Українство в польських державно-творчих концепціях

Постійно підкреслювана аполітичність українського руху 60—80-их pp. хоч і не позбавила його ваги політичного чинника, але відібрала йо­го діячам ініціативу та позбавила активности. В пору, коли тогочасне українство свідомо обмежилося до культурництва верхів і статичного етнографізму мас, Україна, як державно-політична проблема, сталася одною з точок політичної програми, змагаючихся за її т є р и т о р і ю сил Польщі, Росії, Австрії, Німеччини, а спорадично — Франції, Англії а навіть Туреччини.

Особливою інтензивністю щодо тактики й агресивністю щодо територіяльного засягу відзначалася «українська програма» поляків. В її основу лягла історична традиція приналежносте українських зе­мель до колишньої Річипосполитої, а змагання до відбудови Польщі в границях зперед 1772 р. штовхало польських політичних діячів на експерименти, що хоч різні по формі, по суті мали на увазі, невідхиль­ну інтегральність українських земель з Польщею.

Всі ті програми, як слушно підмітив польський публіцист Л. Васілєвскі «виходили з егоїстичних інтересів Польщі, подібно як російські й австрійські програми, але з тою ріжницею, що коли останні можна було переводити в життя при допомозі політично-адміністраційних за­собів, то польські програми були назагал теоретичні».

Як теоретичні й обовязуючі щойно в далекій майбутности були вони доволі ліберальні, але їх «ліберальність» кінчалася там, де, як при­міром у Галичині, зявлялися для поляків можливости їх практичного пристосування, й хочби частинної реалізації. Тимто й ріжниця поміж «українською політикою» поляків у Галичині була така велика в порівнанні з тою-ж політикою на зазбручанській Україні. В результаті одна компромітувала другу, польські діла в Галичині дезавували польські слова за Збручем,

Вже перше польське повстання проти Росії в 1831 р. підготоване на українському грунті ідеалами т.зв. «української школи» в польській літературі, повинно було переконати поляків, що історична традиц і я польсько-українських взаємин, радше виключала аніж уможли­влювала українську кооперацію з поляками в повстанчій акції. Гасло «вільні з вільними, рівні з рівними», кинуте повстанчими агітаторами, надто вже відбивало від недавного минулого й тогочасної життєвої дійсности. Та, ані невдача першого повстання, ані явно вороже стано­вище української маси до спроб відбудування історичної Польщі, не заставили поляків зрезигнувати з мрій про українську кооперацію. Для їх реалізації вони не жалували с л і в, а польські політичні угрупування в краю й на еміграції просто переліцитовувалися в ліберальносте щодо українців.

В маніфесті польського Центрального Комітету на еміграції читає­мо між іншими:

«Нас позбавили політичної егзистенції силою. Ми ніколи не визна­вали і не можемо визнати цього насильства. Тому ми не визнаємо ані нових кордонів, ані урядів, спертих на румовищах нашої волі. Для нас нема поділеної Польщі, для нас Польща є одна, та, яка полягає на зєдиненню Польщі, Литви й Русі, без н і я к о ї г є г є м о н і ї котрого-не-будь з тих народів. Виходючи з того становища, ми змагаємо до відбу­дування Польщі в її давніх межах, залишаючи народам, що мешкають у тих межах, то є литовцям і русинам цілковиту, свободу залишитися в союзі з Польщею або улаштувати себе після власної волі».

В маніфесті Жонду Народового, проголошеному в цвітні 1863 р. по українськи до «селянського народу Поділля, Волині й України», говориться про вживання української мови в школах, судах і земських урядах. В черговому універсалі, з травня тогож року, говориться про забезпечення «братнім народам Литви й Руси як найширшого розвит­ку їх національности і мови».

Але всі ті слова були «голосом вопіющого в пустині» супроти діл, якими могли похвалитися поляки на терені Галичини та практики, яку записала історія. Вони нікого не зворушили й польських повстанчих рядів не скріпили загонами «селянського народу Поділля, Волині й України». Українці з походження, що боролися й гинули в польських повстанчих рядах були з політичного переконання поляками, або мо­скалями, як отой старшина Потебня, що згинув у повстанню, приєднав­шись до нього, як російський опозиціоніст.

Не диво, що по такому досвіді, російські поляки вичеркнули укра­їнську позицію з своїх концепцій і щойно Польська Партія Соціялістична, змагаючи до соціальної революції й політичного перевороту в Росії, пригадала собі цю невикористану дотепер позицію. Правда, в своїй програмі з 1892 р. П. П. С стаючи на грунті Польщі зперед 1772 р. говорить про «повне урівноправнення національностей, що входять в склад польської Річипосполитої на основі добровільної федерації», але в свому дальшому розвитку П. П. С піддала свою укра­їнську сторінку основній ревізії.

В пропагандивній брошурі, П. П. С, виданій в 1901 р. п. з, «У спільному я р м і», в главі присвяченій Україні, читаємо м,і.: «Нашим обовязком є переконувати всіх українців, що тільки відокремлення України від Росії забезпечить українському народові свобідний розви­ток. При тому ми повинні освічувати їх щодо вартосте брехонь, поши­рюваних (російським) урядом про поляків і вияснювати їм, що польсь­ким соціялістам є далекі якінебуть заборчі змагання. Подібно, як ми змагаємо до незалежної Польщі для себе, бажаємо теж, щоби й укра­їнці здобули незалежність для своєї батьківщини, що з огляду на свій простір є вповні спосібна до самостійного політичного життя. Хочемо боротися разом з українцями, аж до моменту відокремлення від Росії, а потім, кожний у себе дома, влаштується по власній волі».

Але й ті заклики й обіцянки польських соціялістів прогомоніли без відгомону в українському громадянстві. Воно надто виразно бачило, що польська політика супроти українців, без огляду на конюнктуральні т є о р і ї, в життєвій практиці йде по лінії, що її остаточно оформи­ла й поставила як «вірую» польська н а р о д о в а демократія. Ця партія, що в потенціональному розумінні існувала як зруб польського політичного світогляду, зорганізувалася в 90-их pp. на галицькому те­рені й тут не тільки виявила свою політичну теорію але й практику. По­дібно як загал польських політичних угрупувань вона виключала яку-небуть дискусію на тему можливостей еманципації українства зпід ге­гемонії історичної Польщі. Для неї Київ був у рівній мірі польським містом, як Варшава й, виключаючи від політичної дискусії українців, вона воліла переговорювати з московськими реакціонерами, а тимчасом, на галицькому грунті, підтримувати упадаюче москвофільство. Народові демократи, прозвані теж вшехполяками, оцінювали москво­фільство як слід. Бачучи в ньому тільки негативні елементи, рішили використати їх проти українського, народовецького «сепаратизму». Позатим в своїй практичній політиці на галицькому грунті вони присто­сували до українців засоби безоглядної екстермінації. Очевидно, тим вони поширили стан польського посідання в Галичині, будовою польсь­ких шкіл і костелів «на кресах» в поважній мірі ослабили український елемент, але остаточно причинилися до його отверезіння й консоліда­ції. Будучи практичною ілюстрацією до українофільських теорій поля­ків, вони насторожили українську чуйність і оберегли український еле­мент від деморалізації. Під тим оглядом були вшехполяки куди корис­нішим-противником, аніж «союзниками» українців були польські лібе­рали й соціялісти.

Чорйа реакція, що почалася в Росії з моменту вбійства царя Олек­сандра II, в першу чергу окошилася на «українських сепаратистах». Тому то вони, закинувши всякі політичні мрії, з тим більшою силою на­лягли на науку, головнож українознавство. В 1882 р. повстає в Києві «К і є в с к а я Старі н а», журнал українознавства, що «по нуждє времені» друкований російською мовою, протривав мало не 30 літ, бо до 1907 р. в якому перемінено його на український літера­турно-науковий журнал «Україна». Рівночасно не втихала науково-дослідча праця над українознавством у низці офіційних, назверх ро­сійських, але складом своїх членів і научними інтересами українських наукових товариств у Києві, Харкові та Одесі. Тому, оскільки 80-ті роки на Україні були «чи не найглухішою добою в історії українського руху, другої половини XIX ст., то все таки за той час виконано велику наукову працю, що стала підставою для пізнішого розвитку української науки, вже в національній формі». (Д. Дорошенко).

У 80-их роках зявилися на обрію українського письменства, що здебільша шукало захисту на галицькому ґрунті, такі імена й постатті, як Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Володимир Леонтович, Ми­хайло Коцюбинський, Леся Українка, Агатангел Кримський та інші.

Зпоміж них — Грінченко та Кониський розвивають широку громад­ську, а почасти й політичну, хоч дуже законспіровану діяльність.