Цілі й функції політичних партій

Ціль діяльності партій – реалізація інтересів тих верств суспільства, які вони представляють. Але вони не тільки їх виражають, але й намагаються сформувати, об'єднати й виробити один загальний партійний інтерес. Партії займають особливе місце серед різних організацій, що діють у політичній системі суспільства. Головна ціль політичних партій – завоювання існуючої політичної влади або участь у її реалізації.

Кожна з партій, прийшовши до влади, призначає своїх людей на ключові ділянки управління. Не маючи ніяких безпосередніх публічно-владних повноважень, політичні партії розробляють державну політику (пропозиції щодо політичного курсу й політичного режиму). Впроваджується ж ця політика в життя лише в міру її прийняття представницькими органами.

На основі загальних політичних ідей партії розробляють свої програми, у яких визначаються завдання на коротко-, середньо- і довгострокову перспективу.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, у якій можна виділити наступні елементи: лідер партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії грає "партійний електорат", "симпатики" й "меценати" партії.

Роль і значення політичних партій у суспільствах з різним рівнем економічного, соціального й культурного розвитку, конкретними історичними й національними традиціями, неоднакова. Однак можна виділити деякі загальні функції партій (див. мал. 10.2).

Ф У Н К Ц І Ї П А Р Т І Ї     узгодження інтересів і потреб різних груп й індивідів
 
     
    соціального представництва
 
     
    соціальної інтеграції
 
     
    політичної соціалізації
 
     
    боротьба за владу
 
     
    політичне рекрутування
 
     
    розробка й здійснення політичного курсу
 

Малюнок 10.2 – Функції партії

Насамперед політичні партії узагальнюють і погоджують інтереси певних груп суспільства. Потім ці інтереси викладаються в програмах, вимогах, гаслах, виборчих платформах і т.п.

Кожна політична партія є виразником певних соціальних інтересів, опирається у своїй діяльності на конкретні соціальні групи, є їхнім представником на політичній арені. Деякі партії прагнуть підкреслити свою соціальну базу й у назві, наприклад: Селянська партія України або партія підприємців і промисловців України. Але, як правило, кожна партія прагне об'єднати по можливості широкі верстви суспільства й представляти різні соціальні групи. Це відбивається й у самій назві багатьох партій – народні, національні й т.д.

Функція соціальної інтеграції виражається в наступному. Висуваючи той або інший набір владних домагань, партії забезпечують зв'язок населення з державними структурами. Партії заміняють стихійні форми суспільно-політичної активності населення формалізованими, підданими контролю з боку своїх лідерів. Одночасно партії сприяють політичній соціалізації громадян, формуванню в них здібностей і навичок участі у владі. Партії звертають увагу людей на найважливіші конфлікти й шляхи їхнього вирішення, долаючи дефіцит поінформованості, роз'яснюють рядовим громадянам ситуацію, що склалася в суспільстві.

Боротьба за владу – це й ознака політичної партії, і її головна ціль й одночасно функція. Саме в ході боротьби за владу виробляються установки партії, формуються її лідери, ідеологічні й пропагандистські кадри. Механізм міжпартійної боротьби за владу не дозволяє партіям залишатися на місці, жити зі старим багажем. Партії змушені чуйно й оперативно реагувати на зміни, що відбуваються в країні й у світі.

Серйозну увагу у своїй діяльності партії приділяють функції політичного рекрутування, під яким розуміються підбір, підготовку й висування кадрів як для самої партії, так і для інших структур політичної системи (у тому числі висування кандидатів у представницькі органи й у виконавчий апарат держави).

У різних політичних системах по-різному проявляється функція розробки й здійснення політичного курсу. Обсяг й ефективність виконання цієї функції залежить від позиції конкретної партії стосовно державної влади.

Партія може бути в непримиренній опозиції, виступаючи проти існуючого державного устрою, навіть якщо не призиває суспільство до насильства. У цьому випадку партія прагне до влади насамперед для того, щоб змінити сам устрій держави.

Партія може бути в опозиції, спрямованій не проти існуючого державного ладу, а проти політики певного уряду.

Партія може виступати також у ролі конструктивної опозиції: критикує те, із чим не згодна в діях уряду, підтримує те, що вважає правильним у його діяльності.

Партія здатна брати участь у формуванні уряду й у різних органах управління як партнер інших партій. У цьому випадку, маючи частину влади, партія несе за неї певну відповідальність.

Можлива роль партії як провідної сили урядової коаліції. У такому випадку партія має велику частку влади й відповідальності. Від неї в основному залежить здійснення державної влади, у її руках зосереджені широкі можливості реалізації власних варіантів рішення проблем.

Партія може сформувати уряд одноосібно. У цьому випадку вона бере на себе монопольну відповідальність за здійснення державної влади, особливо якщо вона має у своєму розпорядженні абсолютну більшість у парламенті.

Можливі інші функції й інші підстави для їхньої класифікації.

Світ політичних партій надзвичайно різноманітний. Тому спроби типологізувати партії досить умовні, однак вони мають на меті більш глибоке дослідження природи партій й їхніх можливостей.

Типи політичних партій

Тип партії – це поняття, що включає в себе найбільш істотні ознаки групи політичних партій.

Типологія партій може будуватися за різними критеріями (див. мал. 10.3):

КРИТЕРІЇ ТИПОЛОГІЗАЦІЇ ТИПИ
За організаційною структурою Кадрові
Масові
По методах і способам діяльності Авангардні
Парламентські
За місцем в системі влади Правлячі
Опозиційні
За місцем в політичному спектрі Праві
Ліві
Центристські

Малюнок 10.3 – Типологія політичних партій

Загальновизнаної й найпоширенішої є типологія партій, представлена французьким політологом М. Дюверже в роботі «Політичні партії» (1951 р.). Відповідно до характеру внутрішньої організації партій він класифікував їх як кадрові й масові.

Кадрові партії невеликі по своєму чисельному складі, але в них існує жорстка дисципліна й чітко виражена організаційна структура. Їхнє завдання полягає в тім, щоб у період виборів забезпечити підтримку кандидатам від партії з боку більшості виборців у конкретному окрузі. Це досягається підбором професійних партійних кадрів, здатних ефективно організувати й провести виборчу кампанію.

Типові риси кадрової партії:

· невелика чисельність членів партії;

· олігархічний характер партії, тобто в неї входять в основному депутати, міністри, сенатори, керівники різного рангу – люди, що професійно займаються політикою;

· наявність апарата, що обслуговує вищі керівні органи партії;

· відсутність сильних організацій на місцях;

· відсутність механізму офіційного прийому до партії й інституту обов'язкових членських внесків;

· електоральний характер, тобто партія пожвавлює свою діяльність головним чином під час виборів.

Типовий приклад кадрових партій – партії демократів і республіканців у США. До даного типу відносяться більшість європейських партій консервативної орієнтації.

Масові партії – це великі організації, які мають складну внутрішню структуру й високий ступінь ідеологізованості. Свою соціальну базу вони формують в основному з нижчих верств населення. Як правило, це партії комуністичної, соціалістичної й соціал-демократичної орієнтації.

Типові риси масової партії:

· висока чисельність;

· формалізована партійна структура, побудована на основі виборів знизу доверху;

· упорядкована діяльність широкої мережі низових організацій;

· тісний і постійний взаємозв'язок між членами партії;

· чітка дисципліна, члени партії не тільки платять внески, але й активно беруть участь у справах партії;

· крім електоральної діяльності велике значення надається масово-політичній й ідейно-виховній роботі;

· упор робиться на рекрутуванні нових членів, організації кампаній у зв'язку з різними політичними подіями, проведенні дискусій по різних теоретичних і практичних проблемах і т.д.

Цю класифікацію М. Дюверже доповнили американські політологи Дж. Ла Поламбара й М. Вейнер. Вони виділили ще один тип: партія "хватай всіх" ("інтеркласова", "загальнонародна", "партія виборців" і т.п.).

Партії цього типу прагнуть за допомогою неідеологізованих програм залучити на свою сторону найбільшу кількість виборців різної соціальної й професійної приналежності. Для цих партій характерні:

· особливий тип лідера-інтелектуала, який грає роль світоглядного символу;

· такий відбір лідерів партії, що дозволив би зосередити в ній відомих фахівців, представників політичної еліти, здатних забезпечити залучення виборців під час виборної кампанії;

· відсутність фіксованості масового членства;

· відсутність твердих соціальних орієнтирів.

По методах і засобам діяльності розрізняють партії авангардного й парламентського типу.

Партії авангардного типу використовують у своїй діяльності засоби й методи, які перебувають на грані або поза законом. До них відносяться: силовий натиск на органи влади, страйки, пікетування, фізичне насильство й терор.

Для партій парламентського типу властиві методи й засоби діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони виражають через законні органи влади. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена насамперед у парламенті й місцевих органах влади. Партії парламентського типу природно зацікавлені в збереженні стабільності існуючої політичної системи.

За місцем в системі влади виділяють правлячі й опозиційні партії.

Правлячі – це партії, що одержали за результатами виборів більшість місць у парламенті й сформували уряд.

Опозиційні – це ті партії, які перебувають в опозиції до уряду.

У демократичних державах опозиція представляє один з повноправних політичних інститутів, будучи невід'ємним елементом механізму стримування й противаг у політичній системі. Функції опозиції досить різноманітні. Насамперед, це основний канал вираження соціального невдоволення мас. Критикуючи офіційний курс уряду й беручи участь у законотворчому процесі, опозиційна партія має можливість домагатися принципових поступок з боку влади і коректувати політику. Крім того, наявність опозиційних партій обмежує зловживання владою, перешкоджає порушенню громадянських і політичних прав і свобод населення. Представляючи альтернативні політичні програми, опозиційні партії дають громадянам можливість зробити власний вибір.

У політичному спектрі кожної країнирозрізняються партії праві, ліві й центристські.

Традиція ділити політичні сили на "праві" й "ліві" берет свій початок із часів французької революції 1789 р., коли на засіданні французького парламенту праворуч від голови розташовувалися консерватори, що виступали за збереження монархії, ліворуч – радикали, які відстоювали ідеї загальної рівності. Помірні займали місця в центрі залу. Після цього правими сталі називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими – прихильників радикальних змін.

Залежно від конкретної політичної ситуації "ліві" можуть стати "правими", а "праві" – "лівими".

Дана класифікація, як і будь-яка інша, далеко не досконала й досить умовна. Можна перелічити ще ряд критеріїв, у залежності від яких партії підрозділяються на ті або інші типи. Наявність же великої кількості типологій партій за різними критеріями свідчить про складність і багатогранність даного політичного інституту й дозволяє всебічно характеризувати кожну політичну партію.