Людина як суб'єкт і об'єкт політики
Первісним і основним носієм політичних і владних відносин в суспільстві є людина. Її інтереси, цілі, устремління, інтегровані в різноманітні соціальні і економічні структури, визначають в кінцевому рахунку напрямки політичного розвитку суспільства.
Проблема особистості має в політичній науці три головних аспекти:
1) власне людина з притаманними їй рисами і якостями: інтелектуальними, емоційними і вольовими;
2) особистість як представник групи: статусної, класової, соціально-етнічної, член організації, парламентарій;
3) особистість як свідомий, активний учасник суспільного і політичного життя , людина, яка звичайно взаємодіє з владою і виступає суб'єктом і об'єктом впливу політики.
Місце людини в політичному житті в загальному плані розглядалось в багатьох політичних вченнях. Уже в стародавні часи появляються вчення, по-різному оцінюючі відношення особистості до політики і держави. Найбільш впливові серед них – вчення Конфуція, Платона і Аристотеля.
Конфуцій розробив патерналістську концепцію держави, згідно з якою держава зображувалась як одна велика патріархальна сім'я, в якій вся повнота влади належить правителю-батьку. В патерналістській концепції влади рядовій людині виділяється роль простого виконавця царської волі, тобто пасивного, безсвідомого учасника політики.
В політичній концепції Платона розроблена тоталітарна трактовка особистості. При такому розумінні особистості питання про її автономію і політичні ролі свідомо виключається і людина виступає лише об'єктом влади.
У вченні Аристотеля політичне життя суспільства розглядалося в співвідношенні з природою людини. Аристотель вважав індивіда істотою політичною за своєю природою в силу її приреченості жити в суспільстві, колективі. В державі як вищій формі спілкування людей реалізується природа людини – індивід стає органічною частиною живого і цілісного організму. Хоча Аристотель і виступав за пріоритет держави у відношеннях з громадянами, але на відміну від Платона він – противник одержавлення суспільства. В цілому ж Аристотель, як і його попередники, не відокремлює особистість і суспільство від держави.
В політичній концепції Макіавеллі людина розглядалась як начало негативне, а відносини між людьми характеризувались формулою "людина людині – вовк". Люди об'єднувалися в натовп темних і неосвічених людей. По Макіавеллі, правитель повинен вважати всіх людей злими. Проте Макіавеллі був і теоретиком організаційної поведінки людей. З його іменем пов'язана теорія еліт, технології ефективного лідерства.
Роль особистості в політиці в загальному плані розглядалась в багатьох політичних вченнях. Проте переважно розглядалась роль видатних політиків в співвідношенні з діяльністю народних мас, класів і навіть натовпу. В політичних вченнях мова йшла переважно про політичну роль видатних особистостей – державних діячів, керівників політичних рухів, ідеологів, вождів, тобто тих, хто здійснював помітний вплив на політику і маси. Тому політика часто персоніфікується, одержує ім'я того, хто її визначив або здійснив. При цьому менш за все виявилось розробленим питання про роль "рядової" або "масової" особистості. І тільки в другій половині ХХ ст. під впливом краху тоталітарних режимів і подальшої демократизації суспільного життя цьому напрямку в політичних вченнях стали приділяти достатньо серйозну увагу.
Політика в любому прояві так чи інше відображається в долях простих людей. В цьому сенсі завжди можна сказати, що кінцевим об'єктом політики завжди виступає рядовий громадянин. Ця обставина обумовлює активну позицію рядового громадянина в політичному житті, тобто щоб він виступав в якості суб'єкта політики.
Активне включення особистості в політичний процес потребує певних передумов. Їх можна розділити на три групи: матеріальних, соціо-культурних і політико-правових. Досвід показує, що для участі людини в нормальній політичній діяльності необхідно первісне задоволення його життєвих потреб. Спостереження показують, що чим більш багате суспільство, тим більше воно відкрито демократичним формам функціонування. Рівень добробуту здійснює помітний вплив на політичні переконання і орієнтації людини.
Необхідною умовою забезпечення ефективних можливостей впливу особи на державу і її органи є політична культура людини, особливо такий фактор культури, як освіта. Неграмотна людина стоїть поза особисто усвідомленою політикою, є об'єктом політичних дій, а не їх суб'єктом. І навпаки, чим вищий рівень освіти людини, тим краще вон6а політично орієнтована і, головне, схильна до демократичних орієнтацій, установлень і вчинків.
Суттєвою передумовою активної політичної участі є також політико-правові фактори. До них відносяться демократичний політичний режим, домінування в суспільстві демократичної політичної культури, правова забезпеченість демократичних процедур формування всіх структур влади, участь членів суспільства на всіх стадіях політичного рішення.
Таким чином, політична діяльність особистості ґрунтується на сукупності певних передумов, які або сприяють розвитку політичної активності, розкриттю потенціальних якостей людини як суспільно-політичного діяча, формуванню особистості, як дійсного суб'єкта політичного життя суспільства, або суттєво утруднюють всі ці процеси і консервують політичну апатію і пасивність.
Політична участь
Проблема особистості як суб'єкта політичної діяльності не зводиться тільки до умов, в яких здійснюються її політичні функції. Багато залежить від політичної активності людини, від міри реалізації нею своєї ролі суб'єкта політики. В цьому відношенні за звичаєм виділяють два аспекти – участь рядових громадян в суспільно-політичному житті і політичну діяльність осіб, для яких політика стала практично професійним заняттям.
Для визначення дій рядових громадян в сфері політики використовується поняття "політична участь". Під ним розуміється участь в політиці автономних громадян, які не являються ні політичними лідерами, ні функціонерами владних структур чи політичних партій. Політична участь передбачає подолання відчуження особистості від влади і політики, її активне залучення в політичний процес.
Політична активність громадян різна. В сучасних демократіях політична активність громадян проявляється головним чином участю в голосуванні на виборах, референдумах, в різних формах тиску на владні структури при прийнятті і реалізації тих чи інших важливих рішень.
Найважливішим механізмом залучення громадян в політичний процес є діяльність політичних партій, громадсько-політичних організацій і рухів. Саме вони виступають частіш за все ініціаторами й організаторами таких дій громадян, як участь в виборчих компаніях, демонстраціях, мітингах, збір підписів під петиціями і т.п. Основна маса населення проявляє помірний інтерес до політики і обмежується голосуванням на виборах і епізодичною участю в заходах місцевих органів. Різке підвищення політичної активності відбувається в періоди політичної нестабільності. Проте така активність може носити деструктивний характер.
Участь громадян у політиці є одним із центральних індикаторів якісних особливостей політичних систем, міри їх демократизації. В демократичному суспільстві ця участь масова, свободна і дієва в вирішенні питань, що торкаються суттєвих інтересів громадян. В авторитарному суспільстві частина населення повністю або частково відсторонена від участі в політиці. Тоталітарне ж, навпаки, прагне до мобілізаційного залучення в ритуальні дії підтримки режиму максимальною часткою населення.
| Критерії класифікації політичної участі | Форми політичної участі |
| За ступенем активності | активна |
| пасивна | |
| За масштабами | місцевий рівень |
| регіональний рівень | |
| державний рівень | |
| міжнародний рівень | |
| За силою політичного впливу | пряма |
| опосередкована | |
| загальна | |
| обмежена | |
| За системою використаних політичних засобів | мирна |
| насильницька | |
| добровільна | |
| примусова | |
| традиційна | |
| інноваційна | |
| За критерієм законності | конвенціальна |
| неконвенціальна |
Малюнок 13.1 Форми політичної участі
Політична участь класифікується політологами за такими критеріями:
- за масштабами участь здійснюється на рівні місцевої, регіональної, державної, чи міжнародної політики;
- за силою політичного впливу участь поділяють на пряму (безпосередню) чи опосередковану, загальну й обмежену;
- за ступенем активності – пасивна і активна;
- за системою використаних політичних засобів виокремлюють мирні й насильницькі, добровільні й примусові, традиційні й інноваційні різновиди політичної участі;
- за критерієм законності прийнято виділяти конвенціальна та неконвенціальна форми політичної участі.
Конвенціальна участь – поведінка, яка використовує законні або ті, що відповідають загальноприйнятим нормам форми вираження інтересів і впливу на владу. Основною формою конвенціональної поведінки є участь у виборах. Участь у виборах дозволяє обмежити прояв небезпечних для політичної системи форм масової активності, спрямувавши їх в інституціональне (регульоване нормами) русло, коли невдоволені політикою уряду люди виражають свій протест, голосуючи за переміни. А інша частина громадян завдяки виборам демонструє підтримку урядовому курсу. Вже на цьому прикладі можна побачити, що конвенційна участь орієнтована на досягнення різних завдань.
Американські політологи К. Джандра, Дж. Беррі та Дж. Голдман виділили два види дій:
- дії, що демонструють підтримку влади і політичної системи – участь у святкових заходах з приводу будь-яких подій, робота в якості спостерігача на виборах. Навіть піднімаючи державний прапор у святкові дні, прикріплюючи на одяг знаки з державною символікою, людина демонструє підтримку країні і побіжно її політичній системі;
- дії, засобом яких громадяни намагаються вплинути на владу і змінити певні сторони суспільного життя.
В цю групу об'єднані такі форми участі:
- голосування за партії і політиків, які виражають інтереси певної групи виборців;
- контакти з офіційними особами (найчастіше з представниками місцевих органів влади), щоб привернути їх до будь-яких проблем;
- ініціативні рухи (збір підписів за проведення референдуму з яких-небудь питань, письмові звернення в органи влади, в ЗМІ);
- участь у санкціонованих мітингах, демонстраціях;
- особливі форми участі – лобіювання, фінансування виборчих компаній.
Неконвенціальна участь – незаконна або така, що суперечить загальноприйнятим політичним нормам поведінка. Вона проявляється у формах протесту, у непокорі державній владі. До подібних акцій громадяни вдаються у тих випадках, коли відсутні інші канали вираження їх інтересів, або традиційні форми участі виявляються неефективними, а самі люди відчувають недовіру до політичної системи.
Неконвенційна поведінка поділяється на ненасильницькі і насильницькі види. До перших можна віднести мітинги і марші протесту проти яких-небудь дій офіційної влади, пікети, сидячі страйки у громадських містах і під вікнами урядових будівель, перекриття транспортних магістралей. Ці дії можуть здійснюватися з порушенням діючого законодавства.
Далеко не всі акції протесту досягають результату, більше того, вони можуть перерости у форми конфронтації з використанням насильства. Неконвенціальні насильницькі форми участі охоплюють спектр дій від масових безпорядків і псування майна до тероризму.
У широкому контексті під тероризмом розуміють політичний терор держави проти свого народу чи політичних діячів інших країн. Вбивства політичних конкурентів. У біль конкретному розумінні тероризм розглядається як опозиційна діяльність екстремістських організацій чи окремих осіб, метою яких є систематичне або одиничне застосування насилля(чи його загрози) для залякування населення і погроз урядові. Характерною відмінністю політичного тероризму від суто кримінальних злочинів є проведення таких насильницьких акцій, які мають викликати шок у суспільстві, широкий негативний резонанс та цим вплинути на прийняття політичних рішень і на весь політичний процес.
До заходів і методів тероризму належать: вбивства політичних діячів; викрадення; погрози; шантаж; організація вибухів у громадських місцях; захоплення споруд і організацій; захоплення і утримання заручників; провокування озброєних зіткнень, викрадення літаків та інших транспортних засобів. Члени терористичних угруповань намагаються виправдати свої дії, як правило, якимись "високими цілями", неможливістю інакше вплинути на ситуацію. Однак мотивація терористичної діяльності насправді ширше – тут є і матеріальна зацікавленість, і соціальна невдоволеність, і психопатологія агентів тероризму, і, безперечно, ідейно-політичні настанови.
Політичній участі протистоїть такий тип політичного поведінки як політичне відчуження.
Політичне відчуження –процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.
Відчуження може бути наслідком впливу об'єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов'язане зі структурними відносинами панування й підкорення, присвоєння та експлуатації, влади й контролю в суспільстві.
Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченного потоку політичної демагогії, непродуманих рішень та відверто цинічної брехні.
Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до само відгородження від політики. Одним із чинників такого ставлення є обмеження, що їх влада накладає на свободу слова й вираження особистих поглядів. Існують і інші причини. На індивіда може впливати слабка політична активність інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія є позитивною моделлю поведінки.
Суттєво позначається на політичній поведінці й усвідомлення політичної ефективності. Тобто мається на увазі особисте відчуття індивіда, пов'язане з реальним впливом на політичний процес, на основі чого особистість задається питанням, а чи є сенс виконувати свої громадські обов'язки?
Проявами відчуження є конформізм (пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків), соціальна апатія, абсентеїзм (ухилення виборців від участі в голосуванні на виборах парламенту, президента, місцевих органів влади тощо), відсутність інтересу до політичних знань, подій, відмова від виконання громадського обов'язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів.
Політична соціалізація
Становлення особистості в якості суб'єкта політики проходить поступово по мірі розвитку соціальної природи людини в процесі її політичної соціалізації.
Політична соціалізація – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства до якого він належить.
Політична соціалізація – частина загальної соціалізації особистості, її залучення до соціального досвіду, накопиченого попередніми поколіннями людей.. другими словами, мова йде про формування життєвої позиції людини на базі засвоєння соціального досвіду, її громадянського становлення.
В процесі політичної соціалізації особистість одержує певні знання про політичне життя, набуває навиків суспільно-політичної діяльності, котрі дозволяють їй стати повноправним учасником політичних відносин. Разом з тим відбувається процес формування певних орієнтацій, переваг, установок особистості в сфері політичної реальності.
В результаті політичної соціалізації формується політична свідомість, закладаються основи для її політичної поведінки. Проте соціалізація особистості не передбачає пасивного засвоєння культивуємих політичною системою цінностей. Важливе значення мають політична практика, власний соціальний досвід особистості і вироблення на цій основі раціональної, адекватної створоючимся реаліям політичної поведінки.
Політична соціалізація – складний і багатофакторний процес. Темпи і рівень соціалізації обумовлюються багатьма факторами. В їх числі вплив:
а) макросередовища – суспільно-економічної формації, держави, класу, нації, інших соціальних груп, політичної культури суспільства;
б) мікросередовища – інституційних і неформальних спільностей, школи, родини, окремих особистостей;
в) біопсихологічних характеристик;
г) самовиховання.
Політична соціалізація здійснюється двома шляхами.
Перший – це ціле направленні зусилля політичної системи по політичному освіченню населення. Сюди відносяться перш за все соціалізуючий вплив вивчення політичної науки, історичних і суспільствознавчих дисциплін в освітніх установах, вплив офіційної пропаганди, пропаганди політичних партій і рухів, особливо в період передвиборчих компаній.
Другий шлях – це стихійний вплив на політичну свідомість і поведінку особистості соціальної і політичної практики на макрорівні – міжнародних і внутріполітичних реальностей, глобальних проблем сучасності, економічної і соціальної ситуації, окремих політичних подій і т.п. слід сказати, що стихійність цього впливу відносна: вона опосередковується засобами масової інформації, які привносять свій вклад в інтерпретації соціальної і політичної практики.
Важливим фактором політичної соціалізації є особиста участь індивіда в суспільно-політичному житті. Саме в процесі практичної політичної активності здійснюється перехід одержаних знань в переконання, їх перевірка особистим досвідом, відхід від деяких ілюзорних уявлень. Особистий досвід допомагає людині коректувати раніш одержані уявлення, засвоювати нові для неї цінності і зразки політичної поведінки.
Політична соціалізація особистості розпочинається в дитинстві і продовжується все життя. В ній можна виділити два етапи соціалізації – первинну і вторинну.
Первинна соціалізація починається з раннього дитинства. Спочатку головними агентами соціалізації є батьки, причому саме вони виступають для дитини першими фігурами влади. Система заохочення або покарання, яка використовується батьками, формує перші уявлення про систему контролю і санкції. В сім'ї відбувається знайомство з моральними, соціальними, релігійними цінностями. Нарешті від батьків діти дізнаються про партійну приналежність, про вибори, про політичних лідерів.
Первинна соціалізація продовжується у школі, де діти дізнаються про державні символи, національних героїв, отримують уроки патріотизму.
Фактором соціалізації виступає і найближче оточення індивіда: друзі, ровесники, сусіди. Причому цінності та установки, які формуються під впливом цих агентів, можуть суперечити цінностям, які намагаються привити школа і держава.
Вторинна (продовжена) соціалізація характеризується формуванням власного ставлення до політичної системи. Особистість безпосередньо включена в політичне життя, безпосередньо взаємодіє з політичними і владними структурами (партіями, органами влади, судами). На основі накопичених знань і досвіду особистість здатна здійснювати відбір певних політичних цінностей, відмовлятися від попередніх і сприймати нові.
Важливими агентами вторинної соціалізації виступають ЗМІ: газети, журнали, телебачення, радіо. Саме з них доросла людина отримує більшу частину інформації про політичні події. Особливо велика роль телебачення. Читання суспільно-політичних газет і журналів вимагає інтелектуальних зусиль, передбачає певний освітній рівень. Телебачення в цьому плані є більш простим каналом передачі інформації, що дозволяє поєднувати й усну мову й зображення. Теми, передані у візуальних формах, запам'ятовуються частіше, ніж теми, передані в письмовій чи усній формі.
Політична соціалізація – це процес, конкретно-історичний зміст якого не в останню чергу визначається типом політичного режиму в країні. В демократичних суспільствах він передбачає формування політичної терпимості, толерантного ставлення до іншої думки і чужої політичної позиції, здатність до компромісів і політичного консенсусу.
Принципи політичної соціалізації у недемократичних, тоталітарних суспільствах спрямовані на забезпечення єдності суспільства через придушення волі індивіда. Вона здійснюється через нав'язування індивіду певної системи політичних та ідеологічних цінностей та орієнтацій.
Головна функція політичної соціалізації – сформувати самостійного та відповідального суб'єкта політики. Високий рівень політичної соціалізації індивідів є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.
Питання й завдання
1. Назвіть основні передумови включення особистості в політичний процес.
2. У чому проявляються особливості політичної участі за різних типів політичних режимів?
3. Наведіть приклади конвенціальної і неконвенціальної форм політичної участі.
4. В чому проявляється політичне відчуження особистості?
5. В чому суть політичної соціалізації?
6. Чим відрізняється політична участь від політичної соціалізації?
7. Які фактори впливають на політичну соціалізацію особи?
8. Як співвідносяться політична соціалізація і політична відчуженість?
Рекомендована література
1. Бабієва А. Політичне насилля: теоретичний аспект // Політичний менеджмент. – 2005. – № 5. – С. 161 -168.
2. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Л., – 2001.
3. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.
4. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. – М., 2001.
5. Ротар Н. Ю. Форми участі населення у політичних процесах. Навчальний посібник. – Чернівці, 2004.
6. Ротар Н. Діалогові форми політичної участі: передумови та перспективи становлення в Україні. // Політичний менеджмент. – 2007. – № 1. – С. 75 – 92.
7. Шаблінський І. Розуміння сили: насильство та ненасильство в політиці // Політичний менеджмент. – 2003. – № 1. – С. 120 – 127.