Початок українського культурного відродження

Розвиток народного господарства України супроводжувався значним духовно-культурним JI, піднесенням. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві дедалі наростаючу захисну реакцію, що проявилося у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію ук­раїнського національного руху в усіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

У сукупності ці процеси дістали назву українсько­го національного відродження XIX —початку XX ст. Першим осередком його стала Слобожанщина, де 1805 р. з ініціативи освіченої міської громади Хар­кова відкрили університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на всіх підвладних Російській імперії українських землях. Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської і Лівобережної України, а й провідником української культури. При університеті була засно­вана друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів.

Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне й політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури.

Перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що випускався у Харкові з 1816 до 1819 p., проголосив своїм девізом: «Сприя­ти всебічному піднесенню науки й літератури». Часопис наполегливо популяризував знання з історії, етнографії, географії України, висміював раболіпне схиляння багатьох українських дворян і міщан перед усім іноземним, виховував шанобливе ставлення до національної культури, радив широко використову­вати українську мову на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вчених, які, «мож­ливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи».

«Украинский вестник» першим започаткував дру­кування українською мовою. Зокрема, професор (пізніше ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут українською мо­вою свої поетичні й літературознавчі твори.

Молоді українські патріоти Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун та інші ще студентами створили в 20—40-х pp. літера­турне об'єднання, яке сучасники, назвали гуртком харківських романтиків. У своїх поетичних творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких ко­заків як найактивніших самовідданих захисників батьківщини, козацькі громадські порядки як за­гальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. «Харківські романти­ки» були впевнені, що своїми творами, написаними по-українському, рятують «умираючу мову». З цим вони пов'язували сподівання якщо не на повне віднов­лення автономного суспільно-політичного устрою України, то принаймні на непохитне збереження звич­ного побуту і давніх традицій духовної культури.

Григорій Квітка-Основ'яненко довів, що ук­раїнською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Його «Малоросійські повісті», ви­дані в Харкові 1834 p., мали величезний успіх в освідченої публіки, яка назвала їх автора батьком ук­раїнської прози. А прості селяни, багато з яких на Харківщині також були знайомі з творами Квітки-Основ'яненка, шанобливо називали його народним письменником.

Навколо Квітки-Основ'яненка, авторитет якого як народознавця був дуже високим серед сучасників, гуртувалась передова народолюбна молодь Харкова. Як директор і режисер, він керував роботою стаціонарного професіонального театру, репертуар якого поповнював своїми власними драматургічними комедіями "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", "Шельменко-волосний писар". Глядачів захоплювала блискуча гра актора Карпа Соленика у цих та інших виставах Харківського театру. З попу­лярними п'єсами Івана Котляревського "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" гастролювала у Харкові трупа Полтавського стаціонарного театру.

Під безпосереднім впливом Квітки-Основ'янен­ка зайнявся літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету Ми­кола Костомаров, який пізніше здобув славу історика України. Та й усі написані ним у молоді роки драми й поеми — це художні твори історичної тематики. 1843 р. він опублікував, а наступного року захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня магістра, спеціально присвячену вивченню української народ­но-поетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле Ук­раїни. Ще один талановитий вихованець, згодом професор Харківського університету, Ізмаїл Срезневський започаткував записи з народних уст та наукове вивчення українських народних пісень і дум на історичні теми. В 30-х pp. XIX ст. у Харкові вийшла в світ трьома випусками його фольклорна збірка "Запорозька старовина". Він же першим вис­тупив 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава. До справи ук­раїнського національно-культурницького відродження долучається й Київський університет, заснований 1834 р. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. У такій же упорядкованій Платоном Лукаше­вичем збірці, що побачила світ 1836 p., уперше разом були подані фольклорні записи, зроблені як у Східній, так і в Західній Україні. Українська пісня, дума, каз­ка, переказ так захоплюють молодь, що вона бажає самостійно й з перших уст робити записи українсько­го фольклору і знайомити з ними широку громадськість, публікуючи їх у періодичних виданнях чи окремими книжками. Поступово удосконалюється справа опрацювання та популяризації фольклорних творів. Від простого записування дослідники перехо­дять до глибокого наукового аналізу кожного окремого твору. Тож у традиціях культурних надбань народних мас національне відродження в Україні діставало мо­гутній імпульс для подальшого розвитку. А це додавало наснаги подвижникам національного духу, які дбали про масове поширення національної са­мосвідомості. Як дієве знаряддя у цій справі їм добре прислужилася видана 1840 p. в Петербурзі збірка по­езій "Кобзар" тоді ще невідомого широкому загалу "читачів автора —Тараса Шевченка. Книга стала явищем українського національного відродження.

Історична наука

Поширення історичних знань про минуле Ук­раїни було чи не найзначнішим чинником утвердження масової національної самосвідо­мості. Воно єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття любові до Батьківщини, до славного й водночас тяжкого мину­лого, відроджувало в пам'яті образи історичних діячів. Знайомство з історичним минулим показувало, що ук­раїнський народ має давні традиції визвольної боротьби за національну незалежність і соціальну справедливість. Знання з історії України черпали­ся з козацьких літописів XVII—XVIII ст.— Самовидця, Величка, Грабянки, "Історії Русів". Ру­кописи цих творів переписувалися й поширювалися серед освіченої громадськості. 1822 р. у світ вийш­ла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського. Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Ще більше оригіналів документів (правда, у тому числі й недостовірних) уміщено у п'ятитомній праці з історії України Миколи Маркевича, що вийшла у світ 1842—1843 pp. У ній широко використано відо­мості козацьких літописців XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше і ви­разніше обстоювала правомірність державної незалежності України. Саме за цю працю Маркеви­ча розкритикував відомий російський критик Віссаріон Бєлінський. У своїй рецензії, опублікованій у часо­писі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійну, незалежну від історії Росії. Однак ні ця критика, ні те, що обидві праці — Бантиш-Каменського і Мар­кевича було надруковано поза межами України — в Москві, не завадило їм набути досить широкої популярності серед української інтелігенції. Вони сприяли утвердженню у сучасників самосвідомості належ­ності до окремого народу з славним та героїчним історичним минулим. Зі зростанням у широкого гро­мадського загалу інтересу до української минувшини розгорнув активну діяльність щодо видання руко­писних пам'яток Осип Бодянський. Сам українець, родом з Полтавщини, він став слов'янознавцем за освітою і фахом, професором Московського універ­ситету. У 1846-1848 pp. він очолював часопис "Чтения в императорском Обществе истории и древ­ностей российских при Московском университете". На його сторінках завдяки Осипу Бодянському упер­ше побачили світ такі пам'ятки української історіографії, як "Літопис Самовидця", літописні праці А. Рігельмана, П. Симоновського, а серед них і блискучий анонімний за авторством історико-публіцистичний памфлет "Історія русів", що з демократичних позицій засуджував запровадження кріпацтва і ліквідацію автономного самоврядування на Лівобережжі та Слобожанщині як прямий наслідок колонізаторської політики царизму в Україні. Ці публікації були важливим внеском не тільки в істо­ричну науку, а й у формування громадської думки, що зумовлювало утвердження української національної самосвідомості. Публікації Бодянського, потрапляю­чи в Україну, розширювали сферу впливу на громадську думку історичних праць, до того відомих тут лише за рукописними списками, проте ця плідна творча діяльність була перервана насильницьким звільненням Волинського з усіх посад у Москві за друкування в очолюваному ним часописі записок "Про Московську державу в XVI ст." англійського мандрівника Джона Флетчера. В умовах рево­люційних потрясінь 1848 р. у країнах Західної Європи, селянських заворушень і пробудження ан­тикріпосницької та національно-визвольної сус­пільно-політичної думки в Російській імперії, царські власті визнали небезпечною для самодержавного ла­ду його критику, навіть з глибин трьохсотлітньої давності. Більше того, вони подбали, щоб історичну науку в Україні підпорядкувати своїм політичним інтересам. Тому перед Товариством історії і старожитностей російських, створеним 1839 р. в Одесі, ставилося передусім політичне завдання: обґрунтувати історичні права російського царизму на Південну Україну, офіційно названу Новоросією. Однак на практиці це товариство зробило чимало корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного регіону. Створена 1843 р. при київському генерал-гу­бернаторові Тимчасова археографічна комісія так само у своїй діяльності вийшла далеко за межі го­ловного завдання, поставленого царськими владами: довести що Правобережна Україна і Волинь, приєднані до Російської імперії наприкінці XVII ст., — "край істинно російський". Однак величезна кількість історичних документів, знайдених у гро­мадських і приватних архівах членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як Ми­хайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Іванишев та ін., засвідчили, що насправді — це край споконвіку український. До широкого громадського загалу ця істина була доведена виданням багатотом­них збірників історичних документів. Тож українська історична наука безпосередньо впливала на форму­вання у мас національної самосвідомості, набувала значення першорядного чинника цього об'єктивно­го процесу.