, помагати мадярам. А колиб вони, що неправдопо­дібне, перемогли, то вернуться до нас. А щож тоді буде з нашим спо­коєм? Тому треба завчасу подумати й так, як це зробили інші народи, що межують з мадярами, поставити полк у к р а ї н с ь к и х д о б-р о в о л ь ц і в, щоби обсадити наші гори, не ждучи аж страшний во­гонь, що розгорівся в наших сусідів, обійме й наші хати».

Така була провідна думка мобілізаційного універсалу Головної Руської Ради, що своєчасно зрозуміла, що без мілітарної сили нема забезпеки для здобутків її політичної й культурної праці. Полк українських добровольців, організований ніби в допомогу монархії проти мадярської революції, був насправді подуманий, як орган наці­ональної самооборони, а при сприятливих умовах національної а р м і ї. Так бодай зрозуміли заходи Ради наші політичні противники.

Коли пізніше, по сформуванню першого добровольчого куріня, Го­ловна Руська Рада почала заходи над формацією другого куріня, то­гочасний губернатор Галичини гр. Голуховскі писав дня 28 квітня 1849 р. до ради міністрів: «Не можу поминути завваги, що формування даль­ших українських курінів слід признати згори недопустимим, бо я до­відався, що українці носяться з невисловленим ще дотепер отверто заміром виєдкати ступнево цісарский дозвіл на помноження корпусу до 10.000 людей. Не заперечуючи льояльности українців, вважаю це надто сміливим, а навіть небезпечним для держави кроком, щоби, без потреби, дозволяти на помноження корпусу, оживленого н а ц і-овальними, в остаточній консеквенції сепаратистичними змаганнями, корпусу, що бувби наче з б р о йного репрезентацією народу».

Про слушність таких підозрінь говорить ледви не все, що було звязане з організацією першого куріня українських добровольців, фор­мально прозваних «руськими стрільцям и». В першу чергу од­нострій. Згідно з пляном Ради, кожний доброволець мав дістати рушни­цю і багнет. «Одіжжю буде гарно вшитий, короткий гірський сірачок з українсько-народніми, жовто-синіми вилогами, червоні або сині штани, ходачки й крисаня; до того ташка й ремінь з ладівницею». В практиці цей однострій не відбіг далеко від первісного пляну. Крім сірої гуцуль­ської крисані з перами на лівому боці, носили наші перші стрільці складані шапки з дашком і жовтим обрамуванням. К абат мали червоний (старшини — бронзовий) з синім стоячим ковніром і синіми «рогальками» на раменах, запинаний одним рядом золотих гузиків. Штани сині, з жовтими, шнуровими лямпасами. Підперізувалися стрільці звичайним військовим ременем, а ремені ладівниць, що перехрещувалися на гру­дях, були, з гуцульська, цяцьковані металевими набивками. Замісць плаща носили стрільці короткий сірак з синім обрамуванням, синіми, плетеними гузиками і такимиж, шнуровими петлями. Замісць первісно задумуваних «ходачків», носили стрільці черевики. Рядовики носили кріси з довгими багнетами, старшини білі шаблі.

На загал, в однострою «руських стрільців» не було натяків на істо­ричну традицію. Його відрубність від австрійського зясовувалася, крім вилогів, у деяких елементах селянської, головнож гуцульської ноші.

Мобілізаційний універсал Ради, опублікований по українське, з німецьким контекстом, був разом з поучениями розісланий до всіх ок­ружних Рад і деканатів. Рівночасно у Львові почала свою працю «Комі­сія для утворення полку добровольців», що подбала про легалізацію своїх агенд львівською генеральною командою, міністерством війни й нарешті цісарською, надвірною канцелярією. Дня 10 березня вийшла з цісарської канцелярії відручна грамота про дозвіл на організацію добровольчого куріня та усталений для нього «народній однострій».

Вже дня 16 лютня 1849 р. стан зголошених добровольців виносив 1600 а в дні 6 квітня було їх 3460. Розпоряджаючи такою кількістю зголошених, генеральна команда у Львові приділила до куріня старшин, переважно українців, і вислала їх для формування сотень по окруж­них містах — Бережанах, Коломиї, Станиславові, Стрию й Самборі. Рівночасно формувалася одна сотня у Львові, де зібралися всі сотні куріня вже з початком травня.

З 3460 добровольців вибрано 1410. то є дещо більше, як третину зго­лошених і створено з них курінь у шість сотень, під начальним проводом майора Ватерфліта. Старшинський корпус творили в більшості українці: поручн. Гнідий в львівській, сотн. Барусевич і поручи. Матникевич у бережанській, надпор. Кривоносюк і пор. Столярчук у самбірській, пор. Ярмулевич і пор. Білинський в коломийській, пор. Родакевич у станиславівській та пор.-сотник Бондяк у стрийській сотні.

Дня 8 червня представився старшинський корпус куріня Головній Руській Раді. Крилош. Куземський виголосив при тій нагоді відповідну промову, а майор Ватерфліт запропонував Раді, щоби вона подбала про прапор і музику для куріня. Нажаль короткий тривок куріня не позволив зреалізувати ні одного ні другого. З проектованого прапору залишилася тільки лента, вишита власноручно матірю цісаря Франца Иосифа, архикнягинею Софією, яка наспіла до Львова щойно в грудні й зберігається тепер у збірках Народнього Дому у Львові. Тимчасом курінь вирушив зі Львова вже 6 вересня, а З січня 1850 р. був уже в пово­ротній дорозі з галицько-угорського пограниччя. Справа музики, також припинилася на перших організаційних кроках.

Пробувши до 6 вересня у Львові, вирушив курінь в напрямі Кошиць на Мадярщині. Та до яких-небудь воєнних операцій курінь уже не був ужитий. Мадярське повстання було здавлене російськими військами майже рівночасно з вимаршем стрільців зі Львова. Куріневі довелося тільки асистувати при остаточному замиренню краю; вже в січні він був у поворотній дорозі з Угорщини, а дня 26 січня принесла «Зоря Галицька» вістку про розвязання куріня. Наші політичні противники подбали вже про те, щоби не тільки не допустили до дальшого існування цієї військової формації, але й по її розвязанні, неоправданный шиханами, відстрашити добровольців від подібної акції в майбутньому. Звіль­нених зі стрілецького куріня добровольців позабирали відтак силою до правильного війська і то, як писала «Зоря» — «не оглядаючись на жін­ки, дрібні діти й господарство» колишніх добровольців. Була це пімста наших політичних противників, що по безуспішному зриві й кооперації з мадярами, заграли тепер в дутку австрійської льоя-льности. Вони то не допустили до організації другого куріня стрільців у цвітні 1849 р. вони теж, позаймавши впливові становища в краевому й центральному уряді, вспіли на довший час осідлати розбурхану ук­раїнську стихію.

Всеж таки організація й короткий тривок куріня українських стрільців, з власним уладом, одностроєм і власними завданнями, оживив на галицькому грунті давно забуту традицію українського мілітаризму й був передвістником організації Українських Січових Стрільців, що в 1914—1918 рр, промостили своїми багнетами шлях до відродження Української Державности.