РОСІЙСЬКІ І ПОЛЬСЬКІ РЕВОЛЮЦІЙНІ РУХИ 1820-1830-х РОКІВ

Більшість великих національних міфів сформувалася у XIX ст. Поширення романтизму сприяло їхньому виникненню. У російській літературі великою мірою завдяки старанням самих «малоросів» міцно вкорінився міф про Україну як про спокійний і богообраний край, «где никогда ничего не происходит». Такий образ напівсонної Малоросії різко контрастував з тим, що справді відбувалося в українських землях. З часу їхньої інкорпорації до складу Російської імперії аж до останніх днів її існування Україна постійно була вогнищем великого соціального неспокою і політичних опозиційних рухів. У 1820-1830-х роках через українські землі пролягали дороги підпільних кур'єрів й емісарів з Парижа, Петербурга, Берліна, Відня, Кракова і Львова, тут діяли нелегальні організації, розповсюджувалися надруковані за їхніми межами революційні брошури й відозви, а також місцева «захалявна» література на зразок «Історії русів»⁶² .

Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій створило сприятливий ґрунт для виникнення в Україні таємних політичних товариств. Безпосереднім поштовхом до їх утворення були настрої, якими перейнялися російські офіцери-дворяни після перемоги над Наполеоном. Повернувшись з переможних походів по Західній Європі, вони зовсім іншими очима дивилися на російську дійсність. Політичний режим самодержавства та кріпосницькі порядки сильно контрастували з волелюбними ідеями, якими вони заразилися на Заході.

Наполеонівська кампанія поглибила кризу між державою і суспільством, яка намітилася вже за часів правління Катерини II. Під впливом ідеології Просвітництва та поширення європейського стилю життя у Російській імперії з'явилося чимало масонських лож і різних товариств. Виникнення цього зародкового громадянського суспільства йшло врозріз з політичною моделлю самодержавства, яке прагнуло контролювати всі вияви громадського життя⁶³. Особливою активністю відзначалося громадське життя в провінції. У 1818 р. масонські ложі виникли у Києві («З'єднані слов'яни») та у Полтаві («Любов у істині»). Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Ложі були клубами, де місцеві ліберали обговорювали політичні питання. Однією з цілей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було залучення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не формулювали специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Василь Лукашевич, який виступав за від'єднання України від Росії і прилучення її до Польщі.

Цілком іншого характеру були ложі, які діяли на Правобережній Україні. їхніми членами були польські шляхтичі, які не були пов'язані з російським масонським рухом. Своєю головною політичною метою ці ложі вважали відновлення незалежної Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну. Багато із членів масонських лож в Україні ввійшло до складу декабристських організацій. Україна поряд з Санкт-Петербургом стала основним полем діяльності декабристів - лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло до відкритого збройного виступу проти самодержавства. Ядром декабристської змови в Україні стала розквартирована на Правобережжі Друга армія, офіцери якої служили у Західній Європі під час наполеонівських воєн. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, головою якого був полковник Павло Пестель (Північне товариство виникло у Петербурзі роком пізніше, у 1822 p.). Декабристські товариства мали розгалужену мережу впливів в Україні. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої осередки у Кам'янці і Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло «Товариство з'єднаних слов'ян», очолене молодшими офіцерами братами Борисовими.

Серед змовників - чимало українців, нащадків козацької старшини. Провідними діячами декабристського руху були брати Матвій та Сергій Муравйови-Апостоли з роду гетьмана Данила Апостола. З українських сімей походили засновники «Товариства з'єднаних слов'ян» брати Борисови та Іван Горбачевський. Останній згадував, що його батько розповідав йому про нещасливу долю Малоросії, і сам він не раз побивався над долею своєї батьківщини. Інший лідер декабристів, російський поет Кіндрат Рилєєв оспівував у своїх поемах героїчну боротьбу Северина Наливайка, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Як і масонські ложі, декабристський рух загалом проявляв байдужість до політичного майбутнього України. Підготований Пестелем проект конституції під назвою «Руська правда» був пройнятий централістським духом і не визнавав за націями, які населяють Російську імперію, права на окреме політичне існування (виняток робився лише для поляків і євреїв). Щодо українців, то Пестель зараховував їх до «корінного російського народу». Подібно Рилєєв твердив, що кордони Польщі починаються там, де не чути малоросійського наріччя; там, де простий народ розмовляє названим наріччям, -Росія. Коли ж він використовував у своїх поемах український фольклор, то був певним, що це є фольклор російський⁶⁴.

Чутливішою до регіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного товариства, викладена у Конституції Микити Муравйова. Вона передбачала поділ Росії на тринадцять федеративних штатів. Два з них - Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові - збігалися територіально з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною.

Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялося у діяльності «Товариства з'єднаних слов'ян». Діяльність цього товариства в Україні набула особливого характеру, зумовленого ліберальним інтелектуальним кліматом країни. Члени товариства проживали серед змішаного населення західної окраїни Російської імперії - Волині -і тому були особливо свідомі багатонаціонального характеру Росії, а також різноманітності слов'янського світу. Сила ідеї слов'янського єднання зростала зі сходу на захід. Як свідчив Ізмаїл Срезневський після повернення з відрядження у слов'янські країни, симпатія, з якою його зустрічали як провісника взаємного слов'янського зближення, зростала в міру просування його в глиб слов'янських країн; і навпаки, найменшою вона була у безпосередній близькості до Росії⁶⁵. Тому не дивно, що саме серед українських декабристів патріотизм і національне чуття виявилися у панславістській ідеології. Програма Товариства, написана офіцерами братами Бо-рисовими, ставила за мету не лише усунення самодержавства і кріпацтва, а й утворення загальнослов'янської республіки. «Об'єднати разом усі слов'янські покоління і зробити їх вільними, - писав один із братів Борисових, - здавалося мені блискучою справою, бо я думав зробити щасливими не лише моїх співвітчизників, а й інші народи». На відміну від інших декабристських організацій, «Товариство з'єднаних слов'ян» мало більш демократичну програму.

Восени 1825 р. після тривалих переговорів воно об'єдналося з Південним товариством, перетворившись на філію останнього. Об'єднання з Південним товариством означало перемогу централістської програми. Деякі українці та члени таємних польських організацій даремно намагалися переконати Пестеля визнати окремі права України і Білорусії.

Через два тижні після невдалої спроби повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. відбулося повстання Васильківського піхотного полку в Україні під проводом Сергія Муравйова-Апостола. Розправа царського уряду з обома повстаннями призвела до повного розгрому декабристського руху.

Проте, українські декабристи, насамперед «Товариство з'єднаних слов'ян», залишили помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ним ідея федеративної слов'янської держави знайшла відображення і розвиток у політичній програмі українського визвольного руху. На відміну від Лівобережної України Правобережжя тривалий час не зазнавало реформ. Петербург мовчазно визнавав «польський» характер Правобережної України і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польської шляхти. Значна частина правобережних шляхтичів були нащадками українських родів, спо-лонізованих після прийняття католицької віри у XVII—XVIII ст. Але їхній патріотизм не мав локального характеру як серед дворянства Лівобережної України. Вони мріяли про відновлення Речі Посполитої за станом до 1772 р. Тому у першій третині XIX ст. Правобережна Україна була тереном активного польського руху.

Від часу повстання Костюшка польський рух переживав глибокі ідеологічні зміни. Вплив Заходу на польське суспільство зреволюціонізував нову генерацію польської еліти, замінивши ідеали старої шляхетської Польщі загальноєвропейськими лозунгами «рівності, свободи і братерства». Конституція З травня 1791 р. стала відправною точкою для боротьби за нову, демократичну Польщу, яка мала складатися з рівноправних і вільних громадян. Головний архітектор післянаполеонівського консервативного порядку в Європі князь Меттерніх дуже точно передав новий дух польського руху словами «польськість - це революція».

Однак ці зміни не торкалися образу Правобережної України, Білорусії і Литви як природних окраїн - «східних кресів» - Польщі. Ще з XV ст. з цими територіями міцно був пов'язаний образ східних кордонів Речі Посполитої як передмур'я християнства і цивілізації перед наступом «дикого степу». Романтизм додав цьому образу особливої притягальної сили. Саме тут, на «кресах», народився Адам Міцкевич, який найбільше спричинився до уславлення «кресів». У його «Пані Тадеуш» східні окраїни змальовано як край ідеальної суспільної гармонії, де поміщики браталися зі своїми селянами, русини і татари добровільно інтегрувалися у польське життя, а євреї співали польських пісень. Дружина Оноре де Бальзака Евеліна Ганська, власниця маєтків на Правобережжі, переконувала свого чоловіка під час його подорожі на Україну написати, що місцеві «селяни жиють без турбот як діти, їх годують і їм платять, а підданство не є для них тягарем, а лише джерелом щастя і спокою»⁶⁶.

Після загибелі Польської держави роль «кресів» у польському житті різко зросла. У порівнянні з загальним занепадом громадського і культурного життя в австрійській і прусській частинах старої Речі Посполитої, східні окраїни стали центром польської культури⁶⁷. Завдяки дружнім стосункам з царем Олександром І, князь Адам Чорторийський домігся створення у 1803 р. Віленської шкільної округи. Віленський університет став найбільшим освітнім осередком не тільки на колишніх польських землях, а й у Російській імперії і всій Східній Європі⁶⁸.

Правобережні землі входили до складу Віленської шкільної округи. Однак місцева шляхта не дуже охоче відправляла своїх дітей на навчання до Віленського університету. Вона воліла розвивати свої власні елітарні навчальні заклади. Стараннями помічника Чорторийського, поміщика з Київщини Тадеуша Чацького, весь край покрився мережею середніх шкіл. Вінцем заходів було заснування у 1805 р. ліцею в Кременці на Волині. Кременецький ліцей з його багатою бібліотекою і різними допоміжними установами здобув собі славу «Волинських Афін».

Усі ці заходи аж ніяк не зачіпали місцеве українське селянство. Ще до розпаду Польської держави воно було майже поголовно закріпаченим. Після приєднання Правобережжя до Російської імперії становище зовсім не змінилося. У народній пам'яті ще жила згадка про козацькі часи й польсько-українські антагонізми. У 1820-1830-х роках. Правобережна Україна стала ареною масових селянських повстань, очолюваних легендарним Устимом Кармелкжом. Повстанці атакували поміщицькі маєтки на Поділлі і розподіляли між селянами панське добро. Хвиля повстань тривала аж до смерті Кармелюка у 1835 р.

Російська адміністрація тривалий час нічого не робила для того, щоб за допомогою українських селян поборювати польські національні домагання. Тим часом польські революціонери сподівалися, що у скрутну хвилину місцеве селянство виступить проти «деспотичного московського ярма». Колишній антипольський фанатизм вони пов'язували лише з неосвіченістю селянських мас, відмінностями в обрядах між православними і католиками, мові й календарі. Треба було просвітити руських селян і священиків, переконати їх у корисності співпраці з поляками - а просвіта обов'язково потягне їх до польської культури і польської справи. Тадеуш Костюшко радив «призвичаїти їх [русинів - Я.Г.] до польської мови, нехай всі їхні богослужіння будуть у польській мові. З часом ввійде у них польський дух. І потім вони вважатимуть за неприятеля кожного, хто не знає національної [польської - Я.Г.] мови»⁶⁹.

Погляди польських революціонерів не мали нічого спільного з національним шовінізмом. Вони були виразом загальної віри у силу раціоналізму і просвіти. Романтизм привніс нове мислення, але не знищив старих ілюзій.

Поразка повстання 1830-1831 pp. ще раз довела польським революціонерам, що без підтримки посполитих їхня боротьба приречена на поразку. Ці настрої якнайточніше передав поет Зигмунт Красіцький у своїх «Псалмах майбутнього» (1845): врятувати Польщу може «єдине тільки, єдине чудо: з польською шляхтою - польський люд» («je-den tylko, jeden cud / z schlachta polska - polski lud»). Та обставина, що місцеве населення на Правобережжі розмовляє не польською, а українською мовою, не применшувала їхнього запалу. Мовні відмінності вони вважали лише різницею у діалектах, що не мають самостійного політичного значення.

Серед вихованців Кременецького ліцею виникла так звана українська школа у польській літературі. У творах чолових представників цієї школи - поетів Богдана Залєського, Северина Гощинського, Юліуша Словацького - виразно проявилося романтичне захоплення Україною, її багатою природою та героїчною історією. Усі вони черпали з української народної творчості, а деякі з них - як Тимко Падура, Антін Шашкевич і Спиридон Осташевський - навіть спробували писати свої твори українською мовою.

Основу політичної ідеології цього гуртка становив міф про колишню Річ Посполиту як про нібито братній союз трьох народів - польського, литовського й українського. Пам'ять про цей союз повинна була штовхати українців до боротьби за відновлення Польської держави. Українська школа надала нового звучання легенді про народного пророка козака Мусія Вернигору. У польській версії Вернигору зображено як козака, котрий під час Коліївщини переховувався від бунтівників і виступав на захист поляків. У поетичній версії Юліуша Словацького образ Вернигори виріс до міфічного пророка, «духовного гетьмана України», а його пророцтва - у «цілу апокаліптичну пісню про Україну»⁷⁰. Цей міф, перероблений у літературну форму, міцно вкорінився у польській національній свідомості⁷¹.

Основною у польському міфі про пророцтва Вернигори стала ідея про братерський союз поляків й українців проти Москви. Він актуалізовувався кожного разу, коли виникала примара війни з Росією - під час походу Наполеона на Москву, російсько-турецької війни 1828 p., польського повстання 1830 р. та Кримської війни 1854-1855 pp. як пропагандистський матеріал, адресований українському народові. Михайло Чайковський під час Кримської війни написав для своїх козаків цикл так званих «українок», одна з яких звучала так:

«Гей нуте! хлопці та й з хати Вернигорі честь віддати.

Помиримся і з Ляшками, Поклонимся шапочками, їдна думка, їдна справа Столицею будь Варшава»⁷².

Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас проявилася уже під час польського повстання 1830-1831 pp. Командувач російської армієї на Правобережній Україні фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. закликав місцевих селян вступати до новосформованих козацьких загонів, обіцяючи відновлення козацтва. Малоросійський генерал-губернатор Микола Рєпнін сформував вісім загонів по 1000 чол. у кожному. Російський уряд заохочував селян з Правобережної України арештовувати своїх поміщиків і передавати їх владі, натомість селянству обіцяли звільнення від поміщиків.

Селянство з ентузіазмом відгукувалося на заклики російської влади, зраджуючи польських повстанців. Але російський уряд не виконав усіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків було перетворено на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано, князя Рєпніна, котрий наполягав на відновленні козацтва, було звинувачено в українському сепаратизмі і 1834 р. звільнено з посади. Було вжито заходів щодо посилення русифікації на Правобережній Україні. Зокрема, царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши на їхній базі 1834 р. Київський університет. У 1838 р. на Правобережжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно переведено у православ'я.

Основним об'єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська адміністрація думала про депортацію цієї численної верстви до Сибіру чи на Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики - декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Протягом 1832-1850 pp. майже 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й або перетворено на селян, або вислано до міста. Частина тих, хто стали селянами, розчинилася у місцевому середовищі і зукраїнізувалася, інші намагалися зберігати особливі національні риси⁷³.

Невдача повстання 1830— 1831 pp. та російські репресії не зупинили польських діячів. Близько 9 тис. з них виїхали в еміграцію, де утворили різні політичні табори, готували нові політичні програми й очікували сприятливого моменту для відновлення боротьби. У Парижі вони зосереджувалися навколо фігури Адама Чорторийського, «некоронованого короля» польської еміграції. Табір Чорторийського користався підтримкою правих кіл у Франції та Англії й основну увагу приділяв дипломатичним заходам. Він розраховував на війну Заходу проти Росії і робив усе, що було в його силах заради наближення її початку. З цією метою створювалися польські військові відділи, які у 1830-1840-х роках брали участь у воєнних конфліктах у всіх гарячих точках — від Алжиру, Португалії й Іспанії аж до Кавказу, Туреччини та Афганістану.

Україна займала вагоме місце у цих планах. Після поразки повстання 1830-1831 pp. центр «кресового міфу» у свідомості еміграційних політиків змістився з Литви на Україну⁷⁴. Навколо Чорторийського склався гурток «українських» співробітників. До його складу належали Францішек Духінський, Михайло Чайковський та Іпполіт Терлецький. Усі троє походили з Правобережної України, демонстрували так званий територіальний патріотизм та дотримувалися виразної української орієнтації. Ця трійця зробила дуже багато для популяризації українського питання у зовнішньому світі. У 1840-1850-х роках Терлецький зацікавив Папу римського Пія IX та декількох високопоставлених державних мужів Франції своїми планами зміцнення унії східного і західного християнства, а Чайковський переїхав до Стамбулу, де, прийнявши іслам і титул паші, намагався утворити з дунайських козаків військовий підрозділ для боротьби з Росією.

Найбільшого розголосу набрала, однак, діяльність Францішека Духінського. Він був автором теорії, що доводила расову спорідненість поляків і українців і водночас заперечувала слов'янський характер російського народу. Духінський стверджував, що росіяни, як нащадки кочовиків, ближчі до фінів і татар, аніж до білорусів й українців. Майбутні польсько-українські відносини, на його думку, мали б будуватися за зразком Гадяцької угоди 1658 р. - перетворення Польсько-Литовської Речі Посполитої на федерацію Польщі, Литви й України. Провідною ідеєю його життя було переконати європейські народи вирушити походом: «На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європейської цивілізації».

Інтелектуальний внесок Духінського виявився несподівано тривалим. Своєю пропагандою Духінський домігся великої популярності серед паризьких інтелектуалів часів Другої імперії (1861-1870). Після падіння Наполеона ПІ його впливи звелися до нуля, а сам термін «духінщина» набув іронічного значення як синонім псевдонауковості. Однак дивацькі расові теорії Духінського прижилися на польському й українському ґрунті. Зокрема, вони виявилися дуже привабливими для тих українських патріотів, що у поглядах Духінського знаходили підтвердження своєї національної окремості від росіян.

Якщо діяльність консервативного крила польської еміграції зводилася головним чином до пошуків підтримки з боку західних держав, то радикальне крило - середовище так званої Молодої Польщі - проголосило гасло революційного визволення народу силами самого народу. Воно було тісно пов'язане з французьким революційним рухом, міжнародним карбонарством, з Джузеппе Мадзіні й утвореною ним «Молодою Європою». У самому краю вони створили цілий ряд конспірацій та змов. Одна з найвідоміших - Конарщина - мала безпосереднє відношення до українських земель. У 1835 р. один із лідерів Молодої Польщі Шимон Конарський перейшов нелегально російський кордон і оселився на Волині з метою підготовки повстання. Він сподівався заручитися підтримкою місцевого населення, пропагуючи ідею звільнення селян та створення спільної слов'янської республіки на чолі з Польщею, Конарський заснував конспіративну організацію «Співдружність польського народу», яка своєю діяльністю охоплювала Україну, Білорусію і Литву. У 1835-1837 pp. її осередки діяли у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці та ін.. містах Правобережжя. Конарського було викрито у 1838 p., і наступного року він був розстріляний у Вільні.

У 1830-1840-х роках Київ став одним з найбільших центрів польського конспіративного руху⁷⁵. Відповіддю російської влади було подальше посилення репресій. Щоб послабити позиції польської шляхти, у 1847-1848 pp. київський генерал-губернатор Бібіков провів так звану інвентарну реформу. Нові інвентарні правила обмежували панщину до трьох днів; поміщики не мали права самовільно здавати селян у рекрути або засилати до Сибіру, втручатися в особисте життя своїх підданих і карати їх без суду. Реформи полегшили становище українського селянства, але польським поміщикам завдяки своїм впливам вдалося у 1855 р. припинити дію цих нововведень.

Пробудження українського руху, насамперед виникнення і діяльність Кирило-Мефодіївського братства, насторожило російську владу. Уряд знову зблизився з польськими поміщиками перед великою суспільною небезпекою. Влада була готова заступитися за окремих селян у разі найкричущіших порушень їхніх прав, але виступала спільно з поміщиками, коли йшлося про поборення суспільних амбіцій українського населення⁷⁶. Ніколи утиски над селянами Правобережжя не були такими сильними, як за тих часів. У результаті між 1845 і 1848 pp. на Правобережній Україні було зафіксовано 55 селянських повстань.

Правобережна Україна протягом 1830-1840-х років була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток. Опинившись між російським молотом і польською наковальнею, місцеве українське населення зазнавало подвійного гніту. Але сам факт, що

Правобережжя було тереном польських і російських впливів, не дозволив перетворити українське питання на внутрішню проблему Російської імперії.